Олександра Тимошенко - найбільш титулована українська гімнастка. В її активі - золота і бронзова медалі Олімпійських ігор (Сеул-1988 і Барселона-1992). Схожого спіху вдалося досягти лише кільком гімнасткам за всю історію цього виду спорту.
Відразу після тріумфальної перемоги на Іграх у Барселоні Тимошенко оголосила про завершення спортивної кар'єри, а невдовзі поїхала за кордон. Нині це успішна бізнес-леді, живе в Австрії. А художня гімнастика продовжує залишатися її пристрастю.
У травні цього року Олександра Тимошенко планує приїхати до Києва. Тут у неї почесна місія: вона стане амбасадором 36-го чемпіонату Європи з художньої гімнастики. У зв'язку з цим погодилася дати перше за останні кілька років інтерв'ю.
"Не ставила за мету стати олімпійською чемпіонкою, мені подобався сам рух"
- Днями я згадувала про вас у розмові з вашим колишнім тренером Іриною Дерюгіною. Коли вона згадує про Олександру Тимошенко, на її обличчі з'являється усмішка. А ваш портрет у її кабінеті - на одному з найпочесніших місць. Чи підтримуєте стосунки зараз?
- Звісно, підтримуємо вже багато років. Ось зовсім недавно зустрічалися у Відні, коли Ірина Іванівна була на засіданні Європейського гімнастичного союзу.
- Деякі спортсменки після того, як ідуть від Дерюгіної, не дуже добре про неї відгукуються, згадуючи якісь образи, напружений графік і так далі. У вас навпаки?
- На певному етапі між спортсменом і тренером з'являються розбіжності. Коли я пішла, ми теж нечасто спілкувалися. Але з плином часу люди, мабуть, переоцінюють стосунки. Я дуже вдячна Альбіні Миколаївні та Ірині Іванівні Дерюгіним за те, що вони зробили і роблять. Вони вкладають дуже багато життєвої енергії у розвиток гімнастики. Водночас тренер повинен розуміти, що рано чи пізно спортсменка виростає, хоче мати свою сім'ю, розвиватися в інших напрямах.
І, знаєте, коли ми зараз бачимося з Іриною Іванівною, вона завжди каже: я така рада, що в моїх гімнасток складається доля і в них усе гаразд.
- Ваше життя у спорті було дуже яскравим. Але починалося все не так добре, адже в гімнастику вас привела хвороба?
- Професорка, яка мене лікувала, порадила займатися спортом - краще за все таким, що зміцнює імунітет і розвиває дрібну моторику. Мали працювати всі кісточки та м'язи. Ми думали про фігурне катання, але з дитячим ревматоїдним артритом не можна було в холод.
У сім років мене привели на спортивну гімнастику, однак для них я виявилася занадто високою. Далі, з семи до восьми, я дуже хворіла. І вже, фактично, у 8 років тато привів мене на художню гімнастику в Жовтневий палац. Пам'ятаю, мене посадили на лавку й сказали: подивися поки що. І тут саме Альбіна Миколаївна Дерюгіна своїм таким строгим голосом як почала щось кричати гімнасткам. Я перелякалася до смерті. А потім прийшла тренерка Галина Ситникова, забрала мене до себе, і так я почала займатися. Вже пізніше мене помітила Альбіна Миколаївна і сказала, що "цій дівчинці" час до неї.
- До вашої перемоги на Чемпіонаті Європи 1987 року кілька років поспіль у царині художньої гімнастики панували болгарки. Вам вдалося переламати цю тенденцію. Було тоді відчуття, що ви потрапляєте в історію і, можливо, навіть починаєте нову еру у світовій художній гімнастиці?
- Аби щось переламати, потрібно бути кимось іншим. Мабуть, у той момент зійшлися всі зірки. Я була тим "іншим" у міру своїх даних і в міру того, як працювали Альбіна та Ірина Дерюгіни.
Чи було відчуття, що починаю нову еру? Напевно, ні. Було просто класно. Зараз навіть думаю: чому тоді так легко до цього ставилася? Мабуть, коли в дитини є з чим порівнювати: лежати у ліжку чи стрибати й бігати, - вона навіть не помічає тих болю й складнощів. Я вибрала другий варіант, моєю метою був сам рух.
До Олімпіади 1988 року було дуже легко. Потім стало важче, адже на мене покладали надію, дивилися вже як на майбутню олімпійську чемпіонку, а в Сеулі я нею не стала.
Хоча, коли чесно, я не ставила за мету щось виграти. Навіть не пам'ятаю, щоб були такі думки, все йшло само собою. Мені подобалося просто тому, що я в цьому беру участь.
Займаючись художньою гімнастикою, я почувалася в якомусь особливому світі. Мені подобалося, як я можу керувати своїм тілом, танцювати під музику, виражати в русі свої емоції.
"Тепер займаюся різними видами бізнесу"
- В Україні про вас знають не так багато. Розкажіть, як склалося ваше життя.
- У Відні я закінчила юридичний факультет. Туди пішла вчитися ще до першої вагітності, - хотілося краще зрозуміти інший бік системи. В юридичній сфері відпрацювала три роки, а потім життєва ситуація дуже змінилася, і я пішла в самостійне плавання. Відтоді займаюся різними видами бізнесу, мені це подобається. Що стосується сім'ї, то теж вдячна Богу, що все гаразд.
- Деякі спортсмени після завершення кар'єри не знають, куди їм далі рухатися. Коли ви йшли, розуміли, чим будете займатися?
- У Києві я навчалася у фізкультурному, при цьому розуміла, що рано чи пізно буду опановувати ще якісь нові для себе напрями. Відразу після Олімпіади мене запросили до Німеччини на тренерську роботу. Півтора року пішло на те, щоб вивчити мову, навчитися певних нюансів професії, завершити справи в Києві. І тільки потім поїхала до Німеччини. Це був добрий старт. Хороші гроші для молодої дівчини і абсолютно самостійна робота, - мені довірили цілий центр. Мої гімнастки виступали на світовому рівні, одна з них пізніше стала першим номером у Німеччині. Після п'яти років такої праці ми з чоловіком вирішили завести дитину, і я переїхала до нього в Австрію.
Вважаю, що коли людина любить працювати й розвиватися, вона точно не загубиться.
- У певний період ви намагалися складати на суддівську категорію на рівні Міжнародної федерації гімнастики (FIG). Чим це закінчилося?
- Я зрозуміла, що не зможу виконувати цю роботу так, як потрібно українській федерації. Адже я й досі громадянка України. І, звісно, в такому разі можу судити для України. Але суддівство забирало б, мінімум, 10 днів на місяць. При цьому це навіть не робота, а просто щось на кшталт волонтерства. Довелося відкласти суддівство трішки вбік.
Щоб судити Олімпійські ігри або чемпіонати світу, потрібно було не тільки скласти на категорію, а й відсудити років три. Я не стала нікому морочити голову. Хоча Ірина Іванівна дуже хотіла і просила мене.
- Чи є місце художньої гімнастики у вашому житті зараз?
- В Австрійській федерації гімнастики я входжу до комітету, який допомагає збирати гроші для дітей, щоб розвивати художню гімнастику в цій країні. Буваю на якихось заходах. Це наразі все.
Але, певна річ, спостерігаю за художньою гімнастикою, дивлюся всі великі змагання, адже це моя пристрасть.
- Яка реакція людей, коли вони дізнаються, що ви олімпійська чемпіонка?
- Увага відразу ж посилюється. Так, ти можеш додатково зробити багато чого у своїй біографії, але олімпійська медаль - це як штамп на все життя. Коли люди дізнаються, їхні очі розширюються. Багато хто дивується, бо є думка: якщо ти спортсмен, то ні на що інше не здатний.
Виступ Олександри Тимошенко на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні
- На Заході художній гімнастиці приділяють таку ж увагу, як у пострадянських країнах?
- В Австрії більше уваги приділяється гірськолижному спорту і футболу. Гімнастика тут не особливо популярна. Вважаю, що все чудово в Німеччині. Але в них, відверто кажучи, немає такої кількості обдарованих дівчаток, як в Україні. Наша нація справді обдарована в цьому виді спорту. Багато дівчаток, які приходять тренуватися в тій-таки Німеччині, народилися в сім'ях людей, що приїхали з країн колишнього Союзу. Ці діти можуть народитися вже в Німеччині, але в них фактура і дані кращі.
"Ми вчили два-три піруети, а тепер спортсменки крутять по шість-сім"
- Чим, на вашу думку, унікальна українська школа художньої гімнастики?
- Унікальність, по-перше, в тому, що вона стільки років перебуває на такому достойному рівні. У цьому велика заслуга Альбіни та Ірини Дерюгіних, а також тренерів, які їх оточують. І, мабуть, в української школи є свій унікальний стиль. Хтось його любить, хтось - ні, хтось каже - "одне й те ж". Але українська гімнастика відрізняється від інших. Тут панує неймовірна працездатність.
- Чим нинішня художня гімнастика відрізняється від тієї, яка була у ваш час?
- Якщо ми вчили два-три піруети, то сьогодні в дітей спрацьовує фотографічна пам'ять, і вони розуміють, що два - це всього лише початок. Вони дивляться, що робили попередні покоління, і для них це вже само собою зрозумілі речі.
Не можу сказати, що тепер виконують складніші елементи з предметами. Але що стосується тіла (піруети, стрибки) - то стався великий прорив. Тому й правила змінилися. Спортсменки тепер крутять уже по 6-7 піруетів, стрибають по чотири стрибки. Ми цього не потребували, правила були інші.
Ви, мабуть, уже мільйон разів чули, що емоційна частина, артистичний компонент художньої гімнастики трохи погіршився. Ну за півтори хвилини виступу теж усього не покажеш. Проте зараз, мені здається, стало краще, ніж було років п'ять тому. FIG працює над цим, фахівці наполегливо трудяться, щоб гімнастика не втрачала свою емоційну й артистичну складову.
- Хто з нинішніх спортсменок вам подобається у світі й Україні?
- Мені подобається українська молода зірочка Влада Нікольченко. Вона виразна, у неї є своє "я". Оскільки я народилася й виросла в Україні, то уявлення про художню гімнастику в мене українське. Я люблю українську техніку. Залишаюся патріоткою.
- Яке напутнє слово могли б сказати молодим гімнасткам? Тим більше у складний олімпійський рік.
- Я б хотіла, щоб вони самі себе запитали: "Чому ми прийшли в цей спорт і залишаємося в ньому?". Мабуть, тому що подобаються рух, музика, навіть купальники. Не переставайте насолоджуватися цим! Медалі - це шикарно й добре. Але якщо займаєтеся не тільки задля них, може вийти ще краще. Не забувайте, що ви любите цей вид спорту. Медалі будуть самі собою, якщо віддаватимете всю душу своїй справі. А коли настане час, ви, однозначно, встигнете піти і будете щасливі, що стільки років займалися улюбленою справою і ввійшли у світову історію художньої гімнастики.
- Чи повинна держава підтримувати художню гімнастику?
- Питання десь навіть історичне. Упродовж майже століття українська художня гімнастика показує чудові результати. Це обличчя України. Якщо взяти, наприклад, Австрію, - то там, звісно, підтримують лижний спорт. Тому що він - уже бренд їхньої країни. Підтримувати потрібно всі види спорту. Але художня гімнастика - це насамперед яскраво. Це дуже хороший інструмент для формування позитивного іміджу України у світі, її потрібно особливо берегти й розвивати.
- У травні нинішнього року Україна приймає 36-й чемпіонат Європи з художньої гімнастики. Ви - амбасадор цього чемпіонату. У чому бачите своє завдання?
- Так, це велика честь. Ірина Іванівна вже мені урочисто оголосила про мою роль. Звісно, я планую приїхати до свого рідного Києва.
У чому бачу свою місію? Хочеться робити цей спорт ще популярнішим. На змагання, зокрема, прийдуть маленькі дівчатка, які мене, звісно, не пам'ятають. Може, бачили на картинках або відео, і все. Але прийдуть також їхні батьки, які люблять художню гімнастику багато років. Думаю, їхні знання й любов до цього виду спорту будуть передаватися молодшому поколінню. Тим самим ми розширюємо обрії для художньої гімнастики, залучаємо нову авдиторію і нове покоління.
Для безлічі людей їхні життя - сіра рутина, а такі види спорту прикрашають її. Тому сподіваюся, що багато-багато глядачів прийдуть подивитися на цю красу 21–24 травня у Київський палац спорту.