Міжнародний консультант з перформативних мистецтв Міністерства культури Франції Лоран Ван Коте розповів DT.UA про власне бачення танцю і чому не відмовився свого часу від мрії стати танцівником. Це був його порив, який став проривом життя.
За покликом
Батьки Лорана Ван Коте працювали у сфері комерції, що надто далеко від хореографії. А натхнений мрією хлопець з Леона цікавився театром і музикою. Зрештою він вирішив брати майстер-класи, шукати різні грані танцювального мистецтва.
За палким бажанням та наполегливими зусиллями не забарилась і можливість: викладач запропонував юному Ван Коте взяти участь у новій постановці. Вчителі були напівпрофесіоналами, проте виховали у французького хореографа особливе ставлення й любов до танцю, що він згодом і показав на сцені.
Найкращою оцінкою праці пана Лорана стала пропозиція продовжити навчання в Канаді. Це відкрило для французького митця нові обрії. Лоран долучився до стипендіальної програми в Монреалі. Потім його чекав Нью-Йорк, уроки від американського хореографа і революціонера у світі сучасного танцю Мерса Каннінгема.
Французький танцівник ніколи не вчився у спеціальній танцювальній школі чи студії. Він удосконалював свою майстерність через тренінги, класи й конкретних людей, які ділилися з ним досвідом і навичками. "Це не офіційна освіта", - каже пан Лоран. Але для нього її цінність особлива, бо працював, за його словами, з "майстрами своєї справи". Ван Коте визнає, що не може порівнювати і радити, як краще йти до мети. Але його шлях був саме таким.
Рік у Монреалі, рік у Нью-Йорку, повернення до Франції - Парижа. Звісно, у рідний Леон хореограф навідувався, але переважно, щоб побачитися з родиною. На нього чекали тури іншими європейськими містами, періодичні поїздки до США для роботи над конкретними проектами. "Життю танцюриста бракує стабільності", - сміється Лоран Ван Коте.
Танцювальна метаморфоза
Повернувшись до Франції, Лоран брав участь у різних проектах та колективах, доки не вирішив, що настав час для власного доробку. Його перформанс на фестивалі Баньоле (фр. Bagnolet, також - назва міста з танцювальною консерваторією. - О.Г.) був відзначений нагородою. Це лише підтвердило, що Лоран зробив правильний вибір, що зусилля були не марні.
Одна з найперших його власних робіт мала назву "001" і не базувалась на конкретному сюжеті: "Звісно, є форма і значення, але в танці це значення має бути інтелектуалізоване. Постановки - це вираження речей, почуттів, які людина несе в собі і які у виставі виходять назовні", - пояснює Ван Коте.
Пана Лорана завжди надихали вчителі та особистості людей. Він згадує Каннінгема, Піну Бауш, Жана-Клода Галотта, з якими багато їздив з турами.
Створення власного колективу - непроста справа, але чимало танцівників бачили Ван Коте на конкурсах і виступах, тому охочих спробувати свої сили прийшло багато. Та щоб потрапити в трупу вимогливого французького танцівника, треба було добряче пріти над технікою і не тільки.
Французький хореограф цінує в танцівниках особистість. Вона на першому місці в списку його критеріїв: "Можливо, танцюристам бракує техніки, але коли вони на сцені, то на них має хотітися дивитись, вони повинні надихати. А ще в них має бути бажання працювати і менше розмовляти".
Танець під іншим кутом
"Танець - це вираження підсвідомості, - каже хореограф. - Так, це мистецтво, але воно говорить навіть більше, ніж ми можемо висловити. Іноді навіть для мене самого це поза розумінням. Є багато речей, яких ми не усвідомлюємо, але однаково живемо ними. Танець - це така "машина", що дає змогу вивільнити речі, які ми бережемо в собі".
Пан Лоран пояснює, що є суттєва відмінність між нинішнім баченням сучасного танцю і тією парадигмою, яка свого часу прийшла зі США і вплинула на Європу. Європейські танцівники прагнули певної незалежності, намагалися відкрити й додати своє. Досліджувати й змінювати рух через спілкування з глядачем навіть стало трендом. Це досі залишається предметом розвідки: "Що таке танець? Що таке мистецтво? Що означає бути на сцені? Як зламати стандартні й сталі стосунки з глядачем?"
Запитань багато, і ставити їх у виставах - одна річ, а давати відповідь - зовсім інша. Це така собі побудова всесвіту, крізь час і простір. Для цього потрібна певна техніка, а ще - вибір. Творчість, створення чогось нового - це насправді порушення правил.
Грані руху
Після багатьох років роботи у хореографії Лоран Ван Коте вирішив закінчити ще й магістратуру з політології. Згодом став арт-директором музею. Тут зустрів людей, які переконали піти працювати у міністерство.
Нова робота - нові виклики. Координувати цілу систему перформативних мистецтв - ще та головоломка. Лоран Ван Коте вчився мати загальну візію цієї системи, аналізувати, а не йти наосліп. Зокрема вчився глибше розуміти професію музиканта і танцюриста - від звичок і потреб до складнощів, з якими вони мають справу. Як танцюрист пан Лоран чудово розумів багато речей з життя митців. Основним же його завданням у міністерстві було розглядати різні ініціативи і співвідносити їх з можливостями держави.
Сьогодні Ван Коте переконаний: одну з ключових ролей у розвитку сфери культури і мистецтв має відігравати держава. Наприклад, право на навчання є абсолютним і беззастережним, і посадовці мають його забезпечувати, мотивувати людей мистецтва до творчості, передачі набутих знань і, звісно, надавати для цього умови.
Розуміння людей мистецтва і потреб глядача значною мірою пояснюється тим, що чимало працівників Мінкульту Франції починали як музиканти, танцівники, актори. Своїх колег Ван Коте вважає справжніми "активістами культури", а не просто одиницями в штаті.
Головна мета Мінкульту Франції - не розвивати сферу розваг, а показувати і просувати зразки високого мистецтва, робити їх доступними широкому загалу. І Лоран Ван Коте усвідомлює всю складність нинішньої ситуації: люди більшу перевагу надають телебаченню, легкому інтертейменту.
"Ціна" мистецтва, - каже французький фахівець, - також складне питання. Тут ідеться про вартість квитків на вистави, покази тощо. Мистецтво має бути доступним, щоб ті ж таки відвідини музею не залежали від товщини гаманця".
Цієї весни пан Лоран уперше приїхав в Україну і приємно вражений мотивацією українських танцівників. Він переконаний, що для України сьогодні найголовніше почати робити щось значуще й помітне на світовому рівні. Проте насамперед потрібно організувати певні місця, де танцюристи можуть зустрітися, обговорити якісь теми, попрацювати разом, провести репетиції. Держава має бути зацікавлена в розвитку танцювального мистецтва, сприяти цьому. Досвід закордону - також важливий. Адже чимало європейців вчилися подорожуючи і спілкуючись з фахівцями з інших країн.
Знаючи про ситуацію в Україні, Лоран Ван Коте усвідомлює, якими емоціями керуються люди, але хореографи повинні по-особливому осмислювати й інтерпретувати ці пориви: "Будь-яка форма мистецтва і, звісно, танець можуть зачіпати теми війни й конфліктів, а до якої форми чи способу вдатися - це вибір митця. Тут немає рецепту або однієї відповіді. Це може бути історія одного солдата, його сім'ї і роздум про конфлікт загалом. Це вже творчість і чуттєвість митця роблять такі теми й експресії релевантними або ні".