Прийдешнього 2017-го виповниться 125 років від дня народження видатного майстра прози Костянтина Паустовського.
Він народився в Москві, але своєю другою батьківщиною вважав Україну: тут минула його юність, тут він пережив бурхливу пору, коли формувалася його свідомість, тут, на берегах Дніпра, Росі, Чорного й Азовського морів, - перша робота журналіста і перша проба пера як письменника.
У 1965–1968 роках я працював секретарем Костянтина Георгійовича. Але, зізнаюся, був тоді безнадійно молодим, щоб розуміти, як мені пощастило - бути поруч із Паустовським. Тому багато чого не записав. Думаю, головне пройшло повз мене або, скоріше, - крізь мене… А його розповіді, адресовані особисто мені! Він вважав мене "сумлінним ледарем", але переконував, що хвороба ще не запущена, що є надія. І "лікував" мене як міг. Ось чому для мене він був і залишається Учителем.
"Я виріс на Україні"
Почну з випадку нібито зовсім звичайного, але для мене, якщо хочете, знакового. Наприкінці 1956 року видавництво "Молодь" намірилося випустити українською мовою знамениту книжку Костянтина Георгійовича про письменницьку майстерність "Золотая роза" ("Золота троянда") і попросило письменника надіслати передмову до цього видання. Паустовський написав передмову… українською і надіслав її Миколі Бажану з проханням виправити помилки і передати в "Молодь". Зберігся лист Бажана: "Дорогий мій дружище! Помилок немає, і вже передав Вашу передмову М.Тищенку. "Золота троянда" вийде в березні 57-го. Що ж до мови, то мене якраз призначили головним редактором Української Радянської Енциклопедії. І якщо облишиш ненадійну письменницьку справу й повернешся до Києва - такому знавцеві української завжди знайдеться гідне місце. І з дуже хорошою ставкою. Треба подумати гарненько! Ваш Бажан".
Ось передмова К.Паустовського до книжки "Золота троянда":
"Ми не часто задумуємось над тим, як та чи інша країна, де ми провели хоча б частину свого життя, а особливо молодість, впливає на нашу свідомість, на самий лад наших думок і почуттів.
Крізь книги майже кожного письменника ніби просвічує, як крізь легку сонячну імлу, образ його рідного краю з його просторим небом і тишею ланів, з його задумливими гаями і мовою народу.
Мені в цьому пощастило. Я виріс на Україні. Її ліричній силі я завдячую багатьма сторонами своєї прози.
Образ України я носив у своєму серці протягом багатьох років. І навіть у цій трохи специфічній книзі про письменницьку працю живе вона, Україна, що завжди була чудовим середовищем для творчості, овіяна поезією праці й волі, - країна, про яку можна писати без кінця-краю, про всі її великі та малі діла - від гуркоту турбін у Запоріжжі до легесенького шелесту українських тополь, що ніби перебирають і пестять своїм листям тепле повітря цієї благословенної землі".
Паустовський був пов'язаний дружбою, листувався і зустрічався з українськими письменниками Юрієм Смоличем, Юрієм Яновським, Максимом Рильськом, Остапом Вишнею, Віктором Некрасовим, кінорежисером Олександром Довженком... Якось у листі М.Рильському Костянтин Георгійович зізнався: "Я люблю Україну і її народ і жалкую, що досі, мабуть, не висловив цього у своїх книжках із достатньою ясністю".
Ну, а газета "Литература и жизнь", вкотре нападаючи на Костянтина Георгійовича, влітку 1966-го надрукувала: "постоянные украинизмы в книгах Паустовского портят и искажают великий русский язык". Наводилися приклади. Серед них: "В сырой роще-леваде за хатой зеленела могила ее сына, "малесенького хлопчика", умершего много лет назад, когда тетя Дозя была еще совсем молодой". "Дошел он до царской столицы и узнал, что она умерла - мабуть, не выдержала разлуки". "Не годится так со мной жартувать"…
Так "псувати й спотворювати" мову міг тільки по-справжньому великий письменник.
"Великий поет - народний і самобутній"
Так казав про Максима Рильського Паустовський. Дружив з ним упродовж багатьох років. А коли не стало Максима Тадейовича, часто розповідав про Рильського, згадував поетові жарти-примовки, якими той щедро пересипав свою мову. Наведу слова Костянтина Георгійовича, записані в мій блокнот.
"Він тонко відчував потреби часу й усім своїм єством відповідав цьому часу. І лірика його не просто авторська, а, якщо хочете, "монологічна". Максим Тадейович пережив багато чорних днів. Бувало, український ЦК викликав "на килим" усе правління Спілки письменників "для проробки". І був випадок, коли перший секретар ЦК накинувся на Рильського: "Ви що собі дозволяєте? Пишете "Я син Країни Рад". Це яких "рад" ви син? Чи не Центральної Ради, з якою ми, більшовики, боролися?" Але Рильський не проковтнув докору, не промовчав… А коли цькували Юрія Яновського, то Максима Тадейовича, який його захищав, з високої трибуни назвали "адвокатом петлюрівського виплодка". Вистояв, не зігнувся!"
"Максим Тадейович казав, що, мовляв, одного разу в Спілці письменників України проходили заняття з цивільної оборони. І пролунала команда "На перший-другий розподілись!" - "Перший, перший, перший, перший… (ніхто не хотів вимовити слово "другий", усі - перші!)".
"Чи то жартома, чи то серйозно Рильський вивів формулу стосунків з колегами-письменниками. Гадаю, вона слушна для всіх творчих людей: "Хочеш, щоб тебе любили? Дуже просто. Одягайся в щось драненьке. З'являйся з такими жінками, щоб самому противно було. І хворій. Найліпше - на рак. Усі тебе обожнюватимуть. Коротше, виконуй правило трьох Б: не хочеш заздрощів - будь бідним, бездарним і болящим".
"Як вам сподобалися мої вірші? - звернувся до Рильського поет-початківець. - Знаєте, - відповів Максим Тадейович, - у вас є два вірші, яких не змогли б написати ні Шевченко, ні Пушкін. - Ви мені лестите! Які ж? - Один про примус, другий про соцзмагання".
"Українські друзі розповіли, що в 57-му на пленум Спілки письменників України з Москви приїхав перший секретар Спілки письменників СРСР, кандидат у члени ЦК, депутат Верховної Ради, лауреат Сталінських премій Олексій Сурков. Він у своєму виступі грубо й рішуче критикував багатьох українських письменників і поетів. Потім його запросили до накритого столу. Сурков запитав Рильського тихо: "Максиме, а де тут можна у вас?.." Рильський широким жестом окреслив велике коло: "Вам, Олексію Олександровичу, - скрізь…"
Улюблений анекдот Максима Тадейовича (Паустовський переказував його в компаніях кілька разів): "Один письменник розповідає своєму другові: "Привітай мене, я закінчив нову п'єсу". - "І як ти її назвав?" - "Гамлет". - "Жартуєш! Ти що, ніколи не чув про Шекспіра?" - "Ну й дива! - вигукнув письменник, - мені вже казали про цього хлопця, коли я закінчив "Макбета"!"
"Одного разу до Рильського прийшов молодий автор і сказав, що написав роман і мучиться - не знає, як його назвати. "А про що ваш роман?" - запитує Максим Тадейович. - "Про всю мою велику родину - від прадіда до сьогодення. Описано всіх моїх родичів, близьких, друзів…" - "То назвіть книжку "Рідні мої". - "Ні, це якось дуже просто, буденно". - "Тоді - "Сімейні фрески", "У колі рідному". - "Та що ви! Такі назви дуже вже приземляють і применшують книжку. Роблять мій роман схожим на інші, а він - особливий!" - "Ну, добре, - каже Рильський, - а баранів у вашій книжці описано?" - "Яких баранів?! Ми все життя прожили в місті". - "Ясно. Значить баранів у книжці немає. Ну, а на трубі хтось грає?" - "Та ні, ми - технарі і на музичних інструментах не граємо". - "Даю чудову назву для вашого роману - такої немає в жодній книжці: "Без труб і баранів!" - закінчив розповідь Паустовський і перший залився сміхом.
"Корнеюшка наймиліший приїжджав …"
Корній Іванович Чуковський був давнім другом Костянтина Георгійовича. І щоразу, довідавшись, що Паустовські приїхали до Москви, неодмінно відвідував їх - жив він у Передєлкіно.
Був завжди шумким, веселим і, працюючи над новим перевиданням книжки "Від двох до п'яти", безперестанку розповідав смішні байки про дітей, намагаючись навіть копіювати дитячі голоси. І якось зізнався, що відому епіграму написав на себе сам:
"Он - автор "Мухи-Цокотухи",
И удивляется страна,
Что тридцать лет
из этой мухи
Чуковский делает слона".
Костянтин Георгійович якось за сніданком у великій компанії розповів таку історію про Чуковського, котрий, виявляється, був племінником художника Іллі Рєпіна: "Корній Іванович до революції постійно жив у Петербурзі і часто наїжджав у Куоккалу, де в Іллі Юхимовича був великий будинок, який називався "Пенати". Але після виходу Фінляндії з Радянської Росії Рєпін несподівано опинився за кордоном. Минули роки, і в країну почали повертатися письменники, композитори, художники - радянське керівництво всіляко стимулювало приїзд "блудних своїх синів". Але Ілля Юхимович чогось не квапився. І ось 28-го року Чуковського викликає Ворошилов, вручає листа, якого той має передати Рєпіну. В листі Ворошилов від імені радянського керівництва пропонує Іллі Юхимовичу повернутися на Батьківщину і зобов'язується зробити все необхідне для роботи художника й у разі його смерті - "увічнити пам'ять великого російського живописця, назвавши його іменем міста, заводи, фабрики, школи, художні інститути, кораблі й літаки". Корній поїхав до Рєпіна, місяць погостював у Куоккалі і, повернувшись, доповів, що той, мовляв, старий уже, 84 роки, важко зрушити з насидженого місця, але всі свої картини, та й самі "Пенати" Рєпін відписав Радянській Росії посмертно. І справді, восени 1930 року, коли Іллі Юхимовича не стало, всі картини з його будинку, а після війни, коли Куоккала опинилася по цей бік кордону, то й "Пенати" стали власністю радянської держави. Минули роки, і 1963-го помирає Єфросинія Максимівна, хатня робітниця Рєпіна. У матраці, на якому вона спала добрих 70 років, знаходять щоденник Рєпіна - він вів його в останні роки життя. Там виявився запис про приїзд Чуковського: "Господи, як тяжко жити в Куоккалі - самі фіни й комарі, як хочеться в Рассєю-матінку! Але от Корнеюшка наймиліший приїжджав - категорично не радить повертатися". Тож як добре, що вельмишановна Єфросинія Максимівна дожила до 63-го! А якби цей щоденник знайшли 37-го? Жах!"
Якими словами зазвичай відгукуються на смерть близької людини? Сумними. А Корній Іванович, пам'ятаючи великого життєлюба Паустовського, опублікував 1968-го, на липневій жалобній шпальті "Литературной газеты", такі рядки про Костянтина Георгійовича: "Я на десять років старший за Паустовського, але завжди схилявся перед його талантом. Кожна зустріч з ним була для мене справжнім щастям. Він був чудовий оповідач, і я заздрив сам собі, коли він брався розповідати мені якийсь епізод зі своєї біографії. Сюжет кожної з його усних розповідей завжди був такий захопливий, інтонації такі живі, епітети такі відточені, словесні барви були такі сліпучо яскраві, а сама структура розповіді була така витончена, елегантна, легка, що, слухаючи його, я мимоволі жалів тих скривджених долею людей, кому не довелося зазнати цього щастя: слухати усні розповіді Паустовського".
Дурість є дурість
Усі три роки мого секретарювання Паустовський ставився до мене привітно і навіть приязно. Але одного разу…
Жовтень 1965-го. Ялта. Будинок творчості письменників. Вранці до Паустовських зайшов директор і сказав, дуже перепрошуючи, що їм доведеться переселитися в інший номер, "правда, краєвид - на госпподвір'я, але номер сам по собі теж дуже хороший". І Паустовські слухняно почали переселятися…
Хто ж той щасливчик, якому призначався улюблений номер Паустовського? Директор сказав, що до Ялти приїжджає поет з Куби - телефонували зі Спілки письменників, з Літфонду і вимагали влаштувати йому особливий прийом і надати особливі умови. Я розшукав Віктора Григоровича Зосимова, професора Інституту Латинської Америки, який теж відпочивав у Будинку творчості, але навіть він прізвища такого в кубинській літературі не чув. І тоді я вирішив написати замітку в "Литературную газету" (були там у мене друзі), яку розпочав словами: "Запобігання перед іноземцями в нас не знає меж". Далі виклав суть цієї безглуздої історії і закінчив такими словами (вони мені видалися досить дотепними): "Взагалі-то гостинність - річ свята. У всіх народів гість - посланець долі, йому найліпше місце, перший шматок. У Стародавній Греції почесному гостеві хазяїн особисто обмивав ноги. Менш почесному, напевно, мила дружина. Геть завалящому обполіскувала рабиня, але жодна гостинність ніде й ніколи не означала, що самі хазяї мають ходити з немитими ногами й усі свої світлі помисли спрямовувати тільки на "миття ніг" гостей!"
Щастя, велике щастя, що перш ніж відіслати замітку до Москви я показав її Паустовському. Ніколи до цього (і ніколи після) я не бачив Костянтина Георгійовича таким розлюченим. "Ну як ви могли виставити мене жахливою жертвою звичайної нашої бюрократії?! Адже читачі почнуть мені співчувати, писати листи в ЦК, у Спілку письменників, у Літфонд, директору Будинку творчості, який абсолютно ні в чому не винен. Ну як ви могли додуматися до такої дурості?! Я від вас цього не чекав".
Кубинець пробув у Ялті лише п'ятнадцять днів, і Паустовські повернулися у свій номер.
Остап Вишня
У московському кабінеті Паустовського була особлива полиця, де зберігалися найдорожчі йому книжки, подаровані авторами. На "Мисливських усмішках" Остапа Вишні було написано: "Дорогому й улюбленому Майстрові! Я ліпшої людини ще не зустрічав. Пам'ятаю - не забуду ті п'ять сонячних днів, які ми провели з Вами в Ірпені. Найщасливіші години мого довгого звивистого життя!"
Костянтин Георгійович із величезною повагою говорив про Павла Михайловича Губенка (Остапа Вишню), про його трагічну долю. "Коли 1933 року Павла Михайловича було репресовано, то його дружина Варвара Олексіївна домоглася-таки (через акторку Марію Андрєєву - дружину Горького) права жити в малюсінькому селищі біля табору, де утримували чоловіка. Вони дуже рідко бачилися (може, раз на півроку), але ці короткі хвилини, за словами Варвари Олексіївни, були її єдиною великою радістю й щастям у тому страшному житті на Півночі.
Наприкінці 1944 року Павло Михайлович вийшов з табору, почав працювати в журналі "Перець", але тільки 1955-го його повністю реабілітували. А за рік він помер від серцевої недостатності".
"Павло Михайлович був винятково вірним другом і товаришем. Коли 1931-го заарештували Максима Рильського, з яким О.Вишня дружив, то він, не побоявшись накликати гнів НКВС, кинувся з Харкова в Київ на допомогу родичам поета".
У книжку, подаровану Остапом Вишнею, було вкладено аркушики, на яких рукою Паустовського написано: "Павло Михайлович - великий дотепник. Його фрази: "Мисливцю, пам'ятай! Убиваючи білок, ти прирікаєш алкоголіків на самотність", "У прадавні часи поганого мисливця обзивали вегетаріанцем", "Пан пішов на ведмедя з голими руками, а повернувся без". Анекдот Павла Михайловича: "Кінь читає книжку. Щелепа смикається. Очі від жаху вивалилися з орбіт. Підходить другий кінь: "Що читаємо?" - "Маячню сивої кобили".
"Дружину треба любити!"
Костянтин Георгійович ніжно й зворушливо ставився до дружини Тетяни Олексіївни. Видно було з всього, що вони щасливі. Коли його не стало й оприлюднили "Заповіт Паустовського", ніхто з близьких не здивувався, прочитавши в цьому серйозному документі такі рядки: "Золоте серце моє, звабо моя, я не зумів дати тобі того щасливого життя, на яке ти заслуговуєш, можливо, одна з тисяч людей. Але Бог дав мені щастя зустріти тебе, цим виправдані і моє життя, і моя робота - загалом непомітна перед лицем мого кохання. Завдяки тобі я був щасливий у цьому земному житті. І повірив у диво. Нехай святиться ім'я твоє, Танюшо!"
Працюючи в Костянтина Георгійовича, я бачив, що багато питань (не тільки сімейних і побутових) вирішує Тетяна Олексіївна. І одного разу, вислухавши якусь вказівку Тетяни Олексіївни, як останній дурило, заявив: "Не можу зрозуміти, хто з вас Паустовський: ви чи Костянтин Георгійович?!" Тетяна Олексіївна промовчала.
А ввечері Костянтин Георгійович, зачинившись зі мною в кабінеті, сів навпроти й спокійно мовив: "Ви ще не знаєте, що таке кохання". Навстіж розкритий у своїх повістях і оповіданнях, ладний душу розгорнути перед читачем, Паустовський у стосунках з людьми був напрочуд стриманий. Запанібрата ні з ким не був, і мало що було йому таким осоружним як амікошонство. Навіть із найближчими своїми товаришами, з ким він знався змолоду, з ким роками жив пліч-о-пліч, до кого мав давню й щиру приязнь (Рувим Фраєрман, Віктор Шкловський) він залишався на "Ви". "Кохання, - продовжував Костянтин Георгійович, - це коли з радістю, із задоволенням і щастям виконуєш усі бажання жінки, навіть якщо вони не завжди тобі зрозумілі, логічні і навіть здаються безглуздими. Всі, абсолютно всі. А головне - із задоволенням. Станете мужчиною, Валерію, і зрозумієте це. Коли людина віддає іншій свій час, свої сили, фізичні й душевні, коли вона забуває про свої вигоди й задоволення заради іншої - це і є кохання. І тільки тим, що є таке кохання, тільки тим і тримається світ. Що ж до жінки, то вона - наймогутніша істота у світі, і від неї залежить спрямовувати чоловіка туди, куди хоче повести його Бог. Ну, а руки доброї і люблячої жінки, що оповилися навколо шиї чоловіка, - це рятувальне коло, кинуте йому самою долею. Що стосується Тетяни Олексіївни, то вона вам давно пробачила і перепрошувати її немає потреби", - сказав Костянтин Георгійович, закінчуючи бесіду.
Якось до Паустовського прийшов його колишній студент, але вже відомий письменник, представник "лейтенантської прози". Прийшов за порадою. "Біда в мене, Костянтине Георгійовичу. Ви ж знаєте, як ми з Мариною кохали одне одного. Мені тоді здавалося, що ми просто народжені для такого великого кохання. І чекали дитину, і щастю нашому не було меж. Але народився син, і Марину ніби підмінили. Її вже не хвилюють, як раніше, мої проблеми, сторінки, написані мною. Байдужа й черства до мене. Тільки Антон, один Антон у голові. Я теж люблю Антошу, радий, що народився син. Але як же ми? Як наше кохання?!"
Костянтин Георгійович довго слухав цю розповідь про нинішнє й колишнє життя Марини і Юрія (назву тільки його ім'я), а потім сказав: "Є максима, яку має розуміти кожен чоловік, який хоче стати батьком або вже став батьком. Вона звучить так: "Якщо чоловік готовий на все заради жінки - значить, він її дуже кохає. Якщо жінка готова на все заради чоловіка - значить, вона його народила". Це, звісно, стосується не тільки народженого сина, а й народженої дочки. Так уже влаштована Її Величність Жінка. Ось і все. Ви кажете, що Марина перестала вас розуміти - так постарайтеся зрозуміти її. А це ж дуже просто. Бо від кохання до жінки, від благоговіння перед нею народилося все найпрекрасніше на землі. Ви, Юрію, уявіть: як ведеться зараз Марині? Вона відповідає за життя і здоров'я вашого сина і при цьому має ще й найтяжчий клопіт: треба постаратися цілодобово виглядати гарною, щоб чоловік не розлюбив… Нам, чоловікам, здається, що в наших дружин є не тільки "ізюминка", а й "безуминка" і навіть "тарганинка". Ну й нехай! Усе одно дружину треба любити! З першого дня й до останньої своєї години. Інакше вона не виживе в цій тяжкій життєвій круговерті".
І ще. З листа Паустовського до дружини сина Вадима: "Не вдавай постійно світової скорботи. Свої проблеми відкривай йому поступово. Нинішній чоловік слабкий і може злякатися. Але перевірити Вадима на міцність теж не завадить. Якщо ти переконаєшся, що в серйозній ситуації він справді готовий негайно прийти на допомогу, а на твої примхи і поганий настрій не реагує, значить, усе добре. Він не зобов'язаний здригатися від кожного твого чхання або співчувати й битися головою об стіну під час місячних. Не бурчи, коли він ходить на футбол. Змінити ти однаково нічого не можеш, та й навіщо? У нього теж є право на особисте життя. А по картоплю пошлеш його, коли футбол закінчиться".
Підслухана розмова
"Побратими по перу" постійно набридали Костянтину Георгійовичу, просили почитати рукопис, написати рекомендаційного листа в журнал або видавництво, зателефонувати в Літфонд із приводу візи за кордон, поклопотатися про поліпшення житлових умов… Він терпів усіх, був делікатний і сором'язливий. А траплялися такі, хто приходив просто побачити і послухати великого письменника, поговорити з ним про літературу.
У бесіді з відомим українським кінознавцем: "Мій зв'язок із Довженком і законний, і закономірний. "Один бачить калюжу, інший - зірки в калюжі". Це Олександр Петрович. Те саме писав і я: "Ось вона, батьківщина, за копицями". Нехай обоє ми простосердечні, але в нас усе це вистраждане. Більшість проминає байдужно і не помічає ні тих зірок у калюжі, ні копиць, ні Батьківщини".
Бесіда з молодим автором повісті про 1930-ті роки "Як ми жили": "Культ особистості створювався планомірно й продумано. Приміром, хороша людина Расул Гамзатов розповів, як в 36-му до нього в Махачкалу приїхала група поетів - перекласти російською пісні дегестанського акина Сулеймана Стальського, якого Горький називав Гомером XX століття. Вийшов до них неписьменний старий, заграв на струнному інструменті і заспівав пісню. Поети попросили перекладача розповісти, про що йдеться. Той переклав: "О, Сталіне, ти - падишах падишахів, ти - султан султанів, ти - цар царів, ти - вищий за білого царя, ти - навіть вищий за Аллаха!" Поети остовпіли, а потім отямилися і написали: "О, Сталіне, ти - сонце народів, вершина надхмарних гір…" Так з'явилася одна з популярних народних пісень тих років".
З розмови з науковим співробітником Ермітажу: "Гадаю, зовсім не обов'язково вважати всіх, хто відвідує Ермітаж, дуже освіченими й інтелігентними людьми. Інтелігентна людина - це не освіта, не цікавість до літератури й мистецтва. Річ у тім, що скупий може вдати щедрого. Лиха людина може вдати добру. Підлабузник може піднести свої лестощі під прапором правдивості й щирості, "чесно". Але вдати інтелігентну людину не можна. Неможливо. Ось, між іншим, чому інтелігентність викликає таку злість у неінтелігентних людей".
Тривала бесіда з автором, який написав дуже товстий роман: "У нашій країні (єдиній країні у світі) гонорар письменникам платять не за талант і навіть не за тираж, а за друкований аркуш. Очевидно, тому радянські романи - найтовщі у світі. Адже кожне підрядне речення - це двісті грамів свинячих сардельок".
Прийшов старий друг Веніамін Каверін: "Знаєте, дорогий Венічко, я, як і ви, терпіти не можу матюків і нецензурних слів у книжках. Та й у спілкуванні ось уже років із тридцять, як кажуть, не вживаю. Але коли був журналістом… Думаю, це просто якась закономірність. Якщо журналісти стоять у редакційному коридорі, курять і розмовляють на пристойну тему, ніяких жінок ніколи поруч не буває. Але щойно хтось скаже хоч одне непристойне слово, мимо неодмінно пробігає якась друкарочка. Якщо висловитися міцніше, тут уже з'явиться жінка солідніша… У 31-му в коридорі "Правди" я вибухнув гарячим матірним монологом на адресу редактора відділу, який скоротив мій нарис буквально до розмірів інформашки - а я пішки пройшов 50 кілометрів, щоб побувати на будівництві цього заводу. І от я посилаю редактора туди, де йому місце, а поруч повільно проходить керівниця міжнародного жіночого руху Клара Цеткін".
Письменник, який був слухачем семінару Паустовського в Літературному інституті, прийшов у гості до Костянтина Георгійовича і похвалився, що вирішив вивчити китайську мову, і навіть є вже успіхи. "А навіщо вам китайська?" - запитав Паустовський. "Ну як же, велика країна, великий і братній нам народ!" Костянтин Георгійович: "Нещодавно в мене в гостях побував англійський прозаїк Джеймс Олдрідж. І розповів такий анекдот: американський космічний корабель здійснив вимушену посадку в глухій сибірській тайзі. Астронавти вибираються з корабля і бачать перед собою бородатого чолов'ягу в кожусі й валянках. "Ду ю спік інгліш? - запитують американці. Мужик відповідає: "Єс, оф кос. А зиску з того?"
"Костянтине Георгійовичу, - звернувся до Паустовського автор, який приїхав з Ленінграда. - Я бачу, у вас на столі номер "Юности" з мої ми оповіданнями. Ви їх прочитали?" - "На жаль, ні. Я читав тільки Аксьонова". - "Як же так? Я ж пишу не гірше за Аксьонова". - "Звичайно, не гірше. Але я прочитав Аксьонова… Розумієте, якось Лев Толстой сказав городовому, який грубо поводився з затриманими: "Чи вмієш ти читати?" - "Так!" - "А Євангеліє ти читав?" - "Читав!" - "То чому ж ти забув, що не можна знущатися з ближнього свого?" Урядника мало шляк не трафив, але він стримався і запитав у свою чергу: "А ваше сіятельство вміють читати?" - "Певна річ", - відповів письменник. "А читали ви інструкції для городових?" - "Ні, не читав!" - "Тоді нічого не кажіть, поки не прочитаєте!" У кожного своє улюблене чтиво. І кожен упевнений, що воно - найважливіше".
На зустрічі з читачами в одній московській бібліотеці Паустовського запитали: "Це, мабуть, дуже важко - вигадувати все з голови?" Відповідь: "Важко, але гадаю, що з ноги було б набагато важче".
Широке застілля на веранді в Тарусі. Тости. Після різних і не завжди тонких тостів підвівся Костянтин Георгійович: "Він був джиґун і забіяка. Вона - розпещена дочка родовитих громадян міста й недотепа. Він лазив до неї у вікно. Вона брехала батькам. Його ізолювали. Її хотіли прилаштувати заміж за іншого. Вона мало не отруїлася, але він устиг… І тоді її і його батьки, які спочатку противилися їхньому шлюбу, махнули рукою: "Та нехай уже, одружуйтеся!" Вони одружилися і народили купу дітей. У їхньому будинку завжди було весело, завжди товклися друзі, і вікна світилися й після опівночі. Усі були щасливі, і тільки обманутий драматург, який зажив світової слави в майбутньому, блукав під їхніми вікнами, як у воду опущений. Шкода його, звичайно. Бо звали подружжя Ромео і Джульєтта. Тож вип'ємо за велике кохання, якому підвладна навіть доля!"
Осінь 1967 року. Клінічна лікарня. Паустовський в окремій палаті, до нього нікого не пускають. Є телефон. Дзвонить Борис Полєвой: "Можна надіслати вам апельсини й квіти? Відповідь: "Апельсини надсилайте в будь-якій кількості. Щодо квітів, то їх надсилати ще рано".
У лютому 1968-го теж хворів, але лежав удома. І комусь по телефону зачитав "щойно написаного віршика":
"Давно не курю,
позабыл о вине,
Любовь
улетела свободною птичкой.
Дышу потихоньку.
Но, видимо, мне
Придется проститься
и с этой привычкой".
У гостях у Паустовського Інна Анатоліївна Гофф, яка вважала Костянтина Георгійовича своїм учителем і наставником. Розмова про літературу. Паустовський: "Ваш роман "Телефон звонит по ночам" мені дуже сподобався. І не мучтеся через якісь погані оцінки й статті. Критики подібні до працівників цвинтаря: одні риють могили, інші - ставлять пам'ятники. Шкода, що ваш роман читали тільки перші… Подумаймо разом: що є література? Вона має бути поблажливою до людини і не вимагати, щоб та була ідеальною. Але повинна все робити для того, щоб у людини був ідеал. І показувати, як людина при цьому живе, чого прагне, чого домагається і як, на які йде компроміси і чим жертвує, - а там хоч люби, хоч не люби. Література вчить людину бути людиною. Що ж до нас, тих, хто продовжує до самозабуття, на свій страх і ризик, псувати папір, - ми повинні, скільки стане сил, намагатися вписати бодай одну сторінку, бодай один рядок у цей Головний Молитовник Людства, який називається ЛІТЕРАТУРА".