UA / RU
Підтримати ZN.ua

Настя Мельниченко. Вище хмар

Настя - світло в кінці тунелю. Для інших. Але, на жаль чи на щастя, нам не дано бачити, які атомні реакції відбуваються всередині особистого "освітлювального" простору таких людей, як вона.

Автор: Інна Ведернікова

Волонтерка, громадська активістка, письменниця…Розмова видалася важкою і рваною. Я все не могла зібрати її пазли в загальну картину й вибудувати якусь чітку лінію інтерв'ю. Світ цієї людини без чітких ліній. Без звичних шаблонів. Так, уся Настина енергія схоже, націлена на те, щоб руйнувати шаблони. Діставати зі збитих суспільством чорних і білих скринь - ранимих, незахищених, але живих і справжніх Людей.

Настин пост у Фейсбуку, а потім і акція, що прогриміла на всю країну, - "Я не боюсь сказати", були першим сигналом її рідкісного ремесла. Про це ремесло, власне, ми й проговорили майже дві години. На честь Міжнародного дня солідарності людей.

…Після інтерв'ю Настя полетіла у Фінляндію, на семінар. У стрічці продовжували миготіти її пости. Трохи сніжно-прекрасних, потім відсторонених, і раптом нічний безпросвітний, що "жити немає сил", а на ранок - знову радісні рядки. І знову сумні. І, безперечно, наступні - веселі…

У проміжках між цими емоційними "американськими гірками" в Насті Мельниченко народжуються чудові книжки для дітей, відверті літературні роботи для підлітків, глибокі проєкти для дорослих у рамках громадської організації STUDENA та ще багато різних ідей. (Організація, до речі, нині втратила офіс і залишилася без грантового фінансування, і це тема для окремої великої розмови про третій сектор.) Зараз про інше.

Я не знаю, звідки беруться такі біологічні атомні станції, але точно знаю, що нам треба якось навчитися їх берегти і правильно обслуговувати. А не просто тупо використовувати світло й енергію. Такі системи зазвичай не відстежують власних датчиків і не помічають, як заходять за червоні лінії.

Про життєві тупики, гендерні окуляри і Фейсбук, як інструмент боротьби

- Насте, журналіст, археолог, менеджер проєктів... і раптом - волонтер, активіст, письменник. Як ?!

- Це був культурно-мистецький альманах, попередник журналу "Шо". Перший свого роду, який ми робили, фактично, з нуля. Я тоді йшла з позиції головної редакторки в народження дітей. А коли спробувала вернутися на роботу, то це не вдалось. І я раптом зрозуміла, що мене з двома малолітніми дітьми беруть тільки на якісь низькооплачувані роботи. Наприклад, я працювала редакторкою нічної стрічки новин, тиждень через тиждень. Ми чергувалися з такою самою мамусею в декреті.

- Ну це жерсть, звісно.

-Уявіть собі, ніхто на цю роботу не йшов, - низька зарплата, жахливі умови. Депривація сну після двох погодок, тобто й так не спиш узагалі.. Хто має дітей, здогадується, як це - спати з дітьми. І в певний момент я думаю: стоп, що я роблю? Це ж яка має бути неповага до праці, до людини, щоб ось так гарувати. І тоді я почала шукати щось краще. Єдиним, хто зголошувався взяти мене на роботу, незважаючи на моїх дітей, кому важила моя якась кваліфікація, освіта, досвід, - був Український жіночий фонд. Це була правозахисна організація. І тоді йшов 2009-й рік. Завдяки цим людям я повернулася у професійне життя, але відтоді здебільшого лишалася в активізмі.

- Тобто вимушені життєві обставини тебе поставили на твій сродний шлях, так?

- Можна сказати, так. Але я не з доброго дива почала шукати роботу в громадських організаціях. Я все життя захоплювалася холодною зброєю, мені дуже хотілося фехтувати. І ось у 18 років я пішла шукати клуб, де б мене навчили. Знайшла. Але там сказали, що моє завдання - "вишивать на пяльцах, а не махать мечом". Мене тоді це дуже вразило. Це був момент вдягання гендерних окулярів. Коли ти бачиш, що чомусь у певні моменти життя тобі доводиться керуватися не тим, до чого ти гориш, що вмієш, що хочеш робити, а тим, якої форми в тебе статеві органи. І відтоді, власне, вже була тема жіночого активізму, жіночих прав. Звідси ж випливає насильство і все інше. Підлітки додалися вже пізніше.

- Тобто ти потрапляла в певні рамки й відчувала, що ось тут щось не так, і ти мусиш щось змінювати.

- Абсолютно. Мені, взагалі, дуже подобається ідея, що найкраще займатися якоюсь темою людина може, коли вона емоційно заангажована. Як свідчить мій досвід, саме з людей, котрим справді болить, виходять найкращі активісти. Питаннями інклюзії найкраще займаються люди, які мають дітей з особливими освітніми потребами чи інвалідністю. Найкраще питаннями булінгу займаються люди, які самі пережили булінг або в яких "булять" їхніх дітей. Ну й так в усьому.

- Як ти відчула, що більше не боїшся сказати? Ні про що.

- Я їхала у Краматорськ поїздом "Інтерсіті". І прочитала чийсь допис, що якийсь чоловік знайшов у парку жінку, яку зґвалтували. І він їй начебто допоміг, але потім була його репліка - не треба, мовляв, гуляти в парку самій. І мене це так обурило… бо я чула багато історій жінок, які постраждали від насильства. І немає якоїсь абсолютної кореляції між тим, у що була вдягнена людина, як вона поводилася, в яку пору, час доби вона гуляла, - і тим, що її згвалтували. Я написала пост, розказала свої випадки. У мене, на щастя, випадків саме зґвалтування такого класичного не було, але були якісь випадки домагань і, в принципі, малоприємні речі. І закликала людей ділитися своїми історіями.

- І стався вибух.

- Так. Найбільше мене вразила історія про семирічну дівчинку, як їде в ліфті. З нею в кабінку заходить 25-річний чоловік, натискає кнопку верхнього поверху і гвалтує її там десь нагорі. От чим завинила ця семирічна дівчинка? Ну й таких історій було дуже багато. Тобто ідея в тому, що хай там що відбувається, та це не привід для гвалтування. Хай там що відбувається, це не привід для вбивства, це не привід для булінгу. Ну чому ми постійно перекладаємо відповідальність на жертву?

- Що ти відчувала як людина?

- Як людина я відчувала жах. Тому що мене почали просто шматувати. Мене смикали. В мене було по 20–30 інтерв'ю на день. Я нічого не розуміла, в мене був такий величезний шок. Але власне…Мій пост послугував певною відмашкою для людей, що ось тепер, мовляв, можна говорити. І вони почали говорити. Але , безперечно, я вперше відчула якусь таку солідарність із жінками, які нарешті об'єдналися для вирішення свого якогось конкретного питання.

Бо доти такі питання практично не порушувалися. Принаймні на такому резонансному рівні. Після цього в мене просто змінився фокус, я стала помічати ці речі. Але після цієї кампанії в мережі піднялися якісь уже загальні флешмоби, де люди розповідали вже про домашнє, акушерське насильство. Ця кампанія показала, що є інструмент. Соцмережі - це інструмент для відстоювання своїх прав.

Про дитячі травми, насильство і проламування кордонів

- А потім ти пішла до підлітків, народилася книжка, і вона називається так, як називалася твоя доросла акція: "Я не боюся сказати". Чому саме до підлітків? Ти згадала щось своє?

- Ну, скажемо так, коли я була підлітком, то переживала дуже непрості часи, зазнавала цькування в школі. І в мене з'явилося дуже загострене відчуття справедливості та бажання захищати слабких. Відповідно, десь із 2006-го року я увійшла як волонтерка в певний активізм і стала брати участь у якихось акціях, до чогось долучатися. Це було таке собі хобі, крім роботи.

- Тобто ти все життя несла в собі цю історію?

- Булінг не минається без наслідків. Люди, які зазнають булінгу, несуть це потім усе життя. Про це є дуже багато досліджень, які свідчать, що булінг впливає на особистість, на схильність людини до депресії, до тривожних розладів. З іншого боку - це мене сформувало як особистість із певним фокусом.

Але тоді я пішла до підлітків усе-таки з іншої причини. Я виявила, що ті люди, котрі розповідали історії насильства в підлітковому віці, часто тоді не знали, що їх гвалтують. Розумієте? У підлітковому віці ми не знали, що нас ґвалтують. Ми не знали, бо з нами ніхто не говорив про секс. Ми не знали, що так не можна. Ми відчували, що це щось погане, але ми не могли зрозуміти, що це є насильство.

- Це не випадкове "ми"? І не випадково з тобою перестали спілкуватися твої родичі?

- Це після поста було. Тому що я розказала, як мене садив на коліна мій двоюрідний дід. Мені було неприємно, але він змушував мене цьомати його в губи, мені це було гидко. Це наводилося як приклад того, що проламуються мої кордони. І - так, вони перестали зі мною спілкуватися. І навіть після того, як моя мама розповіла, що, виявляється, цей двоюрідний дід її теж домагався. Коли ж вона намагалася достукатися до свого чоловіка, до мого тата, або до якихось родичів, вони казали: ну візьми сковорідку, вдар його по голові. Типу, чого ти нам жалієшся? От.

- А ви до того не обговорювали це в родині? Ти, взагалі, ні з ким на цю тему не говорила?

- Ні, ні з ким. А потім просто вихлюпнула. Але тут слід розуміти, що в мене, в принципі, не дуже сильні зв'язки з родиною. Я спілкуюся тільки з мамою. І досі спілкуюсь. Інші родичі - вони десь є, але я з ними не дуже близька.

- Насте, ти людина, яка живе без табу?

- Це не зовсім так. У мене є табу. Я б точно не стала займатися сексом з малолітньою дитиною. Я добре розрізняю, де справжнє, а де - надумане. Я бачу якісь теми, які табуйовані через певну культурну або релігійну традицію. І тоді я з цим можу працювати. Я це зрозуміла після того, як моєму синові діагностували ГРДУ - гіперактивність і дефіцит уваги, ускладнений опозиційно-виключною поведінкою.

Я думаю, що в мене якась схожа історія. Тобто в мене точно є ГРДУ. І, можливо, й опозиційно-виключна поведінка. Кидати виклик - це частина особливості роботи мого мозку. Ніхто мене якось спеціально не виховував. Єдине, що я можу сказати, - в мене дуже адекватні батьки, що виховували мене вільно від догматизму, який дуже часто панує в українських родинах.

- Наведи приклад.

- Ну, грубо кажучи, часто вважається, що дошлюбний секс - це погано. Або жити в незареєстрованому шлюбі - погано. В деяких традиційних родинах це досі така потужна традиційна річ. У моїй родині цього не було. Мої батьки - вільні художники, вони жили абсолютно без шаблонів, без забобон. Тому і я виростала доволі вільною людиною, без упереджень.

- Читаючи цю твою першу "Найвідвертішу книжку для підлітків #ЯНеБоюсьСказати", спочатку зрозуміла, що так ніколи б не написала. Що я - частково ханжа. Але на якійсь 25-й сторінці я вже думала, яка ж ти смілива і яка ти молодець! Що було б класно, якби мої сини теж прочитали все це вчасно. А потім знову стали виникати запитання. Ось ти кажеш про кордони. Але ти сама не боялася перейти кордон підлітка, коли писала? Адже в кожного своє розуміння меж. І такий удар по шаблонах теж може виявитися нападом.

- Я насамперед виходжу з інтересів дитини. Тобто в центрі є дитина, все інше - ніби побічне. І в інтересах дитини - розказати, що таке секс і що таке насильство. Я спеціально запускала окрему акцію, щоб мені слали саме підліткові дитячі історії. 90 відсотків цих історій свідчили: гвалтування й насильства траплялися тому, що з дитиною не говорили, не розказували, що таке секс, не розказували, що таке насильство. І я зрозуміла, що діти - дуже пластичний матеріал, і їм важливо знати, що це таке, і це їх убереже. Треба знати, куди звертатися, кому сказати, якщо відбувається щось не зовсім зрозуміле.

Є такий дуже хрестоматійний уже, мабуть, випадок про дівчинку дитсадівського віку й печивко. Коли батько став ґвалтувати цю дитину, вона пішла до дорослого - так, вона зробила це - і сказала: тато лиже моє печивко. Але для виховательки це не послугувало сигналом небезпеки. Тому важливо дітям говорити, як називаються статеві органи. Ну і які кордони ми проломлюємо, коли кажемо, як називаються статеві органи? Тобто всі ці шаблони ми нав'язуємо самі. Для дитини її статеві органи - це так само, як нога чи рука. Вони не вважають, що це щось погане чи стидне, бо це не є погане чи стидне. Поганість і стидність нав'язує вже соціум.

- Я більше про твої етичні пасажі зараз говорила. Але, продовжуючи читати, я натрапила на відсилання - "а потім ви розберетеся і самі вирішите, скільки партнерів у вас має бути". Тобто ти працювала виключно на рівні фізіології.

- А як інакше? Саме так. Я, взагалі, за те, щоб кожна людина робила свій усвідомлений вибір, але ключове - усвідомлений. Чи триматиме вона цноту до шлюбу, чи ні - це має бути вибір особисто людини. Але якщо, наприклад, от хочеться мені не тримати цноту до шлюбу, але на мене весь соціум тисне, що я мушу її тримати, - ну це ж уже не про вибір, це вже реально про те, що мене заганяють у певні рамки. Всі морально-етичні теми - мають бути питанням вибору людини.

- Тобто підлітку треба дати можливість існувати у відкритих і чесних паралельних світах - сім'я, друзі, соціум, книжки, у тому числі відверті про секс від Насті Мельниченко, й самостійно визначатися з потрібними йому шаблонами та кордонами.

- Ми пропонуємо, пояснюємо, показуємо приклад, а дитина робить вибір. Але для того, щоб дитина могла зробити вибір, їй треба прищепити критичне мислення. Якщо людина вмітиме правильно аналізувати, критично ставитися до отриманої інформації, тоді їй легше буде зробити свій власний усвідомлений вибір, а не вибрати якийсь шаблон. Бо люди без критичного мислення, на жаль, дуже піддатливі до маніпулювання. І вони, як губки, беруть на віру все, що їм кажуть, ну й це теж не дуже окей. Зараз у мене така ідея фікс, - я хочу написати книжку, в якій дітям буде розказано про критичне мислення.

Про булінг, нові книжки і критичне мислення

- Насте, але ж ти не зупинилася на фізіології й почала заглиблюватися в дитячу психологію. Вже є й інші книжки. Тобто ти повернулася до витоків. Дивишся в обличчя власного болю.

- Так, я зараз професійно займаюся темою булінгу. Навіть пишу про це диплом. Тобто це те, що для мене зараз дуже актуальне. Але це вже не тільки мої переживання. Скажімо так, свої переживання я вже давно пропрацювала з психотерапевтом. Тепер трапилася ситуація з моїм сином, коли були зачатки булінгу. На щастя, нам вдалося це розрулити. Але усвідомлення, що моя дитина зазнає булінгу в школі, було для мене дуже великим шоком і підштовхнуло зайнятися цією темою.

- Твої висновки на сьогодні які? Що ми робимо не так - чи не робимо взагалі, щоб почати вирішувати цю проблему?

- Дуже багато хто з нас у житті керується певними упередженнями, стереотипами. З одного боку - це не погано, бо спрощує роботу для мозку, упаковує реальність у зручні брикетики. З іншого - саме трансльовані дітям стереотипи й упередження і стають підвалинами для зародження цькування інших.

- Цькування тих, хто не відповідає нашим уявленням, якою має бути людина?

- Це по-перше. По-друге - це те, що я бачу, що мені болить: перекидання відповідальності. В усьому світі для протидії булінгу застосовують загальношкільний підхід. Це коли задіяні діти, вчителі, громада, поліція, батьки. Тобто коли у протидію булінгу включені абсолютно всі. Це комплексне вирішення питання. У нас цього взагалі немає. У нас в Україні чомусь усе звалюють на дітей. Тобто давайте читати дітям тренінги з протидії булінгу, і в нас питання булінгу вирішиться.. У нас просто перекидається це. Або знаходять крайніх учителів: давайте, мовляв, рішайте, а адміністрація склала руки. Або знайшли медсестру - і йди читай по класах про булінг.

- Коли ти розповідала про свою акцію, про жіноче насильство, то ти згадувала свій підлітковий період і говорила більше про жертв. А тепер складається враження, що ти зайшла на інший бік і вивчаєш тих, хто відтворює цькування.

- Так, треба зрозуміти, чому булінг. Булінг - це наслідок, це результат. А звідки він виростає, де його коріння? Уявімо таку ситуацію: мама з дитиною приходять гуляти на майданчик. Туди ж приходить і ромська родина. Наприклад, жінка і троє дітей. Наша мама бере свою дитину за ручку й каже: це цигани, вони тебе вкрадуть. І йде геть із дитиною з цього майданчика. А потім ця дитина приходить у школу, а в неї в класі є ромська дитина. Ну й що, думаєте - ця дитина ставитиметься до рома як до рівного? І в школі, і потім у дорослому житті. Якщо мама все дитинство, базуючись на своїх упередженнях, щось там розповідала з приводу ромів.

-Тобто вона побічно провокувала свою дитину на певний стереотип поведінки стосовно іншого?

- Саме так! І це може стосуватися будь кого. В нас є дуже багато категорій населення, у ставленні до яких ми керуємося стереотипами й упередженнями. Від євреїв, таджиків, узбеків, грузин - і до дітей з інтернатів. Тобто ми ставимося упереджено, і ми це транслюємо дітям, хочемо цього чи не хочемо.

- Булінг - це тема твоєї нової книжки?

- Десь років два тому мені замовили написати книжку про деінституалізацію. Коли розформовують притулки та інтернати, а дітей відправляють у сім'ї. Одна моя героїня - дівчинка з інтернату, яку вдочерили. Ця дитина ніколи не куштувала кавунів, не вміє визначати, котра година. Вона ніколи не була на морі. Вона погано читає. В неї погані зуби... І ось вона потрапляє в школу, і її починають цькувати. Моїм завданням було показати, що дитина не винна в тому, що її перемолола система. Вона просто має такі особливості. Але при цьому вона дуже класна. Вона відважна, вона людяна, і вона робить якісь дуже класні речі. Таким чином книжки теж стають інструментом. Ну ця, до речі, книжка вже вийшла.

- Дуже цікавий у тебе підхід до книжок. Багато хто чекає натхнення... А в тобі, схоже, живе журналістка. По суті, ти збираєш інформацію про проблему, а потім надаєш їй літературної форми.

- Сьогодні, до речі, заберемо з друку наступну книжку з цієї серії. Ще буде третя. Героїня якої - Ксенія, ця дівчинка з інтернату. Тобто я прямо не пишу, що треба любити і обожнювати людей з інтернату. Але розповідаю, що це люди такі ж, як ми, вони мають свої особливості, але це не робить їх поганими людьми.

- Звідки ти черпаєш розвиток історії про дітей з інтернату?

- Є така блогерка Уляна Гукасова. Вона всиновила купу дітей. Спочатку вона писала в ЖЖ, а тепер я читаю її у Фейсбуці. Вже років десять вона описує особливості своїх дітей. Складнощі історії Ксенії я взяла з життя цієї родини. Це з одного боку. З іншого - в моєї подружки є донька, яка мене дуже надихає. Вона теж підліток, їй 12 років, як і моїй героїні. І я просто захоплююся її відвагою, її сміливістю й розумом, отож багато рис для своєї героїні взяла в цієї Лесі. Тобто, по суті, Ксенія - це такий компільований образ на основі всіх розповідей про всиновлених дітей і рис характеру дівчинки Лесі. Ну, й, звісно, в мене там є герої, списані з моїх хлопців.

- Розлади харчової поведінки, рання вагітність, зґвалтування, асексуальність, смерть... У наступній своїй роботі ти йдеш ще далі.

- Алкоголізм батьків... Теж тема, яку всі дуже не люблять. Так, було завдання написати про те, про що батьки зазвичай із дітьми не говорять. І я просто думала - ага, що хвилює дітей і про що, напевно, їм важко поговорити з батьками? Ну і вже виходячи з цього вибирала. Наприклад, у мене є знайома доросла людина, котра завагітніла, ще навчаючись у школі. І я з нею говорила: через що ти проходила? З чим ти стикалась? Тобто, по суті, я робила такі глибинні інтерв'ю.

- Про що тут тобі було розповідати найважче?

- Найважче було писати про асексуальність. Тому що це мені зовсім незнайоме, це не відповідає моєму досвіду. Я знайшла десь, здається, троє асексуальних людей. У двох я взяла інтерв'ю, і вони розповідали, як вони усвідомлювали свою орієнтацію, бо це вважається однією з орієнтацій. І через що вони проходили у підлітковому віці.

- Який жанр?

- Це теж художня історія. Є компанія підлітків, яким ні з ким поговорити. Одна з героїнь їде в Канаду і там дізнається про такий собі принцип терапевтичної роботи - "рівний-рівному". Це коли в групі людей усі як рівні з рівними діляться своїми проблемами. Є модератор, який керує цим усім процесом, і люди мають змогу виговоритися й отримати групову підтримку.

Вона повертається, і ці діти починають між собою ділитися. І вони отримують підтримку. Частина книжки - художній твір, а частина - коментарі фахівців. Вони радять, як виходити з тієї чи іншої ситуації. Що робити у разі булінгу, що робити, коли у вас розлад харчової поведінки, як його визначити. Як пережити втрату… Книжка мала вийти ще два роки тому, але не було фінансування. Проте до Нового року має вийти.

Про цінності, страхи і необхідність заземлення

- Насте, крім цього, є ще громадська організація STUDENA. Там які проєкти?

- В нас є два напрями: права людини і громада. Тобто наша місія - побудувати суспільство, в якому безпечно бути собою. І, виходячи з цієї місії, власне, народжуються проєкти. Наприклад, ми працюємо зараз у проєкті протидії булінгу. Те, що я говорила, все дуже взаємо дотичне.

- Книжки пов'язані з проєктами? Які найуспішніші й найважливіші?

- Так. Найуспішніший - наш курс для вчителів "Недискримінаційний підхід у навчанні". Цей проєкт розповідав, як викладати без дискримінації. Ну тобто це зрозуміло з назви. І його переглянули понад 31 тисяча вчителів. Це наш онлайн-курс на платформі EdEra, який триває сім тижнів. Викладачі його проходять, складають тест, отримують сертифікат.Нам допомагало Міністерство освіти, і в них на сайті досі є посилання на наш курс, типу - підіть подивіться.

Я б також дуже хотіла зняти схожий проєкт про протидію булінгу. Бо формат онлайн-курсу дуже вдалий. Там ще нам дуже пощастило з партнерами. Я брала участь у створенні різних онлайн-курсів, і дуже часто це було доволі-таки нудно. А EdEra зробила цей курс дуже динамічним, яскравим, класним.

- Ти можеш зараз сказати, про що, взагалі, твоє життя?

- М-м-м…Мабуть, про відповідальність. Тому що кожна людина насправді може щось змінити в житті. Тобто не обов'язково навіть об'єднуватися в громадську організацію, щоб робити життя кращим. На своєму рівні кожна людина може на щось впливати. Коли тільки у 2014-му році почалася хвиля волонтерства, то багато людей думали: щоб бути справжнім волонтером, треба їхати на фронт, вести машини, якісь там трансформатори, ще щось. А тим часом якась бабуся не розмірковувала, а брала і в'язала шкарпетки для воїнів, так? Тобто на своєму рівні першої-ліпшої хвилини ви можете включитися у щось важливе й корисне.

- У тебе двоє дітей, як ти все це укладаєш у життєвий ряд?

- Погано. Це випалює. Це дуже нервова робота. Зараз я намагаюся знайти якийсь свій власний шлях, щоб не вигоряти. Щоб продовжувати. Бо, по суті, громадський активізм - це цілодобова включеність. Це коли ти береш надто близько до серця, переживаєш..

- Звідки ти черпаєш енергію, щоб не вимкнутися?

- Скажімо так, я дуже довго почувалася поганою мамою, тому що діти просять, вони мене смикають, кажуть: давай гратися. А я не можу. Мені хочеться лежати пластом. Я прийшла до психотерапевта, кажу: ось слухайте, я погана мама. Я дуже погана мама, мене дратують їхні прохання гратися, мені не цікаво з ними гратися, що мені робити? Я можу лежати і можу з ними говорити, але я не можу включатися активно. А в них ще такі ігри - типу, мамо, давай поборемося! Мамо, давай… там не знаю… заліземо на дерево! А мама хоче лежати, а-а-а..

І психотерапевтка каже: окей, ось тобі коло, поділімо твій день на справи, від самого ранку й до самого вечора. І ми все це розписали. Виявилося, що в мене весь день прямо забитий ущерть, там, взагалі, немає особистого часу. Вона тим часом продовжує: скажи, будь ласка, а де тобі взяти сили, щоб лізти на дерево чи там боротися з дітьми? Звісно, немає цих сил. І зараз я ставлю собі таке завдання: знайти баланс між громадським активізмом і особистим життям. Між собою і людьми.

- Що ти, взагалі, зрозуміла про людей як категорію? Ось які вони - люди?

- Люди не монолітні. В нас є тенденція до спрощення. Коли ми кажемо "феміністки" чи "праворадикали", ми завжди уявляємо якусь таку монолітну однорідну сіру масу. Ну або не сіру масу, а якусь бордову. Але вона не однорідна. Я на глибинному рівні розумію, що всі ці узагальнення - дуже небезпечні, навіть якщо люди себе самі якось ідентифікують. Але, попри спільну для великої групи людей самоідентифікацію, кожна історія конкретної людини - унікальна. Ну, власне, от.

- Насте, чого ти боїшся найбільше?

- Напевно, втратити працездатність. Зрозуміло, є якісь стандартні речі з приводу здоров'я дітей. Це абсолютно природно. Але що стосується мене, - я дуже боюся втратити працездатність. Шість років тому, у 2013-му, я пережила інсульт. І це мене дуже налякало й добряче вибило з колії.

- Вибач, я просто не чекала ...

- Та я сама не чекала. Але це мені показало, що ніхто з нас не застрахований. Якого б ми не були віку, який би спосіб життя не вели, - а в будь який момент може щось статися, що тебе виб'є з колії. Що б ми не думали, якими б здоровими собі не здавалися - завжди важливо мати якусь фінансову подушку, завжди важливо мати план Б. І, звісно, мати близьких людей, які можуть нам допомогти.

- Це якось вплинуло на твої головні сенси?

- Ну глобально - мені і доти, і після важливо мати якісь свої цінності як дороговказ. Тобто не відхилятися від шляху, який базується на моїх цінностях. От. Тобто навіть за великі гроші я не робитиму нічого такого, що суперечить моїм внутрішнім відчуттям. Треба робити все з пристрастю і найкращим чином.

- Насте, ну це ж неможливо - завжди пристрасно і найкращим чином. Неможливо завжди вище хмар.

- Ну я не знаю… Я до цього звикла. Інколи, звісно, хочеться заземлення. Але для цього в мене є такий спеціальний проєкт "Хрулі на селі".

- Це що?

- Це хатка в селі на Полтавщині. Це такий, скажемо так, арт-хутір. Є майстерня, хостел, читальня й моя хата. І він задумувався як місце, де можна проводити якісь мистецькі резиденції або ще щось цікаве. Але я вирішила поки що його заморозити, бо мені поки що ні з ким його робити. Але я туди приїжджаю, ну, грубо кажучи, беру в руки шпатель і починаю там колупати старі стіни хати. Або беру лопату й починаю садити дерева. Тобто це такий спосіб заземлення. Там немає зв'язку, там немає Інтернету, там усе дуже таке тихе. І ти просто практикуєш там життя… не знаю… середини XVIII чи XIX століття. І це допомагає висмикнутися з цієї коловерті. Ну, таке є..

Повну відеоверсію інтерв'ю дивіться тут.