UA / RU
Підтримати ZN.ua

Джордж Маршалл — реставратор Європи

В історії генерал Джордж Маршалл залишився не як організатор військових перемог американців під час Другої і, певною мірою, Першої світових воєн, не як реформатор армії США, а передусім як "реставратор" Європи, людина, яка допомогла Старому Світу перебороти розруху після Другої світової.

Автор: Олекса Підлуцький

Цього року виповнюється 65 років від початку реалізації американської European Recovery Program, ERP (Програми відновлення Європи). Англійське слово recovery - багатозначне. Його можна перекласти українською не лише як відновлення, а й як зцілення, порятунок, відбудовні роботи, повернення до первісного стану, вихід з бою, пробудження після наркозу і навіть як виведення літака зі штопора. Всі ці значення чудово передають різні аспекти програми, спрямованої на відбудову, переведення на рейки мирного життя та поступальний розвиток економік зруйнованих Другою світовою війною європейських держав.

Нині, через кілька десятиліть, можемо однозначно стверджувати, що розпочата 1948 року ERP є однією з найвдаліших у всій світовій історії міждержавних програм, спрямованих на розв'язання надглибоких економічних (та й політичних) проблем, що стояли перед переважною більшістю країн Європи. І навіть зараз, на тлі системної кризи, що її переживає Європейський Союз, який без особливого, принаймні без "проривного", результату витрачає протягом останніх кількох років сотні мільярдів євро на порятунок, повернення до економічної та політичної стабільності й поступального розвитку своїх найслабших членів, досвід ERP є надзвичайно цікавим. Звісно, двічі ввійти в одну й ту саму річку неможливо, ситуація в Європі й світі зовсім інша, ніж 65 років тому, після війни. Проте методологічні підходи розробників тієї давньої програми визнати застарілими аж ніяк не можна.

Водночас більшість нинішніх експертів, не кажучи вже про людей, які просто цікавляться проблемами геополітики, новітньої історії, глобального економічного розвитку та міждержавних відносин, не можуть одразу відповісти на запитання, що ж це за Програма відновлення Європи (автор перевірив шляхом "експериментів на живих людях").

Річ у тому, що в переважній більшості випадків і сучасники, і ми, нащадки - і по цей, і по той бік Атлантики, - ведучи мову про ERP, послуговуємося неофіційною назвою: План Маршалла (далі - План). Цю назву програма американського уряду отримала за іменем свого основного розробника та реалізатора - державного секретаря Сполучених Штатів Джорджа-Кетлетта Маршалла-молодшого.

Парадокс особистості Маршалла полягає в тому, що з ранньої юності і майже до самої смерті справою його життя, до того ж улюбленою, була військова: за 52 роки дійсної служби в армії США він пройшов шлях від курсанта-першокурсника військового інституту до генерала армії - спершу начальника штабу армії США, а потім і міністра оборони. Міжнародним же відносинам, дипломатії як основному виду діяльності присвятив (та й то проти своєї волі, виконуючи наполегливе прохання президента Гаррі Трумена) менше ніж три з половиною роки - з грудня 1945-го до січня 1949 року.

Проте в історії генерал Джордж Маршалл залишився не як організатор військових перемог американців під час Другої і, певною мірою, Першої світових воєн, не як реформатор армії США, а передусім як "реставратор" Європи, людина, яка допомогла Старому Світу перебороти розруху після Другої світової і стала одним з архітекторів світового устрою другої половини ХХ століття.

З шахтарського містечка - до філіппінських джунглів

31 грудня 1880 року в сім'ї бізнесмена Джорджа-Кетлетта Маршалла та його дружини Лаури-Емілії (в дівоцтві Бредфорд) з'явився на світ другий син. Хлопця назвали так само, як і батька, відтак усе своє довге життя він звався Джорджем-Кетлеттом Маршаллом-молодшим, як заведено в Америці, коли і перше, і друге ім'я батька й сина однакові. Народився він у шахтарському містечку Юніонтаун у штаті Пенсільванія в Новій Англії, проте і батьків, і материн роди походили з Вірджинії. Маршалли і Бредфорди належали до числа давніх поселенців цього штату, були шанованими "білими джентльменами з Півдня", а їхній далекий родич Джон Маршалл - третім головою верховного суду США. Щоправда, помер він іще до народження свого знаменитого онука.

Компанія, якою володів Джордж Маршалл-старший, спеціалізувалася на посередницькій торгівлі вугіллям - закуповувала його на шахтах Юніонтауна та довколишніх містечок і постачала кінцевим споживачам. Звичайно, Маршалла, який не був власником жодного підприємства, не можна було віднести до числа фінансових магнатів, проте бізнес його розвивався досить успішно й стабільно. Сім'я належала до вищого прошарку середнього класу.

Саме в роки дитинства нашого героя до Юніонтауна почали масово приїжджати українці-емігранти, переважно з Закарпаття. Майже половина місцевих шахтарів - були вихідці з України. Ще й нині в рідному містечку Маршалла українська громада налічує півтори тисячі осіб з десяти тисяч мешканців, є українська церква з недільною парафіяльною школою, жіночий греко-католицький монастир та притулок для літніх українок, видається двомовна українсько-англійська газета "Голос Гори Святої Макрини", а сама Гора святої Макрини в Юніонтауні у свято Успіння Богородиці є місцем масової прощі українців-греко-католиків з усієї Північної Америки, а особливо - з Пітсбурзької єпархії. Утім, жодної інформації про те, що майбутній генерал у дитинстві мав якісь контакти з українськими емігрантами, відшукати не вдалося.

Джордж Маршалл навчався в початковій і середній школах у рідному містечку. Був стриманим, серйозним хлопцем, змалку вирізнявся лідерськими рисами характеру, добре встигав з усіх дисциплін. 1897 року отримав атестат про середню освіту. Постало питання про вибір професії і, ширше, шляху в житті. Батько наполягав, щоб син пішов навчатися до Гарварду чи ще якогось із провідних американських університетів на економічний чи юридичний факультет з тим, щоб із часом перебрати на себе сімейний бізнес. Чомусь саме Джорджа, а не його старшого брата Маршалл-старший бачив продовжувачем родинної справи. Проте раптом з'ясувалося, що в хлопця зовсім інші плани - він вирішив стати військовим, хоча наприкінці ХІХ століття в Сполучених Штатах, на відміну від більшості європейських країн, служба в армії не вважалася аж надто престижною. Виник сімейний конфлікт. Батько переконував Джорджа, що "лише ні на що більше не здатний ідіот обиратиме собі кар'єру, коли його можуть відправити за море в джунглі, де напівголий дикун простромить його списом чи стрілою". Забігаючи наперед, скажемо, що після отримання офіцерського звання Маршалл справді потрапив до американського окупаційного корпусу на Філіппінах, де в джунглях брав участь у боях із місцевими повстанцями. Проте батько мав рацію лише почасти - ніхто Джорджа там нічим не простромив.

А тим часом Джорджеві таки вдалося наполягти на своєму - у вересні 1897 року він вступив до Вірджинського військового інституту (ВВІ) в місті Лексінгтон. Чому саме туди, а не до найпрестижнішого вже тоді військового училища Вест-Пойнт? Можливо, це стало для нього "поверненням" на "історичну батьківщину" родини? Втім, своїм інститутом Маршалл був задоволений. "Чого я навчився у ВВІ - так це самоконтроль і дисципліна, що стали для мене засадничими цінностями. Також я вчився там керувати людьми", - писав він через багато років. В інституті Маршалл був "зіркою" - півзахисником футбольної збірної, старшиною курсу, а в останній рік навчання - "першим капітаном" усіх кадетів, чимось на кшталт голови студентської ради. З усіх військових дисциплін мав найвищі оцінки, проте із загальноосвітніх - був середняком. Ще під час навчання Джордж став членом, а потім і достойником аристократичного Ордену Каппа-Альфа, що об'єднував (і досі об'єднує) "американських джентльменів" (переважно з південних штатів), які обрали своєю метою "служіння Богу і Дамі".

Та після закінчення інституту Маршалл обрав не кавалерію, що вважалася тоді аристократичним видом військ, і не артилерію, "за якою майбутнє", - як здавалося багатьом на початку ХХ століття, - а піхоту, що, на його думку, "була і є хребтом будь-якої армії".

У лютому 1902 року, отримавши звання молодшого лейтенанта і одружившись з Елізабет Коул з Лексінгтона, Джордж вирушив до 30-го піхотного полку на Філіппіни, де воював два роки. Потім була служба в Оклахомі, навчання в коледжі штабу армії в Канзасі, який він закінчив 1908 року першим у своєму випуску, отримавши звання старшого лейтенанта. Чотири роки викладав у військово-інженерній школі, потім служив у Нью-Йорку, Арканзасі, Техасі, Каліфорнії, Юті, був старшим військовим інструктором національної гвардії штату Массачусетс...

Кар'єра Маршалла розвивалася не надто стрімко - звання капітана він отримав лише 1916 року, 36-річним, через 14 років після закінчення військового училища, коли знову служив на Філіппінах. Проте, перебуваючи на невисоких посадах, активно займався військовою самоосвітою, вивчав досвід найпередовіших тогочасних армій, насамперед британської та німецької. Дійшовши висновку, що "Сполучені Штати нині мають армію, гідну хіба що третьорозрядної держави", Маршалл почав розробляти свій власний план докорінної реорганізації армії, плекаючи лише примарну надію коли-небудь втілити його в життя.

Чаклун Джордж

На борту транспорту з військами Американського експедиційного корпусу в Європі, що в червні 1917 року відійшов від берегів Сполучених Штатів і взяв курс на Францію, був і капітан Джордж Маршалл, який добровільно вирушив на першу у своєму житті "справжню" війну. Він був начальником оперативного відділу штабу 1-ї піхотної дивізії і фактично став розробником планів успішних операцій своєї дивізії під Люневілем і Кантіньї. Якість Маршаллових планів була настільки високою, що в колах військового керівництва у Франції його прозвали Чаклуном. Французькі та британські штабісти, які мали вже трирічний досвід світової війни, були вражені професіоналізмом та нестандартними підходами американського майора, який до цього не брав практичної участі в бойових діях на її полях. Надзвичайно високо оцінив таланти Маршалла і командувач Експедиційного корпусу легендарний генерал Джон Першинг, котрий, на переконання американців, і забезпечив перемогу Антанти у війні. Досить сказати, що Першинг - перший і досі єдиний американець, що за життя отримав найвище в цій країні військове звання - генерал армій Сполучених Штатів ("шестизірковий" генерал, приблизний аналог - радянське звання генералісимус). Другим був перший президент США Джордж Вашингтон, якому це почесне звання було присвоєно через сто років після смерті. Вже після півроку боїв у Франції Першинг призначив Маршалла начальником оперативного відділу штабу 1-ї армії. Будучи основним розробником Сен-Мієльської операції у вересні 1918 року, полковник Маршалл наполіг на перекиданні основних резервів на ділянку Маас-Аргони, що спершу не було заплановано. Результат - нищівна поразка німців. Уже
28 вересня фельдмаршал Гінденбург звернувся до кайзера Вільгельма ІІ з вимогою негайно розпочати з Антантою переговори про перемир'я.

Маршалла було нагороджено американською медаллю "За видатні заслуги" і французьким Військовим хрестом з пальмовими гілками. Він продовжував служити у Франції до весни 1919 року, коли американський експедиційний корпус було розформовано і виведено на батьківщину. Згідно з абсурдними законами, ухваленими тоді в Америці, всі військові звання, отримані на фронті, було скасовано, і 30 червня 1920 року 40-річний полковник Маршалл знову перетворився на… капітана. Щоправда, вже наступного дня він знову став майором і отримав призначення ад'ютантом генерала Першинга. Чотири роки генерал та його ад'ютант розробляли плани глобальної модернізації американських збройних сил. З 1924-го по
1927 рік підполковник Маршалл командував 15-м піхотним полком армії США у китайському Тяньцзіні. В охопленій громадянською війною країні він вивчив китайську мову.

1927 року померла перша дружина Маршалла, і 1930 року він одружився вдруге - з Кетрін Браун. Ні в першому, ні в другому шлюбі дітей у нього не було.

Після Китаю наш герой п'ять років викладав у командному коледжі армії (приблизний аналог - Академія генерального штабу), був заступником начальника і начальником піхотної школи у Джорджії, командиром дивізії та бригади. В 1933 році отримав звання полковника, в 1936-му - бригадного генерала. 1937 року генерал Маршалл, який командував тоді 5-ю бригадою у Ванкувері, штат Вашингтон, вітав на американській землі від імені уряду славетного радянського льотчика Валерія Чкалова, який здійснив перший безпосадочний переліт з СРСР до США, і приймав його в себе вдома. 1938 року Маршалл став заступником начальника оперативного відділу штабу армії, а
1 вересня 1939-го, в день, коли почалася Друга світова війна, президент Рузвельт, за рекомендацією Першинга, призначив генерал-майора Маршалла начальником штабу армії (приблизний радянський аналог - Генеральний штаб). Зазначимо, що призначення на найвищу посаду, яку може отримати американський військовий (міністром оборони, як правило, є цивільний політик, а головнокомандувачем - сам президент), всього лише "двозіркового" генерала є безпрецедентним випадком в історії Сполучених Штатів. Утім, уже 1944 року Маршалл став "п'ятизірковим" генералом армії.

Йому не підпорядковувались ні флот, ні авіація, де були свої штаби. Тому відповідальності за ганебну поразку у Перл-Гарборі Маршалл нести не може.

Маршалл очолював американський штаб армії всі роки війни - аж до листопада 1945 року.

Мабуть, немає потреби переказувати тут усю історію боїв на західному театрі Другої світової. Зазначимо лише, що саме генерал Маршалл зі своїм штабом розробляв основні операції американських сухопутних військ протягом усієї війни, зокрема план висадки в Нормандії, що донині залишається наймасштабнішою десантною операцією в історії людства. Хоча він не здобув такої популярності в суспільстві, як командувач американських військ у Європі генерал Двайт Ейзенгауер, якого згодом навіть було обрано президентом США, більшість експертів погоджуються, що особистий внесок Маршалла в перемогу був не меншим.

Доктрина президента і План генерала

В грудні 1945 року Маршалл отримав цілком нове й несподіване призначення - в ранзі надзвичайного і повноважного посла він став спеціальним представником нового президента США Гаррі Трумена на переговорах між гоміньданівцями та комуністами в Китаї. Трумен вважав, що припинення громадянської війни й недопущення захоплення цієї найбільшої за кількістю населення країни світу комуністами є одним з найважливіших зовнішньополітичних пріоритетів Сполучених Штатів. І був переконаний, що саме Чаклун Джордж (який до того ж володів китайською) - єдина людина, котра здатна впоратися із цим надскладним завданням. Проте 14-місячна місія Маршалла закінчилася провалом - війну зупинити не вдалося. (Невдовзі, в грудні 1949-го, гоміньданівці зазнали остаточної поразки, і комуністи захопили весь Китай окрім острова Тайвань.) У дипломатичних колах Вашингтона багато хто зі скептицизмом ставився до Маршалла як до переговірника та посередника. Визнаючи його військові таланти, критики стверджували, що в питаннях міжнародних відносин, дипломатії та економіки генерал - не більше ніж дилетант, а кожною справою повинні опікуватися професіонали. Тим більш несподіваним було його наступне призначення - у січні 1947 року Маршалл став державним секретарем США, очоливши державний департамент - американське зовнішньополітичне відомство. Сам він цього не хотів, просив президента дозволити йому повернутися до збройних сил продовжувати їх реформування та модернізацію. Проте Трумен був невблаганний. Він бачив цілком реальну загрозу встановлення Сталіним контролю над усією Європою, що стало б, можливо, вирішальним кроком до світового комуністичного панування та поступового удушення Америки.

Перед Маршаллом було поставлено надскладне завдання: допомогти зруйнованій та дестабілізованій Другою світовою війною Європі максимально швидко відновити й вивести на шлях ефективного розвитку свою економіку, стабілізувати на основі цього внутрішньополітичну ситуацію в усіх європейських країнах і запобігти таким чином цілком реальній загрозі демократії та цінностям вільного ринку в Старому Світі.

План Маршала став найважливішою складовою доктрини Трумена, спрямованої на обмеження комуністичної експансії в усьому світі.

У загальних рисах концепція Плану сформувалася в Маршалла вже у березні 1947 року після зустрічі зі Сталіним на конференції міністрів закордонних справ у Москві. Новопризначений державний секретар зрозумів, що Кремль, якому вже практично вдалося встановити своє панування над третиною Європи, неминуче підімне й інші її країни, якщо плану Сталіна не буде протиставлено скоординованого і системного опору.

Небезпека була викликана об'єктивними передумовами. "Говорячи про необхідність відновлення Європи, ми можемо точно оцінити масштаби людських втрат, очевидне руйнування міст, заводів, шахт і залізниць, однак за останні місяці стало зрозуміло, що це очевидне руйнування, імовірно, має менш серйозний характер, ніж зрушення в самій структурі європейської економіки, - стверджував Маршалл. - Умови останніх десяти років були найвищою мірою ненормальними. Підготовка до війни й зусилля з ведення війни поглинули всі ресурси національних економік. Устаткування стало непридатним або повністю застаріло. Під деспотичним і руйнівним правлінням нацистів практично всі підприємства були залучені в німецьку військову машину.

Давні комерційні зв'язки, приватні організації, банки, страхові й транспортні компанії зникли через втрату капіталу, поглинання в ході націоналізації або просто були знищені. У багатьох країнах серйозно похитнулася довіра до місцевої валюти. Економічну систему Європи за час війни було повністю зруйновано. Відновлення було дуже сповільнене через те, що по двох роках після припинення воєнних дій умов миру з Німеччиною та Австрією все ще не було погоджено. Але навіть за швидкого розв'язання цих складних проблем відновлення економічної структури Європи, очевидно, триватиме набагато більше часу й потребуватиме більше зусиль, ніж очікувалося".

Проблема полягала і в тому, що в багатьох європейських країнах, навіть не окупованих Червоною армією, до влади рвалися комуністи. Посилювалися позиції компартій у Франції та Італії, у Греції розпочалася громадянська війна. Сталін, спекулятивно наголошуючи на величезних жертвах народів Радянського Союзу в боротьбі проти гітлеризму, намагався нав'язати всій Європі свою модель розвитку, встановити над нею своє володарювання.

Водночас ідея витрачати величезні кошти з американського бюджету на допомогу європейським країнам наразилася в самих Сполучених Штатах на неприйняття та критику з боку багатьох представників досить впливових кіл. Насамперед, в Америці традиційно були досить сильними позиції ізоляціонізму. І хоча під час Другої світової війни його значною мірою вдалося перебороти, певні елементи в суспільній свідомості все ще зберігалися. Крім того, деяким підприємницьким колам видавалася абсурдною сама ідея відновлювати й розбудовувати економіки європейських країн, які традиційно були важливими конкурентами американців на світових ринках. І, нарешті, під час війни в населення сформувалося ставлення до СРСР як до "благородного союзника": люди захоплювалися (цілком заслужено) героїзмом та віддавали належне жертвам радянських людей у спільній боротьбі проти нацизму. Тому в 1945-1946 роках у США не всі сприймали теорію та практику сталінського режиму як пряму і дуже небезпечну загрозу самому існуванню демократії та ринкової економіки в Європі, далі в світі, а в перспективі - навіть у США.

Отже, перед Маршаллом і, ширше, перед адміністрацією Трумена, стояли два основні завдання - переконати в необхідності Програми відновлення Європи частину американського істеблішменту та суспільства, що сумнівалася в її доцільності взагалі або принаймні хотіла дуже істотно урізати фінансово і розробити таким чином, щоб величезні кошти з кишень платників податків було витрачено максимально ефективно.

Знаковою для вирішення обох завдань стала промова Маршалла 5 червня 1947 року перед випускниками Гарвардського університету, яка була тиражована практично всіма основними мас-медіа Америки.

"Логіка наказує, щоб ми робили все, що можливо, аби відновити здоров'я господарства, без чого не може йтися про політичну стабілізацію і тривкий мир, - сказав державний секретар молодому поповненню американської еліти. - Наша політика не спрямована проти будь-якої країни чи доктрини (тут Маршалл, поза сумнівом, не був цілком щирим. І його План, і доктрина Трумена в цілому якраз і були спрямовані конкретно проти сталінського СРСР і намагань комуністів досягти світового панування. - Авт.), а лише проти голоду, злиднів, розпачу та хаосу. Її метою має стати пожвавлення світового господарства з тим, щоб створити політичний і суспільний клімат, що уможливлює існування вільних інституцій.

Скажемо правду. Потреби Європи в наступні три-чотири роки, коли йдеться про продовольство з-за кордону та інші товари з вирішальним значенням - переважно з Америки, - настільки перевищують її платоспроможність, що вона повинна отримати додаткову допомогу значних розмірів. Інакше вона піде шляхом скорочення виробництва та погіршення суспільно-політичної ситуації. Обидва ці явища мали б надзвичайно серйозний характер. Ліками є вихід із замкненого кола та відродження віри європейців в економічне майбутнє своїх країн і Європи в цілому".

Як розумно витратити 17 мільярдів доларів

Президентові Трумену і державному секретареві Маршаллу вдалося успішно подолати опір Програмі відновлення Європи всередині США. Обидві палати американського парламенту - палата представників (329 голосами "за" при 71 "проти") і сенат (69 голосами "за" при 17 "проти") схвалили запропонований закон. Він набрав чинності 2 квітня 1948 року. Цей день став офіційним стартом Плану Маршалла, дія якого закінчилася 31 грудня 1951 року.

Точну суму коштів, отриманих 17 європейськими країнами в рамках Плану визначити проблематично. Адже допомога надавалася в трьох основних формах: перерахування коштів, повернення яких не передбачалося; безоплатне постачання продовольства, деяких видів споживчих товарів та окремих видів обладнання, насамперед для вугільної промисловості; пільгові кредити для здійснення інвестицій у промисловість, сільське господарство та транспортну інфраструктуру. Загальна сума коштів, переданих європейцям за двома першими напрямами протягом трьох з половиною років дії Плану становила
12,741 млрд доларів (близько 120-130 млрд за нинішнім курсом). Обсяг пільгових кредитів - це ще 4-4,5 млрд.

Спершу План був розрахований на участь у ньому всіх європейських країн, хоча в Маршалла від самого початку були великі сумніви, що Сталін дозволить це урядам держав, які опинилися в залежності від Москви. Адже для отримання американської допомоги треба було виконати певні політичні умови, найважливішими з яких було проведення демократичних виборів та оприлюднення даних господарської статистики. Москва спочатку спробувала домогтися скасування цих умов. Але Маршалл зайняв із цього принципового питання дуже жорстку позицію. Відтак Сталін оголосив План Маршалла "підступами світового імперіалізму" і в категоричній формі змусив відмовитися від участі в ньому уряди всіх європейських країн, де саме встановлювалася "народна демократія" і починалося "будівництво соціалізму" (Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія), а також Фінляндії. Не поширилася дія Плану і на Іспанію, де при владі залишався давній союзник Гітлера і Муссоліні генералісимус Франко. Інші ж країни Європи (за винятком карликових Андорри, Ліхтенштейну, Сан-Марино та Ватикану) до Плану приєдналися.

Всього, за різними даними, отримувачами американської допомоги стали від 16 до 18 країн. Різночитання пов'язані з тим, що фінансування Люксембургу здійснювалося через Бельгію, надання допомоги Вільній території Трієст (це квазідержавне утворення 1954 року було поділено між Італією та Югославією) - через Італію. Після певних дискусій було вирішено залучити до Плану не лише країни - учасниці антигітлерівської коаліції, а й нейтральні у війні Швецію, Швейцарію, Португалію, Ірландію та Ісландію, а також колишні держави Осі - Німеччину (три західні зони окупації) та Італію.

Отже, на реалізацію Плану Маршалла американську допомогу (у вигляді грошових перерахувань та безоплатного постачання товарів, без урахування пільгових кредитів) в 1947-1951 роках отримали (млн дол.):

Велика Британія - 3297

Франція 2296

Німеччина (Західна) 1448

Італія (з Трієстом) 1204

Нідерланди 1128

Бельгія (з Люксембургом) 777

Австрія 488

Данія 385

Норвегія 372

Греція 366

Швеція 347

Швейцарія 250

Туреччина 137

Ірландія 133

Португалія 70

Ісландія 43

Разом 12741

Маршалл наполіг, щоб конкретні напрями використання американської допомоги, а тим більше окремі проекти, на які надаватимуться кошти чи обладнання, визначали самі європейці. Американці залишили за собою тільки загальний контроль дотримання стратегічних цілей Плану. У короткотерміновій перспективі План був спрямований насамперед на подолання голоду, який, без перебільшення, лютував у більшості країн Західної Європи, а також налагодження елементарної роботи комунальних служб. Адже, наприклад, лише під час суворої зими 1947/48 у самій лише Західній Німеччині тисячі людей на смерть замерзли у своїх помешканнях, оскільки їхні будинки не опалювалися через брак вугілля. Проте цими завданнями План аж ніяк не вичерпувався. Він передбачав також створення умов для якомога повнішого використання ефективних виробничих потужностей та створення нових у стратегічних галузях економіки, які було поділено на "долароощадні", тобто такі, що заміщували експорт, і "долароприбуткові", тобто експортні.

Наступною стратегічною метою стали стабілізація та зміцнення національних валют. І, зрештою, створення максимально сприятливого режиму для внутрішньоєвропейської торгівлі, стрімке збільшення її обсягу, а також організаційне забезпечення європейської кооперації. Цій меті слугувала Організація європейської економічного співробітництва (яка існує й донині під назвою Організація економічного співробітництва та розвитку), залучивши у свої лави, крім європейських, розвинені країни з інших регіонів світу. У прямому зв'язку із принципами Плану Маршалла було створено такі організації, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, укладено Генеральну угоду з тарифів і торгівлі, яка впродовж кількох десятиліть фактично виконувала функції міжнародної організації - нині Світової організації торгівлі.

Не підлягає сумніву, що без Плану Маршалла в принципі неможливим було б створення НАТО в 1949 році. На принципах Плану базувалися також американські програми відродження економіки Японії та сприяння економічному розвитку країн Латинської Америки.

План Маршалла увінчався абсолютним успіхом. Якщо в 1947 році промислове виробництво в країнах, охоплених Планом, становило 88% рівня довоєнного 1938 року, а сільськогосподарської продукції - 83, то вже 1951 року відповідно 133 і 110%. При цьому за короткі три роки докорінно змінилася товарна структура американської допомоги - якщо в 1948 році левову частку її становили харчові продукти, одяг і паливо, то в 1951-му це було вже переважно сучасне обладнання для промислових і транспортних підприємств. Рівень економічної залежності Західної Європи від Сполучених Штатів істотно зменшився.

Це дало легендарному британському прем'єрові Вінстону Черчіллю підставу назвати реалізацію Плану Маршалла "найбезкорисливішим актом в історії людства". Звичайно, не все так однозначно. Наприклад, тогочасний американський аналітик Вілл Клейтон назвав План Маршалла "акцією, продиктованою надзвичайно глибоким розумінням власних інтересів. Нам потрібні ринки, великі ринки, щоб купувати і продавати… а тому дешевше захистити себе економічними засобами, яких у нас цілком достатньо". Американцям удалося, по-перше, перетворити Західну Європу на свого найважливішого у світі стратегічного союзника і партнера, яким вона, за великим рахунком, залишається і досі, а по-друге, надати потужний імпульс зміцненню цього союзника в економічному та політичному сенсі; по-третє, поставити потужний заслін самій можливості дальшого поширення комуністичної влади в одному з найважливіших регіонів світу. На початок 50-х років у світі заговорили про pax americana - новий світовий порядок, який визначають передусім Сполучені Штати Америки. І хоча він ніколи не був абсолютним - передусім через протидію радянської імперії, ще й досі більшість американських аналітиків в один голос називають План Маршалла "найуспішнішою зовнішньополітичною ініціативою в історії США".

Життя після Плану

Попри фантастичні успіхи на посаді державного секретаря, Джордж Маршалл вважав для себе цю діяльність обтяжливою. Він мріяв про повернення на свою улюблену військову службу. І вже в січні 1949 року, навіть не дочекавшись закінчення строку дії свого Плану, а лише "запустивши цей проект на повну потужність", він випросив у президента Трумена відставку. Півтора року Маршалл перебував у почесній напіввідставці, очолюючи Американську комісію з військових пам'ятників та Національне товариство Червоного Хреста, хоча й повернувся на дійсну військову службу в чині п'ятизіркового генерала. І лише у вересні 1950 року очолив Міністерство оборони США. Тут він із притаманною йому наполегливістю та системністю почав реалізовувати свої давні плани військової реформи, що мали перетворити збройні сили США на суперсучасну військову потугу, якій не мало бути рівних у світі. І, слід зауважити, що деякі з Маршаллових підходів та ідей актуальні й досі. Проте вже через рік стан здоров'я 70-річного генерала різко погіршився, і він, не бажаючи виконувати свої відповідальні обов'язки "впівсили", знову подав у відставку.

Маршалл залишив за собою напівдекоративну посаду керівника Комісії з військових пам'ятників. Відставний генерал і політик мав величезний авторитет в Америці і всьому світі. Згадаємо лише, що в червні 1952 року він замість президента Трумена очолював американську урядову делегацію на коронації британської королеви Єлизавети ІІ, а в грудні 1953-го за свій План отримав Нобелівську премію миру.

Помер генерал Джордж-Кетлетт Маршалл-молодший
16 жовтня 1959 року у Вашингтоні.