Цими грудневими днями минає 105 років від дня народження незабутнього Платона Воронька.
Завжди з душевним трепетом згадую зустріч із поетом-партизаном на його квартирі в центрі Києва. Відбулася вона напередодні 70-річчя Платона Микитовича. "Для затравки" приготував йому маленький сюрприз. А було так. Якось, гостюючи в рідному селі, одного з літніх вечорів пристав я до пропозицію брата повести в нічне коней. Мене до щему в серці вразила тоді пісня, що злетіла з його вуст:
Копитами вдарте, вороні,
У степу ми з вами не одні.
Йде за нами нічка пізня,
Перед нами тиха пісня
В рідній стороні.
...Копитами вдарте, вороні,
Я в сідельці, мамо, на коні,
І несуть мене по полю,
Де здобув я нашу волю,
Коні вороні.
Трохи соромлячись своєї необізнаності, поцікавився в брата, звідки ця славна пісня. "Та це ж українська народна, - почув від нього, - у сільському хорі вивчив. Зараз не співаємо. Заборонили. Сказали, що то повстанська". Маючи добрі стосунки з народним артистом України (він тривалий час очолював Музично-хорове товариство республіки) Сергієм Козаком, я вирішив здивувати його цією перлинкою, якої, думалось мені, він напевно ж не чув. Сергій Давидович, вислухавши мене, спершу просльозився, а потім радісно вигукнув: "Ось він перед тобою, автор мелодії! А слова належать Воронькові. Обов'язково сам подивуй його. Ото зрадіє старий!"
Метр української літератури і справді був вражений, почувши, що його пісню сприйняли за народну, й неквапом почав розповідати, як цей твір народився. Щирості нашій розмові додало й те, що я прихопив із собою скромно виданий "Щоденник про Карпатський рейд" партизанського комісара С.Руднєва, щирого друга Воронька.
Розгортаю перед ним запис, зроблений 5 липня 1943 року. Для читача ці кілька абзаців - то просто одне зі свідчень періоду війни. Мені ж вони дорогі особливо, бо стосуються мого рідного села Сураж, яке примостилося на стику трьох областей - Тернопільської, Хмельницької та Рівненської. З гордістю прочитав колишньому партизанові про те, як мої земляки тепло й сердечно приймали його побратимів-ковпаківців, пропонували їм скромні наїдки, молоко, джерельну водицю.
- Дуже добре пам'ятаю цей день, і ваше село, зокрема, - не без хвилювання каже Платан Микитович. - То було рівно через місяць після мого прибуття в партизанське з'єднання Ковпака. Ті перші враження, як і кожна подальша година перебування у з'єднанні, міцно живуть у моїй пам'яті...
"Я той, що греблі рвав"
Шлях П.Воронька в партизани був підготовлений усім попереднім його життям. Син сільського коваля з села Чернеччина, що на Сумщині, він добре засвоїв батьківську науку - ніколи не боятися важкої ноші, завше бути там, де ти найбільше потрібен людям. Був колись такий порив - благородний, людяний. У 1932 році за комсомольською путівкою поїхав у Таджикистан, на відомий Вахшбуд. Будуючи там канал, опанував професію підривника гірської породи. Потім - армія, служба у спекотній Кушці - крайній південній точці колишнього Союзу. Все бачене й пережите виливав у поетичні рядки. Давня мрія приводить його в Московський літінститут. Вчитися, однак, довелося недовго, - 1939-го добровольцем вирушає на фінський фронт. Інструктор-підривник кожною клітинкою відчув, що таке війна. На щастя, ця страшна бойня тривала тоді недовго, але насувалася нова чорна лавина, - над Європою шкірив зуби німецький фашизм. Із першого ж дня війни Воронько стає її учасником. Добре обізнаного з підривною справою, його затверджують інструктором мінерно-диверсійної школи, яка готувала кадри для партизанських загонів. Навчання велося не в тиші кабінетів і не в класах. Гарячими були дні в мінерів: і тоді, коли ворог рвався до Москви, і коли відступав, залишаючи позаду себе заміновані дороги, поля та об'єкти. У багатьох куточках Підмосков'я побував тоді Воронько. Йому, зокрема, випало розміновувати знамените Бородінське поле...
А потім шлях проліг до ковпаківців, які тоді дислокувалися у прип'ятських лісах. Сидір Артемович зустрів гостей із Великої землі, як рідних і палко очікуваних. Але було не до обіймів. Прибульців одразу ж покликало бойове завдання. Досвід новобранців-підривників, привезена ними вибухівка надто знадобилися.
Із Прип'яті з'єднання ковпаківців вирушило в Карпатський рейд. Багато хвилюючих епізодів із життя-подвигу своїх побратимів воскресив переді мною Платон Микитович. Розмова затягнулася далеко за північ.
- Дуже мені в пам'ятку операція зі знищення мосту через річку Гнізну в районі містечка Великі Бірки, на залізничному напрямку Тернопіль - Київ, - згадував мій співрозмовник. - То була вельми важлива для гітлерівців магістраль, нею вдень і вночі сунули ешелони з живою силою та бойовою технікою на підмогу добряче пошарпаним німецьким військам. Міст, певна річ, пильно охоронявся, однак наша група свою справу зробила. А бували дні, коли мої бійці пускали з димом по п'ять, шість, а то й більше мостів. Аж вісім ми підірвали за один день під час переходу з Чорного лісу на Солотвин, кілька дерев'яних мостів одночасно злетіли в повітря у Надвірній. Від наших мін спалахували вогнем нафтовишки, бензосховища, електростанції. В усіх бойових операціях нам повсюди допомагало місцеве населення. Звісно, нелегко було руйнувати те, що створене працею народу, але війна є війна...
Згодом цю думку поет Воронько вкладе у такі знакові поетичні рядки:
І скажу - поставить легше
на будівлі сім рекордів,
ніж на ній, сірник відтерши,
підпалити шнур бікфордів.
Зі смутком згадав хоробрий месник карпатське місто Делятин, куди проривалися затиснуті в горах партизани:
- Наша поява тут була для ворогів страшнішою за грім серед ясного неба. Німці в паніці розбігалися хто куди. Але згодом на допомогу розгромленому Делятинському гарнізону прийшли озброєні до зубів есесівці. На кожного партизана припадало не менше двадцяти фашистів. Попробуй збороти цю силу! У критичну мить бою (я саме готувався підривати міст) комісар Руднєв наказав мені зібрати бронебійників, зайняти з ними висоту й не дати колоні гітлерівських автомашин, що прямувала по шосе з лісу, з'єднатися з іншою колоною. Ми виконали наказ. Тоді я ще не відав, що бачив його востаннє. Сам він керував боєм на найнебезпечнішій ділянці - під горою Раховець. Великими були наші втрати, але з'єднання врятували...
Саме тут, у Делятині, було врятовано й уже згадуваний "Щоденник" Руднєва. Його знайшли в ущелині, куди провалився комісарів кінь, і цей неоціненний літопис передали Вороньку.
- Я, звісно, щасливий, що мені вдалося зберегти для історії ці унікальні записи, - скрушно мовив мій співрозмовник.
А зберегти їх, додам від себе, і справді було непросто, бо перед Платоном Микитовичем ще стелився довгий і важкий шлях. Як відомо, відходячи з Делятина, партизани розділилися на сім груп. Зійтися мали на хутірці Конотоп, на півночі Житомирщини. Воронько перебував у групі Ковпака. Добравшись до умовленого місця, він, за наказом Сидора Артемовича, знову взявся керувати диверсійною школою. А в жовтні 1943-го очолив Олевський загін, який входив до складу Першої партизанської дивізії під керівництвом генерала П.Вершигори.
На рахунку вороньківців - багато успішних операцій, проведених на позиціях ворога. Особливо сміливим був їхній рейд до білоруського міста Столин. Мали завдання - будь-що знищити гітлерівські склади з награбованим майном, яке ворог от-от збирався відправити в Німеччину. Місто взяли з ходу. Однак партизани протрималися тут недовго. Ворог стягнув переважаючі сили, і зав'язався жорстокий бій. Для Воронька він був останнім. Сміливий командир втратив від ран багато крові. Партизанський лікар Дмитро Скрипниченко зробив йому надто складну операцію. "Дивувався, - згодом почув я від цієї поважної людини, доктора медичних наук, столичного професора, - стійкості й витримці мого побратима під час операції. А поранення було особливо небезпечне: дві ворожі кулі засіли в животі, тіло пошматували осколки снаряда, дуже пошкодили руку. Платон Воронько воістину вистраждав близькі нам, партизанам, рядки: "Я той, що греблі рвав. Я не сидів у скелі, коли дуби валились вікові..." Мені вірилось: така стійка людина не може не вижити. Суціль зраненого, ми відправили його на тряскому возі до Києва. Чого тільки коштувала ця переправа! Через ворожий тил. Через лінію фронту. І так кілька тижнів! Скільки небезпек чатувало на нього! І все ж до Києва добрався! Усім смертям на зло! На щастя, столиця України вже була звільнена від ворога".
Духовних мостів будівничий
Є у Платона Микитовича вражаючої сили поетична мініатюра:
Скільки проїхав,
скільки пройшов -
Спитай у моїх підошов.
Скільки провів я
безсонних ночей -
Читай по утомі очей.
Скільки жадоби кохання
в мені -
Скаже, хто був на війні.
Ці слова вибухнули з поетового серця в далекому 1945-му. Воронько ревно брався за перо, щоб співати славу своїм бойовим побратимам - і живим, і тим, хто геройськи поліг у жорстокій борні з нацизмом. Ще в госпіталі (він розміщувався на крутосхилі Дніпра) народилась ідея видати книжку. Надто вмовляв на це поет Степан Крижанівський, який відвідував пораненого. Одного разу поцікавився в Платона, чи йому вдалося щось зберегти з написаного в партизанському загоні. Той розвів руками - мовляв, у Карпатах у його візок вцілила бомба й розметала геть усе. Але пообіцяв дещо відновити з пам'яті. Невдовзі Крижанівський забрав ті записи й ознайомив із ними Максима Рильського. Поки Воронько лежав у госпіталі, вийшла у світ його перша книжечка "Карпатський рейд". У підзаголовку стояли слова - "Партизанські пісні". Від Майстра дізнався, що за життя тільки в Україні вийшло близько ста назв його книжок. Усі вони йому дорогі, мов рідні діти. Але книжечка "Карпатський рейд" усе ж найдорожча. Відштовхуючись від власного досвіду, згодом він не раз напучуватиме молодих літераторів: "Перша книжка - це знамено поета. Якщо вона вийде невдалою, потім дуже важко здобути прихильність читача, хоч би які гарні вірші ви писали".
Підлікувавшись і міцно ставши на ноги, П.Воронько з головою поринає у творчий вир. Нарешті дістав змогу довчитися в Літінституті. Йому постійно боліли рани - і свої, і кожного бійця, хто продовжував воювати і гнав ворога туди, звідки той прийшов. У 1944-му відважний поет бере участь у Всесвітньому радіомітингу, де виступає від імені партизанів України, закликаючи світ якнайшвидше покласти край фашизмові. А через рік їде в Лондон на Всесвітню молодіжну конференцію на захист миру. Три роки - аж по сорок восьмий - поет із України працює в Москві відповідальним секретарем комісії по роботі з молодими письменниками при союзній Спілці письменників. Головою комісії спершу був Олександр Твардовський, а згодом - Олександр Фадєєв, які залишили добрий слід у житті й творчості Воронька.
Тоді ж у нього зав'язалися особливі творчі й дружні стосунки з молодим талановитим автором Олесем Гончарем, які тривали впродовж усього життя.
...І знову - Київ. Хоробрий мінер-підривник суворих літ війни, у мирний час він усім ладом своєї творчості обстоює тему миру, дружби, єднання людей доброї волі. Будівничий духовних мостів - так можна було б назвати Воронька-митця. Його твори розпросторилися на всі обшири колишнього Союзу й долетіли до читачів інших країн, надто - в Болгарію, якій присвятив свою книжку "Драгі другарі". Мости до друзів (а побував Платон Микитович ледь не на всіх континентах) збагатили його творчість, посилили філософську напругу поетового слова, надали його віршам і поемам глибинної громадянської мудрості й поетичної, пісенної ніжності. Композитори, а серед них - Г.Верьовка, А.Штогаренко, А.Кос-Анатольський, О.Білаш, Ю.Мейтус, створюють пісні на його слова. Крім уже згадуваної "Коні вороні", слухачів зачаровують такі музичні перлини на його вірші як "І чого тікати", "Я сказала йому, що прийду", "Ходімо, кохана, у ліс" та багато інших. "Якщо щиро й відверто, - зізнавався мені поет, - я ніколи не писав пісень, окрім партизанських. Просто пишу вірші. До речі, працюю тільки вночі, щоб не сполохати риму, образ. Люблю ясну, емоційно наснажену, просту поезію. А вона завжди зрідні пісні. От, можливо, тому деякі мої вірші й імпонують композиторам".
Із чуйністю справжнього педагога Платан Микитович Воронько не раз наголошував на високій відповідальності літератури за виховання юної зміни, на потребі писати для дітей якомога простіше, доступніше й щиріше. Особисто він мав тут що сказати, його знали як чудового дитячого поета. На устах тисяч хлопчиків і дівчаток такий його високопатріотичний вірш як "Облітав журавель".
Тільки в Україні за часів Союзу створені Вороньком книжки для малечі склали тираж, що його не вбереш у шість мільйонів примірників. Його "Читаночка", "Казка про Чугайстра" та інші твори стали настільними книжками української дітвори.
"Кобзарем" благословенний
Погладжуючи сиве густе волосся, мружачи глибокі жваві очі, Платон Микитович, розмовляючи зі мною, раз у раз навертався думкою у своє дитинство та юність, у рідну Чернеччину.
- Жилося мені в дитинстві завжди надголодь, - зізнавався поет. - Зате ніколи не бракувало пісень. Мама моя мала чудовий голос, і, здається, пісня ніколи не полишала її. Саме в ній і знаходила розраду, пісня скрашувала гіркоту життя. А мій сліпий дідусь був лірником. Он над дверми, як дорога мені пам'ять, висить його кобза. Він дуже любив старовинні пісні, чимало дум "зі страшними сюжетами" придумував сам. Можливо, все це й заохотило мене до віршування. А ще - Шевченків "Кобзар". Ми з мамою не раз, бувало, ходили до сусідів, де збиралися люди послухати Тарасові вірші. Мама так і казала: "Підемо, синку, поплачемо біля "Кобзаря". А згодом, продавши ткацьке начиння, й собі купила цю книжку, що стала для нашої сім'ї і втіхою, і розрадою, і світлою надією. Ще до того, як іти в школу, я майже всю її знав напам'ять. Ось якого магнетизму слова треба нам прагнути!
Осяяний Шевченковою музою, Воронько невтомно працював із юнацьких літ і до осені свого життя. Уже на схилі років виходить його знакова поетична книжка "Осениця". Насолоду читачам, з-поміж інших, принесли збірки поезій "Нелинь", "Скресання", "Узьмінь", "Здвиг-земля"... Завважте лишень, які милозвучні й несподівані, "незатерті" назви! Вони засвідчують, як їх автор вимогливо й ретельно працював над словом, милуючись його дзвонковими барвами. Суть одного з них поет радо відкрив і мені: "Ось узяти слово "осениця". Воно - це свято душі, коли вся родина після втомливого літа й не менш забарних осінніх турбот збирається в хаті чи в саду, щоб підсумувати зроблене, заспівати гарних пісень і зазирнути в рік грядущий. Он який високий зміст тільки в одному слові!"
* * *
Ось уже тридцять літ спливло, як відійшов у вічність незабутній Платон Микитович Воронько. За цей невеликий проміжок часу змінилася епоха, іншими стали люди. Я вжив слово "незабутній". А чи на місці нині воно? Адже, практично, не звучать на хвилях радіо- й телеефіру, та й зі сцени, його пісні. Не видно на прилавках і поезій лауреата Шевченківської премії. Де все те спопелилося? І все ж хочеться вірити, що все вартісне, краще з написаного цією талановитою, геройською людиною не вмре, не загине, бо виплекане воно з любові й болю народного. А що народне - те довговічне!