Читаючи сьогоднішню багатослівну поезію, прозу, публіцистику, я дедалі частіше згадую Езру Паунда з його лаконізмом та точністю. Отримана багатьма нинішніми авторами ще у школі звичка писати побільше, щоб текст видавався переконливішим, із часом починає над ними, прямо кажучи, знущатися. Те, що можна висловити влучною фразою, висловлюється цілим абзацом, а на те, що потребує абзацу, пишеться ціла стаття. Працюючи редактором в інформаційній агенції, я щодня мушу з десяти абзаців надісланого кореспондентом тексту робити чотири, переписувати заголовки, зміщувати акценти, розставлені автоматично або не розставлені взагалі. Але ж не примусиш кожного кореспондента перечитувати раннього Паунда й цікавитися його естетичними поглядами.
Не так давно минуло сорок років від дня смерті Езри Паунда (1885–972). Літератор, критик, чи не найбільша постать світового модернізму, один із найавторитетніших теоретиків естетики у ХХст. Все це так. Але розуміння життя та творчості Паунда вимагає, щонайменше, політичного повноліття, яке в нашій країні є явищем, м'яко кажучи, немасовим. Натомість усюди чути активно тиражовані голоси різноманітних публіцистів без біографії і подекуди навіть без обличчя, що найбільше бояться будь-яких проявів радикалізму, хоча для вдумливої людини очевидно, що радикалізм сам по собі аж ніяк не є страшним, як не є страшним хірургічний скальпель, крім тих випадків, коли він використовується як зброя для вбивства. Боюся, що в суспільстві, яке необдумано поспішає обізвати фашистами тягнибоківську "Свободу" і зачитується історичними екскурсами Олеся Бузини з їхніми нескінченними фактажними помилками, Паунда правильно сприйняти не можуть. Він складний, був поганим сім'янином, багато років провів у психіатричній лікарні. Він навіть вірші писав на туалетному папері, бо в тюрмі, де теж довелося побувати, іншого не було. А в нашій країні звикли літературу ХХст. вважати літературою задоволених собою кабінетних письменників, які користуються спілчанськими пансіонатами й дачами, не цураються повторювати "єдино правильні" аргументи у дискусіях на сторінках спілчанських видань і незмінно перебувають в опозиції до духу часу.
Паунд був зовсім інакшим. У 1912 р. він сформулював засади нового естетичного напряму - імажизму (не треба з плутати з єсенінським імажинізмом, що був спробою накласти гребінь концептуальності на дикі кучері неприборканого російського генія). Імажисти - а це також Хільда Дулітл, Уоллес Стівенс, Вільям Карлос Вільямс, частково Томас Стернз Еліот - виступали проти романтичної наївності класичної поезії, яка дозволяла собі бути до неймовірності розмитою, приблизною, нечіткою. Можливість продукувати образи, що не несли в собі жодного конкретного наповнення, була чи не головним натхненням критикованої імажистами класичної поезії. Паунд і його однодумці взяли собі за принципи в поетичній творчості використання буденної мови і максимально точних слів для зображення описуваних картин, відмову від будь-яких нечіткостей і незрозумілостей, максимальну концентрацію змісту. Імажисти, бажаючи позбутись марнослів'я, писали дуже точні, вичерпно лаконічні, подібні до математичних формул вірші. Ось приклад такого вірша, написаного Паундом у 1913 р., він називається "На станції метро":
Поява цих облич у натовпі:
Пелюстки на мокрій, чорній гілці.
Це, радше, картина, ніж вірш. Максимальна візуалізація образу. Ці два рядки Езра Паунд писав цілий рік, - знайти саме такі слова було нелегко. Первісний варіант вірша, що складався з тридцяти рядків, був написаний досить швидко, але рік пішов на його редагування до формату двох рядків. Паунд випаровував з тексту все зайве, не залишив жодних слідів якихось багатоповерхових і неоднозначних метафор. Обличчя - пелюстки. Все. Картина готова.
Езру Паунда цінували за його допомогу іншим молодим літераторам. Хемінгуей писав: "Паунд - це видатний поет, котрий присвячує поезії не більше п'ятої частини свого часу. Решту часу в нього забирають спроби покращити життя - творче та матеріальне - його друзів. Він захищає їх, коли вони зазнають нападок. Він пробиває їм дорогу в журнали і визволяє із в'язниць. Він позичає їм гроші. Він продає їхні твори. Він пише про них статті. Він знайомить їх із багатими жінками. Він переконує видавців узяти до друку їхні книжки. Він сидить із ними цілими ночами, коли вони кажуть, що помирають. Він платить за їхнє лікування і відмовляє від самогубства". У 1914–1916 рр. Паунд допоміг Джойсу опублікувати частинами в журналі "Егоїст" "Портрет митця замолоду", а потім і весь твір окремою книжкою. У 1915 р. він проштовхнув "Любовну пісню Дж. Альфреда Пуфрока" майбутнього лауреата Нобелівської премії з літератури Томаса Стернза Еліота у журнал "Поезія". Помітити у текстах Джойса й Еліота прояви непересічного літературного обдарування в ті роки не здатен був практично ніхто. Відкрив цих письменників світові саме Паунд. Значною мірою відкрив він також Ернеста Хемінгуея та Роберта Фроста.
1920-ті. У цей час Паунд багато думав про причини та наслідки Першої світової війни і дійшов висновку, що головна вина у цій війні лежить на фінансовому капіталізмі, ефективною протидією якому мав стати фашизм. Він зблизився з італійськими фашистами, особисто познайомився з Муссоліні, написав цілу низку книжок, присвячених економічному обґрунтуванню фашистської ідеології. Згодом Паунд почав писати антисемітські статті для італійських газет, а під час Другої світової виступав із відповідними промовами на італійському радіо. Все це стало причиною того, що 1945 р., після закінчення війни, Езра Паунд був заарештований американською окупаційною владою, висланий до США, де його визнали психічно хворим і ув'язнили в Госпіталі св. Єлизавети, звідки поет звільнився аж 1958 р. Цього ж року Паунд виїхав до Італії, де почувався у більшій безпеці.
У 1967 р. до Паунда у Венецію приїздив Аллен Гінзберг, американський поет-бітник, відомий своїми лівими поглядами. У розмові з ним першовідкривач Джойса і Хемінгуея зізнався: "Найбільшою моєю помилкою була ідіотська провінційна антисемітська упередженість, яка все й зіпсувала". Важке зізнання. Паунд не любив визнавати власні помилки і волів радше відсидіти у в'язниці, ніж зізнатися в них. Помер він уві сні через кишкову непрохідність 1 листопада 1972 р.
В Україні твори Езри Паунда майже не перекладалися. Тривалий час йому просто не давали увійти до українського літературного життя: поет-модерніст, експериментатор, ще й з фашистським минулим, - ні, такі постаті через фільтр соцреалістичної літературної критики не проходили. Втім, пострадянська літературна критика в Україні також переважно відмовляється помічати Паунда, який є цікавим хіба для низки перекладачів-аматорів, що публікують в інтернеті свої не зовсім вдалі переклади творів автора імажистського методу, додаючи до чистої води паундівської образності каламутну суміш невластивих цьому поетові філософічних символів. Несприйняття Езри Паунда, нечутливість до його поезії - симптоми не надто обнадійливі. Час їх позбутись.