UA / RU
Підтримати ZN.ua

Доброволець "Сумрака"

"Сумрак" - позивний полковника Ігоря Гордійчука. Того самого Героя України, якому на параді в День незалежності України президент П.Порошенко присвоїв звання генерал-майора. Саме в його загін спецпризначення, який виконував завдання глибинної розвідки в тилу противника, і потрапив добровольцем Геннадій Фімін.

Автор: Алла Котляр

"Аня швидко бігла коридором лікарні. Одягнена вона була в домашнє... і всі троє дітей, намагаючись наздогнати неї, теж бігли коридором.

На другому поверсі травматології Аню зустрів завідувач відділення Олександр Кокшаров. Він став перелічувати травми від бейсбольних бит, завдані її чоловікові цього разу.

Лікар узявся говорити, щоб вона переконала свого чоловіка припинити нарешті цю "громадську роботу"... Тут за правду вбивають... Тут це не потрібно, тут усі крадуть, усі! В лікарні, на дорогах, на шахтах, у школі, скрізь! Це не потрібно нікому!

Він почав їй перелічувати: цього разу зламано 8 зубів, чоло, ніс, щелепи, коліна, ребра... Минулого разу зламали хребет - дякуйте Богу, що вижив... Він не переможе Єфремова і Януковича, досить уже...

Це був 2010-й..."

Цим уривком починається документальна книжка "Доброволець "Сумрака" Геннадія Фіміна, який по червень 2014-го був керівником Свердловської громадської організації "Наш вибір". Спільно з Костянтином Ільченком, керівником Трудового руху "Солідарність" (Луганська область), він не один рік воював проти незаконного видобутку вугілля та рабських умов шахтарської праці в копанках.

Коли навесні 2014 р. на проукраїнських активістів почалося полювання, К. Ільченко мусив виїхати з Луганської області. Геннадій із сім'єю - дружиною та трьома синами - залишився у Свердловську. 17 червня фракція КПУ Луганської облради у повному складі перейшла в "парламент" "ЛНР", а 27 червня Геннадія викрали бойовики комуніста-сепаратиста Олександра Гайдея на прізвисько Рим. Били, виводили на розстріл, катували і зрештою засудили до смерті о 10-й ранку. Але буквально за годину до розстрілу блокпост, на якому прикутим наручниками до батареї тримали Геннадія, атакували бійці кіровоградського спецпризначення. Полоненого визволили... і знову взяли в полон, тепер уже свої. Думали - сепаратист. Розібравшись, перепросили й відпустили. Після цього Геннадій пішов воювати.

"Сумрак" - позивний полковника Ігоря Гордійчука. Того самого Героя України, якому на параді в День незалежності України президент П.Порошенко присвоїв звання генерал-майора. Саме в його загін спецпризначення, який виконував завдання глибинної розвідки в тилу противника, і потрапив добровольцем Геннадій Фімін.

"Сумрак" командував операцією взяття під контроль стратегічної висоти Савур-Могила. 12 серпня 2014 р. його розвідники з групи спецпризначення прорвалися на Савур-Могилу, захопили спостережний пункт на її вершині й почали коригування артилерійського вогню. Противник штурмував Савур-Могилу майже щодня. 19 серпня її захисники опинилися в повній ізоляції. "Сумрак" продовжував передавати дані про просування ворожих сил, але українська артилерія вже не могла ними скористатися, - Савур-Могила була в щільному оточенні.

Тоді загинув товариш Геннадія - Темур Юлдашев, командир батальйону "Темур". Тренер-штангіст, чемпіон із важкої атлетики, Темур першим зібрав добровольчий батальйон для захисту Луганська від проросійських бойовиків.

Наказ про відступ Гордійчук віддав
25 серпня, після 12 діб оборони Савур-Могили. Група пройшла ворожими тилами близько 60 км і приєдналася до українських військ під Многопіллям...

Геннадія, який 20 серпня отримав опіки від розриву бомби, на той момент із ними вже не було. Він опинився спочатку в госпіталі Новоамвросіївки, а 23 серпня самотужки добрався до госпіталю в Харкові. У своїй книжці, присвяченій тепер уже генерал-майору, Герою України Ігорю Гордійчуку та кавалеру ордена "Народний Герой України" Темуру Юлдашеву, Геннадій описує бої за Савур-Могилу, очевидцем яких став. Спокійно, дуже докладно, без надмірних емоцій і жалю, інколи навіть із гумором. Але прочитати 63 сторінки цієї книжки зовсім не легко...

Так сталося, що на інтерв'ю сім'я Фіміних, у супроводі товариша й адвоката Дениса Осмоловського, прийшла майже в повному складі: сам Геннадій, його дружина Аня та молодші сини - Єгор і Діма. Старший, 15-річний Кирило, того дня вступив у Київський військовий ліцей ім. І.Богуна, що його тепер очолює легендарний "Сумрак". Туди ж лаштуються й молодші. 13-річний Єгор - восени, а 10-річний Діма, який після знайомства з татовими побратимами не хоче розлучатися з камуфляжем, а тепер - і з футболкою з принтом обкладинки книжки, - через рік.

Більшу частину розмови Аня мовчала. Напружено вслухалася, дивилася на мене недовірливо. І лише під кінець бесіди відтанула й стала усміхатися. І я раптом побачила, як сильно ця тендітна, трохи наївна жінка, на плечі якої лягло стільки випробувань, закохана у свого чоловіка. Вона говорила про нього, і очі її ставали такими захопленими, що я не сумнівалася - Геннадій залишився живим саме завдяки їй...

- Геннадію, навіщо ви книжку писали?

Г.Ф.: - Загинув мій найкращий товариш - Темур Юлдашев (позивний "Тренер"). Але не багатьом відома історія луганчан, донеччан і кримчан, які протиставили озброєним російським окупантам і зраді української влади тільки свій дух, рішучість та любов до України. Усі вважають, що в Донбасі - самі зрадники. Але хочу сказати: навіть на сьогодні там залишилися дуже гідні люди країни, патріоти, які не можуть навіть слова мовити, бо Батьківщина їх "трохи-трохи" кинула. Вважаю, що багатьом в Україні годилося б зробити більше для захисту своїх громадян. Той-таки воєнний стан треба було запроваджувати, ще коли росіяни зайшли в Крим. Цього не зробили.

- Книжка - документальне свідчення для подачі куди?

Г.Ф.: -Ми вже подали заяву в ООН і в Міжнародний кримінальний суд. Але все це - дуже складно. Особливо для великої сім'ї біженців, яким потрібно допомагати. І я - інвалід 2-ї групи війни. Якби не Денис Осмоловський та інші люди, багато що не вийшло б. У тому числі й книжка.

- Денисе, я чула, виникли якісь складнощі з СБУ?

Д.О.: - Так, і це питання все ще залишається відкритим. Заяву подано, але не реалізовано. Тому ми звернулися в суд. Суд зобов'язав СБУ внести заяву до реєстру кримінальних проваджень, але рішення суду не виконане. Всупереч нормам кримінального процесу, СБУ відправила рішення суду в територіальне відділення поліції. Це правовий нонсенс. Про це ми поінформували Генпрокуратуру. Поки що так.

- У чому суть заяви?

- Первинно - факти, викладені в книжці. Як і хто викрадав, яких заходів фізичного впливу застосовували. Плюс погрози сім'ї. Знищене і втрачене майно. У книжці все це зафіксовано - і факти, і, найголовніше, - причетні до цього конкретні особи. Все, що стосується скоєних злочинів, було відображено в заяві і подано в СБУ. Цьому необхідно дати правову оцінку.

- Очевидно, були порушення і з боку ЗСУ?

Г.Ф.: - Звісно, були. Але в тій ситуації важко було розібратися. У мене луганська прописка. Як переконатися в тому, що я - не сепаратист? Тому засуджувати нині за це Україну я особисто не готовий. Як військовий, тепер я розумію, як складно було хлопцям. Мене з полону відбили, а далі... Я ж міг прикувати себе наручниками до батареї сам...

Так, був дуже побитий. Але полковник, який мене допитував, казав: "Може, ти воював проти нас. Упав десь і вдарився так сильно…"

Слава Богу, двічі побувавши в полоні, я залишився живим, сім'я побачила мене, а я - їх. Отож висувати претензії до
своїх, думаю, некоректно.

- "Війна - це нагородження тих, хто не брав участі, і покарання тих, хто відзначився". Фраза - не ваша, але, мабуть, вона щось для вас означає, коли потрапила в книжку?

- Це сказав "афганець" із позивним "Марат", який був моїм безпосереднім командиром на Савур-Могилі. У тому страшному 2014-му ми багато чого не розуміли. Колишні підприємці, ми пішли воювати добровольцями після нетривалого навчання. І не думали, чи будуть у нас пільги, і які. Ми просто намагалися захистити свою Батьківщину, хоча б відбити свої сім'ї з того боку, що залишився в окупації.

На жаль, не афганська, а саме ця війна показала: нічого не змінюється. Діти чиновників отримують ордени миттєво. А ті, хто брав участь, проливав кров, і навіть загиблі - ні.

І ті два спецпризначенці, які врятували мене, ризикуючи власним життям, оскільки двічі порушили інструкцію (вперше - коли не кинули гранату в приміщення, де я був прикутий до батареї; вдруге - коли, зайшовши й побачивши мене, не вистрілили), - теж. Ще рік тому я звертався до військового керівництва, щоб їх представили до нагороди, але у відповідь - тиша.

- Історія у вашій книжці закінчується разом із серпнем 2014-го. Що було з вами далі?

- Я залишився у своїй роті рідного підрозділу - в "Сумраке". Старшим з усієї своєї луганської команди. Далі були Краматорськ, Маріупольський напрямок, сектор М.

У липні 2014-го я потрапив на війну добровольцем. Як і всі луганчани та донеччани. З Луганської й Донецької областей тоді не призивали. І тільки такі, як Ігор Гордійчук, вірили в наші серця, силу духу, розуміючи, що ті, в кого забрали Батьківщину, набагато цінніші, бо, на відміну від призваних силоміць, готові віддати все в боротьбі за неї. Так і було. Коли одні відступали на танках, ми заходили малими групами й воювали. Це було важко, жахливо, страшно. Але ми воювали так, що противник був у шоці. Бо "Сумрак" у нас повірив. І ми йому за це вдячні.

А призивали нас пізніше. Коли ми вже стали бувалими солдатами, і окремі з тих, кого призивали, на той момент загинули. Багато було безглуздого. Так уже сталося. Адже раніше Україна не воювала.

- З армії ви звільнилися у липні 2015-го за станом здоров'я. Чим нині займаєтеся?

- Шиномонтажем. Я підприємець. Виграв грант, написав книжку, займаюся сім'єю. Але київської прописки в нас немає, а тому належних мені квартири й машини нам не дають, - не подав у 2014 р. рапорт на житло.

- Геннадію, що було з сім'єю, коли вас викрали?

- Розповім, що було першого дня. Упродовж десятка років на телефонні дзвінки дружини я завжди відповідав зразу. Тому, коли не відповів, вона миттю зрозуміла, що мене викрали.

Ільченко попереджав мене про це ще з 10 травня. Ми розуміли, що на територію України зайшла Росія. За нами стежили, боялися, що, коли ми покличемо, за нами підуть люди. Ми обговорювали це багато разів. Готувалися. У сейфі в мене була зброя.

Дружина відразу зателефонувала Ільченку. Але ніхто з них нічого зробити не міг. Тому Аня просто поставила ікону і простояла перед нею всю ніч до ранку. Молилася. А вранці сталося диво: у бліндаж зайшли українські спецпризначенці, і я залишився живий. Один із них, Рома, зателефонував Ані й передав мені слухавку. Я сказав, що живий. Потім був український полон. Я зателефонував їй знову, коли вийшов.

На той час наше майно розграбували і знищили.

Дружині довелося нелегко. У селищі поклали 7 снайперів. Виїхати допомагали люди, на яких ми навіть не сподівалися. Гордійчук дав свій транспорт. Я забрал сім'ю на станції Лозовій і привіз у Слов'янськ. А сам пішов воювати.

- У книжці описані страшні речі. Спокійно, без емоцій. Ви змогли її прочитати, Аню?

Г.Ф.: - Я це пережила. Але читати починала разів десять...

- Геннадію, як позивний "Сокіл" з'явився?

Г.Ф.: - Під час другого полону на допиті в СБУ в Ізмаїлі мене примусили написати папір про співпрацю з Україною. Я - за Україну, тому спокійно це зробив. Там уперше поставив позивний "Сокіл". Не знаю, чому. Я носив його півроку, поки хлопці не дали мені інший - "Термінатор". За велику кількість металу в організмі - титанове чоло, зуби, хребет...

- Підтримуєте зв'язок із ними?

- Звичайно. Допомагаємо одні одним. Хочу попросити І.Гордійчука підписати три книжки, виставити їх на аукціон, а виручені гроші послати товаришеві, який нині в АТО. Батальйону дуже потрібна машина. Без неї воювати неможливо.

- Ви вже рік у мирному житті. Адаптувалися?

- Так. Важко. Просто повернутися з війни, де щодня адреналін, неможливо. До цього звикаєш. Добре, коли поруч кохана дружина, яка в усьому підтримує й допомагає.

- Аню, а вам із ним важко було?

А.Ф.: - Мені його завжди мало. Я його все життя чекаю - що в Донбасі, коли був підприємцем і активістом, що з війни... Мабуть, доля в мене така. Звісно, важко було. Розуміла, як важко йому без своїх пацанів, з якими там разом жили, їли, спали, прикривали один одного.

А що стосується відібраного майна... Все ще можна заробити. Коли доля щось забирає, вона обов'язково дає щось натомість. Вона дала нам дуже багато друзів, чудових людей.

- Хлоп'ята знали, що батька викрали?

- Так, звичайно. Нас і раніше попереджали. За місяць до цього найважливіші документи ми вивезли в інше місто. На нас косо дивилися, називали бендерами, дітям загрожували, що не переведуть їх у наступний клас. Били вікна. Ми заклали їх шлакоблоками, біля кожного - відро з піском і вогнегасник. У стіні видовбали велику діру, щоб тікати через неї, коли що. Не знадобилося. Гену виманив знайомий. Зателефонував і попросив допомогти знайти вулицю в селищі.

Подзвонив Гена тільки через добу. Сказав, що його викрав Гайдей. Дуже кричав. Я вирішила, що це від стресу...

- Як ви познайомилися?

- Ми з ним сусіди, через будинок. Не пам'ятаю, як саме. У нас різниця - неповних 7 років. Я з подружкою сиділа на вулиці, ми обшивали ляльок. Він саме прийшов з армії, зайшов до сусіда на каву. Побачив мене і каже: "Ну що, Аню, рости. Прийду - одружуватися будемо". Ми посміялися. Коли мені виповнилося 14 років, ми стали зустрічатися. Через три роки одружилися. Я бухгалтер за фахом. Але попрацювати мені так і не довелося. Коли ми одружилися, мені було 17. Але народила вже у 18, повнолітня.

Разом ми 19 років. І я його постійно чекаю. З перших днів. Я його не долюбила, не набулася з ним. Буває, люди втомлюються одне від одного, розлучаються. У мене такого ніколи не було. Я завжди скучала й чекала.

- Він завжди таким невгамовним був? Ви його за це не сварили?

- Ні. Просила, звісно. Може, ти якось акуратніше. Але він така людина - не стане в обличчя всміхатися, а за спиною - пакостити. Що думає, те й каже. Подобається це комусь чи ні.

…Тричі бути вагітною - і жодної дівчинки. Для мене це було щось. А коли сталася війна, я зрозуміла, чому в мене три сини. Я ж нікуди зі свого селища ніколи не виїжджала. А коли ми виїхали, зателефонував Гена й сказав: у його знайомих поки що нічого не виходить, нам треба на день-два знайти квартиру. Я перебувала в якійсь невагомості, не розуміла, що взагалі зі мною коїться. Тільки згодом оговталася і зрозуміла, що треба рухатися далі. Але тоді квартиру за мене знайшли діти. Кирюші було 13, Єгору - 11, Дімі- 8 років. І вони так по-дорослому поводилися... Як тато.

У мене чоловік такий... Хоч скільки його били, скільки разів намагалися життя позбавити... Стільки прикрощів, лікарень... Але він ніколи не впадав у відчай. І ні за чим не жалкував. Погано - значить, буде краще. Підведеться - і тільки вперед. Він так любить життя, що, мабуть, тому Бог щоразу дає йому шанс. Для чогось же він його зберіг стільки разів?

- Отже, ще дівчинка потрібна. Тепер - на мир.

Г.Ф.: - На жаль, на Донбасі так не вважають. Я бачив там жахливі речі. Як ґвалтують жінок, відбирають майно. Щоб забрати машину, стріляють людині в голову, відбивають прикладом номери і їдуть далі. Грабують, вивозять на брухт у Росію, розказуючи, що вона тут ні причім.

У нашому гаражі поселилися чеченці. І кожному з них заплатили по 50 тис. дол. за п'ять років цього безчинства. Якщо загинуть, гроші залишаться сім'ї. Плюс усе, що награбують. Кажуть, що Гайдей, який викрав мене, відвіз у Росію 27 млн доларів. Тепер активно займається там бізнесом.

- А все-таки - за домівкою сумуєте?

- Звичайно. Дім сниться щодня. І собаки наші там залишилися. Не змогли забрати.

Не хочеться повертатися до нелюдей, які там є. Але найстрашніше, що вони приїжджають сюди...