Насправді, за паспортом, її звуть Маріанна - батьківський компроміс: мама хотіла назвати дочку Машею, а тато - Анею. Сама Маруся довгий час соромилася свого імені, воно їй страшенно не подобалося. Тому вдома її звали спочатку Мишкою, пізніше - Мишою, а потім - Михою. А після серіалу "Багаті теж плачуть", коли Маріаннами масово почали називати спочатку дівчаток і навіть хлопчиків (Мар'янами), а потім - кіз, корів і собак, Марусі полегшало. Правда, для друзів вона так і залишилася Марусею, ну, або Манечкою. І я розумію чому. Маріанна - занадто ідеальне і від цього важке ім'я. Маруся ж - легка і радісна, як пір'їнка, яку будь-якої миті порив вітру може понести в невідому далечінь, таке ім'я відбиває сутність цієї життєрадісної жінки набагато краще.
З нею насправді дуже легко. Маруся - з тих людей, які, здається, не мають часу на депресії й рефлексії, а просто роблять те, що йде від душі. Можливо, комусь вона здається при цьому трохи наївною, але точно - дуже людяною. І думаєш: такий стиль життя - це, напевно, природний дар. Але потім, коли бачиш, скільки всього вона робить, коли чуєш, як просто, не "надягаючи" при цьому значне обличчя, говорить про ці свої насправді дуже великі справи, ти розумієш: за видимою легкістю та безпосередністю приховується важка і серйозна робота над собою.
Маруся Гончарова - письменник, журналіст, перекладач. Автор книжок "Поезд в Черновцы", "Кенгуру в пиджаке", "Черная кошка в оранжевых листьях", "Моя веселая Англия", "Дракон из Перкалаба" і багатьох інших. У вересні 2016-го у видавництві "Фоліо" в перекладі українською вийшло п'ять її книжок. Вона постійний автор журналів "Фонтан", "Веселка" і "Публичные люди".
У 2015 р. Маріанна вела семінари з сучасної гумористичної літератури в арт-коледжі
м. Гріннелла (США), і аж 25 років керувала унікальним у своєму роді молодіжним театром "Трудный возраст", який сама ж і створила.
- Марусю, наше знайомство почалося в ЖЖ ще 2008 р., з вашого тексту "Велика вода", написаного під час тодішньої повені в Чернівецькій області й опублікованого в DT.UA. Ви були дуже популярним блогером. Чому вирішили залишити ЖЖ? Куди спрямували свою активність?
-В 2014 р., під час Майдану, коли почали горіти шини, я була ніби диспетчером, почала вивішувати в ЖЖ оголошення. Щоб люди знали, куди й кому треба везти ліки. Того дня, коли студенти ховалися від переслідувань у Михайлівському соборі, я написала, що потрібні ліки, теплі речі, гаряча їжа. І раптом група блогерів, які раніше дуже добре до мене ставилися, читали мої книжки, почали мене цькувати. Чого тільки я тоді про себе не прочитала... І зрозуміла: треба звідти йти. Усе ж таки ЖЖ - це російський сервіс і контент. Люди можуть зрозуміти щось тільки на власному досвіді. Переконувати, витрачати на це свої сили, нерви, слова нема сенсу.
І я перейшла у Фейсбук. Крім того, в мене є активні читачі - кияни, які на 8 Березня подарували мені сайт, де розміщаються всі новинки.
- Ким ви себе вважаєте передусім - блогером, письменником, журналістом, режисером?
- Я та-а-кі борщі варю! (Сміється.) А якщо серйозно, я - графоман, письменник. Я не вважаю, що це - моя професія, але це те, чого я не можу не робити. Звісно, все залежить від результату. Буває, пишу нісенітниці. І редактор делікатно мені говорить: "Це не в твою силу. Викидай". А буває, що й редактору, і читачам подобається. І тоді виходить. Насправді будь-який письменник, який не може не писати, - графоман.
- А з чого почалося ваше письменство?
-Тяга була давно. Я писала п'єси, сценарії. Ще школяркою, потім в університеті. Мої твори були найкращими.
Думка публікуватися прийшла, коли народилася Ліна. Мені було вже 38 років. Я сиділа вдома. І все вийшло випадково-невипадково. У журнал "Фонтан" я відправила кілька своїх опусів величезного розміру, супроводивши їх коротким листом. Саме він і привернув увагу Валерія Хаїта - він попросив надіслати щось коротше. Так усе й почалося. Потім оповідання помітили. Видавництво попросило одну книжку, другу, третю…
- Що до цього робили?
-Їздила в Англію перекладачем, приймала групи тут. Активно займалася англійською мовою. І в мене був театр "Тяжелый возраст". Ми жили в провінції, а мій син Данька, завдяки моїм батькам, отримав хороше домашнє виховання. Йому потрібно було десь застосовувати цю велику кількість загальних знань, витрачати свою енергію. І я створила театр. Прийшла в Будинок дитячої творчості, директор дала добро, і на їхній базі я працювала. Написала п'єсу "Сонячний синдром" за оповіданням Р.Бредбері "Літо в один день" і за мотивами п'єси Стругацьких "Хмара". Тобто зібрала до купи все, що пов'язане з новими підлітками, незашореними, які бачать і мислять інакше. Слово "індиго" тоді ще не було поширеним.
Журі дивувалося, коли приїхало до нас на виставу. Але ми одержали Гран-прі, й поступово театр "розкатався", проіснувавши таким чином 25 років. У нього ходила й моя дочка Ліна.
Спочатку я брала дітей від 14 до 19 років. Потім усі почали приводити з собою молодших братів і сестер, і хтось із батьків попросив: "Зробіть нам щось іще". Ми зробили студію при театрі, й там дуже активно грали різні казки.
А навчилася я цьому, оскільки колись сама ходила в такий театр. Мені цікавіше було сидіти в залі, ніж грати на сцені. І цю свою мрію я втілила.
Щороку театр ставив перед собою якісь певні завдання. Наприклад, метою вистави "Сонячний синдром" було прокласти міст між батьками й дітьми. Чернівецькі батьки нерідко їдуть на заробітки за кордон, залишаючи дітей на бабусь, сусідів, родичів. Діти за ними дуже сумують. Синдром відриву від батьків накладає серйозний відбиток і має серйозні наслідки.
Потім кілька років ми вчили англійську мову - ставили на ній п'єси, співали пісні. У мене була можливість, і я допомагала цим дітям. Знову ж, мої діти теж були в цьому театрі. Для мене це було дуже важливим. Місто в нас хоч і маленьке, але доволі європейське. Люди досить освічені. До нас на спектаклі ходили з задоволенням.
- Чим усе закінчилося?
- У мене були дуже довірчі стосунки з моєю директрисою Євгенією Петрівною Дмитрієвою. Вона навіть не дивилася, що я ставлю. Вона знала, що до певного часу нічого не зрозуміє на репетиціях, але результат їй сподобається. І допомагала мені, чим могла: домовлялася з адміністрацією, діставала потрібний реквізит. Наприклад, для п'єси www.маугли.ком.юа потрібен був величезний екран - комп'ютер. Мауглі у нас був програмістом, Багіра - геймером. Вони були закохані одне в одного, а їхні команди змагалися. Багіра з Мауглі сварилися на сцені, а на комп'ютері (мультимедіа тоді ще не було, була тіньова завіса) їхні постаті з'єднувалися, танцювали і разом ішли кудись.
А для "Сонячного синдрому" потрібно було багато різнобарвної поліетиленової плівки, щоб показати "мокрість" усього навколо на планеті, де безперервно йдуть дощі. Усе це допомагала діставати Євгенія Петрівна.
І от вона пішла на пенсію…
Саме в цей момент ми робили проект - вирішили виправдати Сальєрі. Якось ми заговорили про історичні помилки. Про те, наприклад, що Річард III не був таким уже страшним горбанем і виродком, як його зображують. І ніхто не довів, що він був дітовбивцею. А замість Шекспіра, скоріше за все, п'єси писав хтось інший. Можливо, група авторів.
Ми перебирали історичні помилки, і на кожну репетицію діти приносили все нові ідеї. І все-таки зупинилися ми на Сальєрі, якого Пушкін звинуватив у вбивстві великого Моцарта. Ми з дітьми копались у документах весь рік. Долучили юридичну кафедру нашого університету, і студенти привезли нам звідти мантії для судді, адвоката, прокурора. Випускниця юрфаку, яка в різних країнах брала участь у моделях, коли студенти-юристи грають судову процедуру, вчила нас.
Костюми я діставала сама - мого директора вже не було. Мій чоловік збирає й реставрує старовинні меблі. Їх ми й взяли для сцени. Навіть знайшли старовинний суддівський стіл, за копійки його викупили та реставрували.
Ми не знали, чим закінчиться цей наш суд над Сальєрі. Репетиції з групами захисту та обвинувачення проходили окремо. Обвинувачення не знало, який факт на спектаклі витягне захист, і навпаки.
Свідком у нас була дружина Моцарта, яка читала його листи про кохання. Для ілюстрації ми взяли шматок з Паустовського, як помирав старий кухар. Крім того, у нас була група, яка двічі й по-різному грала уривок із "Маленьких трагедій" Пушкіна, в якому Сальєрі отруїв Моцарта. Один раз - від захисту, і глядачі бачили, що Сальєрі не міг отруїти Моцарта. Другий - від обвинувачення, де він все ж таки його отруїв.
Усі глядачі були присяжними. Їм роздали білі й чорні пластикові скрипкові ключі, які потім збирали в велику вазу. Один раз виграв захист (там грала моя дочка), другий - обвинувачення.
Я не професійний режисер. Але інтуїтивно вмію спровокувати дітей так, щоб сцена тримала глядача в напрузі до кінця спектаклю. Адже найталановитіші актори - це діти.
Конкурсна комісія була в захваті. Діти після спектаклю виходили, наспівуючи Сорокову симфонію Моцарта.
Товариство, що утворювалося навколо театру, роками нарощувало дружбу і любов одне до одного. Як вулик. У театрі було кілька шлюбів. Деякі сім'ї приводили вже своїх дітей. Вони досі друзі. Плече підставлять і вночі прибіжать, якщо треба. Відносини були дуже чесними.
…Та Євгенія Петрівна пішла. І я пішла слідом за нею. Такою була давня угода.
Я тоді багато їздила, була завантажена. І мій редактор сказав мені: "Навіщо тобі це? Твої діти вже закінчили школу. А ти йдеш проти течії". Мені, звісно, дуже боляче. Багатьох дітей я залишила без ковтка повітря. Але треба було вибирати. І я почала серйозно займатися своїми книжками, писати.
- Який з ваших проектів ви вважаєте найбільш вдалим?
-Це мої діти. Обоє. Молодший проект дуже дорого мені дався - віялове відключення світла, кесарів розтин, втрата дихання… Я прокидаюся, а навколо - свічки...
Тож головні проекти - мої діти. І дружина мого сина - теж мій улюблений проект. Вона - дочка моїх друзів, і виросла на наших очах. А тепер новий проект росте. Онук.
Ну, а нині, думаю, мій найліпший проект - нова американська книжка, яку я почала писати рівно рік тому. Нон-фікшн. Начебто б це роман-подорож, але він містичний. Там багато натяків на "Алісу в Країні Чудес", є зв'язок із Марком Твеном. Є й масонська ложа.
Цей серйозний проект пов'язаний також і зі мною. Я якось по-новому себе побачила, адже на мені була серйозна відповідальність - вела семінари за своїми книжками, а також з сучасної гумористичної літератури. Тобто теж вчилась і старалася. Для мене було відкриттям, як там навчаються студенти. У них дуже сильні викладачі.
- Студенти розуміли ваш гумор?
-Так. Як це не дивно.
- Що найбільше вас вразило в Америці?
-Відсутність поважного виразу на обличчях. Особливо серед чиновників. Навіть напускна професійна привітність ліпша за поважне обличчя. І чітке розміщення ролей: чиновники на службі в людей, і в мене зокрема, поки я там була. Вони були на службі в мене, а не я бігала до них з уклоном.
Те, як діти навчалися. Та, загалом, усе. Я весь час думала: не буду порівнювати. Але однаково порівнювалося. Немає департаментів освіти, культури. Але всі фонтанують ідеями. Ця їхня дитинність, чесність… І те, що вони про нас зовсім нічого не знають…
Я живу в маленькому місті, приїхала в маленьке місто, в справжню одноповерхову Америку. Великими містами мене не здивуєш. А от маленька Америка, де всі один одного знають, ходять у гості, в магазинах вітаються і запитують, як життя...
Книжка нині в редактора. І, судячи з реакції, у мене, здається, вийшло передати цю атмосферу маленького міста.
- Розповіді, написані підстрибцем, - що це означає? Як ви самі визначаєте жанр ваших книжок?
-Кажуть, гумористичні оповідання. Насправді я собі таких завдань не ставила. Писала, як пишеться. Все-таки моє життя - в поїзді. Одна моя половина - в Одесі (мої бабуся з дідусем жили там, і те, як вони розмовляли, було для мене звичним), друга - в Чернівцях. Коли я починала читати зі сцени й люди сміялися, мене це вражало. Я думала, мої оповідання - ліричні. А виявилося - гумористичні. Робити їх смішними спеціально я ніколи не намагалася.
Підстрибцем - так колись сказав Резо Габріадзе. Можливо, тому, що веселі. Або така мова. Я пишу, як хочу, ніколи не вибудовуючи мову, як належить маститому письменникові. Можу почати розповідь зі слова "Ах!" або "Ні, ви подумайте!" Кажуть, що я пишу розмовною, нелітературною мовою.
- Читаючи ваші оповідання, я розумію, що ви - людина, яка вміє спостерігати і слухати. Рідкісне вміння в наш час. Можливо, причина багатьох наших проблем саме в цьому - в невмінні чути інших. А як вважаєте ви? Як сприймаєте людей?
-Людей я сприймаю з радістю. Усяка людина мені цікава. Ну, крім, звичайно, певної групи самозакоханих людей, які чують тільки себе.
Я люблю подорожувати, тому що я хороший слухач. Люблю слухати людей, розмовляти в чергах. Здебільшого ставити запитання, провокуючи розмову. Чому чую добре, не знаю. Можливо, так мене виховали батьки. І ще моя подруга Лєна Бірюкова, якій я присвятила "Дракона з Перкалаба". Вона дуже важко помирала, і в книжці я придумала їй інший відхід, якого вона була гідна. Сама художниця, вона чимало чому мене навчила. Відчувати.
А бачу… Я завжди була дуже короткозорою, і тому придивлялася до деталей. Бачила те, що близько, дрібниці, а далеко, глобально - ні.
Якось я приїхала до Львова з поетесою Іриною Іванченко. Вона мені каже: "Подивися, там вежа". А я бачу дідка, що сидить з газетою, кульгавого голуба, який намагається злетіти, смішні капці в дівчинки… Я не розумію, чому. Мені нецікаво дивитися на вежу. Я можу побачити її в Інтернеті. Замки, храми, палаци, вежі - вони вічні. Мені цікавіше розмовляти. Мені достатньо деталей. Я їх люблю.
- Ставлення до письменників, що пишуть російською мовою, в Україні нині досить складне…
-Я цього не відчуваю. Таке саме, як і раніше. От навіть перекладачка Оксана Драчковська, яка переклала українською чотири мої книжки, запитувала: "Навіщо? Ваші читачі читають вас російською".
Дуже добре переклала, до речі, зберігши "підстрибцем". Але розкуповуються ліпше все-таки російською.
- А з українською мовою у вас які відносини?
-Тепер - людські. Я намагаюся. По-перше, зі студентами я говорю якщо не англійською, то українською. Тому вивчила всю лексику, пов'язану з граматикою. Я ще трохи соромлюся говорити. Шукаю слова. Часто переходжу на англійську. Але, гадаю, все буде нормально. По-друге, Ліна, приїжджаючи додому, говорить зі мною тільки українською.
- Писати не думали українською?
- Я пишу дитячу книжку про кота. Маю здати її у грудні.
- У своїх оповіданнях ви майже ніколи не торкаєтеся політики. Хоча тепер важко залишатися повністю аполітичною людиною. Як вам це вдається?
-Мені це просто нецікаво. І насправді в мене немає такого високого рівня інтелекту, щоб розібратись у тому, що нині відбувається. Де правда, а де брехня, хто бреше, хто краде… Для мене правда - це конкретна людина. Якщо хлопці на війні мерзнуть у окопах або хтось поранений, я знаю, що їм треба допомогти. От така в мене правда. А з високою політикою намагаюся діла не мати.
Та в моїй останній книжці "Аргидава" все-таки прослизнуло щось. Скажімо, дикун на ім'я Ненастьє, списаний з одного з історичних персонажів, дуже схожий на одного з дійових осіб нинішньої політики - невисокий на зріст, заздрісний, погано вихований. Він нахаба, злодій, убивця, що не цінує людське життя. Збочений і розбещений. Власне, ті, хто читають "Аргидаву", відразу його впізнають, хоча в нього нечесана грива, й він носить пов'язку на стегнах...
- А з доброчинністю ви в яких стосунках?
-Якщо в мене несподівано з'являється певна сума грошей, то якась частина з неї йде на доброчинність. Тихо. Найчастіше - на допомогу пораненим. Системи в цьому жодної немає. Я просто одержую "в лічку" листа з проханнями про допомогу. Чесно кажучи, одного разу я помилилася, і виручені за продаж книжок гроші відправила шахраям, які нібито в АТО. Невдовзі після цього сторінка, з якої просили гроші, закрилася. Ну, що ж, нехай їм буде добре. Досада була якась, звісно. Але дідусь мій казав: якщо просять грошей або хліба, треба дати.
Загалом, коли треба терміново зібрати гроші, а в мене їх немає, я, звичайно, збираю на концерті людей і провокую порух душі. І люди дають гроші. Цьому прийому я навчилася, працюючи з дітьми. Не знаю, напевно, це певна маніпуляція…
- Тепер багато хто намагається уникати слова "останній". Вас воно не лякає?
- Такі ризиковані слова в мене вириваються часто. Але я не ставлюся до них як до якихось фатальних, кодуючих. На жаль, я не завжди пам'ятаю про те, що цей день слід прожити на повну, адже він уже не повернеться. Не пам'ятаю, чи бачила це десь, чи придумала сама, але в американській книжці у мене є годинник. Якщо його запрограмувати на певний вік, то він показує скільки в тебе залишилося часу. Мені здається, такий годинник міг би людину організувати.
- Мені здається, він може звести з розуму. Я б не хотіла мати такого годинника.
-Я теж. Але все-таки я вмію опановувати себе. Бо відповідальність велика - у мене є люди, які мене дуже люблять і мною дорожать. Я не можу їх підводити. Крім того, я приймаю в сім'ї багато важких рішень. Навчилася цього, коли помер тато, і я вдягала його сама. Подумала, що маю право бути сильною, сміливою, міцною. І миттю все в мені змінилося…