Художниця Галина Інгула змогла реалізуватися попри вади слуху. У свої 33 вона має 14 персональних виставок, що проходили не тільки в Україні, а й Чехії, Італії, Франції. Її картини у стилі фентезі й реалізму. Галина часто усміхається, коли ми розмовляємо з допомогою її подруги, котра знає мову жестів. У помпезному читальному залі Національної парламентської бібліотеки (приміщення збереглося ще з 1911 р.) нас із "перекладачкою" просять бути тихішими. Бібліотекарка, певно, не впізнала Інгулу, чиї картини висять зовсім поруч - за дверима. Притишивши бесіду, продовжую дізнаватися, як їй це вдалося, що втримало на шляху до мрії попри всі перешкоди, які заготувало життя.
- У нас у селі Березівка на Житомирщині був дуже гарний будинок. Його збудував батько (український журналіст і письменник Валерій Нечипоренко. - В.М.). Та коли мама і тато дізналися, що я не чую, вони продали будинок і придбали маленьку квартиру в Житомирі - тато не хотів залишати мене саму в школі-інтернаті. А з села треба було їхати дві години. Можливо, якби я чула, той великий будинок залишився б нашим…
Почала малювати ще в школі. У Києві, куди ми переїхали з Житомира у зв'язку з батьковою роботою, в мене не склалися стосунки з тренером по волейболу, яким я на той час займалася, і я пішла на заняття з малювання. Викладачі там були дуже хороші й добрі, приділяли мені багато уваги.
Після навчання я довго не могла вирішити, чим займатися. Батько завжди казав мені, щоб не бралася за те, що не подобається. Тож спершу пішла вчитися на кухаря. Потім на курси веб-дизайну. Згодом почала опановувати петриківський розпис. Траплялося, що не вірила у свої сили, вважала свою ваду за нездоланну перешкоду. Але тато переконував мене, що це зовсім не так. І я йому повірила.
На вибір професії вплинув мій чоловік. Коли він побачив мої дитячі роботи, то здивувався, чому я не малюю. Сказав, що в мене є талант. Так я прийшла до того, що попросила художника Костянтина Косаревського давати мені уроки. Кілька років малювала з натури. Приїжджали, приміром, у парк, Косаревський ставив мольберт і казав, щоб я малювала людей. Мені було страшенно незручно. Часто спонтанні герої картин підходили й заглядали в мольберт.
Серія "Планета Інгула" з геометричними зірками, квітами й такими ж деревами з'явилася за наполяганням Косаревського. Я довго копіювала і малювала життя таким, яким воно є. Та викладач радив, щоб я не просто перемальовувала, а щоб вигадувала свої сюжети.
Картина "Комета і сонце на планеті Інгула" народжувалася дуже тяжко. В моїй уяві було одне, а на мольберті зовсім інше. Я довго ховала полотно і щодня щось домальовувала. А коли закінчила, то ні наставник, ні родичі не могли повірити, що все те вигадала я сама. Постійно допитувалися, де я перемалювала.
Натхненням для творів слугують нестандартні сни і навіть реклама.
У Празі відчула себе зіркою. Тамтешня організація для людей з вадами слуху дуже допомагала з виставкою. Мені було страх як незвично. В Києві я сама з родичами опікуюся організацією виставок, а там усе робили за мене: вішали картини, влаштовували фуршет. Я навіть червону стрічку перерізала. Уявляєте, моїм завданням було лише прийти й виступити! На заході були сотні людей, і після моєї доповіді всі аплодували.
Коли я летіла на виставку в Париж, кілька картин так зі мною і не долетіли. Ми подали до суду на українського авіаперевізника, але з адвокатами великих компаній важко сперечатися. Минули місяці, доки картини таки знайшлися. Виставка відбулася, хоча й була зіпсована - їй бракувало атмосфери. Моральну компенсацію перевізник оцінив у кілька авіаквитків.
Чи щаслива я? Це залежить від того, яким буде результат моєї роботи. Якщо картина вдалася, якщо подобається мені, то можу сказати, що я щаслива. Коли повідомляли, що їду на виставку в Париж чи Італію - тоді теж була щасливою. Я щаслива від спілкування з донькою, від того, що вона мені щось малює.
Світогляд людей, що чують, і з вадами слуху відрізняється… Дуже відрізняється. Люди, які чують, часто швидко перекидаються короткими фразами - і все, а з глухими інакше: треба повторити, роз'яснити. Таких моментів багато.
Фільм "Плем'я" Слабошпицького я не бачила, бо готувалася до виставки, було багато роботи. Але дивитися не хочеться.
Найтяжче в житті мені з лікарями. Є медики, які розуміють, і ми переписуємося на папері. Але в Україні люди часто байдужі до проблем глухонімих. Відмовляються написати на папірці відповідь на запитання, наприклад, як пройти кудись. А от в Італії все не так - я відчувала повагу. Коли треба було знайти виставку, мені не просто підказали, мене провели.
Три роки тому, коли батько пішов з життя, мама знайшла тканину, що залишилася ще від прабабусі, яка теж малювала і ткала килими. Тоді я вирішила зробити з того полотна подушки для серії "Планета Інгула". Потім змайструвала м'які іграшки. Я розширюю своє захоплення мистецтвом, додаю щось нове, із чим цікаво працювати. Тепер іще розписую тарілки і кульки, які ми назвали "планетами". Почала вишивати.
Хочу викладати малювання у школі. Поки що ця мрія не збулася, але я над тим працюю.
Нещодавно продавала роботи на підтримку бійця, який втратив ногу в зоні АТО. Брала участь у благодійному заході на допомогу Олегу Сенцову. Шкода, що країна зараз у такому стані. Ніхто тепер не думає про мистецтво і про картини.
На воєнну тематику категорично не малюватиму. На "Планеті Інгула" немає місця війні. Там добрі люди і яскраві кольори. Я малюю тільки тоді, коли в мене гарний настрій. Хочу, щоб мої роботи передавали його іншим.
2015 року планується багато виставок. У Польщі, приміром, відбуватиметься конкурс для художників із вадами слуху. Я теж братиму в ньому участь. Має бути цікаво.
Ще буде виставка в Києві. І готуємо мистецький захід до 60-річчя батька...