Катерина Птаха - відомий і затребуваний львівський фотограф.
У житті цієї тендітної жінки переплелося одразу кілька важких історій. Спочатку страшний діагноз сина - аутизм. Потім війна в рідному Луганську, розрив із чоловіком, який залишився на окупованій території, і переїзд до Львова.
На новому місці не було ні житла, ні грошей, ні роботи. Раніше сім'ю забезпечував чоловік, а Катя опікувалася сином. А тепер вона мала покладатися тільки на себе. Вона змогла.
Фотографом Катя стала неочікувано. Коли вони із сином Владиком тільки-но приїхали до Львова, хлопчика образили в маршрутці. Дісталося й Каті, яка мужньо заступилася за сина. На людях жінка трималася, а вдома, точніше в чужій винайнятій квартирі, розплакалася. Поки Катя гріла на кухні чай, Владик завмер біля вікна. І такий зворушливий мав вигляд, так нагадував перелякане скулене пташеня, що Катя не витримала, взяла в руки фотоапарат і сфотографувала сина. Ці фото виклала на своїй сторінці у Фейсбуці, назвавши їх "Птаха з одним крилом". Фотографії помітили, почали постити й обговорювати. А пізніше Каті зателефонували і запропонували зробити виставку фотографій сина. "У мене немає грошей, щоб їх надрукувати", - сказала вона. Кошти для виставки зібрали небайдужі люди. Так і почалася Катина кар'єра. Тепер вона працює фотографом - узяла собі псевдонім Птаха. А ще бере участь у соціальних проектах на підтримку нестандартних дітей.
Я розпитувала Катерину Птаху про те, як вистояти в складних життєвих ситуаціях. Але розмова вийшла трохи про інше: про те, як це - бути мамою особливої дитини. Цією історією ми продовжуємо серію матеріалів про нескорених - людей, які не здалися і не опустили рук перед труднощами (див. "У людини, що потрапила в складну ситуацію, всього два варіанти", DT.UA, 2-9 лютого 2018 р.).
- Катю, розкажіть про себе.
- Я все життя прожила в Луганську. Коли почалися обстріли, виїхала з дитиною у Львів. Мама спочатку відмовилася з нами їхати, сподівалася, що все це швидко скінчиться. А потім я забрала її до нас.
Мама дуже допомагає мені вдома, особливо з Владиком. Адже крім школи, він іще й плаванням займається, є вже перші успіхи й медалі. Син дуже розслаблюється у воді, любить тренування. Хоча участь у змаганнях призупинилася, бо аутизм не входить до категорії захворювань, з якими можна брати участь у змаганнях. Тому цього року ми плаваємо як аматори. А я сподівалася, що спорт стане його майбутнім, може навіть професією.
Нещодавно Владика скривдили, і він прийшов додому заплаканий. Це було в гуртожитку, де ми живемо. Діти різні, хтось посміявся з нього. Бігати за сином і захищати його немає сенсу - завжди знайдуться люди, які ображатимуть. І тоді я подумала: якщо пошукаю якусь секцію боротьби (щось, що допоможе йому навчитися не кривдити інших, а захищатися й пояснювати, що найголовніше - не сила, а те, що ти можеш захистити), це буде здорово.
Я прийшла в секцію айкідо, пояснила тренеру, що в мене нестандартна дитина. Він погодився взяти Владика в групу звичайних дітей. У підсумку тренування виявилися важливими не тільки для Владика, а й для інших людей. Вони почали дізнаватися, що є такі особливі діти, як Владик, що вони можуть раптом засміятися або сіпнутися, що в них особлива жестикуляція, але в цьому немає нічого поганого чи страшного, адже за допомогою таких жестів нестандартні люди пізнають світ і усвідомлюють, що вони існують у цьому світі.
- Владикові зараз 14 років. Аутизм у нього не з народження?
- З народження син нічим не відрізнявся від інших дітей. А в рік і вісім місяців ми помітили, що щось сталося: він перестав реагувати на звуки, дивитися на себе в дзеркало. Усі елементарні навички, які вже були в однорічної дитини, раптом зникли.
- Був розпач?
- Звичайно. Це зараз Владик може посидіти спокійно, а раніше він гавкав, бігав, узагалі не сидів на місці. Прийняти все це було складно. Але в той момент я думала навіть більше не про себе, а про те, як друзі й знайомі приймуть мого сина. Більшість прийняла нормально. А от із чоловіковими батьками була проблема. Свекруха запанікувала: що ти бігаєш по лікарях, це все безглуздо, "воно вже таке вродилося".
У мене від страху опускалися руки, я багато плакала. Дуже хотілося, щоб Владик міг хоч якось себе реалізовувати у світі. Напевно, саме цей біль за сина мене й підняв. Я зрозуміла, що сльозами нічому не зарадиш, треба опанувати себе і щось робити. Діагноз аутизм - це шалена робота. Тут немає чарівної пігулки, яку вип'єш - і полегшає, щось зміниться в голові сина. Аутизм - це стан, і дитині потрібно допомагати, щоб вона себе реалізовувала в цьому складному світі. Йому необхідна соціалізація, до якої більшість нестандартних дітей, таких як Владик, не те що не готові, вони навіть не знають, що це таке.
Нещодавно одна знайома сказала: "Ти змушуєш сина бути в цьому суспільстві. Можливо, сам він цього й не хотів би". Так, я змушую його робити деякі речі, яких він не хоче робити. Я розумію, що, на жаль, наше суспільство зараз не готове до нестандартної поведінки незвичайних дітей. Але я вчу його, щоб він поводився як звичайні люди. Не знаю, може, я роблю помилку, тому що більшість наших батьків (маю на увазі батьків особливих дітей), з якими я спілкуюся, все ж таки вважають, що дитина має право на свій власний світ, а наше суспільство має цей світ сприймати.
- Думаєте, такий шанс є?
- Я зрозуміла, що чекати, щоб наш світ його цілком прийняв, - це дуже довго, мине все життя. Але я вірю, що це станеться. Тільки треба інформувати суспільство про нестандартних людей. Я постійно беру участь у соціальних проектах, присвячених особливим дітям. А Владика часто беру з собою на зйомки й зустрічі. Роблю це не тільки тому, що мені приємно, коли він поруч. Річ іще й у тому, що це важливо для соціалізації Владика. Іноді він може закритися і взагалі нікого не бачити й не чути, і йому добре. Але це стало так часто проявлятися, особливо після того, як він бачив бойові дії й обстріли, що я для себе вирішила - треба щось робити. Треба, щоб наші діти соціалізувалися і розуміли: так, я нестандартний, незвичайний, але є суспільство, в якому я живу, і я мушу сказати цьому суспільству, що я такий, який є, прийми мене.
- Частіше ви стикаєтеся з тим, що суспільство не приймає?
- Я просто не лякаюся цього і не соромлюся. От ми домовлялися з вами про зустріч, і я чесно попередила: зі мною буде нестандартна дитина.
- Чесно кажучи, мені було боляче це чути.
- Бо є люди, які не готові зустрічатися з моїм сином, не знають, як його приймати. Вони ще не готові приймати таких дітей.
- Владикові 14 років. Виходить, ви вже понад 10 років живете в цих проблемах. Чи змінилося за цей час ставлення суспільства до нестандартних людей?
- Не можу сказати, що дуже, але потихеньку щось міняється, і ці зміни я помітила, коли приїхала у Львів. На Сході України, на жаль, більшість матерів були закриті від суспільства. Їм легше було промовчати і сховати свою дитину, ніж відкрито сказати, що вона нестандартна. Львів навчив мене не соромитися свого сина. З іншими мамами ми ходимо в реабілітаційний центр, у якому є чудові фахівці, і робота з мамами проводиться колосальна. Доки сама мама не готова приймати свою дитину, не соромитися її, фахівець може хоч головою об стінку битися, але змін не буде. Якщо мама соромиться своєї нестандартної дитини, то вони живуть утрьох: мама, дитина і проблема. І вони можуть усе життя крутитися в цьому трикутнику нічого не змінюючи. А коли я знайомлю суспільство зі своєю дитиною, коли приходжу кудись із нею разом, це зовсім інша справа.
- Катю, розкажіть про соціальні проекти на підтримку нестандартних людей, у яких ви берете участь.
- Усе почалося після однієї неприємної історії. Якось в автобусі чоловік років п'ятдесяти сказав, що моїй дитині місце не на сидінні, а під сидінням, як собачці. Я нічого йому не відповіла, розплакалася. А сама задумалася: це що ж виходить, я плачу через те, що мені соромно за власного сина? І тоді вирішила: треба щось міняти. Зателефонувала знайомому журналістові і сказала: "Давай я пофотографую незвичайних людей, а ти напишеш статтю". Це був мій перший соціальний проект. До цього проекту ми залучили різних дітей - і з ДЦП, і з розумовою відсталістю, і з діагнозом аутизм, і з синдромом Дауна. І тоді я зрозуміла, що соромитися таких дітей не треба. Якщо мама соромиться, дитина відчуває це інтуїтивно і починає розуміти, що вона якась не така.
Після цього були різні проекти. Наприклад, я фотографувала паліативних дітей. Це дуже важко, не кожен фотограф за таке береться. Пам'ятаю, приходжу додому після зйомок, мене всю колотить. Мама запитує: "Чого ти плачеш?". Я кажу: "Мамо, розумієш, ми живемо й думаємо, які нам джинси купити, а є такий світ, де лік життя вимірюється хвилинами, і мама радіє кожній хвилині, прожитій її дитиною". Бачити ці трубочки, апарати, які вони тягають за собою, щоб дитина бодай трошки змогла погуляти на вулиці, подихати свіжим повітрям, - дуже важко. І я це сфотографувала.
Ми навіть не замислюємося про те, що є такі діти, але ж вони всі потребують допомоги. У мене в друзях багато мам паліативних дітей, і я іноді читаю їхні пости вдячності за те, що хтось привіз ліки, і вони цьому дуже раді. У таких мам зовсім інші цінності. Ось для чого ми робимо свої проекти - щоб розповідати про такі сім'ї. Чому за кордоном про це всі знають, а в нас усе це ховають? Розумієте, в нас іще сидить "совок" - боронь Боже, щоб цих дітей хтось побачив.
Ще один наш проект називається "Вишита синіми нитками". Він присвячений мамам дітей з аутизмом. Синій - колір аутизму, тому що діти з таким діагнозом легше його сприймають. Мій Владик теж любить усе синє. Чому портрет мами вишитий синіми нитками? Бо вона хоче, щоб її дитині було добре.
Аутизм буває різних форм: от мій Владик уже якось привчений, може посидіти й позайматися сам, і на роботі мене може почекати. А в когось мама не може й на секунду відійти від дитини, її небезпечно залишати саму. Мама вся в цьому аутизмі, цілодобово, і кожною своєю клітинкою хоче розповісти про аутизм суспільству. А людям вигідніше пройти повз, не помічаючи нестандартних дітей ("а навіщо, це ж не мої проблеми, у мене ж усе добре!"). Тому ми так і назвали свій проект. Його мета - показати, що ці жінки не падають духом.
- А що їм дає силу?
- Їхні ж діти. Коли я зробила фотографії мам таких дітей, я попросила їх написати кілька слів, щоб до кожної фотографії можна було прикріпити цитату. І більшість мам написали: моя дитина - це моя сила, і я пишаюся тим, що живу в такому нестандартному світі. Ми створили 28 фотографій, розкрили всі емоції, і розпач теж. Ці мами плачуть ночами, і я плачу, бо розумію, скільки ще важких нош мене очікує попереду. Але вранці піднімаєшся, усміхаєшся і йдеш далі. Ці мами, до речі, мають крутий вигляд, незалежно від того, який у них дохід. А ще збираються на ранкову каву, коли є можливість. Приходять хто з дітьми, хто без.
- Чого нам, звичайним людям, бракує у ставленні до особливих дітей?
- Сказати, що жалості й доброти бракує - так ні. Ми саме відкриваємо фотовиставку, присвячену нестандартним людям, дітям і дорослим. Я з ними розмовляла, і всі вони мені сказали: "А навіщо нас жаліти? Знаєте, що нам потрібно? Щоб кожна - і звичайна, і нестандартна - людина, навчилася відкривати свій світ і приймати світ іншої людини. І щоб ці світи були "два в одному".
- Поділіться рецептом, як бути щасливим, незважаючи ні на що.
- Мене рятують мої друзі. Я знайшла у Львові справжніх друзів, з якими можу зустрітися, поплакати, поговорити. У мене є страхи за здоров'я дитини. Мій Владик тричі потрапляв у реанімацію, він задихався. Іноді він ранить себе до крові. Але ми це пережили. Я навчилася жити зі своїми страхами. Зрозуміла: навіть коли щось трапляється, маю бути готова до всього. Просто потрібно це прийняти і жити далі.
Мені допомагають улюблена робота і справжня мрія. Справжня в тому розумінні, що я відчуваю: вона обов'язково реалізується. Хочу мати свій Дім. Я втратила його в Луганську, і навіть якщо закінчиться війна, мені нема куди повертатися. Львів - моє друге рідне місто, яке прийняло мене й у тяжку хвилину здійснило мою давню мрію - бути фотографом. Це дуже знаково для мене. Чарівне місто розкрило мене як фотографа. А отже мрії в цьому чарівному місті здійснюватимуться. У це вірю. І живу!