Олександр Клименко постійно підсміюється. Розповідає і підсміюється. Розповідає про те, як у Придністров'ї в каску влучила куля, як у Югославії ходив по Снайпер-авеню. Так, наче це щось буденне. Крізь вічко своєї фотокамери він бачив стільки воєн, стільки смертей. На щоці шрам від світлошумової гранати. Це було на Майдані. "Добре що не очі! Я дуже радів, що не очі!", - каже Олександр. Він усе ще підсміюється. По-доброму й іронічно. Хоча нещодавно фотографував похорон знайомих льотчиків, яких збили на Донбасі 2 травня. Його очі стають вологими, коли згадує ті цинкові труни. Але фотознімок має бути. Можливо, хтось побачить ці гроби і замислиться про ситуацією в Україні…
Його світлини - це приклад якісної української військової фотожурналістики. У кожному знімку читається ціле життя. Часто не надто щасливе, але правдиве. Олександр впізнає свою роботу у книжці "Територія команчів" Переса Реверте. Як там, готовий підписатися під фразою: "Люди думають, що найстрашніше на війні - це вбиті, поранені й кров. Але жах набагато буденніший. Він - у погляді дитини, у порожньому виразі на обличчі солдата, якого мають розстріляти. І в очах покинутого собаки, який кульгає за тобою серед руїн, бо лапа в нього перебита кулею".
Ці погляди пробирають до самісіньких глибин душі. Ось український миротворець в аеропорту Сараєва 10 лютого 1994 р. Зранку до вечора хлопці носять на собі 2-кілограмові шоломи й 16-кілограмові бронежилети. Півроку вони зберігатимуть нетривкий мир на Балканах. Ось двоє чоловіків тягнуть воза з дровами. Сербська Країна. Табір біженців Бантога. 3 листопада 1994 р. Ці погляди впиваються у вас. Вони душать і змушують поперхнутися кавою з ранковим круасаном.
Наскільки можна назвати майстерністю роботу військового фотографа? Чи полягає вона в тому, щоб залишитися живим? У воєнних точках повсякчас треба пильнувати, не лізти під вогонь. Якщо йдеш по дорозі, ніколи не переходь на газон. Так свого часу загинув знаний фотожурналіст Роберт Капа. Він хотів спіймати момент, став на газон і підірвався на міні. Свого часу він стрибав з парашутом, висаджувався в Ла-Манші, де його могли вбити тисячі солдатів, а помер у В'єтнамі від власної необачності. Якщо ви в гарячій точці, завжди пам'ятайте про це. Завжди прокручуйте в голові: "На мене чигає небезпека, мене можуть убити, мене вб'ють". Зробіть так, щоб вас не вбили. Це порада Клименка після десятків виїздів на війну.
Хоча після подій на Майдані він уже й боїться щось радити. Жодного разу не травмувався у конфліктах у Конго, Ліберії, Боснії, Косові, Сьєрра-Леоне, Нагірному Карабасі чи Придністров'ї. А на вулиці Грушевського палаючі уламки світлошумової гранати потрапили йому під м'яз ноги, пробили стопу, щоку. За день осколок викотився з ока. Ногу зашивав військовий хірург. Це сталося 19 січня. Він і ще четверо журналістів - усі в жилетах "Преса" і касках - стояли на віддалі, працювали. Але попри всі розпізнавальні знаки й камери в руках спецпризначенці кинули в них гранату...
Тепер Олександр каже, що все це сталося через надмірну емоційність. Він не міг повірити, що все жахіття збройних протистоянь, яке він бачив у далеких країнах, тепер у його власній. І досі не може. 27 листопада минулого року він уперше потрапив під струмінь сльозогінного газу. 1 грудня, знову працював в епіцентрі подій. Того дня він підійшов під адміністрацію президента і потрапив у велику хмару газу. Заліз на вікно. Був у ста метрах від епіцентру. Знімав, як усе вибухало й розліталося. Захисту не було ніякого. Ніхто не очікував якихось активних дій. Вирішив просуватися далі. Зліз з вікна. Пішов. Знову потрапив під газ. Побрів на вихід до Інститутської. З носа й очей текло. Просив води, але всім було не до нього. Побачив, як просто на нього мчить натовп. Єдине, що намагався робити, - зняти кілька кадрів сутички між людьми й міліціонерами. Його декілька разів намагалися заарештувати, і всі рази визволяли. Від газу, гранати й гематом лікувався декілька місяців.
Ми вільні!
На Майдан приїжджала мама Олександра Поліна Григорівна. Вона просила її сфотографувати. Жінка дуже пишається тим, що походить з козацького роду. Навіть є документ 1895 року, де записано, що його дід "из сословия вольного казачества". І мама тепер часто повторює: "Не забувай, що ми не з кріпаків, ми з козаків! Ми вільні!".
Науку фотографа Клименко почав опановувати ще в дитинстві. Завжди дуже радів, коли в їхнє село Високе на Чернігівщині приїжджав дядько-фотограф. Це було як свято. Усі шикувалися й чекали, коли вилетить "пташка"… А тепер кожен, хто має телефон, автоматично стає фотографом.
Фотоапарат у нього з'явився у 14 років. Рік навчався у професійно-технічному училищі на "фотографа широкого профілю". Опанував там техніку, світло. Після служби в армії вступив на факультет журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Завжди хотів стати саме фотожурналістом. Хоча ні, ще хотів бути моряком, бо читав багато книжок про подорожі. Але до морського училища його не взяли. Довелося подорожувати журналістом.
Він заздрить молоді, яка тепер може зайти в Інтернет і побачити все, що є у світі. Раніше, щоб побачити світлини якогось знаного фотографа, треба було діставати альбоми або ходити на спеціальні виставки. Олександр передплачував фахові радянські й чеські журнали. Йому подобалася робота саме військових фотожурналістів. Хоча тепер розуміє, що часто в радянських майстрів були цензуровані світлини, які можна назвати напівправдою.
Після університету, у 1986-му, Клименка запрошують на роботу в популярну тоді газету "Сільські вісті". Фотографує переважно доярок і трактористів. Але йому хотілося більшого. У 1991-му переходить у газету Верховної Ради "Голос України". На той час це було прогресивне видання. У "Голосі" Клименко працює і нині.
У 90-х, як людину вже й так "наближену до тіла", його запрошують висвітлювати діяльність тодішнього спікера і майбутнього першого президента України Леоніда Кравчука. Клименко їздив з ним на заводи, де політик "рубав правду" прямо в очі робітникам. Проте інколи Олександр захоплювався. На архівному фото моменту, коли зачитують Акт проголошення незалежності України, можна побачити, як фотограф заліз прямо за спину Кравчука і робить знімок. Це Клименко. Каже, що тепер йому навіть соромно, що трохи зіпсував картинку урочистості. Але робота є робота.
За рік Олександр починає співпрацювати з німецькою агенцією новин, виданнями DerSpiegel і ElPais. Зізнається, що в ті роки закордонні ЗМІ платили фотографам за українськими кризовими мірками просто шалені гроші. Але мороки з фотографіями було чимало. Електронної ж пошти не було. Їх треба було надрукувати, запакувати і надіслати звичайною поштою, що не надто надійно і довго. Тому передавав потягом, який зустрічали на потрібній станції в Німеччині.
Були проблеми й з отриманням зароблених грошей і обміном марок. Якось черговий великий транш Клименко попросив конвертувати у фототехніку. Так і зробили. У 90-х вона в нього була ультрамодною.
Думати про етику
Саме агенція ФРН і профінансувала частково перше військове відрядження Олександра - 1992 року у Придністров'я. Поїхав в Одесу, звідти - в село на кордоні, де знайшов чоловіка, який задарма відвіз його на війну в Дубосари. Водій залишився в місті, а Клименко з провідниками подався на позиції. Це була Придністровська ГЕС. Спершу під'їхали на УАЗі, потім пересіли на БТР. Провідники були з Росії. Романтики війни, вони теж там воювали. Але, за словами Олександра, ті чоловіки були набагато приємніші за теперішніх засланців на Сході України. В окопах росіяни заходилися жартувати: взяли каску на дрин і висунули з рову. В неї одразу влучила куля. Олександр у своєму першому військовому відрядженні пробув недовго, але привіз чимало вдалих знімків.
Після того як 3 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про участь наших батальйонів у Миротворчих силах ООН у зоні конфлікту на території колишньої Югославії, Олександр Клименко починає супроводжувати українських солдатів.
Далі були десятки неймовірних подорожей на різні континенти. В 1998-му - Боснія і Герцеговина. З військовими виїхав з міста Мостар у гори. В Боснії і Герцеговині є Республіка Сербська, де жителі - християни і мусульмани - ворогують одне з одним. По дорозі зробив кілька знімків. А вже у 2007-му, коли був у Ліберії з українським вертолітним загоном, подарував тамтешньому сербу альбом своїх фотографій. Наступного дня той прийшов і заявив, що знає одного з героїв на знімку Олександра, і що тепер він живе в Ліберії. Так Клименко зустрівся з Міланом, який уже був не частиною народу, де йшла війна, а поліцейським у складі ООН.
Ще одна історія пов'язана із Східною Славонією (теж колишня частина Югославії). У 1996-му там стояли українська танкова рота і вертолітний загін. Олександр зробив фотографію в момент, коли нашим військовим привезли прототип мобільного телефону, який тоді був завбільшки з великий рюкзак. А вже у 2012 р. Клименко був у Південному Судані, де йшла війна з Північним Суданом. Журналіст розговорився з колишнім офіцером, і той розповів, що теж служив у Східній Славонії у танковій роті. Що тоді їх сфотографував військовий фотограф, світлину надрукували в газеті, і його мама досі зберігає те видання. Олександр показав йому фото зі своєї збірки - це воно і було.
Клименко десять разів по 10–18 діб бував у африканських конфліктних точках. Його зазвичай не відпускали самого в селища. Каже, що з солдатами, з одного боку, спокійніше, бо в них є зброя, завжди захистять. А з іншого - некомфортно, бо вони постійно контролювали й переконували, що військові й так на місці, їх і треба знімати. Але ж йому хотілося показати місце, де все відбувалося, людей. Вони в Африці дуже наївні й добрі. Хоча трапляються й підступні.
Африканці працюють багато. Але не всі. Багато хто взагалі не робить до пуття нічого. В спекотних країнах клімат накладає певний відбиток на життя. Природа там багато чого дарує, і треба просто чекати, поки воно саме впаде до ніг. А ще там усі намагаються надурити "білого": для них ви лише гаманець із грішми. Олександрові один чоловік так і казав: "Ти білий. Ти інший. Не чорний. Ти багатий. Тебе треба обдурити, обікрасти".
Один з місцевих європейців розповів свою історію. На нього працюють африканці, він мусить їм платити зарплатню. Але просто так він грошей не дає. Спочатку посилає їх збігати "за пивом", виконати якесь завдання, і тільки потім вручає належну суму. Це для того, щоб робітник розумів: він не обманув білого, а заробив.
В одному тамтешньому селищі Клименко має багато друзів. Він його відвідував разів п'ять, і востаннє темношкіра малеча навіть зустрічала його імпровізованим концертом. Фотограф дарував їм свої світлини. Вони страшенно раділи, наче то були скляні буси...
Але такі "вилазки" відбувалися на тлі розгорнутого воєнного конфлікту, і найчастіше Клименка супроводжували українські військові. Ці ж солдати на фотографії роздають кашу через колючий дріт голодним дітям у Сьєрра-Леоне. А на іншій - їхня машина і поруч темношкірий хлопець з відрубаною рукою. Там громадянська війна. Ворогуючі сторони не брали полонених, їм відрубували руки або ноги, щоб не воювали далі. Цей хлопець помирав біля аеродрому Лунгі.
Олександр переконаний: коли ви починаєте думати про етику, ви закінчуєтесь як фотограф. Це грубо й коротко. Військові журналісти дуже часто знімають страждання людей, поховання, трупи й смерть. Або навіть просто людей, які живуть у зоні конфлікту. Часто ці люди не хочуть зніматися, але фотожурналіст це робить. І що молодший журналіст, то менше в нього мудрості, то менше він обтяжений принципами. У молодих потужна мотивація, вони хочуть заявити про себе. Це для них головне в житті. Що старшою стає людина, то більше замислюється: чи варта фотографія тих, хай навіть нетривалих, страждань і незручностей, яких фотограф завдає людині.
Хоча таким сентиментальним Клименко став зовсім недавно. "Можливо, це проблема віку. А можливо тому, що нині гинуть люди, яких я знаю", - каже він. 20 травня Олександр був на похороні українських вертольотчиків під Бродами. Він знав трьох з них: Сергія Руденка, Олександра Сабаду і Руслана Плоходька. Усі вони були асами вищого класу і свого часу входили до першої ротації в Конго. Тоді там була справжня війна: частина країни - держава, частина - повстанці. Наші вертольоти зупинили наступ повстанців на місто. Командир Ігор Яременко на похороні хлопців сказав: "Вони змогли зупинили війну в Конго, а вбили їх у власній країні на Донбасі".
У Клименка є фото, де ці чоловіки живі й усміхаються. І є останні - із цинковими трунами. Знімки висять навпроти на новій виставці Олександра в Києві. Вони - свідчення того, наскільки цинічне те, що зараз відбувається в Україні.
Олександрові фотороботи, на яких увічнено українських миротворців під час виконання ними своєї місії у світових конфліктах, виставлялися 2012 року в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, а за декілька місяців - у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. В іншій експозиції (2008 р.) він порівнював людей Західної Африки з людьми Західної України. Клименко має чотири фотоальбоми, один з яких зветься "Крізь вогонь і сльози".
Побачивши стільки смертей і відвідавши стільки воєн, він переконаний: ціннішого за життя нічого немає, а смерть найчастіше приходить несподівано. Це - як випадок з українським оператором Тарасом Процюком, котрий працював на Reuters і загинув в Іраку. Журналісти в готелі пили віскі, курили в холі, а він вийшов на балкон, поставив штатив і знімав, як ішла колона американських танків. Ще був не мир, але й не війна. Він знімав колону, коли пролунав прицільний постріл прямо по ньому...
Олександр щойно повернувся з зони боїв на Сході України. Літав 4 червня на вертольоті Мі-8 на гору Карачун під Слов'янськом - саме того дня, коли збили два наші Мі-24. "Тільки божевільні можуть цим займатися", - каже він і акредитовується на наступний політ. Він мандрує світом, "ховаючись" за видошукачем камери. Жах війни таки надто буденний. Одні війни змінюються іншими, одні люди - іншими людьми, мерці - іншими мерцями. Але рідна країна - це інше. Тільки б не бути занадто емоційним. Це може коштувати життя. Повсякчас прокручуйте в голові: "На мене чигає небезпека, мене можуть убити, мене вб'ють". Зробіть так, щоб вас не вбили. Будь ласка.