Кількість гормонів стресу в дитини у перші дні перебування в дитсадку, стверджують учені, може сягати того ж рівня, що й у дорослої людини, котра потрапила під артилерійський обстріл або бомбування. А що ж тоді коїться в душі малюка, навколо якого по-справжньому розриваються снаряди? Навіть якщо осколки й кулі пролетять мимо, в дитячу свідомість нещадно ввірветься той смертоносний відеоряд, який поселиться в його пам'яті назавжди: оглушливі вибухи, палаючі автомобілі, зруйновані будинки, понівечені тіла…
Хтось, дивлячись на шокуючі фото- й телекадри або читаючи репортажі про події в зоні АТО з участю дітей, міцніше пригортає до себе своїх чад і дякує долі за те, що їм таке не судилося. Хтось, сидячи у високих владних кабінетах, розробляє "стратегії реформування", складає "плани реалізації" і навіть приймає закони, спрямовані на "посилення гарантії безпеки дітей". А є ті, хто зачиняє за собою двері у спокійне, часом цілком благополучне життя й вирушає туди, звідки крізь гуркіт вибухів та обстрілів ледь чутно долинає дитячий плач.
Я так і не змогла отримати від нього відповідь на запитання "Навіщо?". А потім зрозуміла, що далеко не перша, хто безрезультатно про це запитує. "Одного разу ми стояли на КПВВ Зайцеве. Підійшов командир погранців і запитав: "Навіщо воно вам треба?" Ось як йому пояснити, що ми спимо міцніше, коли знаємо, що в "наших" дітей на найближчі тиждень-місяць є одяг, медикаменти, дах над головою та іграшки. Цього не пояснити, якщо воно тобі не болить. Тому відповідаємо: "Це неважливо. Головне - хай у вашій домівці буде мир і достаток", - написав він якось на своїй сторінці у ФБ.
Тема дітей з'явилася в інформаційному просторі країни практично з перших же днів збройного конфлікту на Сході. До початку бойових дій у Донецькій та Луганської областях проживало близько одного мільйона дітей. Загальну увагу переважно було сконцентровано на тих із них, хто перебував під опікою держави, - мешканцях будинків дитини та вихованцях інтернатів. Доки українські чиновники й держструктури, замість оперативного координування зусиль із евакуації дітей із зони конфлікту, апелювали до міжнародних організацій та обвинувачували одні одних у "злочинній бездіяльності", керівництво самопроголошених республік видало заборону на вивезення сиріт за межі Донецької та Луганської областей будь-куди, крім Росії. Для них українські діти відразу ж стали предметом торгу, інструментом шантажу, живим щитом і, звісно ж, благодатним матеріалом для пропагандистських спецоперацій.
Але, вирушаючи в червні 2014-го в Донецьк, Данило Довбун ще не розумів цього. Ба більше, він тоді ще навіть не відчував, що це війна, і що вона всерйоз і надовго. Психолог, власник успішної компанії в Дніпрі, яка займалася технологіями бізнес-освіти, вирішив, що його досвід професійного перемовника допоможе розрулити проблему з вивезенням дітей-сиріт із обстрілюваного Сніжного.
Ставлячись до цієї затії як до ще одного професійного виклику, Данило змоделював ситуацію, прорахував варіанти її розвитку і вже через кілька годин стояв перед будинком Донецького облвиконкому, захопленого на той час сепаратистами. До Бородая, на прийом до якого, пред'явивши паспорт і повідомивши про мету візиту, він попросився, парламентер не потрапив. Його привели до міністра інформполітики так званої "ДНР". І це було теж незле, оскільки інформаційна складова відігравала важливу роль у його плані. Але здійснити його так і не вдалося. Хоча спочатку все складалося вдало, і переговорний процес практично вже вийшов на фінішну пряму. Необережна поведінка журналіста, який також брав участь у розмові з деенерівцями і з яким Данило напередодні домовився про висвітлення операції "Евакуація", зруйнувала досягнутий було консенсус. Відтак, обидва опинилися в катівнях МДБ.
Відтоді Довбун намагається уникати спілкування з журналістами. І першою його реакцією на мою пропозицію дати інтерв'ю було те ж таки запитання: "Навіщо?" "Я не розумію, як ваша публікація зможе допомогти справі, якою я наразі займаюся. Популярність - це приємно. Лукавити нема сенсу. Але моїй роботі вона шкодить", - сказав він. Утім, на зустріч усе-таки прийшов. Оскільки, звісно ж, розуміє, що будь-який вияв уваги до теми дітей на війні - це можливість хоч якось активізувати державу та суспільство у вирішенні пов'язаних із нею питань.
Із ДНРівского полону, завдяки вдалому збігу обставин і тому ж таки досвіду перемовника, Данило Довбун через тижнів зо два вибрався. Але так і не зміг позбутися бажання рятувати дітей, які потрапили під обстріли, покалічені війною - фізично або психічно, втратили батьків, потребують їжі, одягу, ліків відпочинку під мирним небом. "Адже ми, дорослі, і передусім чоловіки, всією своєю суттю призначені для того, щоб захищати дітей. А ми не впоралися. За весь час конфлікту на Донбасі було вбито
178 дітей. У мені все опирається тому, щоб називати їхні смерті "супутніми втратами". Ці діти не брали до рук зброю. Вони просто жили в будинках своїх батьків. А ми не встигли їх урятувати", - гірко каже Данило.
За даними уповноваженого президента України з прав дитини Миколи Кулеби, на окупованій території України залишилося майже 600 тис. дітей. І майже 100 тис. перебувають у зоні розмежування . Для когось це хоч і страшні, та всього лише цифри. А для Довбуна й інших волонтерів - конкретні обличчя, імена, долі. Це ті дівчатка, які граються у "класики", остерігаючись наступати на білі лінії, бо "це розтяжки, і можна підірватися". Ті хлопчики, які граються в козаків-розбійників поряд із мінним полем. Малюки, які падають на землю від будь-якого шуму і ліплять сніговиків, що розвалюються від гуркоту проїжджого танка.
Як тільки поїздки в зону АТО стали частими й регулярними, Данило зрозумів, що, завдяки діяльності Червоного Хреста, "Лікарів без кордонів" та інших організацій, його особиста допомога дітям і самотнім старим, котрі живуть у великих містах, хоч і бажана, але стала необов'язковою. І він зі своєю командою зосередив зусилля на підтримці сімей, які залишилися жити у віддалених маленьких селищах. Сімей із дітьми-інвалідами - з ДЦП або синдромом Дауна. Зазвичай у цих сім'ях немає батьків, і на мамах лежить тягар турбот про дітей, непід'ємний навіть у мирних умовах. А тут війна.
З самого початку Данило допомагав виключно власними силами й ресурсами своїх колег по роботі. До кінця 2014 р. вдалося допомогти тридцятьом дітям. Але як міг тішити такий результат, коли в зоні конфлікту залишалося ще близько п'яти тисяч сиріт?
"У 2015-му я вирішив узяти під опіку дітей-інвалідів на окупованій території. Ми знайшли трохи таких дітей і кожні два місяці стали привозити продукти, медикаменти. Мій не дуже близький знайомий-бізнесмен виявив ініціативу й запропонував матеріальну підтримку. Як я роблю в таких випадках? Я не зменшую свої витрати, а розширюю адресну програму. Ми знайшли ще дітей-інвалідів, кількість яких зросла до 183. Обговорили з їхніми батьками поточні потреби, визначили дати поїздки, закупили все необхідне. І тут той, хто зголосився стати спонсором, зіскочив, не давши ані копійки", - згадує Довбун. Це був важкий удар. Багатьом дітям із його списку потрібні були медикаменти для чергового курсу лікування, вартість якого сягала 15 тис. грн. І тоді вперше гостро постав вибір: кинути все - чи знайти вихід. Але на той час життя вже навчило Данила групуватися й тримати удар. На кінець
2015 р. адресну допомогу від його
команди отримувало вже 211 дітей.
У грудні 2015-го виникла ідея влаштувати справжній Новий рік для дітлахів на окупованих територіях. Разом із журналісткою Євгенією Гранде, що брала участь у волонтерському русі, вони організували збір листів до Діда Мороза, в яких діти писали про свої бажання. На заклик взяти участь у купівлі подарунків, розміщений разом зі списком дитячих мрій у ФБ, відгукнулося безліч небайдужих людей із різних країн та міст. Значно складніше виявилося ці подарунки доправити за адресою. На їхньому шляху вибудувалася смуга перешкод у вигляді заборон та нескінченних, важких для виконання вимог із боку фіскалів, Мінсоцполітики, СБУ, а також - із боку "ЛНР/ДНР". Але з допомогою чуйних людей із владними повноваженнями та добрих сердець серед військовослужбовців неоціненний вантаж доправили за призначенням.
"Коли ми розвозили новорічні подарунки, потрапили під обстріл. Заскочили в найближчий будинок. Стрибнули в підвал. Лежимо на підлозі разом із місцевими. Над нами так довбає, що можна матюкатися на все горло - й ніхто не почує. Я в костюмі Діда Мороза. Поруч зі мною дівчинка років шести-восьми. "Діду, роззяв рота", - каже вона мені. "Навіщо, внучечко?" - запитую я. "Щоб не оглухнути", - відповідає крихітка. Ось скажіть мені - це в якій цивілізованій країні в XXI ст. маленька дівчинка має знати про таке?" - не втомлюється дивуватися Данило.
Наступного року його команда стала не тільки їздити у віддалені населені пункти обабіч лінії фронту, а й приїжджати до дітей на лінію вогню.
А в листопаді 2016-го, розповідає Довбун, він уперше зіштовхнувся з безпритульними. Коли волонтер вивантажував речі, які привіз в одне з маленьких селищ для багатодітної сім'ї, до нього підбігли четверо хлопчаків і попросили їсти. Данило відсипав їм цукерок, а потім дізнався, що батьки тих хлопчиків загинули під час артобстрілу. Дві сім'ї. Тільки тоді він "навів різкість" і виявив, що таких дітей повно обабіч лінії розмежування. І якщо на території, підконтрольній Україні, багатьох із них підбирають соцслужби, прилаштовуючи їх потім у дитбудинки або віддаючи на всиновлення, то на лінії фронту "з того боку" ситуація з цим набагато гірша.
Тих чотирьох хлоп'ят Данило забрав із собою. А невдовзі купили будинок колишнього дитсадка, в якому розмістився притулок. Він дуже швидко став наповнюватися маленькими мешканцями, і зараз у Довбуна 28 підопічних сиріт, наймолодшому з них - п'ять років.
У них тепер є дах над головою, їх доглядають няньки, вони нагодовані, по сезону одягнені й перебувають у відносній безпеці. Відносній, бо бували випадки, коли їх обкрадали мародери; коли з переданого "добрими людьми" мішка з вугіллям викочувалося двійко саморобних гранат (на щастя, не розірвалися); коли в пакетах із крупою виявлялися якісь явно неїстівні сипучі речовини. Але й це все дрібниці, порівняно з тим, що жодні надійні стіни, жодні хоч які турботливі, але, на жаль, не рідні руки не можуть захистити цих дітей від жаху пережитих втрат. Кожен із них чітко знає: де б він не сховався, його може знайти снаряд. І цього вже не змінити ніколи.
"Ти проходиш кімнатами притулку, де сплять сироти, - розповідає Данило. - То тут то там здригаються під ковдрами від нічних кошмарів худенькі плечі. А в одній із кімнат лунає тихий плач. "Полю, всі добре", - шепочеш ти десятирічній дівчинці. "Усе добре в мене розстріляли", - зриваючись на істерику, каже вона"…
Декларація прав дитини, прийнята Генасамблеєю ООН 1959 р., гласить, що дитина за будь-яких обставин має бути серед тих, хто першим отримує захист і допомогу. Під час війни саме життя дитини, переконаний Данило, має бути на першому місці і для держави, і для військових. "Вони живуть там, де я, здоровий чоловік, тільки за два місяці надання допомоги отримав п'ять осколкових поранень! Створити умови для безпечного життя та нормального розвитку українських дітей - хіба не в цьому має полягати пріоритет будь-якої нації?" - риторично запитує Довбун. Але щось у нашої держави з цим не дуже поки що виходить. За словами Данила, більше половини евакуйованих зусиллями волонтерів ДБСТ, що перебували на не контрольованій Україною території, повернулися назад. "Думаєте, через любов до "русского мира"? Помиляєтеся. Просто більше п'яти місяців ніхто з державних чиновників чи відомств навіть не спробував допомогти їм налагодити нормальне життя, - розповідає волонтер. - Діти спали на підлозі в спортзалах шкіл або тулилися на кухнях найманих квартир. Невже в держави не знайшлося коштів, щоб купити всього кілька квартир?"
Але запитання в нього є не тільки до чиновників. За три роки тихої, геть-чисто позбавленої піар-супроводу допомоги дітям у зоні військового конфлікту йому неодноразово доводило чути, що події на Донбасі - закономірний наслідок поведінки його жителів. Інакше кажучи, "не треба було кликати Путіна й російську весну". "Почекайте, - відповідає він. - Ми говоримо про дітей. Вони нічого не вибирали, нікого не кликали, ніякого "русского мира" не прагнули. А найголовніше - ми говоримо не про якихось чужих дітей, а про маленьких українців. Коли в Донецьку вивели солдатів ЗСУ і добробатів на марш ганьби, жодна дитина не брала участі у приниженні полонених. Діти стояли перелякані вздовж вулиці. Чи повинні діти, звичайні діти, бути настільки мудрими, аби розуміти всі складнощі політичних ігор і відповідати за вибір дорослих?"
Він не обмежується лише тим, щоб вивезти переляканих дівчаток і хлоп'ят із-під обстрілів, нагодувати, вилікувати їх від хвороб і здійснити новорічну мрію. Не менш важливо для нього, якими вони виростуть, що візьмуть із собою в доросле життя зі свого воєнного дитинства. І тому, коли він чує, як його хлоп'ята під вікном граються у війну, то після фіналу виходить до них і, всідаючись поруч на лавку, каже: "Орли, коли ви підете на війну вбивати своїх ворогів, то вам доведеться вбити мене". Діти намагаються заперечувати, бурмочучи, що вбиватимуть тільки поганих. "Ну, по-перше, - каже Данило, - в запалі бою доводиться стріляти, не особливо розбираючись у тому, хто хороший, а хто поганий. А по-друге, коли ви стрілятимете з гармат, танків і мінометів по своїх ворогах, то, швидше за все, поцілите в дітей, їхніх мам та бабусь. А там, захищаючи їх, стоятиму я. Тому вам доведеться стріляти і в мене".
"Але як же нам тоді захистити свій будинок від ворога?" - порушує замислену тишу найжвавіший із "бійців". "А ось цього я поки що не знаю, - не боїться зізнатися Данило. - І, очевидно, ніхто з дорослих не знає, оскільки ми живемо на війні. Я сподіваюся, ви будете рости і знайдете відповідь на це запитання. І одного разу навчите нас, як жити, як захищати свій дім і не вбивати дітей".
І щось мені підказує, що його надії не марні. Як не марні зусилля всіх тих, хто, як і він, залишивши затишний офіс, розпрощавшись із розміреним ритмом життя, забувши про сон та відпочинок, ризикуючи здоров'ям, а то й - життям, збирає гуманітарні вантажі, вивозить із лінії вогню старих і дітей, організовує для них лікування та відпочинок оддалік розривів снарядів. Вони не можуть припинити війну. Але вони готові на все, щоб зупинити лік дітям, яких вона вбиває та калічить.