Але їх об'єднують не лише довгий вік, діти, внуки, правнуки, а й тяжкі перипетії долі, яка звела їх за тисячі кілометрів від рідних країв. Їхня родина - живе втілення актуального і, як засвідчили події останніх років, життєво важливого для України гасла "Схід і Захід - разом!". Їхня любов, фактично, перемогла корисливі інтереси імперій, для яких наша країна і ми, українці, завжди були тільки ресурсом і які, протиставляючи нас, паразитували на нашій роз'єднаності.
"Велика Україна завжди була для нас важливою…"
Родина Добушовських у містечку Миколаїв Львівської області мало чим відрізнялася від інших. Мали три гектари землі, - більше тоді не дозволялося, ходили до церкви, відчували, як і всі українці, зверхність тодішньої польської влади.
Любомира була ще зовсім малою, коли в Україні почався лютий голодомор, і в їхні краї потяглися селяни-прохачі. Як їм вдавалося перетинати кордон - тільки Богу відомо. Очевидно, жага життя змушувала долати навіть радянські кордони. Любомира пам'ятає, як мало не щодня діставали з погреба великі кошики з картоплею чи іншими овочами, щоб відправляти на допомогу тим, хто голодував. У їхньому містечку люди зібрали цілий ешелон продовольства для великої України. Звісно, ніхто не знав, чи доходило воно за адресою. Тепер уже відомо, що влада свідомо не допускала таку допомогу до тих, хто помирав від голоду: в неї була інша мета.
Неодноразово прохачі заходили й до хати. Якось зайшов молодий хлопець у будьонівці. Її форма скидалася на ріг на голові, і релігійні люди трохи сахалися такого вигляду. Хлопця запросили до господи, нагодували, але Любомирин батько зрізав той ріг і пояснив, що не варто носити на собі натяк на диявольський образ.
Коли прийшли совіти, як їх тоді називали, Любомира була вже школяркою. Добре пам'ятає ту шалену радість - як вони вважали - визволення, квіти, обійми. Та радість тривала недовго. Досить скоро почалися арешти інтелігенції, висилки в Сибір, репресії. Людьми почав опановувати страх.
Та тут не забарилася й німецька окупація. Як відомо, при відступі Радянської армії НКВС лютував особливо. У їхньому містечку кілька десятків людей, котрих підозрювали у зв'язках з ОУН, вивели за місто й жахливо катували. Дехто вижив, і, коли прийшли німці, про це стало відомо в містечку. Збереглися прізвища замучених, нині на тому місці височіє пам'ятний знак з їхніми іменами.
Під час війни Любомира була вже підлітком, навчалася в тодішній школі, серед викладачів якої були й члени ОУН, котрі пояснювали, що таке Україна, яке її минуле і що треба боротися за її визволення. Історію в їхній школі викладав Іван Крип'якевич, чиє ім'я пізніше стане відомим. Тоді ж вона і вступила в молодіжну організацію Юнацтво ОУН.
Коли повернулися совіти, вони тримали зв'язок із загонами УПА, попереджали про облави. В комсомол тамтешня молодь вступати не хотіла, Любомира відмовилася теж. Зате вступила до Львівського медичного інституту, правда, змогла закінчити тільки один курс. У жовтні 1948-го її арештував НКВС.
Тоді в тюрму на Лонцького потрапило щось із півтисячі викладачів та студентів медінституту. Докопуватись, дізнаватися щось із її минулого слідчим, очевидно, було ніколи, тож звинувачення висунули просто смішні: дівчина листувалася з однокласником, якого з родиною вислали в Сибір, і у відповідь на його розповідь про тяжкі умови життя написала, щоб тримався, бо буде, мовляв, ще й на нашій вулиці свято. "Свято? Якого це свята ви чекаєте? Може, сподіваєтесь незалежної України?!" Десять років виправно-трудових таборів.
"Фелікс Дзержинський" як символ імперії
Страшні особливості тюремних етапів описані в багатьох творах. Везли їх через увесь тодішній Радянський Союз до Комсомольська-на-Амурі. Та найгіршим, неймовірно тяжким був останній відтинок шляху - морем до Магадана. Величезний трофейний корабель, з борту якого зрізали напис німецькою і приклепали - "Фелікс Дзержинський". В'язнів, звісно, повантажили у трюм. Абсолютна більшості їх були незвичні до морських подорожей, до штормів і хитавиці. При цьому - жодної медичної допомоги чи бодай прийнятних санітарних умов. Під час тієї мандрівки Любомира неодноразово прощалася з життям і майже не сподівалася, що живою вийде на берег.
Через кілька років цей самий корабель привезе у Магадан солдата строкової служби, комсомольця-підривника Івана Григоращенка. Йому, хлопцеві зі степового селища Велика Виска, таким самим гірким і тяжким був цей морський перехід. Єдина різниця - він, на відміну від ув'язнених, мав право виходити на палубу.
Його батьки - прості селяни. Іван, хоч і був малим ще, але пам'ятає жахи Голодомору, досі не може забути постійне відчуття голоду й безсилля. Бачив, як звозили трупи померлих односельців. Мати намагалася хоч щось знайти й принести дітям. Одного разу за кілька колосків її посадили в яму (винахід місцевої влади голодранців), і вона дивом уникла тюрми.
Іван, з дитинства живучи в колгоспних нестатках та злиднях, розумів, що з них виведе тільки освіта, тож старався, та й любив і навчатися, і читати. Після закінчення машинобудівного технікуму отримав направлення в Гомель. Звідти й призвали його до армії. Було сумно й гірко, бо батьки, родина далеко, крім кількох друзів, ніхто його й не проводив. Той самий шлях через весь Союз, морем до Магадана, а звідти - на колимську шахту Хеніканджі, де добували олово. Вони, солдати-підривники, закладали вибухівку, підривали породу, а ув'язнені дівчата вантажили її на вагонетки, виштовхували нагору, там перевантажували й відправляли на збагачувальну фабрику.
Поки був живим Сталін, режим тримався досить жорстко, їхні шляхи з ув'язненими ніде не перетиналися. Солдати заходили в шахту, робили свою роботу і поверталися на територію військової частини. Лише після цього в шахту спускалися в'язні концтабору. Але після смерті тирана порядки поступово м'якшали. Любомира, як колишня студентка медінституту, трохи допомагала у медпункті. А то певний час оформляла замовлення на вибухові роботи в конторі, а Іван приходив забирати ті папери.
Звісно, вони не могли вільно зустрічатись, як нинішня молодь. Піти в кіно, в театр, - це для них залишалося недосяжною фантастикою. Але приязнь, потяг, світлі почуття одне до одного спалахнули самі собою і наповнили їхнє одноманітне, сіре, фактично - тюремне життя тихою радістю випадкових зустрічей, барвами надій, вищим смислом кохання.
- Ми розмовляли очима, - каже Любомира Миколаївна.
Чужі серед своїх… і серед чужих
Її амністували у 1955-му. Згодом вони одружились, але мусили залишатись у тих краях, бо Любомирі довго не оформляли документи на виїзд в Україну. Там, на Колимі, народилася і їхня старша донечка, Людмила.
- Пані Любомиро, а як же це ви, націоналістка, вийшли заміж за комсомольця?
- Любила, та я ж і знала, що він - з тієї великої України, яка для нас завжди була такою важливою…
- А ви, пане Іване, не боялися одружуватись із націоналісткою?
- Та я надивився на ту "справедливість" і наслухався на Колимі доволі, щоб розуміти ціну комуністичній пропаганді.
Із благеньким чемоданом та дитиною на руках вони повернулися на Кіровоградщину. Ще багато років потому Любомира Миколаївна залишалася тут "бандерівкою", а Іван Мефодійович на Галичині - москалем. Та й роботу знайти жінці з концтабірним минулим було непросто. У медінститут не повернулася, влаштувалась на непримітну посаду на завод "Більшовик", де й пропрацювала 20 років. Іван Мефодійович працював за спеціальністю - на заводі "Гідросила", має 37 років трудового стажу.
Але багато років говорити про українство, плекати його вони могли тільки вдома, бо у всуціль зрусифікованому Кіровограді це викликало подив, підозру, а часом і зневагу. Та вони знаходили підтримку одне в одному, в дітях, а потім - і у внуках. Тепер уже в них і восьмеро правнуків.
* * *
На початку 1990-х, коли піднялася хвиля національного відродження, мікрорайон Космонавтів тодішнього Кіровограда буквально приголомшила група колядників, учнів 35-ї школи, вихованців учительки української мови і літератури Людмили Куньової. Тоді мало хто знав повноцінні тексти, музику, обмежувались (іноді й досі!) примітивним "Коляд-коляд, колядін, я у бабушкі адін" або "…дайте, дядьку, п'ятака, а п'ятак не такий, дайте рубль золотий". А тут - повноцінне дійство із піснями, побажаннями, примовками, жартами, Божою вірою у краще майбутнє України. Люди плакали від зворушення, старші пригадували своє дитинство, дивувалися: звідки ці діточки таке знають, хто їх навчив?
А та Людмила, яка народилася на Колимі, знала все це з дитинства…