На всю оставшуюся жизнь
Нам хватит подвигов и славы,
Победы над врагом кровавым,- На всю оставшуюся жизнь.
В.Баснер, П.Фоменко
Євдокія Романівна сиділа в білому халаті, схилившись над мікроскопом. Помітивши гостей на порозі кабінету, всміхнулася й зовсім несподівано для мене сказала: "А ви бліда. Кров давно здавали? Зробімо це прямо зараз!". Ще хвилина - і я б погодилася, потрапивши під її магнетичну чарівність та вміння підкоряти. Манікюр і яскраво червона помада Євдокії Романівни підкорили мене остаточно. І я, не приховуючи замилування, розглядала її, як дорогий раритет. Цій незвичайній жінці виповнилося 90 років.
Євдокія Павлова 73 роки пропрацювала в медицині, з яких 30 років очолювала клініко-діагностичну лабораторію в лікарні для вчених АН України. Вона пройшла всю війну, була поранена, нагороджена медалями та орденами. І досі продовжує трудитися в рідній лабораторії простим співробітником, не уявляючи свого життя без роботи.
Дитинство. Юність. Війна
Про своє дитинство Євдокія Романівна згадувати не любить. Воно випало на Голодомор. Він забрав у неї маму і брата. Батько залишився з п'ятьма дітьми. Сусіди допомагали як могли. Вижити було непросто.
- Мені хотілося поїхати якнайдалі від рідної Лихівки, щоб не згадувати всі ці жахи, - розповідає Євдокія Романівна. - Вступила в медичний технікум у Верхньодніпровську, що за
50 кілометрів від нашого села. У вихідні ходила пішки додому й назад.
1940 року Євдокія закінчила технікум і отримала направлення в Таджикистан. Їй було всього 17 років. Тоді диплом не видавали на руки, молодих спеціалістів направляли працювати у віддалені куточки величезного Союзу.
- Нас було 30 осіб. Ми мали їхати на афганський кордон, у кишлак, лікувати дітей. Але я захворіла на тропічну малярію, і мене залишили. Не знаю нічого про долю тих, хто тоді потрапив на кордон, чи вижили вони. Одужавши, отримала направлення у Ленінабад у міську лікарню, де пропрацювала всього дев'ять місяців, а потім почалася війна. У Таджикистані було багато евакуйованих. Дехто з них зміг зберегти гроші й коштовності, тому ціни на продукти миттєво злетіли. Хліб став буквально на вагу золота. День і ніч повз нас ішли ешелони з військовою технікою.
Зібрала своїх дівчат-медсестер і сказала, що коли ми не підемо на фронт, то точно загинемо від голоду. І пішли до воєнкома. Нас не хотіли відпускати. Але саме в той момент до кабінету зайшов ставний майор із проханням допомогти знайти медсестер для прифронтового госпіталю. Наступного дня всім дівочим складом були на місці збору. Ми й нажити нічого не встигли, я взяла з собою тільки ковдру та подушку.
Їхали в теплушках без вікон, спали на нарах. Під час зупинок діставали відра, бігли по воду. Треба було встигнути наносити води в казан, щоб дорогою готувати їжу та заварювати чай. Добре, якщо водокачка виявлялася поруч, але часто доводилося проповзати під десятком ешелонів, щоб до неї добратися. Одного разу поверталася назад, пробираючись під товарним поїздом, зачепилася бушлатом за залізний гак. У цю хвилину состав рушив і потягнув мене за собою. Доки солдати докричалися і поїзд зупинили, мене неабияк побило, благо штани були ватяні. Але воду з рук не випустила. Так у відра вчепилась, що коли мене дістали з-під вагона, пальці не могли розтиснути.
Доїхали до вузлової станції Єлець, де стояло безліч ешелонів з бійцями та технікою. Навколо - суцільні вирви і горбики зі свіжими могилами. Ні травинки, ні деревця. Моторошне видовище. Із Середньої Азії, окрім медикаментів, ми везли різний провіант, у тому числі мішки з урюком, цукром, родзинками та сіллю. Наш госпіталь №4455 очолював Самуїл Якович Шерашевський. Мудра була людина, він розумів, що на цій станції для нас може все скінчитися. Тому, порадившись із нами, "пожертвував" начальникові станції мішок родзинок та урюку. До вечора вдалося залишити Єлець. А через кілька годин розпочалося бомбардування, станцію зрівняли з землею...
Слухала Євдокію Романівну, дивуючись, наскільки точно й докладно вона описує події тих далеких років. Як глибоко закарбувалися в пам'яті осколки тієї страшної війни.
- Зупинилися ми біля Воронежа, на Придачі, - продовжувала свою розповідь Євдокія Романівна. - Місто розділяла річка. На правому березі укріпилися німці, ми - на лівому. На прифронтовий госпіталь треба було перетворити корівники. Підлатали, побілили і поставили там по 50 ліжок. Прямо до госпіталю провели дорогу. Робота кипіла.
У липні 43-го привозили особливо багато поранених. Вони лежали прямо на траві, чекаючи своєї черги. Кожного треба було обробити: уколоти знеболювальне, зупинити кровотечу, зробити перев'язку, помити. Потім уже переводили в госпіталь. Просто неба стояли саморобні дерев'яні операційні столи і двадцять величезних казанів, у яких кип'ятили бинти і білизну. 30-градусна спека, кров, мухи, сморід. Не спали цілодобово. Лише чай навпіл із "Кагором" хоч якось відновлював сили.
- У нас було вісім хірургів - дві жінки й шість чоловіків, - продовжує Євдокія Романівна. - Спеціалісти вищого класу. Особливо головний хірург - одесит Віктор Якович Василькован. Пам'ятаю, поранених було стільки, що не знала, кого брати у першу чергу. А він мені казав: "Дусю, скільки тебе вчити: того, котрий дуже кричить, не бери. Репетує - значить, живий, почекає ще. Насамперед бери того, котрий мовчить. Там шок".
Сотні тисяч загиблих. Поранені в госпіталі довго не затримувалися: тиждень-два - і вирушали хто в тил, хто на фронт. Привозили нових і нових. Адже неподалік Курськ - ви ж знаєте, яка точилася бійня на Курській дузі. Особливо багато в нашому госпіталі було хлопців без рук. Вони всю ніч кликали сестричок, просили зробити самокрутки з махоркою, підкурити їх. Так тоді "напідкурювалалася", що сама почала палити. "Продиміла" тридцять років. Серце боліло за солдатами, яких мучили фантомні болі. Кричать, стогнуть, просять: "Потри, Дусю, палець! Страх як болить!".
Майже всі хлопці диктували нам листи додому про те, що загинули в бою. Не хотіли інвалідами повертатися. Ми писали все, при них складали трикутники, а потім у кімнаті для чергувань тихенько переписували листи, повідомляли, що боєць живий, перебуває в госпіталі і невдовзі буде переправлений у тил. Адже матері головне знати, що її син живий. Мати прийме кожного.
Поруч із Придачею розміщувався аеродром. Щовечора наші льотчики літали бомбити німців. Нам було по 18-20 років, і не дивно, що в рідкісні вільні хвилини після чергування ми бігали до льотчиків на танці. На імпровізованому танцмайданчику кружляли у вальсі, забуваючи про все. То були хвилини щастя. Часто наступного дня тих, з ким танцювали, вже не було. Гинули в бою. Тому всі ми цінували кожен прожитий день, кожну годину.
Пізніше госпіталь, у якому служила Євдокія Павлова, стояв у Конотопі, Ніжині, а згодом його перевели обслуговувати війська протиповітряної оборони Києва. Тривала підготовка до форсування Дніпра.
- 4 листопада 1943 року добралися до вузлової станції Дарниця. Нам виділили близько двадцяти вантажівок, завантажили їх вщерть, і ми стали готуватися до переправи через Дніпро, - згадує Євдокія Романівна. - Переправлятися можна було тільки ввечері. Перша машина була завантажена лише матрацами та постільною білизною. Вона не дійшла й до середини річки - розбомбили. Можете уявити наш настрій. Але, всупереч усьому, за ніч ми все-таки перебралися на правий берег.
У Києві розташувалися на Новопавлівській, на місці колишнього німецького госпіталю. Один із яскравих спогадів: великі льохи, у яких німці зберігали огірки, помідори та картоплю. А ми майже всю війну саму пшоняну кашу, іншої крупи не було. Нам наварили виварку картоплі, принесли відро квашеної капусти. Смачнішого бути нічого не могло! Тиждень "бенкетували".
Під кінець війни в армію брали молодь і жінок, чоловіки вже давно всі воювали. У цей період старшина Павлова бачила особливо багато смертей молодих жінок і зовсім юних хлопців. Крові для переливання не вистачало, медсестри віддавали свою.
Кохання і доля
Свою долю - Всеволода Павлова - Євдокія зустріла в госпіталі. Як мовиться, не було б щастя, то нещастя допомогло. Майбутнього чоловіка буквально витягнула з того світу.
- Одного разу задрімала після зміни. Мене розбудили дівчата. Віктор Якович викликав до себе і каже: "Чула, якого нареченого привезли? Тобі ж завжди дістаються найтяжчі. Ти їх ставиш на ноги, вони йдуть. А цього, якщо виходиш, залишимо тобі". Жарт хірурга виявився пророчим.
27-річний Всеволод служив в одній із частин, які дислокувалися в Києві. Якось побачив хлопця на велосипеді, попросив покататися і потрапив під машину.
- Це ж треба було пройти всю війну радистом і так нерозумно ледь не втратити життя! - вигукує Євдокія Романівна. - Але йому не пощастило ще й із лікарем, котрий наклав металеві скоби на рани, в які потрапила інфекція, і почався сепсис. До нас Севу привезли вже непритомного. Для нього звільнили цілий відсік, і ми з Лілею Забродською чергували при ньому по черзі. Відомий хірург, генерал, професор Іщенко, який консультував нас, подивившись на хворого, сказав нашому головному: "Навіщо його привезли? Він - не жилець!". Але той відповів: "А я поставлю його на ноги. Ось побачиш! Ще й докторську дисертацію зможу захистити!".
Роздобули американський антибіотик стрептоміцин. Поклали хлопця на стіл, обтягнутий клейонкою. Лежить молодий красень із пишною шевелюрою. Він був дуже схожий на артиста Євгенія Матвєєва. Тільки ще вродливіший. Віктор Якович робив розрізи вздовж по всьому тілу. Навіть кров не йшла, бо гемоглобін був "на нулі". А я виливала на ці рани два-три відра розведеної марганцівки на день. Крапельниць тоді не було. Ми спорудили з трубочок якусь подобу, і я тримала це на витягнутих руках по кілька годин, доки капали ліки. Процедури тривали більше місяця. І нарешті, після чергових промивань, я побачила перший червоний капіляр. Потім їх з'являлося дедалі більше, і стало зрозуміло, що ми перемогли. Віктор Якович зашивав порізи і примовляв: "Я його ще продемонструю на кафедрі в медінституті!". Так мій Сева вижив.
Сім'я і робота
Війна закінчилася, Євдокію демобілізували, госпіталь розформували. Молоді розписалися, найняли куток у знайомих. Почалися тяжкі післявоєнні будні.
- Харчування тоді було убоге: пляшка олії і п'ять кілограмів картоплі на місяць, хліб - на карточки, - зітхає Євдокія Романівна. - Я завагітніла. Чоловік згоден був на будь-яку роботу, пішов у МВС, щоб з'явилася хоч якась надія отримати своє житло. Його довго перевіряли, нарешті взяли на посаду фельд'єгеря. Робота була хороша ще й тим, що чоловік приїжджав о 6 ранку, проводив зі мною весь день, а ввечері їхав в інше місто. Я ж могла нормально виспатися на нашій подобі ліжка. Напередодні пологів Сева виїхав в інше місто і затримався там на добу. Вночі почалися перейми, поруч - нікого. Вийшла на вулицю і впала в сніг. Вибратися не можу. Перейми сильні. На щастя, повз мене проїжджав "бобик", водій зупинився, схопив мене на руки й відвіз у Печерський пологовий. Якби не він, так і загинула б у тому заметі. Все життя хотіла його знайти, віддячити.
Так з'явився на світ первісток Павлових - син Віктор, названий на честь прекрасної людини, хірурга Віктора Яковича Василькована. Довго б ще молода сім'я поневірялася по чужих кутах, якби не його величність випадок.
- Одного разу чоловік повіз пошту в ЦК і там абсолютно випадково зустрів товариша дитинства, - розповідає Євдокія Романівна. - Той на той час обіймав високу посаду, курирував МВС. Він і поклопотався, щоб Севі виділили житло. Невдовзі ми переїхали в нашу 16-метрову кімнату. Все добро - панцирне ліжко, ватяна ковдра і Вітюшина колиска з лози. Але щастю не було меж!
Незабаром Всеволод закінчив із відзнакою школу МВС і став оперуповноваженим, а Євдокія почала працювати в поліклініці для вчених. У сім'ї з'явилася друга дитина - донька Світлана.
- Я вступила на вечірнє відділення медичного інституту і продовжувала працювати. Потім наша поліклініка переїхала в новий будинок, і ми стали називатися лікарнею для вчених. МОЗ передало нас у відомство Академії наук. А мені доручили керувати клініко-діагностичною лабораторією. Ця лабораторія - моє дітище. Хоч жаль мені її залишати, але хочеться встигнути ще й правнука поняньчити.
Уже десять років як пішов із життя чоловік Євдокії Романівни. Але тепло й турбота близьких підтримують її, радують три внуки і правнук. Про них Євдокія Романівна говорить із гордістю. Особливо про молодшу, Женю: "Бачили б ви, які сайти робить моя Женечка. Вона ж мій комп'ютерний учитель. Тепер я можу й пошту відправити, і по скайпу розмовляю".
Багато років 9 травня з різних міст з'їжджалися однополчани Всеволода та Євдокії Павлових. Традиційно зустрічалися в столичному ресторані "Метро". Час спливає. Він забрав багатьох ветеранів, та й ресторану давно вже немає. Стараннями Євдокії Романівни в лікарні теж відзначали це свято. В актовому залі накривали столи, варили солдатську кашу.
- Дивно, могла залишитися будь-яка їжа, але кашу завжди з'їдали, - каже Євдокія Романівна. - Тепер із 45 ветеранів, які працювали в лікарні, залишилося... двоє. Відзначати ні з ким. Та все ж таки я надіну на День Перемоги свій білий костюм з орденами, і ми обов'язково відзначимо це світле свято в колі сім'ї!