Бувають випадки, коли ця ціна не перевищує 50-100 гривень, стверджує волонтерка Олена Єрмоленко. Вона організувала виробництво спеціяльних пристосувань для людей з інвалідністю і роздає їх тим, хто потребує, безплатно - достатньо особисто звернутися до неї з проханням у соцмережі "Фейсбук". Скільки коштує щастя самої Олени й від чого воно залежить? Про це і не тільки - у нашому матеріялі.
Скажу прямо: я хочу, щоб про Олену Єрмоленко та її волонтерську діяльність довідалося якнайбільше людей. Її щоденна робота - це тиха, малопомітна для більшости допомога знерухомленим унаслідок інвалідности або хвороби людям. Тим, хто викинутий на узбіччя життя через необлаштовані публічні простори в Україні, які в більшості випадків не обладнані для візочників. Про ту допомогу, яку надає волонтерка, не буде гарячих обговорень у соцмережах, але вона здатна здійснити справжню революцію в окремо взятому житті людини на інвалідному візку. Використовуючи благодійні пожертви, Олена дарує людям з інвалідністю можливість відчути іншу якість життя - безпечний рух і радість від цього.
Як вона, фіндиректорка однієї з українських компаній, що спеціалізується на виробництві дизельних двигунів, стала волонтеркою? Це одна з багатьох історій, у якій особисте поступово зрослося з суспільним. Шлях до волонтерства, за словами Олени, пролягав через її власну хворобу. Спочатку - страшний діягноз, який, на щастя, не підтвердився, але до того моменту, коли це стало відомо, вона пережила втрату кількох добрих знайомих зі своїх "колег" по лікарняній палаті у відділенні гематології однієї з київських лікарень. Сюди ж Олена, уже як волонтерка, повернулася за кілька років, 2014-го, щоб допомагати. Згадує, що спочатку її спіткало досить скептичне ставлення до себе з боку медперсоналу. Вона, фахівчиня, чий час як професіонала коштує чималих грошей, охоче взялася виконувати найпростішу роботу безоплатного кур'єра. Задоволення їй приносило саме розуміння, що ця робота дуже потрібна й корисна.
"2014 року, коли почалася війна, у мене був шалений протест проти того, що там, на окупованих територіях, залишилися люди, які потребують допомоги, а я нічим не можу їм допомогти, - згадує Олена. - Із цього боку, людей, які залишилися там, легко звинувачують і легко миряться з тим, що вони мають бути покарані. Але треба розуміти, що люди, які живуть там, - різні. Хтось насправді кликав Путіна, хтось просто живе, просто скорився, у когось немає іншого виходу, крім як залишитися. Я патріотка, але я однаково люблю людей, які живуть по обидва боки фронту, а ще я люблю й співчуваю тим, хто в Сирії, наприклад. І прийняти формулу "оті винні, і вони заслужили", я не могла раніше й зараз теж не приймаю. 2014-го мені "рвало дах", хотілося бути корисною, я думала: тих не можу врятувати, але, може, тих, хто по цей бік, урятую?" І вона взялася рятувати.
Знаючи про потреби хворих відділення гематології з власного досвіду, вона озброїлася засобами "Фейсбука" і зібрала гроші для того, щоб замінити спочатку вікна, а потім ліжка й матраци в лікарняних палатах. Хтось із лікарів їй казав: навіщо тобі ці вікна, якщо війна може дійти й сюди? "Я просто відчувала: на війну я не впливаю, а на вікна - впливаю", - каже Олена. Ці нові вікна в палатах, де лежать хворі, для яких протяги можуть мати смертельні наслідки, був її внеском у спільну справу перемоги. Трохи пізніше в цю ж лікарню волонтерка доставила дуже цінне спецобладнання - три ламінарні шафи, необхідні для захисту медперсоналу, який працює з токсичними препаратами.
Ну а потім її друг і колега зазнав травми і раптом став інвалідом. Це й стало відправною точкою, що поділила життя фінансової директорки Олени Єрмоленко на "до" і "після". Вона почала цікавитися, як можна полегшити життя й реабілітацію людям, прикутим до інвалідного візка. І з гіркотою виявила: того, що для цього придумано й давно використовується у світі, в Україні в більшості випадків немає.
2014 року в Україну приходило чимало гуманітарної допомоги з Європи, і в одній з посилок Олена виявила ковзний рукав - спеціяльне пристосування, незамінне для перекидання й переміщення лежачого хворого. В українських лікарнях, щоб перевернути знерухомленого пацієнта зазвичай кличуть усіх санітарок, які є на зміні. У європейських санітарок і доглядальниць для цієї маніпуляції є той самий ковзний рукав, який дозволяє досить легко перевернути хворого або у дві руки перемістити його з ліжка в інвалідний візок. Олена знайшла на київських складах зразки ковзної тканини, і першим випробувачем її пристосувань став травмований друг.
Під час цих пошуків і експериментів з метою відтворити в Україні бюджетний варіянт того, що масово впроваджено в європейській медпрактиці, на Олену чекало чимало перешкод і прикрих відкриттів. Зокрема, вона виявила несумлінного продавця "ковзних рукавів з Європи" (причому за цілком собі європейською ціною), які в дійсності не виконували свого завдання. У відповідь на звернення Олени й спробу його присоромити продавець лише підняв ціну на свій товар і продовжує наживатися на довірливих покупцях.
"Мені здавалося, що цей проєкт занадто простий, поки не закінчилася потрібна тканина на складі", - згадує Олена. Волонтерка не зупинялася ні перед чим, щоб придбати для пошиття своїх рукавів матеріял з необхідними для цього характеристиками. Тканину, придбану на благодійні пожертви, але яка не підійшла для виготовлення ковзних рукавів, Олена придумала використовувати для пошиття зручних і практичних дощовиків для візочників, які полюбляють здійснювати прогулянки у будь-яку погоду, у тому числі й у дощ. Судячи з того, скільки охочих звертається до неї з проханням вислати дощовик, таких чимало. Ці дощовики з тканини яскравих кольорів люди отримують від Олени безплатно, як і "ковзалки". Але щоб проєкт розвивався, Олена Єрмоленко завжди просить своїх адресатів написати пост. Не для того щоб віддячити їй особисто, а щоб інформація про корисний продукт поширювалася далі серед тих, кому це може знадобитися.
Ковзні рукава могли б стати незамінною підмогою в українських лікарнях, але для цього потрібно пройти всі кола бюрократичного пекла, пов'язаного з сертифікацією цієї продукції. Олена зізнається, що зараз вона не має на це ні часу, ні сил. До справи могла б долучитися молода команда реформаторів під керівництвом Уляни Супрун, але поки що Мінздоров'я не виявляє ініціятиви, хоча напевне знає про діяльність Єрмоленко. А вона тим часом продовжує свою тиху, але таку важливу справу: терпляче пояснювати, чому це важливо - збирати благодійні пожертви, закуповувати тканину й приймати нові замовлення на "ковзалки" й плащі.