І нині, слухаючи "Алюминиевые огурцы" у виконанні гітариста, який грає в київській підземці, розглядаючи на паркані розгонисте графіті "Цой живий!" або вдивляючись в акуратні цифри дат на пам'ятній табличці, мимоволі запитуєш себе: "А що, може, й справді живий?"
Вугілля "Камчатки" -
паливо для висхідної зірки
Неприкаяний юнак, якого виключили за неуспішність з художнього училища, який спочатку грав на бас-гітарі в колективі "Палата №6", а потім співав на квартирниках у складі "Автоматических удовлетворителей", улітку 1981 року разом з Олексієм Рибіним і Олегом Валінським організував групу "Гарин и гиперболоиды", котра згодом узяла звучну й лаконічну назву "Кино". Так починав сходження на виднокіл радянського року Віктор Цой.
Як і в багатьох інших молодих музикантів, які вибирають і розробляють свою нішу шляхом проб і помилок, немов ділянку на золотоносному руднику, ранні пісні Цоя не вирізняються глибиною й відточеністю тексту. Оптимістичні, легкі, а деколи й геть безглузді "дворові" замальовки під гітару, під які, слухаючи й не вникаючи в слова, танцюють на дискотеках у місцевих клубах...
Дебютний альбом "45" 1982-го, що складається з породжень мозку, за визначенням автора, "переповненого сумбуром і маячнею": автопортрети молодих пітерських музикантів "Время есть, а денег нет", "Бездельник", "Мои друзья", потік свідомості "Алюминиевые огурцы", наспів про гарненьку нетямущу "Восьмиклассницу", замерзлі зимові мрії про "Солнечные дни"... Попри різношерстість перших текстів і мелодій, Віктор Цой, схоже, намацав свою золоту жилу, і щороку група "Кино" справно записувала на нову платівку десяток-півтора свіжих хітів (іноді включаючи до альбому пісні вже розкручених "Аквариума" й Булата Окуджави).
Від року до року в альбомах меншало безтурботних хмільних дискотечних мотивів - їх витісняли філософські роздуми про баланс війни і миру, обов'язку й бажання, ризику й обережності, логіки й божевілля, свободи й багатства, роздуми про сенс життя, про долю й призначення, розвиток і домінування, жагу змін; з'являлися нотки умиротворення й споглядання природи, потреби відпочити, "снова увидеть сосны на морском берегу". Замість "на концерты ходить без билета", Віктор Цой тепер сам виступав, а з ущільненням графіка гастролей і кінозйомок дедалі більшало грошей і чимдалі меншало часу...
Часу взагалі залишилося дуже мало... Останні слова останньої пісні останнього "Чорного" альбому (в одному з варіантів його запису): "Идет паренек, и ему невдомек то, что завтра начнется война". Страшний збіг... Чи пророцтво?
У ленінградській кочегарці "Камчатка", де в 1986-
1988 рр. у вільний від підкидання в топку вугілля час писав вірші й музику Цой, тепер оселився тематичний клуб-музей.
Цой експериментував з прозою, з різьбою по дереву, живописом. Збереглося напівфантастичне-напівавтобіографічне символічне оповідання "Романс", у якому депресивну сльоту лютневого буття осяває світло любові, а сіра зашкарубла реальність зливається з вогненно-червоними метеликами снів, і, можливо, маренням кочегара, який надихався вугільною пилюкою, або психоделічними видіннями. Різьблення по дереву представлено фігурками нецке - від класичної японської вбраної в кімоно статуетки, що випромінює гармонію, до роззявленої пащі потворного чудовиська. Таке ж розмаїття тем і стилів панує в картинах Цоя. Твердою рукою, неначе для виставки художньої школи, виконано автопортрет, портрети, натюрморт, пейзажний ескіз. Замальовки зі спортзалів передають спокійну впевненість облич, рельєф м'язів із вичіткуваними пропорціями, тінями й перспективою... І поруч - кілька груп геометрично примітивних ящірок у стилі Мауріца Корнеліса Ешера... Або гротескна гармонія: портрет чудової жінки, на який заповзли погрітися кілька згаданих рептилій... Стрімко зриваючись в обрив зі шляху до вершин майстерності й краси, інші малюнки занурюють у безодню пияцтва й насильства, в якій люди або людиноподібні ящери п'ють, курять, душать і пристрілюють одне одного...
"Кино" в кіно
Навіть у фільмах, де найчастіше вимагають від актора лицемірного перевтілення, Цой нікого не удавав. У більшості картин він зображує самого себе - музиканта, який "на белом свете живет" (не потребуючи штампа про прописку). В одних стрічках персонаж згоден грати за копійки в ресторані, в інших - засновник і лідер групи "Кино" дає багатотисячні концерти. Цой пройшов і те, й інше - і тьмяну лампу закіптюженої кочегарки, і сліпучі софіти сцени. В образі співака або гітариста Віктор з'являється у своїй дебютній короткометражці "Кінець канікул" (у головній ролі - у першому ж фільмі!), потім у документальних, позбавлених єдиного сюжету, нарізках "Йя-хха" і "Рок", у любовно-кримінальній драмі (скоріше навіть трагедії багатьох занапащених життів) "Асса", у французькій еротичній карикатурній комедії "Секс і перебудова".
До слова, "Кінець канікул" зняли в Києві, на березі озера Тельбин, про що свідчить пам'ятна табличка на Дереві Цоя - вербі (на знімку), яку бачимо в перших кадрах фільму.
У трохи іншому амплуа Віктор Цой постає в головній ролі у фільмі "Голка", в якому порушується спектр незручних для влади проблем - від духовних і соціально-економічних (радянської пропаганди в ЗМІ, що пережила себе, втраченої молоді, бандитизму й наркоманії) до екологічних (висихання Аральського моря й засолення ґрунтів унаслідок нераціонального зрошення полів). Тут герой - загалом позитивний персонаж (хоча й далеко не ангел), який то витягує свою кохану з болота перманентного опіатного кайфу, з безодні морфінізму, що засмоктує, й пекельної пропасниці "ломки"; то демонструє майстерність східних єдиноборств, коли один перемагає зграю вуличних головорізів серед бездушних урбаністичних бетонних джунглів. У розв'язці сюжету герой дістає удар ножем у живіт, але знаходить у собі сили піднятися і, залишаючи на снігу кривавий слід, іде в пронизану болем, холодом і невідомістю зимову далечінь під слова про м'яке крісло й картатий плед із саундтреку "Группа крови". Ще поглинений останніми кадрами й акордами глядач, можливо, розуміє, що картина глибша, ніж присмачений холодною зброєю й прийомами рукопашного бою гостросюжетний мультик про хороших і поганих хлопців - адже людина б'ється, як з вуличним угрупованням, зі зграєю своїх пристрастей і вад, знаходячи в собі сили піднятися - хто з жорсткого насту, а хто з м'якого крісла. А потім усіх, роззявивши ненаситну пащеку відкритої кінцівки, чекає невідомість. У кожного свій "Ікарус"...
Запропонувавши ідею сценарію для постапокаліптичного бойовика "Дикий Схід", Віктор не встиг зіграти в ньому головну роль (стрічка вийшла на екрани 1993-го, майже через три роки після його загибелі).
"Кто живет по законам другим,
и кому умирать молодым..."
Згідно з міліцейським протоколом, опівдні 15 серпня
1990 року "Москвич" музиканта, котрий задрімав за кермом від утоми (як установила експертиза, водій був тверезий), виїхав на зустрічну смугу й зіткнувся з "Ікарусом". Очевидно, Цой викладався на повну не тільки на сцені чи знімальному майданчику, а й шкрябаючи новонароджені рядки на клаптику паперу й підбираючи до них акорди - прагнучи більше встигнути, наздогнати безжальний швидкоплинний час. Це його й занапастило... А може, врятувало... Стало "лекарством против морщин"... Проти сивини й пивного животика, проти трясовини безпросвітних корпоративів і складання нещирих од владі, проти посади придворної співочої пташки, проти виснаженого, згаслого і загнаного погляду, проти настирливих шанувальників, що годинами юрмилися за автографом або селфі...
Зіставивши габарити легковика й автобуса, неважко зрозуміти суть останньої розв'язки - пронизливо реальної й непоправної, невблаганно ранньої, всього у двадцять вісім, не постановочної, не кінематографічної... Смерть наздогнала Віктора миттєво, більше ніхто не постраждав. На місці катастрофи встановлено монумент.
Увічнюють корифея року (там, де він жив, працював, виступав, та й просто там, де багато його фанатів) не тільки традиційними бронзовими монументами й гранітними плитами, а й "стінами Цоя" - живими пам'ятниками, які може доповнити кожен, хто має балончик фарби й бажання висловитися. Перший такий стихійний пам'ятник, що з'явився в день трагедії на Арбаті, навіть батько виконавця називав "народним меморіалом". Його незалежно один від одного створили два скорботні фанати. Один написав на стіні будинку: "Сьогодні загинув Віктор Цой"; другий додав: "Цой живий!". Подібні шедеври колективної творчості створено в Москві, Єкатеринбурзі, Нижньому Новгороді й Мінську, а найбільше їх на малій батьківщині музиканта, у Санкт-Петербурзі. 15 серпня 2013 року, в день 23-х роковин фатального рейсу "Ікаруса", Стіну Цоя відкрили також у Києві, на Грушевського.
На честь рок-музиканта названо вулиці, сквери, навіть астероїд, карбують монети, випускають марки, пишуть вірші й картини... Але пам'ять про Останнього Героя живе насамперед у його творах, а не тільки в побитих корозією й охочими до дармового металу скульптурах або омитих осінніми зливами, потемнілими від літнього міського смогу графіті... Цой живий! Живий у рядках своїх віршів, які благоговійно, наче священні тексти, переписують від руки в зошити-пісенники старанним юнацьким почерком. Живий у співі в парку на лавці під плач розладнаної гітари. Живий, доки вимагає "Перемен!" хор студентських голосів. Живий, доки ридає, звертаючись до зірки на ім'я Сонце, шестиструнна подруга, натираючи мозолі на пальцях самоука, що силкується взяти баре. Цой живий!
І донині образ Цоя широко експлуатують у кінематографі в багатьох іпостасях: поета й гітариста; колеги по сцені; кінозірки; борця, нігіліста й бунтівника; шанувальника Володимира Висоцького й Брюса Лі; неблагонадійного нероби без прописки; сина (він був єдиною дитиною в шлюбі Роберта Максимовича й Валентини Василівни); батька (за десять днів до трагедії синові Віктора виповнилося п'ять років). Пісні Цоя виконують, переспівуючи на новий лад, багато естрадних знаменитостей, симфонічні оркестри, народні колективи. Мотивація різна: від поваги до творчості й пам'яті музиканта до банального бажання "зрубати бабла" на тому, що дивляться, слухають і, головне, купують (благо, заперечувати покійний кумир не буде, а "піпл хаває").
Після смерті поета на блакитний екран вийшли ремікс "Голки", документальні стрічки, що реконструюють життя зірки за аматорськими відео з квартирників і концертів, а також зі спогадів родичів і друзів музиканта - "Последний герой", "Солнечные дни", "Просто хочешь ты знать" - назви цих плівок є словами з пісень Цоя. А який іще заголовок міг би висловити творчість служителя струн точніше й лаконічніше, ніж його власні слова?!
Шлягери Віктора "воскрешають" не тільки прославлені рокери Юрій Шевчук або Борис Гребєнщиков. Їх виконують також фольклорні "Бурановские бабушки" (своєю рідною удмуртською)! Піснями можуть насолодитися носії десятків і більш поширених мов: українських патріотів потішать "Ми прагнемо змін!" у переспіві групи "С.К.А.Й." і "Пачка цигарок" від "Воплів Відоплясова". А американський або європейський меломан, який не володіє "великим и могучим", долучиться до хітів в англійському перекладі - скажімо, подивившись кліпи Z-Exit. Якщо ж чужоземець є поціновувачем оригінальних аудіотреків, не зламати язика і не заплутатися у вигадливому плетиві незвичних для західного вуха звуків, позначених буквами ж, щ або ё, йому допоможе транскрипція текстів, записаних символами міжнародного фонетичного алфавіту.
Завдяки сайтам, що публікують переклади ліричних творів, які відрізняються як ступенем подібності до оригіналу (від підрядкових до геть вільних), так і якістю (від віртуозних витончених віршів, що відтворюють напівтони синонімів і гру слів, до сирої згенерованої комп'ютером нісенітниці), читати тексти пісень Віктора Цоя рідною мовою можуть співвітчизники Гомера, Віктора Гюго, Фрідріха Ніцше, Мігеля Сервантеса, Данте Аліг'єрі, Харукі Муракамі, Світлани Алексієвич, а також Мао Цзедуна й Кім Чен Ина. Звичайно, якщо буде на те дозвіл режимів держав, демократичних і не дуже. Без жартів, пісню "Перемен!", що стала одним із символів протестів проти президента Лукашенка, 2011-го заборонили в білоруському ефірі. Адже вона - гімн перевороту, що починається не на Майдані, а в наших очах і наших серцях, які вимагають то свободи, то справедливості, то просто гідного людського життя. Справжня революція - не на площах, а всередині кожного з нас.
Мало просто "ждать перемен". "Время пришло: те, кто молчал, перестали молчать". "Дальше действовать будем мы!"