"Знаєте за що я вдячна війні?! Дурні, а може й страшні слова, не знаю. Але я вдячна за можливість побачити Людей, показати Людей, за відкриття Людини в Людині. Решта минеться".
Це уривок із розповіді луганської письменниці, блогера, громадської активістки Олени Степової. Звісно, це псевдонім. Донедавна Олена жила на окупованій Луганщині, в маленькому прикордонному містечку Свердловськ (не плутати з російським Свердловськом). Саме там почала писати оповідання, які згодом ввійшли до збірки "Все буде Україна, Або історії з зони АТО".
- Олено, у своїх інтерв'ю ви часто виправляєте журналістів: я не письменниця, я правозахисник, письменство - це хобі.
-Я очолювала громадську організацію "Еко - регіон".
Крім того, у мене була приватна юридична практика. Переважно я займалася соціальним захистом людей - пенсійними питаннями та екологією. Справа проти ДПЕК Ріната Ахметова стала однією з найгучніших, виграних нами перед початком АТО. Я була громадським представником людини, котра зважилася на боротьбу з системою. Це той випадок, коли твій клієнт - ще й твій соратник.
Суть справи полягала в тому, що в селищі Комсомольське немає очисних споруд, і ДПЕК зливала всі технічні води, без утилізації й каналізації, прямо в балку, колись - прекрасну... Люди боялися подавати в суд, бо всі вони працювали на шахтах ДПЕК, а цей чоловік - житель селища, підприємець - був налаштований рішуче. Ми обговорили всі страхи, ризики, можливості - й виграли: ДПЕК зобов'язали не тільки побудувати очисні споруди, а ще й рекультивувати величезну засмічену ним територію.
- Ваше рідне місто Свердловськ розміщене за 12 км від державного кордону. Ви одними з перших зустрічали російські терористичні війська. Чи правда, що хлібом-сіллю?
- "Російську весну" ми побачили перші. Коли починався Крим, зрозуміли: ми - наступні. Це було видно з різних прикмет. Місцеві чиновники стали поводитися інакше. Приходиш зі своїми питаннями, а вони дивляться на тебе з таким звіриним оскалом і кажуть: "Чекай-чекай, скоро настане наш час, ми всіх вас виженемо звідси - і активістів, і помаранчевих". Активісти - це "Просвіта", Народний рух, проукраїнські громадські організації (не все в нас контролювала Партія регіонів, були й "зубаті").
Потім міліція, СБУ, прокуратура стали нас умовляти: хлопці, скоро в місті все почне рухатися, не піднімайте голову, давайте без крові".
Ми побачили рух серед митників. Свердловськ же - прикордонне місто, місто-"контрабас". Жителі тут помічають такі зміни на кордоні, яких неозброєним оком не видно.
Десь у лютому ми помітили, що місцеві, які працюють на митниці, стали купувати дуже дорогі золоті прикраси до 8 Березня. А якщо митниця купує золото, отже - йде "контрабас". Це перше правило міста. Люди почали цікавитися, що нам завозять або вивозять. Виявилося - зброю у схрони. Формувалися військові склади народного, так би мовити, ополчення.
Потім почалися мітинги, які організовувала міська влада, комуністи, регіонали, депутат ВР VII скликання Олександр Коваль (екс-гендиректор ДПЕК). На відомий мітинг у Свердловську 1 березня скликали шахтарів, учителів, але вони слухали виступи мера міста й комуністів мовчки. Ті обіцяли щасливе життя після приєднання до Росії. Жодного з учасників цього мітингу не покарано, проти них не порушено кримінальних справ. А відео ж мітингу є в Інтернеті.
Власне, ополчення з'явилося на шахтах ДПЕК. Саме там шахтарям за паспортами роздавали зброю й по
10 тис. грн за охорону пам'ятника Леніну. Розумієте, люди йшли не проти України чи за Росію, а заробити! Керівництво шахт зараховувало цей час як робочий, і, перебуваючи в оплачуваній відпустці, людина просто тинялася містом, пила пиво й заробляла гроші.
Агітація на шахтах була колосальна. Російські війська прийшли перед референдумом. Першими з'явилися донські козаки, і тільки через три тижні - регулярні війська. Але місто Свердловськ ніколи не зустрічало їх хлібом-сіллю. Ви не знайдете в Інтернеті жодного такого відео. Вони зайшли вночі. Ми прокинулися - а в нас скрізь уже стояли танки й гранатомети.
А ось у Ровеньки й Антрацит заходили вдень. І люди справді зустрічали російські війська квітами та "чепчиками в повітря".
- Ми бачили кадри, як жителі Донбасу грудьми зупиняли колони українських військових, що йшли захищати державні кордони.
-У нас є траса Гуково - Свердловськ. Там не було українських військових. Але є траса, яка йде з Харкова в наш бік. Нею справді рухалася колона. Зустрічати її прості ровенчани вийшли не самі. З ними були натхненники й агітатори. Це депутат Ровеньківської міської ради Олександр Рак, голова місцевої організації Партії регіонів, працівник ДПЕК Аліна Кучеренко, журналіст і депутат, директор компанії РТВ Олександр Тимошенко, - всі вони тепер живуть у Києві. А також мер міста Олександр Єсенков, що зараз живе в Криму.
Ці люди вивели містян на трасу, де бабусі організовано кидалися під танки. Але ось що цікаво - про те, що трасою рухатиметься військова колона, знало обмежене коло людей: начальник міліції, котрий мав забезпечити рух, прокурор, керівник СБУ і мер міста. Звідси запитання: а як так сталося, що містян організовано доправили автобусом у потрібне місце і в потрібний час? Адже з міста до траси 20 кілометрів.
До речі, на відео тих подій особливо примітна одна активна жінка - Таня з Ровеньків. Недавно вона звела порахунки з життям. Бо коли в Ровеньках почався голод, коли люди пережили мародерство козаків, почалися обстріли "Градами", а Путін "кинув" і не взяв "ЛНР" та "ДНР" у Росію, то люди стали переслідувати агітаторів, які закликали "русский мир". "Ти це зробила, ти їх сюди привела!" - обвинувачували Таню сусіди. Таня не витримала й повісилася…
- Не тільки в Україні, а й у Росії популярний ваш неймовірно зворушливий лист до матері російського солдата. У нього є якась передісторія?
-Вулицями нашого міста їхали "Урали", навантажені молоденькими хлопцями. Вони всі були однаково підстрижені, з пушком над верхньою губою й однаково переляканими очима. Це були призовники. Ми стояли й дивилися на них, а вони дивилися на нас. Це було дивне відчуття - зв'язок поглядів. Ми - жінки у віці, вони - ще діти. Ми знали, куди везуть цих дітей, а вони не здогадувалися. І коли машина зупинялася, вони намагалися запитати, де перебувають. Ми спеціально відповідали їм українською мовою: "Хлопці, ви в Україні". І знаєте, який страх був у їхніх очах? Адже вони думали, що на навчанні.
Наше місто стоїть на дорозі, що веде в російське Гуково. І ми бачили, як потім цих призовників везли назад. Як із великих машин капала сукровиця, стояв солодкуватий запах смерті, чулися стогони. Це було страшне.
Чому я написала лист матері російського солдата? Я не знаю. Тоді я не розуміла, що пишу. Просто знала, що мусить бути так, і все. Після цього листа я боялася вийти в соцмережі, бо мені приходили сотні прокльонів від російських жінок. До речі, засуджували й деякі українці. Мій лист передрукували понад 60 тисяч разів по всій Україні й навіть у Європі. Його підхопив Комітет російських матерів.
Зупинилися прокльони тоді, коли з Росії мені надійшов лист із проханням допомогти знайти сина. Мені це вдалося. Потім ми опублікували дані про поховання російських військових у шурфах наших шахт. Це викликало величезний резонанс не тільки серед російських матерів, а й серед ополченців.
Наші жителі бачили, як до шурфів під'їжджали КамАЗи з російськими номерами й вивантажували тіла своїх солдатів, наче сміття. Як же так, адже це - російські брати! Ось як поводяться зі своїми?! Місцеві чоловіки лазили в шурфи, дивилися, чи є хто живий. Це був шок, відбувалася переоцінка цінностей. Свердловчани, які підтримували Новоросію, які й раніше писали мені - "Ти така-сяка. Пишеш неправду!", тепер почали говорити інакше: "Пиши. Тут усе не так, як нам розповідали. Щось відбувається". Російські матері провели на кордоні акцію - стали на пропускному пункті, щоб не допустити хлопців-призовників в Україну. Після такого розголосу в російських військах була місячна ротація, зі Свердловська забрали всіх призовників і прислали найманців-контрактників та добровольців.
Російські добробати - це добровольчі батальйони, зібрані на гроші жителів якогось російського міста. Ось ми всі кажемо: Путін. Але ж це не Путін зібрав контрактників і дав наказ. Це люди продемонстрували свою особисту позицію, купили зброю й добровільно приїхали вбивати. До речі, в Росії з'явився особливий різновид найманців - багаті любителі комп'ютерної гри-стрілялки "counter strike". Ми одного разу натрапили на соціальну мережу "Свердловськ counter-strike". Виявилося, що в Росії в багатьох містах існують страйкер-клуби, в яких набирають людей на гру живими мішенями. Її учасники приїжджають в Україну грати в стрілялки живими людьми! Чомусь це переважно пітерці. З них формують цілі загони страйкерів.
- Місцеві жителі допомагали українським військовим?
-Український кордон охороняли групки наших військових. Бувало так: села й міста вже захопили окупанти, а на кордоні маленькими групками розкидані наші. Їх прасували "Градами", а ми часто не могли їм навіть воду привезти, бо поле, біля якого вони стояли, прострілювалося снайперами.
Щоб погодувати хлопців, люди інколи йшли на хитрощі. Брали гарбуз, робили в ньому дірку й складали туди воду, сигарети, хліб. А потім їхали повз поле й ніби випадково губили мішок із передачею. Але хлопці боялися піднімати - а що коли там вибухівка.
Одне з прикордонних сіл, біля якого стояли українські військові, - Зеленопілля. У Генштабі не люблять говорити про цей населений пункт. Але це був перший український котел. Коли недавно в Києві згадували полеглих в Іловайському котлі, ми з хлопцями пом'янули полеглих у Зеленопіллі.
Це було навесні 2014-го. Хлопців привезли на кордон увечері - 72-гу і 24-ту бригади. Розташувалися в полі біля села. Село україномовне, і хлопці теж. Не було конфлікту між жителями та армією. Увечері селяни погодували хлопців. А о четвертій ранку з боку Росії село накрили "Градами" - понад 50 залпів. Коли люди вилізли з підвалів, то побачили, що поле, на якому стоїть військова частина, горить. Побігли туди, витягали з машин за обпалені руки й ноги, намагалися врятувати хлопців. Інколи витягували всю людину, інколи - її частину. Жінки кричали й вили. О 6-й ранку мені зателефонував депутат сільради. Він кричав від жаху: "Тут горять люди! Подзвони в штаб АТО, хай надішлють вертольоти забрати поранених!" Я телефоную в штаб - вони не хочуть мене чути. Ми всі дзвонили в штаб. Вертольоти не прилетіли. Поранених лікували самі жителі у фельдшерському пункті. Рвали свої наволочки й простирадла на бинти. Забивали своїх гусей, щоб добути для обпалених жир. Живих хлопців перевезли в нашу свердловську лікарню. Жоден наш ополченець їх не розстріляв. Бо коли вони бачили, як обгоріли наші хлопці, в них волосся на голові ставало дибки. Це були зовсім молоденькі хлопці, призовники…
Волонтери, які займалися цими бригадами, сказали, що після тієї трагедії "недорахунок" становив 450 чоловік. Особливо постраждала 24-та.
А село Зеленопілля, хоч і україномовне, тепер категорично проти України. Селяни кажуть: "На наших очах Україна кинула своїх пацанів". У селі величезна братська могила, яку доглядають місцеві. На роковини загибелі могилку прибрали й поставили квіти. Звичайні, польові, з того поля.
- Коли ви говорите про знайомих і друзів, що залишилися на окупованих територіях, то підкреслюєте: вони - українські патріоти. Чому ж вони не виїхали на підконтрольні українській владі території?
-У кожного своя історія. Я виїхала тільки з однієї причини: допомогли добрі люди. В соцмережах мені написав зовсім незнайомий чоловік. Сказав, що в нього є дача і він готовий мене там поселити. Дуже довго вмовляв. Психологічно на таке зважитися важко. Ти готовий загинути там, але не готовий, як собака, втекти зі своєї домівки. Ви розумієте, що означає втекти? Це означає програти особисту війну. Досі вважаю, що я програла. Це моє місто, а вони мене з нього вижили.
Є ще одна причина, чому я виїхала. Діти. У травні 2014-го моя старша донька закінчила школу. Ми хотіли всією сім'єю піти на випускний у вишиванках. Нас попередили, щоб ми цього не робили: "Прийдете у вишиванках - розстріляють". У моєї доньки було просто блакитне плаття з жовтими трояндами й жовто-блакитний манікюр. Хоча б так "заякоритися" Батьківщиною. Хоча б у чомусь, розумієте? І це було важко.
Молодша продовжувала вчитися. Діти в школу стали приходити зі
зброєю - гранатами, автоматом. У
13 років дитина не знає, що можна говорити, а чого - не можна. Моя дитина стала різко критикувати вчителів, котрі агітували за Новоросію, і переконувати однокласників. Донька ходила в школу тільки місяць, і ще три місяці ми переховувалися, сказавши всім, що виїхали.
А тут ще місцева влада дізналася, хто пише під псевдонімом Олена Степова. Мій кум підтримав сепаратистів - займався в них інформаційною політикою. Кум мене й здав. Тому ми пристали на пропозицію чоловіка, який запросив нас пожити до себе на дачу. Він нас підтримував, піклувався про нас, допомагав нам.
Коли ми приїхали на нове місце, я всіх страшно налякала, бо дачне селище міститься в лісі. Було вже темно. Я побачила маленький будиночок посеред лісу, дерева й кущі, які наче насуваються на мене. І перша думка - тут скрізь можуть бути війська. Донька біжить по траві, а я кричу: "Обережно, там розтяжки!" Чоловік, який запросив нас, такою психологічною напругою був шокований.
Звісно, нелегко. Якщо ти виїхав, твій будинок віддадуть ополченцям. А тут ти не можеш купити будинок, бо в тебе виплати три місяці по 400 з хвостиком гривень, а потім - по 200. А в цьому місяці я виплат взагалі не отримаю - ми ще не перереєструвалися з Приватбанку в Ощадбанк. Із нас зняли всі виплати, доки не оформимо папери. І всім плювати, на що я житиму, як платитиму за світло, газ. Мені треба їхати й шукати якусь декларацію про те, що я не брала участі в ополченні. Я не знаю, хто мені дасть таку декларацію…
Але люди, на відміну від держави, допомагають. Усе, що на мені зараз надіте, дала мені Україна. Коли я впала, мене підхопили тисячі рук. Позавчора мені поповнили рахунок, щоб я могла купити ліки дитині. І так щодня: хтось привозить картоплю, хтось - одяг, якісь потрібні речі. Друзі щомісяця купують мою книжку тільки для того, щоб мені було що їсти. Вони дарують її своїм знайомим, кажуть, що я багато зробила в цій війні. Але я спеціально не робила нічого. Я просто боролася за своє рідне місто й хотіла, щоб люди знали про те, хто в ньому живе.
Не можна говорити "весь Донбас". Як, до речі, не можна говорити "вся Росія". Росіяни різні. Є ті, хто нам дуже багато допомагав, - гроші, ліки, речі мені надсилали дівчата з Пітера. Видання моєї першої книжки оповідань профінансував благодійний фонд російської письменниці Людмили Уліцької. У тій книжці, до речі, був і лист до матері російського солдата. Російські активісти стали запрошувати мене в закриті антивоєнні антипутінські групи в соцмережах. Я побачила, що таке Манежка, що таке Єкатеринбург.
- Чи змінюються настрої жителів Донбасу, порівняно з тими, які були на початку війни?
-Змінюються весь час, як хвиля. Коли козаки й росіяни стали грабувати населення, зазвучало: а ми не цього хотіли! Вчора говорила із земляком. Раніше він був дуже "ватним", а тепер каже : "Олено, як нам вийти з цієї ситуації? Припустімо, ми не хочемо жити в "ЛНР". Ну піднімемо ми прапор України. Таж навколо російські війська й ополчення". Люди наїлися Новоросією. Дуже багато хто звинувачує Росію - вона все затіяла й кинула. Підприємці, що відчули на собі всі бандитські приколи, вже на боці України. Є люди, які залишилися при своїй думці: ненавидимо "укрів". Пенсіонери отримують дві пенсії - українську й луганську, і їм однаково, яка влада, - лиш би не чіпали.
- До речі, недавно Кабмін ініціював перевірку переселенців. Щоб ті, хто живе на непідконтрольних територіях, але зареєстрований на "великій землі", пенсію не одержували. Бояться цих перевірок ті, хто живе на непідконтрольних територіях?
-Ні, не бояться. Перевіряють МВС і міграційна служба? Я вас прошу. Це ведмідь пішов перевіряти бджіл. Начальник паспортного стола на підконтрольній території, що підняв десять штук баксів на оформленні нових паспортів, сам себе перевірить і виявить порушення? Виявлять якихось двадцять нещасних, котрі не доплатили, а решта залишаться переселенцями. Це - бізнес.
У Пенсійному фонді в Меловому я знаю чоловік двісті-триста, прописаних за однією адресою. Чиновник, який прописував їх там, цього не бачив? І що, прийде перевірка, й він підставить сам себе?
Ось, наприклад, за документами на вулиці Ковпака, 18 мешкає півтори тисячі людей. А це звичайний маленький будиночок або квартира. Прийшла перевірка - нікого не знайшла. Позбавимо цих людей виплат? А далі? Хто прописав їх туди стільки? Хто в Пенсійному фонді на одну адресу поклав півтори тисячі папок і нарахував пенсію, замість того, щоб повідомити в СБУ? Всі заробляють гроші.
Люди на окупованих територіях кажуть: "Якщо нам перестануть виплачувати пенсії, ми перереєструємося в іншому місті в іншого чиновника і все одно їх отримаємо. Ми заплатимо, а гроші потрібні всім. Що робити? Такий час, війна". Сіра зона дуже вигідна, бо на "стопах" від законодавчої влади люди піднімають шалені гроші. Зокрема й ті, хто перебуває на підконтрольній території.
Про запровадження пропускної системи сепари знали за кілька місяців. Вони заздалегідь перереєструвалися в Україні, і тепер виникла дуже цікава ситуація: людина воює в ополченні, але довести це, порушити кримінальну справу неможливо. Адже офіційно ще з 2014 р. людина прописана десь у Сумах або Одесі. Ось що мене вбиває.
І ви знаєте, коли "ополченці" завели мову про амністію, в нас був шок. Вони чекають і сподіваються на неї. І не тільки на кримінальну, а й фінансову. Щоб усе куплене, нажите або віджате під час війни майно залишилося за ними. Це їхня умова.
Виборів теж дуже чекають. Навіть тих, які відбудуться на підконтрольних українській владі територіях. Адже з їхньою допомогою до влади хочуть повернутися регіонали, комуністи, колишні депутати міськрад - ті, хто навесні 2014-го кричав "За Росію!" Цього дуже бояться не тільки проукраїнські громадяни, а й ті, хто вже розчарувався в Новоросії. Зараз я активно листуюся з земляками, серед яких є й "сепарні". Вони просять мене: "Знайди вихід із ситуації". Наче я політик чи президент.
Немає відкритого майданчика, щоб поговорити й обговорити всі можливості та загрози. Єдиний вихід, який я бачу, - відмовитися від виборів, від створення рад на території Луганської і Донецької областей. Створити тільки адміністрації: військово-цивільні - на окупованих територіях і цивільні - на підконтрольних. Більше на території Луганської та Донецької областей не повинна впродовж трьох років існувати жодна влада. Треба дати можливість керівникам цих адміністрацій набирати собі управлінських помічників з-поміж місцевих активістів, - щоб люди, які люблять свою землю, свої міста, прийшли й виконали роботу з їх відродження.
Відсутність вибору позбавить регіоналів і комуністів годівниці. Але якщо вони візьмуть реванш (а вони вміють "вигравати" вибори, ми бачили це багато років) - будь-яка робота того ж таки Туки стане неможливою. Не пустять туди патріотів, там занадто великий клан регіоналів.
- Як ви вважаєте, чи є рецепт "зшивання" країни, згладжування конфлікту?
-Я зараз бачу початок процесу єднання країни. Був розкол, і була пропаганда - ридаючі корови, хлопчики в сльозах. Але Донбас видужує.
Новороси - це просто породження совка. Ось кажуть, що на Донбасі Новоросію підтримали "мохерові" бабусі. А я знаю молодих дівчат, які працюють у суді. Їм усього двадцять із гаком, і вони підтримали ополченців. А Україну ненавидять. Ці дівчата щойно скінчили українські виші. Причому вчилися вони не тільки на Донбасі. Немає в совка вікового цензу.
За радянською звичкою, ми схильні робити ікони з партії, чиновників, політиків. А потім розчаровуватися. У мене немає ікон. Представники влади - це службовці, найняті для виконання якихось певних завдань. Для мене люди, які роблять із когось ікону, які бігають і кричать: "Порох нас врятує!", "Юля нас врятує!", "Путін нас врятує!" - ідентичні. Нас врятує кожен із нас. Україна буде Україною, коли кожен із нас зробить свою справу.
Оксана Онищенко
Олена СТЕПОВА
Страшна сила пательні
Кума на дроті. Голос патріотично-бойовий. Починає без переходів на стабільно віджату політичну обстановку.
- Лєна, шо таке пательня?
- Сковорідка, - відповідаю без розпитувань, смакуючи чергове "куліганство". Ну є люди хулігани і хуліганять, а в мене кума бойова, виключно куліганить.
- А пекельна пательня?
- Адська сковорода, дуже гаряча. Пекло - це Ад, - сміюся я й не витримую: а шо?
- Та жарко, дньом нічєго в огородє не сдєлаєшь, сіжу, читаю твоі книжки, шо ти мнє на сохранєніє оставіла. Ти знаєшь, дажє Уголовний кодекс читала. Так понравілось. Столько нового узнала - куда, кого і по якой статьє посилать. І тут, бац, в одной книжкє "пательня". Мінє так ето слово запало, так понравілось. Прямо хожу, а в головє "пекельна пательня". Как музика ото, прівяжется і аж шкварчить у головє. А тут Любку встрєтіла. Ну, ти ж помнішь нашу "Любу-сарафанноє радио"? А та як завєлась, мол, ОБСЄ єй лічно сообщіло, шо фсьо, будут бомбіть Свердловск горчічніковими бомбамі. Опять "лічний приказ Ляшко, Порошенко і Обами". У всєх опять паніка, а тока всє успокоілісь. Нє, ну понятноє дєло, шо баби нє вєрят, шо ОБСЄ к нєй лічно прієзжало с докладом, но страшновато. І таку паніку нагнала в магазінє, шо прям хоть щас бєгі, бєрі простинь і на кладовіщє. Я нє видєржала, говорю єй: "Люба, да закрой ти свою пательню!" Лєна, знаєшь, само с язика слєтєло. Говорю, от твоєго язика больше врєда, чєм от горчічнікових бомб. Ти ж в прошлом году крєст на пузє чєртіла, шо на город фосфорні бомби лічно Ляшко скидував, і ти єго на крилє самолета відєла. Ти ж в прошлом году божилась, шо відєла машину-холодільнік с банкамі органов, і прямо надпісі билі - "пєчєнь Івановой К.І. 10 шт", ти ж всєх мужиков призивала Свєрдловку от "Правого сектора" защіщать, а когда всє в ополчєніє запісалісь, і жарєним запахло, то ти свого однояйцевого "інваліда" в погрєбє борщамі корміла. Шо ж ти людям опять голову морочішь, люді только на мір повєрнулі. У тебя, говорю, Люба, рот, як пекельна пательня. Ти когда єго разєваєшь, то даже черті разбєгаются.
Я сміюся.
- Оце це ти її приклала! Нормально. І шо Любка?
- Замолчала, глазіща випучіла і шмиг із магазіну. А чєрєз два дня прішла ко мнє вєчєром с чєрєшней. Говоріт, мол, давай, міріться. Ти така умна стала, як твоя кума. Мєня, говоріт, так ще нікто нє посилав. Ти меня як ото обозвала, то у меня зуб болєл, суп викіпєл, кастрюля сгорєла і прищ на інтімном мєстє образовался. Ні сєсть, ні сходіть куди надо. Отзивай прокляття. Я, говоріт, у всєх поспрашивала, ніхто нє знаєт, шо ето такоє. Це тєбя кума наблатикала, она ж у тєбя тєпєрь западнячка. А там, люди кажуть, очєнь сильна магія. То ж давай міріться, я тєбє чєстно говорю, шо нє було Ляшка з органамі, а ти мнє прокляття знімаєшь.
Я сповзаю під стіл, давлячись вишневим компотом.
- Зняла прокляття, відьмо?
- Н-є-є, - каже кума. - Я єй сказала, шо прокляття работаєт обособлєнно-консолідіровано (у тебя в книжке вичітала, красівоє слово) і включаєтся, когда про "Правий сектор", бомби чи Ляшка вспомінаєшь.
- Треба було списком, списком, - регочу я. - Порошенко, Ярош, Обама…
- Нє подумала, - сумнішає кума. - А ну, скажи мнє, шо такоє "перетягнути вздовж шиї налигачем"? Пенсію ж должни дать, то Олька-рашаТВ об'явітся. У єйо ж сина в чєтвєрг ОБСЄ отжатую машину отжало. Думаю, чєм жє єйо перехрестить так інтелігентно, шоб і єйо черті взяли. Налигач, подойдьот, как думаєшь?
Як роса…
Кума на дроті. Голос особливо урочистий. Такий голос буває в куми або коли чогось напартизанили, або тьоті Олі-рашаТБ з магазину хрінпіес-навігацію проклали. Ну в цивілізації - там джіпіес-навігатор. А у нас село і зона окупації. У нас або "хрінпіес" або "куди подалі" навігація працює.
Кума каже:
- Лєна, ето хорошо, шо ти мєня жизні учіла. В часті прійома-пєрєдачі інформаціонного блока.
- Гм. Знову рашаТБ щось показувала?
- Та, нє. Я с той сторони, шо інформація - она может бить одна, но понять єйо можно совєршєнно обратно. Тьху! Я к тому, шо ти правільно говоріла, шо, мол, не усьо, шо кажуть, то оно то і єсть. От сєгодня, била в магазіне і чуть тьотю Валю не вбила за ізмену Родіне.
- О Господи! Невже й тьотя Валя інфікувалася русизмом? Як же так, га?!
- От, нє пєрєбівай! Слушай! Виводи она дєлаєт, нє дослушав. Это ж сама сєбя в інформаціонний капкан виводамі загоняєшь. Відішь, я всьо запомніла про капкан. Ладно. Слушай уже. Стою, значіт, в нашєй "Светлане", і тьотя Валя как раз скуплялась. Пенсію ж прінеслі, гади. І тут заходят камуфляжні. І тьотя Валя до ніх: "Хлопчікі, а ви з опочлєнія, тьху ти, з опочлєнєнія, тьху ти, мать єго туди, нє виговоріть, з комендатури?"
Мальчікі такіє: "Да! Налоговая комєндатура! А шо, бабка, хто-то обіжаєт?" Она рукамі замахала: "Ой, шо ви, хлопці, нє, нє обіжаєт. То я дивлюсь, такі хлопці гарні заходять, прямо як та роса на сонці. От, думаю, підійду та скажу ім". Оні, значіт, расцвєлі, заулибалісь, і пошлі в подсобку, відімо, какой-то налог отжимать.
Я нє видєржала, трусіт всю, думаю, вот старая карга, ми єй воду все лєто носілі, ми єй лекарства, ми єй продукти, дров накололі, а она "як роса на сонці-і-і-і". Щас, думаю, я єй вискажу. Подхожу к нєй і говорю, шо ж ти, мол, тьотя Валя, на старості лєт опочлєнію комплімєнтамі сиплєшь, нє стидно?!
А она мнє: "Тьху, на тєбя, Людка, я ж іх прокляла, а ви тупі, нє замєтілі".
Я говорю, как же прокляла, когда ти ім: "Ой, хлопці, ви такіє гарниє, как роса на сонці". А она мнє: "Дура молода, вчи Шевченка. Ще Шевченко написав: "Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці". От я іх росою назвала, шоб іх сонцем випаліло, тьху".
П.С. Тьоті Валі 72 роки, коли шо.
Від куми. Мисліща:
-Інформація така вєсчь, шо нє каждий знаєт, шо с нєй дєлать. Це как первий раз мить тєфлонову сковородку. Вродє понімаєшь, шо дура, но трьошь.
Мої підслушки. Дивні люди
У нашому прикордонні знову багато дивовиж.
У місті з'явилися дивні люди, які "гОвОрят" російською мовою. Я спеціально "о" виділила, щоб підкреслити акцент. Вочевидь не місцеві. У цивільному. Нікого не чіпають. З натовпу не вирізняються. Багато фотографують. Переважно об'єкти нерухомості, школи, дитсадки. А ще їх цікавить нерухомість у селах. Дивно. Все це дуже дивно…
У місті немає банків. Гроші люди обготівковують у нас у друкарні й колишньому ювелірному магазині "Злата", що біля центрального ринку. Приходиш туди з картою будь-якого банку - 8% з суми плюс 30 грн комісія, і одержуй свою тисячу гривень. Правда, раніше можна було
знімати будь-яку суму, а тепер тільки тисячу за одне знімання. То, щоб зняти три тисячі гривень, треба заплатити 30 грн комісії за кожну операцію, плюс 8% з кожної знятої суми. Оскільки ж у місті всього два центри обготівковування,
то черги величезні. Прямо колосальні. Люди займають чергу з ночі і стоять на морозі півдня.
Ось уявіть собі картину. Черга метрів на триста, розтягнута біля входу з вивіскою "Ювелірний магазин Злата". Місцеві-то знають, що золотом там не торгують, а просто обготівковують гроші. Але це знають лише місцеві.
Вздовж цієї черги прогулюється звичайний чоловік із "Ніконом" і, говорячи по телефону, розказує співрозмовникові: "Ты знаешь, такой своеобразный городишко. Да, да, не ожидал. Дома приличные, домофоны на подъездах, спутниковые антенны. Частный сектор, я тебе скажу, весьма, весьма. Слушай, объехал пару деревень, представляешь, асфальт к деревне, дома газифицированные. Людей много, да. Слишком много. Школы?! Работают. Отснял пять объектов. Да, я сам в шоке. Но это еще ничего. Тут, представляешь, нам говорят - голод, разруха, а я сейчас стою возле ювелирного салона, так около него очередь. Да! Не веришь?! Я тебе фотографии пришлю. У них война, а они за золотом в очереди стоят…"
Повернення війни
Сьогодні моє місто налякане. Притихло. Погода шаленіє. Зв'язку немає. Снігопад. Але не це злякало моє прикордоння. Тут уже трохи відвикли від війни. Відчули мир, тишу, свята. Потішилися зарплаті шахтарі і пенсії - пенсіонери. Відчули зміни на краще й повірили в ці зміни.
Знаєте, як світліли обличчя, як дзвінко лунали голоси по телефону в новорічну ніч, коли чули від абонентів: "Ты слышала, у нас на квартале салют по украинскому времени. Понимаешь? По украинскому! Значит, будет Украина!"
Справді знаковим видавалося, що жителі окупованого прикордоння, які живуть за московським часом, салютували новим надіям разом з Україною. Багато було розповідей про те, як у новорічну ніч із міських вікон долинав Гімн України або українські пісні. Ці розповіді передавалися, як надія на мир, стабільність, зміни. "Неужели люди очнулись? - запитували співрозмовників і себе ті, хто телефонував, - неужели закончится война?"…
А сьогодні війна нагадала про себе. Протяжним тригодинним гулом колон, що заходили із сусідньої країни. Нові машини - "Урали", БТР, БРДМ, танки, "Гради", бензовози, які ще пахли фарбою та заводським мастилом. Вони їхали вдень, не ховаючись і не боячись.
Ніхто не кричав "визволителі". Ніхто не махав руками. Горбилися спини в перехожих, гаснув погляд, опускалися руки, темніли обличчя.
"Знову буде війна" - розносила хуртовина по місту сніг і відчай.
Біля продуктового кіоску, що прямо поруч із трасою, по якій ішла кілометрова колона, стоять дві жінки.
- Смотри, - каже одна, звертаючись до своєї супутниці, - а вот и ваши. А ты мне: "не верю", "не верю". Так что, нет русских у нас на Украине? Нет?! Да, сестра, а сколько ж ты мне летом высказала, а крови выпила?! Ничего не хочешь теперь сказать?
- Может быть, это украинские военные? - з недовірою й рештками надії в голосі запитує друга жінка.
- А как они проехали вашу границу? Граница вон, ты же через это КПП к нам приехала? Через "Должанское"? Ну и как, есть там украинские военные? Нет! Ну вот теперь со мной в подвале посидишь. Русские ведь по нам не стреляют. Вот и посмотришь, проверишь, на своей шкуре почувствуешь.
Вони так і стояли, чекаючи, поки проїде колона. Одна стиснувши губи, з утомленими й потемнілими від розпачу очима. Друга - наморщивши чоло, ніби збираючи свої думки, емоції, віру чи зневір'я. У ній точилася внутрішня боротьба тієї, яка вірила Путіну, з тією, яка побачила війну. Я не знаю, що перемогло в ній. Але від кіоску вони йшли, однаково згорбивши плечі й опустивши очі. Війна не прикрашає жінок. Війна не прикрашає світ. Навіть відлига стала якоюсь сирою, мерзенною і колючою…