Людина-містерія Місько Барбара подзвонив мені восени 2014 року. Здається, це був вересень. Здається, запрошував на якусь імпрезу. Це було по відчуттю так, наче хтось нагадав, що життя існуватиме і без тебе.
Пам'ять категорично відмовляється згадувати той час. Я обґрунтовано вважав, що жити мені залишилося відносно недовго. Я сказав, де знаходжуся. Це була дивна розмова двох різних реальностей, війни і культури. Водночас кожен із нас розумів зі своєї реальності певну незручність контексту і був взаємно дуже чемний, переводячи розмову на якісь львівські атмосферні спогади.
Розмова була схожа на ті пісні, які Місько співав. Де в тексті не було формальної рими і розміру. Але манера виконання надавала особливої драматургії і ще якогось позаконтекстного, потаємного змісту. У нього взагалі була така манера виконання власного життя.
Людина-містерія. Коли він жестикулював, то був багаторукий, як Шіва. Коли курив, то усміхався крізь дим, як Вішну. Ну а коньяк пив так божественно, як Крішна. Тепер він піде своєю дорогою дхарми, український бітник.
Можна було б сказати, що він — «останній романтик», але українці і так надзвичайно романтичні, просто силуються удавати із себе англосаксів. Барбара був щирим романтиком, тут він схожий на свого предтечу Сашка Кривенка. І жалкують за ними такі самі жертви культурної самоідентифікації, Стусова «малесенька щопта», речники уявної химерної України. Можливо, цей жаль годиться назвати совістю, і тоді добре, що хоч смерть в нас це іноді пробуджує. Можливо, це такий Режисерський Задум Творця, тоді фінальний концерт повністю вдався. Аплодисменти, завіса, тиша...