Тиждень тому пішов у небеса великий друг України й надійне плече для багатьох українських волонтерів Вайдотас Санкалас. Я все ніяк не могла про це написати. Знаю, те, що трапилося, незворотне, але ніяк не можу це прийняти.
З Вайдотасом Санкаласом я познайомилась у дні Небесної Сотні 2015-го, після показу документального фільму "Зима, яка змінила нас" у Сеймі Литви. Фільм закінчувався епізодом, у якому Максим Ярош розповідав про своє перебування в полоні. Незадовго до цього з пекельної "ями СБУ" в Донецьку вийшли добровольці батальйону "Донбас", які перебували там після Іловайського котла. Зі слів хлопців я розповідала, як це - бути в руках садистів. Розплакалася. Зустріч закінчилася, глядачі підходили висловити підтримку, як це зазвичай відбувається в Литві. І тільки один глядач, високий худий чоловік, мовчки підійшов до мене і подарував цукерки. Смачні шоколадні цукерки, замість утішливих слів.
Ми познайомилися. Виявилося, що вони з дружиною Віргінією шукають можливість допомагати постраждалим від війни українським дітям. У цей час наша волонтерська організація допомагала відновлювати зруйновані війною школи на звільнених територіях. Ми почали співпрацювати.
Наші дівчата - Наталія Кратюк і Сусанна Ангелова, - маючи велику мережу зв'язків у волонтерському середовищі, шукали родини, яким не могла допомогти українська держава; готували історії, документи і фотографії. А родина Санкаласів на власні кошти, залучаючи до цього своїх друзів і знайомих, організувала приватну благодійну ініціативу "Європейська надія для дітей української війни". Гроші збирали в Литві й по всьому світу. А потім Віргінія і Вайдотас або передавали їх адресно, або ми оплачували послуги і робили покупки - одяг і взуття, рюкзаки в школу, парти, ліжка, навіть дрова й бензопилу, продукти. Одного разу, пам'ятаю, - окуляри для дівчинки і курс лікування, а якось - курс танців для хлопчика.
За три роки роботи звичайній литовській родині вдалося зібрати близько 30 тисяч євро і допомогти майже 80 дітям.
Серед них - і родині Шалатовських. Вадим Шалатовський загинув у вересні 2014 року на Веселій Горі в Луганській області. Майже через місяць був похований у Старобільську як невідомий герой АТО, і тільки в березні 2015-го, завдяки експертизі ДНК, його розпізнали.
Його вдова Наталія і двоє маленьких дітей - шестирічна Христина і п'ятирічний Кирило - опинилися в ситуації складній не тільки морально, а й матеріально. Їхній будинок у с. Ружичанка Хмельницької області був недобудований. Діти збиралися до школи, і їм потрібні були елементарні меблі, шкільне приладдя, хоча б невеликі гроші на щоденні потреби. Підтримка Вайдотаса і Віргінії дала Наталі сили для виходу зі скрутної ситуації, так само як і родинам загиблих героїв Мостіпан, Рожкових і багатьом іншим.
"Вайдотас - Людина з великої букви, у нього величезне добре серце, - каже Валерія Вертелецька, волонтерка, яка працює з родинами загиблих. - Перебуваючи за тисячі кілометрів, він був поруч, з нами, в Україні, у важкі для нас часи, коли наші родини втрачали батьків, чоловіків і дітей. Завдяки Вайдотасу ми допомогли багатьом родинам загиблих героїв".
Але й це не все. У грудні 2015-го я зібрала дев'ятьох молодих режисерів з фільмами про те, що відбувається в Україні, і ми поїхали показувати їх у Балтії, розповідати, що відбувається в Україні, як українці змінилися після Революції Гідності, який вплив мала на нас війна. Такою була наша несиметрична відповідь російській телекілерській пропаганді. Однак у поїздці виявилося, що нам не вистачає грошей на їжу й житло. Але в нас був Вайдотас - почесний консул Ісландії в Литві, великий друг і надійне плече. Завдяки йому нам вдалося побачити Балтійське море, відвідати Вільнюс і Ригу, показати наші фільми й поговорити з глядачами.
Вайдотас був дуже світлою і доброю людиною. Перебуваючи поруч із ним, хотілося ставати кращими. Мудрість його душі, чуйність серця заслуговують найвищої вдячності від України. Хоча при житті Вайдотас Санкалас державної нагороди не отримав (ми дуже просили про це посла України в Литві), ми говоримо йому наше людське спасибі від простих українських родин і дітей, що постраждали від війни.
На Youtube є останнє інтерв'ю Вайдотаса. Він уже знав, що смертельно хворий, і прийшов попрощатися. Домовилися про зйомку. Вайдотас знову приніс гроші для дітей наших ветеранів війни, бо вірив у "просту мету - повернути надію українським дітям і їхнім родинам, які, можливо, зневірилися в Європі і європейських цінностях через жорстоке насильство й агресію в боротьбі за інтеграцію в ЄС". "Сьогодні в Європі й світі йде війна за людські цінності. Насильство, жорстокість, залякування, приниження, диктатура й агресія атакують свободу, демократію, толерантність і гідність людини. Гірко від того, що ця атака на людські цінності підтримується на державному рівні. Україна в Європі стала лінією фронту в боротьбі за людські цінності. Це справжня війна - безжальна й жорстока. Вона коштувала величезних жертв - більше мільйона зламаних і безліч втрачених життів. Важко уявити, скільки безневинних дітей і підлітків втратили родину, житло, тепло, любов і радість. Якщо не зараз, то колись пізніше вони, можливо, зрозуміють, що причиною їхньої розбитої долі, хоч як це парадоксально, стало бажання їхніх рідних і країни жити краще й справедливіше в єдиній європейській родині, де особистість і гідність є найбільшими людськими цінностями. Ми віримо, що надія українських дітей на життя в справедливому суспільстві ще не зруйнована, і кожен з нас може і повинен зробити свій внесок, щоб цю надію зберегти. Це стосується не тільки надії українських дітей, але однаковою мірою й майбутнього дітей Європи. Європейська надія для дітей України - це наш обов'язок забезпечити і захистити наші особисті цінності", - так казали Вайдотас і Віргінія Санкаласи.