25 листопада зовсім непомітно проминуло 100 років від дня народження видатного майстра пензля заслуженого художника України Василя Чегодара.
Ані зборів зі спогадами, ані згадок у пресі. І це всупереч тому, що фахівці й шанувальники живопису досі називають його "співцем рідної землі", українським Ван Гогом.
Іще 15–20 років тому в найбільших залах Києва та інших міст улаштовували виставки, які збирали великі аудиторії. На його честь промовляли гучні слова, хоча він ніколи не був "придворним живописцем". Барвисті й неповторні полотна Василя Чегодара виставлено не лише в найбільших музеях України та світу, ними милуються любителі живопису й приватні колекціонери України, Польщі, Канади, Чехії, США, Японії. Свого часу картини багато подорожували світом разом із творами інших видатних художників України, мали визнання фахівців. А сьогодні деякі полотна, забуті Спілкою художників України, припадають порохом у колишній майстерні митця, очікують на чергового покупця на аукціонах.
Василь Чегодар народився в селі Червоний Яр Любашівського району Одеської області в сім'ї селян-одноосібників. Після розстрілу більшовиками батьків і старшого брата малий Василь став одним з тих, хто в пошуках окрайця хліба переповнював зали залізничних вокзалів. Аж поки десь на Уралі потрапив до дитячого будинку. Там йому "на підставі рішення медичної комісії" видали метрику. А ще помітили, що хлопець наділений неабияким таланом.
Невдовзі він опинився в художньому училищі в Пермі, де викладачами, за його словами, були здебільшого репресовані. Вони "поставили йому руку", навчили бачити світ, грати кольорами. А 1939 року дали рекомендації для вступу до Київського художнього інституту, який, на їхню думку, мав найкращу школу. Тут із хлопцем працювали такі майстри пензля як С.Єржиківський, О.Сиротенко, Ф.Михеєв та інші.
Війна завадила навчанню. Василь знову на Уралі. Освітнім закладом стала майстерня, де мало не щодня вимагали швидко й якісно створювати агітплакати для фронту й тилу, писати портрети воїнів, героїв праці, ілюструвати книжки, газети. Як дарунок долі - поруч у галузі агітплакату працюють відомі усім карикатуристи Кукринікси. У ті часи їх очолював народний художник СРСР Б.Йохансон. З ними разом виставлявся в Пермі на виставці "Урал - кузница советского оружия" та інших, у Москві - на виставках "Великая Отечественная", "Горит у нас в сердцах…".
З перших днів визволення столиці України він продовжує навчання під керівництвом С.Григор'єва, Є.Шуйського та інших педагогів. Основним засобом для існування ще деякий час залишається графіка. Перо Чегодара вихоплює для шпальт преси незрівняні київські краєвиди. Навіть у чорно-білому виконанні вони такі, що "очей не можна відвести". З 1944 року, не перериваючи навчання, завідує відділами ілюстрацій у кількох газетах, редакції календарів і листівок. 1946-го - уже член двох творчих спілок, журналістів і художників.
На початку 1960-х мало не щотижня ми зустрічалися в редакції "Вечірнього Києва", де я тоді працював. До відділу ілюстрацій, який очолював знаний карикатурист Юрко Козюренко, він приносив свої етюди, які називав "гонорарними".
З середини 1960-х Василь Чегодар повністю присвячує себе живопису, працює в жанрах пейзажу і натюрморту. Вже перші післявоєнні твори привертають до себе увагу фахівців, шанувальників образотворчого мистецтва.
Не злічити місць, де художник встановлював свій мольберт. Його око бачить остови обвуглених будинків, вирви на вулицях, зруйнований міст через Дніпро, купи цегли замість Успенського собору в лаврі, скалічені снарядами дерева. А ось і інший Київ - місто-трудівник, місто-творець, місто-звитяжець.
Де його лишень не бачили: у Білогородці, що під Києвом, в Седневі, на Чернігівщині, в Рахові, в Карпатах, у Богуславі, на Росі, в Алушті, Криму. Фотокореспонденти й художники жартома казали, що за Василем не можна встигнути: "Як не прийдеш на якийсь пагорб, обов'язково зустрінеш там Чегодара. Перед кущем - його мольберт, а в кущі - торба з бутербродами".
І вже не жартуючи підкреслювали, що його краєвиди пройняті епічним спокоєм, замріяністю, величчю природи. В них виграють яскравими барвами гірські вершини Карпат, морська блакить Чорного моря, поля й луги Київщини, виноградники Криму. Вчувається чіткий і суворий ритм роботи індустріальних гігантів Донбасу, Придніпров'я. Фахівці бачать у ньому українського Ван Гога, про що відверто говорять на численних зібраннях, виставках. Усі виставки в Києві й інших містах України - з його картинами.
Але справжню митецьку славу пейзажисту Василеві Чегодару принесла тривала й копітка робота над темою тем - "Києве, мій". Він писав Київ чи не з усіх його дванадцяти Лисих гір та найвищих дахів. І хоч звідки б художник вдивлявся закоханим оком у неповторне місто, скрізь бачив його радісним і усміхненим, урочим і привабливим, чарівним і неповторним, святковим і життєдайним. Ось замріяні луки Задніпров'я, а он потопають у буйному цвітінні садів околиці міста. Гарна й неповторна у своїй красі Володимирська вулиця, величний університет, пам'ятник Тарасові Шевченку. В оточені пишного цвітіння природи Верховна Рада, Будинок уряду. Намистом провисає над Дніпром пішохідний міст. Неповторна у своїй красі рідкісна рослинність Ботанічного саду, улюблене місце роботи митця. Поруч із ним - велична лавра, золоті бані Видубицького монастиря. Десятки робіт присвячено Андріївській церкві. Для митця вона є втіленням величі й архітектурної неповторності.
А ось хреститель Русі-України святий Володимир. Князь на великому полотні художника постає перед нами у вишитій українській сорочці й плащі з позолотою - великий і простий, справжній захисник нації, батько свого народу.
Цікава історія створення цієї картини. Ідея належить його приятелеві - фотокореспонденту журналу "Огонек", незрівняному й неперевершеному майстрові своєї справи Миколі Козловському. Це він одним з перших видав фотоальбоми "Києве мій", "Київ та кияни" та інші. Шукаючи оригінальні сюжети, облітав наше місто вздовж і впоперек вертольотом. Це він з боку філармонії, з висоти круч побачив князя Володимира зовсім іншим. Про що й поділився думками з Василем Дмитровичем.
Яким великим було здивування киян, коли вони побачили на схилах Володимирської гірки перед пам'ятником князеві потужну вантажівку з ковшем на довжелезній стрілі. А в тому ковші - Василя Чегодара, який поспішав покласти на папір відкриті лише йому нові риси Володимира Великого. Здавалося, машина ось-ось скотиться вниз. Та водії, випромінюючи спокій, запевняли перехожих, пожежників, медиків, міліціянтів, що все буде гаразд, машина стоїть на твердій основі. Справді, через дві години стріла, як і належало, посунулась у бік гірки. З рук художника обережно прийняли його причандалля, а потім зняли й його самого…