Уявіть, у сусідньому під'їзді проти ночі заарештували його друга і однодумця Михайла Ялового (кв. №30), а на ранок він улаштовує аристократичний салон, бренькає куплети на саморобному банджо, власноруч змайстрованому з дерев'яного держака й кухонного сита, і точить ляси? Добродії, схаменіться! Не паплюжте літературного Відродження! Тож спершу про факти, а потім - про висновки.
13 травня 1933 року, в суботу, Любисток - п'ятикласниця Люба Уманцева (пасербиця Хвильового), пішла на уроки до музичної школи. О дев'ятій ранку до квартири №9 знаного в Харкові письменницького будинку "Слово" насторожено ступили двоє найближчих друзів господаря - сусіди Олесь Досвітній (кв. №31) і Микола Куліш (№33). Бо це їхнього сусіда Михайла Ялового на світанку забрав "чорний воронок". Наступними можуть бути вони! Знервована господиня Юлія Уманцева вибачилася, що в хаті немає цукру, і напівпошепки поскаржилася: чоловік учора ледь не наробив дурниць. Дізнавшись про арешт товариша, поривався зателефонувати не кому-небудь, а заступникові голови ҐПУ УСРР Карлу Карлсону.
Є свідчення: і Микола Хвильовий, і його домашні знали про мікрофони, замуровані у квартирні стіни, про телефонні розмови, які завжди чують у кабінетах ҐПУ. Тому останній день, а особливо останні години життя Микола Хвильовий не блазнював, а продумав до найменших дрібниць.
Тож коли зайшли сусіди, вони мляво погомоніли на побутові теми і вже збиралися йти на прогулянку в парк (там не прослуховують). Аж тут Микола Григорович запропонував прочитати уривки з нового роману "Коммольці" (про нових людей): "Я вам зараз покажу, брати, як треба писати". Пішов до кабінету… Пролунав постріл.
***
Не один, а сім довгих років Микола Хвильовий намагався детально розтлумачити зміст своїх нових гасел "Геть від Москви!", "До психологічної Європи", "Азіатський ренесанс". Аби бути почутим, він пояснював опонентам, що тими фразами зовсім не закликає розірвати політичний та економічний союз з Радянською Росією. Виявилося - запізно. Дискусія набула виразного політичного звучання, тож культурологічних проблем москволюби навіть не брали до уваги.
У листі "Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК ВКП(б)У" від 26 квітня 1926 року особисто Йосип Сталін вказав на виступи Хвильового як на прояви антиросійських настроїв в Україні. Подібні записки від вождя вся "імперія зла" - від великого партпрацівника до дрібного чинуші - сприймала як бойовий клич.
Зусібіч від московського та республіканського керівництва залунала нищівна критика. Спершу цькували усно, у публічних виступах, які потім широко цитували. Далі посипалися статті Л.Кагановича, А.Хвилі, В.Чубаря, Г.Петровського. Укупі з наркомом освіти УРСР Олександром Шумським, котрий активно проводив політику українізації, і професором політекономії Харківського механіко-машинобудівного інституту Михайлом Волобуєвим ту святу трійцю української еліти сприймали виключно як провідників трьох течій національного ухильництва, що підступно зародилося всередині Компартії України. Кожному було пришпилено відповідний ярлик: "хвильовім", "шумськізм", "волобуєвщина".
Роман "Вальдшнепи" Миколи Хвильового партійна цензура 28 січня 1928 року заборонила. Увесь тираж шостого числа часопису "ВАПЛІТЕ" з надрукованою другою частиною твору конфіскували. Наклад видання спалили. Довелося членам Вільної академії пролетарської літератури, що на Батьківщині проіснувала два роки, продовжувати свою діяльність в інших, більш поміркованих виданнях: "Літературний ярмарок", "Пролітфронт" та ін.
"Вальдшнепи" - як на перший погляд, начебто такий собі "любовний роман" - розворушили осине кубло. Твір перетворився на чорну мітку для цілої плеяди талановитих письменників. Адже саме колишні члени ВАПЛІТЕ одними з перших стали безневинними жертвами сталінських каральних заходів.
Намагаючись урятувати від майбутніх репресій бодай товаришів по перу, у 1927-1928 роках Микола Хвильовий мусив неодноразово осуджувати власні погляди і публічно відмовлятися від них. Першого покаянного листа їм, лідерам ВАПЛІТЕ, довелося колективно написати ще 4 грудня 1926-го.
Тоді головний ідеолог і цеховий підбурювач Микола Хвильовий; поет, прозаїк і драматург, перший президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий і співпрезидент літоб'єднання прозаїк Олесь Досвітній (власне - Олександр Скрипаль-Міщенко), здається, ще не збагнули всієї серйозності ситуації і дещо грайливо переписали… тези Червневого пленуму ЦК КП(б)У 1926 року, зрікаючись європейської орієнтації, теорії боротьби в Україні двох культур - української і російської, спілкування з неокласиками. Не допомогло.
Більшість мовчки розуміла сарказм української еліти, яка взялася цитувати недорікуватого Л.Кагановича. Пізніше видатний літературознавець і мислитель Дмитро Донцов навіть порівняв каяття Миколи Хвильового зі спокутою… Галілео Галілея. Як дисциплінований член КП(б)У, за вказівкою відповідних органів, Микола Фітільов (справжнє прізвище Миколи Хвильового), імовірно, знищив рукопис другої частини роману. Тому до наших днів opus magnum не зберігся - ні в портфелі письменника, ні в секретаріаті редакції журналу, ні в цензурному Комітеті у справах друку при РНК УСРР (Головліт України).
Аби зберегти творчу організацію, очільники прийняли весь удар на себе: 28 січня 1927 року президента літоб'єднання Михайла Ялового, співпрезидента - талановитого прозаїка Олеся Досвітнього і, власне, Миколу Хвильового швиденько виключили з ВАПЛІТЕ. Не допомогло. Попри те що 14 січня 1928 року ВАПЛІТЕ як творча організація мусила "добровільно" похапцем "самоліквідуватися".
Ще 1930 року більшовицька інквізиція в особі співробітників ҐПУ УСРР завела планову справу-формуляр С-183. На чекістському сленгу Микола Хвильовий проходив в органах "по окраске учета" як націонал-шовініст. Відтоді почалося цілодобове стеження. Дослідник теми український історик, професор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Юрій Шаповал у блискучій розвідці "Фатальна амбівалентність (Микола Хвильовий у світлі документів ҐПУ)" стверджує: "За чекістськими канонами того, за ким стежили, слід було "замаркувати", він повинен був мати "кличку", псевдонім. І знаєте, яке псевдо вигадали Хвильовому? "Вальдшнеп".
Щодо "неблагонадійного елементу" доволі однозначно висловився поважний експерт із класової ненависті, перший секретар ЦК КП(б)У С.Косіор: "Хвильовий - це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне".
Команда "фас!" пролунала. Але знаскоку подерти автора "роману опору", як визначив твір Л.Сеник, бійцівським собакам у шкіряних кашкетах не вдалося. Із грудня 1927 року до березня 1928-го Хвильовий перебував у Берліні й Відні. Дізнавшись про ситуацію в Україні, у січні 1928 року він надіслав листа до газети "Комуніст", у якому під тиском обставин уперше осудив власне гасло "Геть від Москви!". Повернувшись в Україну, Микола Хвильовий усіляко намагався втілювати в життя ідеологічну лінію ВАПЛІТЕ. Засновані ним журнали "Літературний ярмарок" і "Пролітфронт" були яскравим свідченням того. Доволі швидко ці альманахи прикрили. Аби не випадати з літературного життя, автор спробував, переступивши через себе, писати, так би мовити, дотримуючись "партійної лінії". Віри йому влада не йняла.
З огляду на дві обставини, 1930 рік виявився особливим у житті Миколи Хвильового. Насамперед тому, що його сім'я переїхала до будинку "Слово", який у Барачному провулку радянська влада спеціально - на кшталт резервації - побудувала 1928 року для представників інтелігенції. Щоб письменникам комфортніше писалося, мислителям затишніше думалося, а службістам зручніше стежилося. Від 1930-го кооператив "Слово" став прихистком багатьох відомих українських літераторів. Тут їх розселяли, облаштовували, обсаджували інформаторами, контролювали, а коли наставав час - заарештували.
Із 1930 року на третьому поверсі у квартирі №9 мешкав Микола Хвильовий. Недобре й лихе просто літало в повітрі. І це відчула дружина зацькованого письменника Юлія Уманцева. Навесні 1933-го вона зізналася Аркадію Любченку, сусідові по будинку "Слово": "Щось буде, щось трапиться. От пом'янете моє слово. Микола дивно мені натякнув, а ви ж добре знаєте його страшну, його проклятущу інтуїцію".
Кілька тижнів по тому, коли Микола Хвильовий і Аркадій Любченко разом мандрували Полтавщиною, де на власні очі побачили трагедію Голодомору, колега про те не прохопився й словом. Із тієї подорожі в пекло Хвильовий повернувся фізично й морально спустошеним. Невже згадав, як за червоного минулого у складі продзагону забирав у селян фамільні вишиванки, аби ті не міняли їх на міських базарах на хліб; як викидав ікони, а позолочені оклади здавав у повіт; як мовчки каявся перед Україною?
Повернувшись до Харкова, Микола Хвильовий не знав, де себе діти. Він пив і благав людей пробачити йому. Як же ж муляв йому отой браунінг у задній кишені штанів.
Відтоді навіть полювання, до якого його змалку привчив батько, зубожілий дворянин і завзятий мисливець, не розраджувало Миколу Хвильового. Насуплений, похмурий, мовчазний, великої радості він уже не зазнавав.
Важкі думи обсідали його невипадково. В особову справу М.Фітільова (Хвильового) - справу-формуляр С-183 - вже вкладено довідку "Краткая характеристика проходящих по Делу". Іншими словами - перелік осіб, кого "компетентні органи" на власний розсуд призначили фігурантами майбутньої кримінальної справи: Микола Куліш, Іван Дніпровський, Майк Йогансен та ін. Для дослідників той зловісний список свідчить: арешт Хвильового планувався ґрунтовно. Наступним кроком слідчих НКВД мали стати допити з традиційним витягуванням за будь-яку ціну неймовірних "щиросердих зізнань".
Замкнувшись у кабінеті в письменницькому будинку "Слово", літератор нікого не бажав бачити, нікого не приймав.
Чи знав він про зростання хвилі репресій, якими Московія взялася приборкувати непокірну "Малоросію"? Звісно, знав. Дехто з літературознавців стверджує: трагічним імпульсом для Миколи Хвильового став арешт Михайла Ялового - першого президента ВАПЛІТЕ, поета, прозаїка, драматурга і найближчого друга й однодумця.
У ніч із 12 на 13 травня 1933 року на квартирі Михайла Ялового працівники ҐПУ УСРР провели трус, а господаря заарештували. 23 червня бранця засудили на десять років, проте до Сєвєрлаґу ОҐПУ до м. Лодейне Поле не етапували, розхідний матеріал іще був потрібен.
За два з половиною місяці Михайло Яловий збагнув, чого від нього вимагають слідчі. На черговому допиті з побиттям 28 липня 1933 року ув'язнений назвав усіх своїх сусідів-колег… учасниками контрреволюційної організації: Миколу Хвильового (кв. №9), Олеся Досвітнього (№31), Миколу Куліша (№33), Григорія Епіка, Майка Йогансена (№15), Остапа Вишню (№22). Ось його "зізнання": "Повстанські групи мали потенціал до три- чи чотирикратного збільшення. Письменники Остап Вишня, Олесь Досвітній та Петро Панч відповідали за озброєння. Але з цим проблем не повинно було бути, адже вони мали підтримку закордонної Української військової організації і навіть німців".
Зі Свірських таборів 20 лютого 1935 року Михайло Яловий написав листа до Верховної колегії НКВД, у якому дякував партії, що… зберегла йому життя, а також звертав увагу на те, що його неправильно використовують. І до засудженого "уважно прислухалися". 9 жовтня 1937 року судова трійка УНКВД Ленінградської області змінила вирок на суворіший: вища міра покарання. 3 листопада 1937 року Михайла Ялового розстріляли. Разом із тими, кого він назвав у своїх страшних свідченнях: Миколою Кулішем і Григорієм Епіком. Майка Йогансена розстріляли на тиждень раніше - 27 жовтня 1937-го у в'язниці НКВД у Києві.
Що сталося з душею ВАПЛІТЕ? Для початку - версія з підручників. На квартирі в Миколи Хвильового 13 травня 1933 року на літературні посиденьки об 11 годині ранку зібралися колеги: О.Досвітній, М.Куліш, М.Йогансен, Г.Епік, І.Дніпровський, О.Вишня, А.Любченко, І.Сенченко; частувала товариство господиня Юлія Уманцева. Лиха ніщо не віщувало. Навпаки, панувала приязна атмосфера, настрій загал мав пречудовий.
Сам господар грав на гітарі, співав, читав уривки з поеми "Бесы" Пушкіна. І ніхто з присутніх не помітив, як Микола Григорович зник за дверима кабінету на 12 квадратних метрів. Коли пролунав постріл, гості кинулися до кімнати і побачили письменника, який, сидячи у фотелі, схилився на стіл із простреленою скронею. На столі лежали дві передсмертні записки, явно написані заздалегідь.
Перша - до Люби Уманцевої, пасербиці Хвильового: "Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив - значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько Микола Хвильовий".
І друга: "Арешт ЯЛОВОГО - це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За ґенерацію, за Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий.
"Отже", як говорить Михайль Семенко… ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя - ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія".
За офіційною версією, в атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту приятеля Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій щодо творчої інтелігенції 13 травня 1933 року Микола Хвильовий наклав на себе руки. У власній квартирі. Аби ніхто із запрошених на зустріч колег не сумнівався: це - кінець їхньому Відродженню.
Як свідчила на пізніших допитах вдова Ю.Уманцева, гості Хвильового (О.Досвітній і М.Куліш) в останні години життя чоловіка обговорювали гіпотезу, чи міг усе-таки Михайло Яловий вести подвійну гру, про яку друзі не знали, або вляпатися в "якусь політику" (про людське вухо, для власного алібі). Урешті-решт усі зійшлися на думці, що то "зла іронія, знов козир для цькування старої Ґенерації письменників". Розмову завершили одностайним рішенням іти на прийом до прокурора Верховного суду УСРР Лева Ахматова!
Тим часом Микола Хвильовий наливав чарку за чаркою і заспокоював сусідів: усе буде добре. Коли настає час вибору, наче місця собі не знаходиш, поки не наважишся. Об 11 ранку це першим відчув його улюбленець сетер Пом. З-під книжкової шафи пес почав голосно гавкати, і господар присів біля нього, почухав за вухом. Скочивши на задні лапи, Пом не хотів відпускати господаря - сетер давно усе відчув. Пес не скавчить - пес плаче.
Думаю, аби нікого більше не наражати на небезпеку, Микола Хвильовий випередив усіх: друзів, ворогів, рідних, колег по цеху. Саме Михайло Хвильовий залишив життя іншим, аби одноособово прийняти всю вину на себе.
***
Прокурор Харківської області підполковник юстиції Михайло Брон на місце пригоди прибув прожогом. О 13 годині 40 хвилин він уже підписав складений протокол з місця події. Під приводом огляду місця злочину свідчі вигребли архів. Ось чому нащадкам не залишилося ні рукописів, ні жодного метра кіноплівки із зображенням Миколи Хвильового - тільки до прикрого мізерна кількість кепської якості світлин.
Пояснюючи причини самогубства Миколи Хвильового, український публіцист у чеському екзилі Улас Самчук стверджував: "Це був останній з могікан одної Ідеї, за яку він сам себе покарав розстрілом".
До кінця 1933 року з будинку "Слово" один за одним вивезли дев'ятьох мешканців - за стандартним обвинуваченням "підготовка партійного терору". Суду не було: кожного товкли, зачитували обвинувачення і оголошували вирок - розстріл. Якимось дивом уцілів один Остап Вишня, якому останньої хвилини "вищу міру соціального захисту" замінили "десятирічкою" на Соловках.
Для енкаведистів викорінення "Слова" в Харкові перетворилося на криваве прополювання української культурної ниви: за досить стислий час із 62 квартир кооперативного будинку вони звільнили 40: 33 їхніх мешканців розстріляли і понад 70 репресували.