Саме в ці зимові дні більш як чверть століття тому в Кіровограді на мітингу підняли синьо-жовті прапори. Як тоді вважали - вперше. У той самий час група тодішніх кіровоградських рухівців (Микола Хомандюк, Василь Бондар, Любов Лебеденко, Юрій Матко, Ігор Ганчар, Володимир Кобзар) повезли прапори у Добровеличківку - географічний центр України, аби показати їх людям і пояснити, що саме ці кольори і є справжня українська національна символіка.
Сьогодні, коли синьо-жовті прапори, прапорці й стрічки можна побачити будь-де - на балконі міської квартири, на будинку в сільській глибинці, сумочці юної красуні, шикарному авто, шевроні солдата, коли прапор цілує романтичний підліток, воїн-захисник і президент, важко уявити, що в наших степах траплялися випадки, коли люди агресивно реагували на синьо-жовтий прапор, накидалися на прапороносців, лаялися, кричали. А ще раніше, за часів глибокого СРСР, за це можна було на роки потрапити до виправно-трудових таборів.
Уже пізніше стало відомо, що першими, хто підняв національні прапори в нашій області, були Ярослав Лесів і Віктор Цвілюк. Сталося це в Гайворонському районі 1966 року. Прапори замайоріли на приміщенні Заваллівської школи-інтернату й трубі Сальківського цукрозаводу.
Листівки УПА в радянському Гайвороні
Нині ім'я Ярослава Лесіва, одного з ініціаторів легалізації та відродження в Україні Греко-католицької церкви, поета, дисидента, члена Українського національного фронту та Української Гельсінської групи, досить відоме. Якраз цієї зими йому виповнилося б 75 років.
Національно-патріотичні ідеї, очевидно, були тим, на чому зростав і виховувався Ярослав Лесів, уродженець Долинського району, що на Івано-Франківщині. Його батько - воїн Української повстанської армії, разом із сином - братом Ярослава, репресований за участь в Організації українських націоналістів. Схоже, саме тому Ярослав не зміг здобути університетську освіту. А після закінчення Івано-Франківського фізкультурного технікуму отримав направлення на роботу у Заваллівську школу-інтернат. Очевидно, ще навчаючись у технікумі, він став членом (виявилось, що й співзасновником) підпільної організації Український національний фронт, чиї брошури й листівки пізніше перевозив на Кіровоградщину.
- Ми одночасно прийшли працювати у Заваллівську школу-інтернат, - розповідає вчителька-пенсіонерка Світлана Насипана. - Це був невисокого зросту кремезний юнак. Як і біля кожного молодого викладача, навколо нього завжди було багато дітей. Майже весь вільний час він проводив у школі. Завжди був зібраний і тактовний. На педрадах виступав з конкретними пропозиціями чи зауваженнями. Не боявся сказати те, про що інші воліли мовчати. Відразу особливо ні з ким не здружився, з усіма був однаково привітний. На вечорах не відсиджувався - непогано танцював, тому і вчителькам, і старшокласницям подобалося з ним вальсувати. Не можна сказати, що він був занадто відкритий, але й не справляв враження людини в собі. Із часом більше спілкувався з учителем трудового навчання Віктором Цвілюком. Додому вони йшли майже завжди разом. Іноді разом їздили в Гайворон. Однак ніхто з нас і не подумав, що прапори - справа їхніх рук.
Учитель історії Заваллівської загальноосвітньої школи, краєзнавець Олександр Пересунчак припускає, що Лесів ставив перед собою завдання організувати філії УНФ на Сході і в Центрі України. У Заваллі для цього складалася сприятлива ситуація: напередодні тут відбувся страйк робітників графітового комбінату, які, попри тиск і погрози влади, змогли відстояти свої права на справедливу оплату праці. Олександр Сергійович стверджує, що наступного дня після початку акції протесту повідомлення про неї з'явилось в ефірі радіостанції "Голос Америки". До честі земляків, каральним органам так і не вдалося виявити організаторів страйку.
Олександр Пересунчак посилається на слова вихованця Ярослава Лесіва, нині вчителя історії з села Мощене Павла Муржака. Він розповідав, що спортивна команда інтернату нерідко виїздила на змагання в районні центри області, під час яких тренер дуже часто відлучався, очевидно, для пошуку однодумців. Він також цікавився у дітей, чи не має хто репресованих родичів. Незабаром з'явилися однодумці в Заваллі. Віктор Цвілюк, активний член організації, пізніше згадував, що робота групи була організована за принципом так званої трійки - так зручніше для конспірації. Члени УНФ на території району розповсюджували свій часопис "Воля і Батьківщина", книжку "Україна у фотографіях" тощо. Час від часу Лесів їздив до родичів на Івано-Франківщину і привозив звідти підпільну літературу.
Світлана Насипана пригадує, що листівки зі словами про те, що Україна повинна стати незалежною, знаходили в автобусах, на зупинках міста й району. З'явилися навіть листівки з підписом "УПА", хоча на той час армія була вже знищена радянськими каральними органами. Олександр Пересунчак припускає, що уенефівці виявили криївку УПА з запасами листівок 40-х років, а Лесів привіз їх на Гайворонщину.
Однією з форм роботи УНФ були також листи-протести до центральних органів тодішньої влади. Олександр Пересунчак стверджує, що в липні
1966 р. Лесів поїхав до Києва, де вкинув у поштову скриньку лист на адресу першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста і голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького зі зверненням центрального проводу УНФ, в якому містилася вимога повернутися до політики українізації. Одним з основних звинувачень КДБ після арешту Лесіва, став лист-меморандум на адресу ХХІІІ з'їзду КПРС.
Прапори - українські чи польські?
Але тим часом Ярослав привіз у Завалля два синьо-жовті прапори. Вночі, напередодні 7 листопада, коли тодішня влада повсюди розвішувала свої знамена, разом з Віктором Цвілюком вони почепили один на високу трубу Сальківського цукрокомбінату, інший - на школу-інтернат, де обоє тоді працювали.
Світлана Насипана пригадує, що про прапори вона дізналася від матері подруги, яка тієї ночі працювала на заводі в нічну зміну. Звісно, їх швидко зняли, хоча зняти з труби було дуже непросто. Чутка про подію поширилася дуже швидко. Люди здебільшого не розуміли її суті, адже десятки років ідеологічної обробки зробили свою справу. Тим більше, відразу ж хтось пустив поголос, що то були польські прапори. Журналіст-гайворонець Сергій Матусяк припускає, що таким чином кадебісти намагалися приховати справжній характер вчинку.
Тих, хто це зробив, тоді так і не виявили. Але листівки й журнал "Воля і Батьківщина" ще до цього привернули увагу органів, і вони знайшли підхід до щиросердого Ярослава.
- Після Нового року в школу-інтернат приїхав учитель української мови, - розповідає Світлана Насипана, - ще студент Кіровоградського педінституту Василь (прізвища не пам'ятаю). Його поселили в одну кімнату з Ярославом. Тепер вони вже ходили постійно втрьох. Очевидно, Ярослав відкрив йому свою таємницю. Коли в середині березня прийшла посилка з літературою, Василь сповістив КДБ. Забрали його прямо на уроці. В портфелі Ярослава виявили заборонену літературу. Наступного ж дня Василь виїхав. Більше ми їх не бачили. Коли через 40 років відбувалася зустріч випускників, хтось поцікавився долею вчителя, який їм запам'ятався. Колишня учениця Катя Русавська розповіла, що була на весіллі у Львівській області, де зустрілася з бандуристом Миколою Литвином, який і розповів, як сидів з Ярославом в одній камері і про його смерть.
Про долю Ярослава Лесіва, який пройшов тюрми й табори, став священиком і доклав величезних зусиль для легалізації та відродження Греко-католицької церкви, будував храми, складав вірші, написано багато. Що ж до його побратима Віктора Цвілюка, то, очевидно, Ярослав не назвав його прізвища під час слідства, узявши всю вину на себе, тому Віктор Миколайович не був репресований.
- Віктор Цвілюк тривалий час працював слюсарем на Заваллівському графітовому комбінаті, - розповідає журналіст Сергій Матусяк. - Був дуже неспокійною, небайдужою людиною. Постійно обстоював справедливість, як він її розумів. Тодішній директор комбінату дуже не любив таких бунтарів, і мені доводилося двічі писати матеріали на його захист. Коли його звільнили з роботи, крім мене (Сергій Павлович був власним кореспондентом обласної газети "Народне слово". - С.О.), приїздив також журналіст з "Кіровоградської правди". Суд відновив Цвілюка на роботі, і директор змирився з його бунтарською позицією. Кілька скликань він був депутатом Заваллівської селищної ради, а потім - Гайворонської районної ради, завжди ставав на захист людей. Писав патріотичні вірші, навіть іноді друкувався в районній газеті, але вірші були слабенькі…
Олександр Пересунчак додає, що коли до влади прийшов Янукович, Віктор Миколайович розповсюджував саморобні листівки проти нього. Але до Революції Гідності не дожив: трагічно загинула його дочка, і він, дуже тяжко переживаючи цю втрату, теж пішов з життя.
Ще 2008 року з ініціативи Пересунчака, тоді директора Заваллівської загальноосвітньої школи, виготовили меморіальну дошку Ярославу Лесіву, яку збиралися встановити на школі. Але тоді щось завадило, пізніше районна рада ухвалила рішення, що меморіальні дошки встановлюватимуть тільки після громадського обговорення, якого досі не відбулося.
На останньому засіданні комісії з декомунізації при Гайворонській районній раді запропонували назвати одну з вулиць ім'ям Ярослава Лесіва. Хотілося б, щоб це відбулося, щоб у Гайвороні не забували своїх прапороносців.