Москвич за народженням, Костянтин Паустовський вважав своєю другою батьківщиною Україну. Він - нащадок запорізьких козаків, які розселилися після розгону Запорізької Січі по всій Україні. Прадід Паустовського поселився на річці Рось, поблизу Білої Церкви, де й минула якась частина дитинства письменника.
Одна з бабусь Паустовського - туркеня, інша - полька. Велика сім'я, у якій виріс письменник, була дуже розмаїта як за характерами людей, так за їхніми поглядами та життєвими шляхами: від діда-пасічника до братів письменника - студентів-революціонерів, від бабусі - учасниці польського повстання 1863-го до тітоньок - співачок і артисток.
К.Паустовський: "Я виріс в Україні. Мої рідні з боку батька розмовляли тільки українською. З дитинства я полюбив співучу, гнучку, легку, нескінченно багату на образи й інтонації українську мову"( "ЛГ" 3.ХІ.1960 р.).
Київ - важлива сторінка у житті Паустовського. Шестилітньою дитиною 1890 р. батьки привезли його до Києва, де він і прожив майже чверть століття. Батько майбутнього письменника, Георгій Максимович, служив в управлінні Південно-Західної залізниці діловодом. Тоді Паустовські жили на вул. Анненківській, 33 (нині вул. Лютеранська). Цей будинок зберігся й досі.
1903 р. Костю Паустовського хотіли віддати до Першої київської гімназії на Бібіковському (нині бульвар Тараса Шевченка), 14, але Костянтин виявив слабкі знання на вступних іспитах: Закон Божий - 3, російська мова - 3, арифметика - 3. У приймальній книзі за 1903 р., де під № 321 значився К.Паустовський, з'явилася резолюція: "Відмовити".
Перша київська класична гімназія була однією з найкращих у тогочасній Росії за складом викладачів гуманітарних наук.
Навесні 1904 р. з іспитів до першого класу Костянтин отримав такі оцінки: Закон Божий - 5, російська мова - 5, арифметика - 4. На підставі цих оцінок його і був зараховано до гімназії.
4 червня 1912 відбувся 99-й випуск учнів Першої гімназії. Атестат зрілості К. Паустовського свідчив:
"Дан сей аттестат зрелости сыну мещанина Константину Георгиевичу Паустовскому, вероисповедания православного, родившемуся в городе Москве мая 18 дня 1892 года, в том, что он, вступив в императорскую Александровскую киевскую гимназию августа 20 дня 1904 года, при отличном поведении, обучался по 4 июня 1912 года и окончил полный восьмилетний курс".
У книжці "Далекі роки" (глава "Атестат зрілості") Паустовський розповідає, як після випускних іспитів він та ще четверо гімназистів пізно ввечері потрапили в поле зору поліцейського шпика, який заходився їх переслідувати.
"Ми знущалися з детектива. Кожен із нас гучно розповідав вигадану його біографію. Біографії були жахливі та образливі. Сищик хрипів від люті. Він, очевидно, втомився, але з упертістю схибленого плентався позаду. На сході стало синіти. Час було діяти. Ми змовилися і, кружляючи провулками, підійшли до будинку, в якому жив Станішевський. На вулицю виходила кам'яна огорожа на півтора людських зрости. Внизу на ній був виступ. Ми за командою вискочили на цей виступ і перемахнули через огорожу".
Шпик стріляв, покликав двірників, але юнаки надійно заховалися в квартирі гімназиста Станішевського. Євген Станішевський, син юриста, жив на вулиці Михайлівській, 22 (цей будинок і частина огорожі збереглися).
У серпні 1912-го Паустовський вступив до Київського університету Святого Володимира на фізико-математичний факультет. 2 вересня 1913-го подав прохання про переведення на історико-філологічний факультет, філософське відділення, куди і був переведений із переходом на другий курс.
У вересні 1914 р., після початку Першої світової війни, Паустовський перевівся до Московського університету, якого, правда, так і не закінчив.
Перший київський період життя Паустовського мав, як він сам зізнався, вирішальне значення у формуванні його як особистості, громадянина і письменника.
Саме в Києві розпочалася літературна діяльність Костянтина Паустовського. Своє перше оповідання "На воді" гімназист останнього класу Паустовський відніс в ілюстрований тижневик "Огни". Все це відбувалося на початку 1912 р. Візит до редакції "Огней" автор описав так:
"Веселий кругленький чоловік різав ковбасу на стосах гранок, готуючись пити чай. Його геть не здивувала поява в редакції гімназиста з оповіданням. Він узяв оповідання, мигцем зазирнув у кінець і сказав, що оповідання йому подобається, але треба почекати редактора.
- Ви підписали оповідання справжнім прізвищем?
- Так.
- Дарма! Наш журнал - лівий. А ви - гімназист. Можуть бути неприємності. Придумайте псевдонім.
Я погодився, закреслив своє прізвище і написав замість нього "Балагін".
- Зійде!".
У такому ж тоні змальовує письменник і зустріч із редактором, який "сів, простягнув руку і сказав страшним голосом:
- Давайте!
Я вклав рукопис у простягнуту руку ...
- Приходьте через годину. Буде відповідь".
Через годину редактор повідомив автору, що оповідання йому сподобалося і його друкуватимуть.
Оповідання "На воді" за підписом "Балагін" було надруковане у №32 журналу "Огни" 11 серпня 1912 р.
Друге оповідання Паустовського - "Четверо" - вийшло друком тільки через рік після першого.
Досить відомий у Києві мистецтвознавець і "есеїст" Євген Кузьмін редагував у 1913 р. щомісячний журнал для молоді під назвою "Рыцарь". Журнал називався "щомісячним", проте виходив нерегулярно: один раз на два і навіть на три місяці.
Редакція й контора журналу розміщувалися прямо на квартирі у редактора, на вул. Стрітенська, 17 (ріг Львівської площі), у кв. 10, на останньому, четвертому поверсі - без ліфта. Сюди Паустовський і приніс своє оповідання "Четверо" влітку 1913:
"У Києві на той час видавався журнал під дивною назвою"Рыцарь". Редагував його відомий київський літератор і любитель мистецтв Євген Кузьмін.
Я довго вагався, та все ж відніс оповідання у редакцію "Рыцаря".
Редакція була на квартирі в Кузьміна. Мені відчинив маленький ввічливий гімназист і провів до кабінету Кузьміна...
Кузьмін перегорнув рукопис млявими пальцями і відкреслив щось гострим нігтем.
- Мій журнал, - сказав він, - трибуна молодих талантів. Дуже радий, якщо ми знайдемо ще одного побратима. Я прочитаю оповідання і надішлю вам листівку.
- Якщо не важко, то, будь ласка, надішліть мені відповідь у закритому листі.
Кузьмін розуміюче всміхнувся й нахилив голову.
Я пішов. Задихаючись, я збіг східцями і вискочив на вулицю...".
Номер журналу "Рыцарь" за жовтень-грудень 1913 (тобто № 10-12) з оповіданням "Четверо" вийшов у світ, коли Паустовський був уже студентом Київського університету.
З кінця 1914 р. Паустовський жив переважно в Москві. Восени 1917-го, коли його мати й сестра перебували на хуторі Копань під Чорнобилем, Паустовський вирушив до них. "Я, - пише він у повісті "Початок невідомого століття", - їхав через Київ. Він, як і Москва, ключем вирував на мітингах. Тільки замість "долой!" і "ура!" тут кричали "геть!" і "слава!", а замість Марсельєзи співали "Заповіт" Шевченка і "Ще не вмерла Україна".
Восени 1918 р. Паустовський приїхав до Києва, щоб облаштуватися тут, а потім перевезти до міста матір і сестру. Він винайняв дві тісні кімнатки на другому поверсі невеликого будиночка на Нестерівській вулиці, 31, кв. 3 - ріг Ботанічної площі (нинішня адреса будинку - вул. І.Франка, 33. У ньому розмістилося посольство Австрії).
Паустовський: "Вікна моєї кімнати виходили в бік Ботанічного саду. Вранці я прокидався від канонади, яка безперервно оббігала по колу весь Київ.
Я вставав, розпалював грубку, дивився на Ботанічний сад, де від гарматних ударів з гілок сипався іній, потім знову лягав, читав і думав. Волохатий зимовий ранок, тріск дров у грубці і гул гарматної стрільби - все це створювало хоча й не зовсім звичайний і нетривкий, та все ж стан дивного спокою.
...Тоді я почав багато писати. Хоч як це дивно, мені допомагала облога. Місто було стиснуте кільцем, і так само були стиснуті мої думки".
У Києві на той час нелегко було знайти якусь роботу: "Влаштуватися мені вдалося не одразу, - згадує Паустовський. - Зрештою, я став працювати коректором у єдиній більш-менш порядній газеті "Киевская мысль". Колись ця газета знала кращі дні. У ній співпрацювали Короленко, Луначарський та багато передових людей".
Редакція і друкарня "Киевской мысли" розміщувалися на вул. Фундуклеївській, 19 (нині вул. Б.Хмельницького).
К.Паустовський: "Час був судомний, поривчастий, перевороти йшли, напливали. У перші ж дні появи кожної нової влади виникали ясні і грізні ознаки її швидкого та жалюгідного падіння.
Кожна влада квапилася оголосити якомога більше декларацій і декретів, сподіваючись, що хоч щось із цих декларацій просочиться в життя і в ньому застрягне".
У лютому 1919 р. до Києва вступили частини Миколи Щорса.
Спочатку Паустовського взяли на роботу в Народний комісаріат продовольства, де він відав випуском відомчих бюлетенів.
"Невдовзі мені пощастило, - писав Паустовський у своїй автобіографічній повісті, у розділі "Мій чоловік - більшовик, а я - гайдамачка". - До Києва приїхали з Москви письменники Михайло Кольцов та Єфим Зозуля. Вони почали видавати журнал із питань мистецтва, і я потрапив у нього літературним секретарем.
Роботи було мало. Журнал виходив худий, як шкільний зошит із наполовину вирваними сторінками... Всі дні безперервно я просиджував у кімнаті з Єфимом Зозулею... Я показав Зозулі початок своєї першої і ще не дописаної книжки "Романтики" ... Прекраснодушні суперечки із Зозулею про мистецтво були несподівано перервані моїм призовом в армію".
Паустовського разом із іншими мобілізованими призначили у вартовий полк, що розміщувався у Микільському форті Печерської фортеці, прямо над Дніпром (нині поряд зі станцією метро "Арсенальна").
Недовго прослуживши у своєму вартовому полку, Паустовський повернувся до роботи в Наркомпрод. Журнал "Театр" уже не виходив. Ішло літо 1919-го. На Київ із двох боків наступали денікінці та петлюрівці.
23 серпня 1919 р. члени Ради робітничо-селянської оборони Києва (Петровський, Ворошилов, Бубнов та ін.) звернулися до населення із закликом: "Червоний Київ під загрозою!". На підступах до Києва точилися запеклі бої.
30 серпня 1919 до Києва увійшли війська Директорії, 31 серпня - білогвардійці. Спочатку вони постріляли одне в одного, і потім підняли разом два прапори над будинком міської думи на Хрещатику.
Паустовський згадує, що "кияни остаточно заплуталися. Важко було зрозуміти, хто все ж таки володітиме містом". І знову - терор, голод, безробіття. Життя киян ставало нестерпним. Багато людей тоді покинули своє місто. У жовтні 1919 р. виїхав із Києва на південь і К.Паустовський.
У Києві залишилися його мати й сестра Галя, яких він знову побачив лише через три з половиною роки, навесні 1923-го. Цей приїзд до Києва він описав у повісті "Книга поневірянь", у розділі "Остання зустріч".
Паустовський прожив у Києві по серпень 1920-го і виїхав до Москви. Багато років після цього він не бував у Києві, але не втрачав із ним зв'язку, активно листуючись із рідними.
У Київському міському архіві записів актів громадянського стану збереглися точні дати смерті матері Паустовського і сестри Галі:
"Актовий запис про смерть №1487 від 21 червня 1934р. на Паустовську Марію Григорівну, яка померла 20 червня 1934р., причина смерті - запалення легень". Є й актовий запис "про смерть за №19 від 9 січня 1936р. на Паустовську Галину Георгіївну, яка померла 8 січня 1936р., причина смерті - декомпенсація серця". Мешкали Паустовські на вул. І.Франка, 31, кв. 3 (за нинішньою нумерацією - Івана Франка, 33).
К.Паустовський: "Сусідка поховала маму і Галю поруч на Байковому цвинтарі в страшній тісноті сухих занедбаних могил.
Насилу я знайшов їхні могили, зарослі жовтої кропивою, - дві могили, що злилися в один горб, із погнутою жерстяною дощечкою і написом на ній: "Марія Григорівна та Галина Георгіївна Паустовські. Хай покояться з миром!".
Мати, яка дала мені життя - не марне й не випадкове, - лежала тут, під глинистою київською землею, в кутку цвинтаря поруч із полотном залізниці".
Є в Києві вулиця Костянтина Паустовського. Варто було б і на будинку № 33 на вул.
І.Франка, де мешкали письменник і його близькі, встановити пам'ятну дошку. Поза сумнівами, Паустовський заслужив вдячну пам'ять киян.
...Київ назавжди залишився в біографії письменника містом його юності, про яке Паустовський писав із незвичайною проникливістю й теплом, яке добре знав і до кінця життя любив:
"Весна в Києві починалася з розливу Дніпра. Тільки-но вийдеш із міста на Володимирську гірку, і тут-таки перед очима розкривалося голубувате море. Але, крім розливу Дніпра, у Києві починався й інший розлив - сонячного сяйва, свіжості, теплого і запашного вітру. На Бібіковському бульварі розпускалися клейкі пірамідальні тополі. Вони наповнювали навколишні вулиці запахом ладану.
...Каштани викидали перше листя - прозоре, зім'яте, вкрите рудуватим пухом. Коли на каштанах розквітали жовті й рожеві свічки, весна сягала апогею. З вікових садів вливалися у вулиці хвилі прохолоди, вогкувате дихання молодої трави, шум молодого листя. Гусениці повзали тротуарами навіть на Хрещатику. Вітер здував у купи висохлі пелюстки. Хрущі й метелики залітали у вагони трамваїв. Ночами в палісадниках співали солов'ї.
...Над відчиненими навстіж вікнами кондитерських і кав'ярень натягували смугасті тенти від сонця. Бузок, оббризканий водою, стояв на ресторанних столиках. Молоді киянки шукали в кетягах бузку квіти з п'яти пелюсток. Їхні обличчя під солом'яними літніми капелюшками набирали жовтуватого матового кольору. Наставав час київських садів...
Найбільше я любив Маріїнський парк у Липках поблизу палацу. Він нависав над Дніпром. Стіни лілового і білого бузку заввишки з три людських зрости дзвеніли й гойдалися від безлічі бджіл. Серед галявин били фонтани.
...Хто не бачив київської осені, той ніколи не зрозуміє ніжної принади цих годин. Перша зірка загоряється у високості. Осінні пишні сади мовчки чекають ночі, знаючи, що зірки обов'язково падатимуть на землю, і сади зловлять ці зірки, як у гамак, у гущавину свого листя, і спустять на землю так обережно, що ніхто в місті навіть не прокинеться й не дізнається про це".