Хто з нас не любив у дитинстві іграшок! Вони залишаються захопленням і для деяких дорослих.
А для когось ляльки стали не просто хобі, а й професією. Наприклад, для лялькарки Алли Котляр з Одеси. Її іграшки підкоряють не тільки українців, а й цінителів ляльок з усього світу.
DT.UA розмовляло з Аллою Котляр про ляльок, лялькове ремесло та творчість.
- Алло, як правильно сказати, ви за фахом - лялькарка?
- Так, я ляльковий майстер, хоча й досить різнобічний. Роблю і ляльок, і іграшки, проте ляльок усе-таки більше. Лялькар - доволі загальна назва, адже, своєю чергою, вони поділяються на майстрів авторської ляльки, майстрів-народників, майстрів текстильної ляльки, теддістів… Дуже багато напрямів, усіх за раз і не перелічиш!
- А хто такі теддісти? Підозрюю, що вони мають якийсь стосунок до плюшевого ведмедика Тедді.
- Абсолютно правильно! Є дві версії появи ведмедика Тедді - німецька й американська, обидві іграшки з'явилися приблизно одночасно і зразу ж стали популярними, тому майстри досі сперечаються, чий ведмедик був першим. Згідно з німецькою версією, ведмедика придумала Маргарет Штайф. До неї всі шиті ведмеді стояли на чотирьох лапах, а її надихнув цирковий ведмідь, який стояв на двох. До того ж у звірка ворушилися лапки, і діти дуже швидко оцінили його ігрові переваги.
Згідно з американською версією, ведмедик з'явився завдяки Теодору Рузвельту. Він був затятим мисливцем і полював на ведмедів. Одного разу ведмедів не виявилося, і тоді спеціально для Рузвельта до дерева прив'язали привезеного ведмедя, щоб президент міг пополювати. Але він цього не зробив і наказав ведмедя відпустити. Лялькарі, розчулені такою любов'ю Рузвельта до тварин, зробили ведмедика й назвали його Тедді.
Зараз теддістами називають майстрів, які працюють виключно з ведмедиками та їхніми друзями - зайчиками, собачками тощо. До речі, недавно в Києві в Ботанічному саду відбувся пікнік теддістів. Традиційно на нього збираються найкращі майстри з усієї України.
Я ведмедиків не роблю. Пробувала, але мені не сподобалося. Їх шиє моя донька. Кожен майстер вибирає свій напрям.
- У вас медична освіта - за плечима Львівський медуніверситет. Як сталося, що ви змінили професію?
- У сфері медицини я пропрацювала недовго. Після народження дітей залишила роботу, віддавалася їхньому вихованню та розвитку. Коли діти виросли й моєї допомоги вже не потребували, мені стало нудно. Я шукала себе, постійно займалася якоюсь творчістю: писала картини, малювала батик, робила мозаїку, випалювала по дереву, розписувала шовк, гравірувала посуд. Одне слово, перепробувала все, доки не зупинилася на ляльках. Згодом навчилася валяти вовну. Тепер мій основний напрям - валяна іграшка. Причому дуже своєрідна. Я гармонійно поєдную непоєднувані, здавалося б, матеріали: метал, шкіру, пластик, повсть. У цьому унікальність моїх робіт. Вони зроблені у стилі стимпанк.
- Як я бачу, інколи це цілі композиції. Наприклад, "Перевертом".
-Робота "Перевертом" робилася на конкурс. Щороку Інститут голландського і бельгійського лялькового мистецтва DABIDA проводить тематичні конкурси авторської ляльки й іграшки. Тема нинішнього року - "Догори дригом". І я зробила кота, який грається з мишкою. Кіт увесь на пружинах, і навіть мишка в нього на пузі - на пружинці.
Я, взагалі, переважно роблю котів. Люблю їх. І живих, і іграшкових. Удома в мене дуже велика колекція привезених звідусюди котів-іграшок із різних матеріалів: заліза, дерева, скла. І два живих коти.
- Ваші іграшкові коти доволі незвичні. На мою думку, вони не дуже схожі на справжніх, живих.
-Вони й не мають бути схожими. Є майстри, чий напрям - реалізм. Коли дивишся на їхні роботи, часом іграшку можна сплутати зі справжньою тваринкою, настільки вигляд у неї живої. Я ж фантастично переосмислюю звичний котячий образ. Крім кота "Перевертом", у мене є Кіт-самурай, Кіт у чоботях і навіть Котосов (голова кота, а тіло, крила й лапи - сови). Їх люблять. Багато колекціонерів очікують появи моїх нових котів.
- Як ви придумуєте ці образи? Що наштовхує на ідеї?
-Не знаю… По-різному. Починаєш робити, і все якось саме собою виходить, наче піраміду складаєш.
- А імена їм як підбираєте?
-Ім'я приходить під час роботи. Часом, поки не назву, робота не йде. Так і кажу іграшці: "Як тебе звати?"
Був у мене випадок, коли я хотіла зробити ляльку-хлопчика. Не виходив він у мене, не придумувався образ. Стала міркувати над ім'ям. І зрозуміла, що це не хлопчисько, а дівчинка Катюша. Ляльку я доробила, практично, за години дві.
- У вас є улюблені й нелюбимі іграшки?
-Ні, я їх усіх люблю. Якщо робиш іграшку й не любиш її, вона просто не вдасться.
Серед моїх іграшок є дуже незвичайні. Недавно, наприклад, я робила на замовлення Півня-адмірала. За свою творчу кар'єру я робила багато тварин, але півня замовили вперше. Довелося помізкувати.
- Тобто ви поєднуєте непоєднуване: кота й самурая, півня й адмірала?
- Так. У мене є різні коти. Наприклад, була серія "жінки-кішки народів світу": Гейша, Гюльчатай, Клеопатра. Моїм колекціонерам подобається серія цих антропоморфних котів, інколи вони підкидають мені цікаві образи.
Одного разу мені замовили кішку Жізель. Коли я зробила її в білосніжній сукні з крильцями й у віночку, замовниця сказала: "Я просила зробити Жізель із першого акту, а ти мені зробила з другого". Спеціально передивилася балет, аби згадати, якою була Жізель у першому акті!
- Вам ніколи не хотілося зробити якусь запаморочливу Барбі з велетенськими очима? Так, щоб за всіма стандартами краси.
-Я не дуже люблю жіночні образи, нечасто роблю ляльок-дівчат. Починаю робити, і зразу воїн якийсь виходить, у шкіряному плащі, циліндрі або ще з чимось. Але є багато майстрів, які роблять дуже ніжні жіночі образи - і принцес, і панянок у кринолінах, і чарівних фей. Взагалі, кожному властивий свій стиль.
Прогулявшись по виставці ляльок, навіть не дивлячись на фриз (напис, де позначено прізвище автора), я можу сказати, чиї роботи виставлені на стенді. Впізнаю руку і образи. Так само впізнають мої роботи.
- Ваші роботи впізнають за унікальністю, за поєднанням непоєднуваного в образах, і саме це підкоряє глядачів не тільки в Україні. У вас багато міжнародних нагород?
-Я отримувала нагороди в конкурсах в Австралії, Угорщині, Англії, Іспанії і, звісно ж, в Україні. Два роки поспіль мої роботи перемагають на дуже престижному міжнародному конкурсі Golden George у Німеччині. Його ще називають "мишковим" Оскаром. Переможці отримують статуетку Джорджа, зроблену за подобою Оскара, тільки замість голови Оскара - голова іграшкового ведмедя. У світі ляльок ця нагорода ідентична тій, яку вручають у Голлівуді.
Досі в Україні було всього п'ятеро людей, які володіли Golden George: двоє майстрів з Одеси та три киянки. Цього року ми отримали ще шість "джорджів". Уявляєте, з дев'яти українських майстрів, які подали свої роботи на конкурс, вищу нагороду отримали зразу шестеро! Небувалий успіх для країни! Це свідчить, що українські ляльки дуже цінуються. Тепер в Україні 11 володарів Golden George.
- Чому українські ляльки цінуються у світі?
-Тому що українські майстри не схожі ні на кого. Більшість їх - самоуки. Я знаю багатьох майстрів, котрі, як і я, починали свій творчий шлях самі, без учителів: десь щось почули, десь подивилися, в якійсь книжечці щось прочитали, щось в Інтернеті побачили й переклали з іноземної. І завдяки цьому в українських майстрів виробився свій, неповторний стиль. У великих містах, таких як Київ, Харків і Одеса, лялькові майстри почали з'являтися років 15–20 тому, але масово лялькова справа поширилася років 10–12 тому, коли в Україні стали з'являтися перші тематичні виставки. А в Європі є старі школи й традиції.
- Ви ведете майстер-класи, створюєте свою школу в Україні?
- Раніше проводила, тепер на це бракує часу. Проведення навіть одного майстер-класу на невелику групу потребує колосальної підготовчої роботи. Але раз на рік я проводжу майстер-класи. Річ у тому, що кілька років тому Україну прийняли в Англійську лялькову асоціацію. Раз на рік англійська лялькова спільнота проводить у різних європейських містах конкурси, ярмарки та майстер-класи. Українська делегація теж бере в них участь. Наприклад, торік цей захід відбувався в англійському місті Гринвічі, там я давала майстер-клас із виготовлення маленьких іграшкових їжачків. А наступного року майстер-клас уже буде проходити в Норвегії.
- Лялькова асоціація - це як профспілка майстрів-лялькарів із різних країн?
- Можна сказати й так. Ми обмінюємося досвідом. Англійці роблять ляльок не так, як ми. Вони не ліплять їх із пластику. Англійські майстри вважають, що лялька має бути тільки порцелянова і що все вже придумане до нас, тому нічого нового винаходити не треба. Вони роблять репліки (форми, з яких відливається іграшка) зі старовинних ляльок. Тому те, що українські майстри експериментують із різними матеріалами й роблять авторську ляльку, - для англійців трішечки екзотичне. Вже років із п'ять ми їздимо в Англію, проводимо майстер-класи, і там уже з'явилися майстри, які теж роблять таке.
- Є, на вашу думку, майбутнє в лялькового ремесла?
-У нього великі перспективи. В української ляльки багата історія. Наприклад, ті ж обрядові народні ляльки-мотанки. І майбутнє, я впевнена, не менш цікаве. Лялькова справа як доступне широким масам хобі ще дуже молода, але вона розвивається, росте. Перша хвиля майстрів прийшла до своєї творчості шляхом спроб і помилок, набила багато гуль, наступила на безліч граблів. Новим майстрам простіше, - вони вже вчаться в попереднього покоління. Деякі молоді автори, на жаль, бояться придумувати щось своє, сміливе, і повторюють напрацювання, яких їх навчили, не додаючи при цьому нічого від себе. Я вважаю, що це неправильний підхід. Навіщо робити, хай старанну й акуратну, але копію відомого майстра? У ляльках та іграшках особливо цінується саме авторське бачення. Але серед молоді тепер трапляється і багато супермайстрів, таких собі самородків, які ні в кого не вчилися, однак демонструють захопливі ідеї та образи і працюють у дуже цікавих техніках. І це здорово. Особливо коли приїжджаєш у Європу на виставки й конкурси, і скрізь звучить, що перемогли майстри з України. Гордощі прямо переповнюють.
- Як ви думаєте, кому зараз потрібні ляльки?
- Хоч як парадоксально, але на виставках до іграшок підходить дуже багато дорослих людей. У них спалахують очі. Коли людина бере до рук іграшку й дивиться на неї, в погляді видно, що вона ніби не награлася в дитинстві.
Недавно одна пара розглядала мій стенд. І ось вона обертається до нього, показує на мою роботу і, як дитина, каже: "Я хочу її!" А він відповідає: "Гаразд, купімо". Коли вони йшли до виходу, доросла жінка притискала куплену іграшку до грудей.
Дорослим теж потрібні іграшки. Я сама така. Інколи підходиш до стенда майстра, дивишся на якусь іграшку і розумієш, що хочеш, аби вона була твоєю, жила в тебе. І навіть не хочеться випускати її з рук. Цього не пояснити, це важко зрозуміти. Мабуть, просто всі ми в душі залишаємося дітьми. Можливо, нам зараз бракує якогось тепла. А іграшка - це завжди тепло.