Павло Гірник ніколи не думав про гроші. А, може, й думав - коли їх не було.
Бо коли намацував у кишені бодай копійчину, якої вистачало на хліб і ще на щось до хліба - грішми не переймався. До наступного хліба. Такий-от він не пристосований до життя чоловік. Поет - і все цим сказано.
Хоча поети теж бувають різні. Та Павло Гірник - поет від Бога. Більше ні на що, крім як писати вірші, не здатний. Ні заробити копійку, ні її витратити. Навіть з Шевченківської премії, яку йому присудили 2009 року, використав на свої потреби якусь дещицю: добудував хату в селі. А значно більшу частину віддав незнайомому діловому чолов'язі, який буквально в момент вручення грошової частини премії опинився біля щасливих лауреатів і, підтриманий кимось дуже впливовим, переконував їх інвестувати кількадесят тисяч гривень у його надійний фонд, який за рік принесе їм удвічі більше. Павло повірив. І більше своїх грошей не побачив - бо фонд до року не дожив.
- Не один же я такий легковірний там був, - виправдовувався Гірник згодом. Хоч люди, які знають його давно, анітрохи не здивувалися. Ну отакий він, цей Павло. Одне слово - поет. Колись навіть у вірші "Урок" сам дивувався:
Запитують мене у класі діти:
"Скажіть, письменник скільки заробля?"
…Відкіль оця хвороба - все на світі
Ще змалечку підбити до рубля?!
Гірника ця хвороба точно оминула. Та з літами почали дошкуляти інші хвороби. А з ними - інші думки: про вік і неміч. Разом із цими думками почав навідувати страх стати комусь тягарем. Навіть зібрався було в АТО: щоби, коли що, р-р-раз - і нема його на світі. Проте кому на фронті потрібен 60-річний чоловік, який не вміє нічого, крім як писати вірші?!
Тому Гірник так і живе, як пише Вікіпедія, "у скрутних умовах в селі Садовому поблизу Деражні - районного центру Хмельницької області". Вже рік отримуючи пенсію - 988 гривень. Коли оформляв її у районному відділенні Пенсійного фонду, йому дали підписати ще якийсь папір: прохання про встановлення доплати до пенсії за особливі заслуги перед Україною. Адже, що не кажи, Гірник - єдиний в області лауреат Шевченківської премії. Всього лауреатів - вихідців з Хмельниччини є дев'ятнадцять, але інші лише родом звідси, а заробляли свої звання й визнання вже у столиці. А Павло подолякує все життя. Міг би бодай у Хмельницькому жити - все-таки місто, тут виріс, друзі тут, є де жити, та й комфорт міський: це не сільське бездоріжжя й зручності у дворі. Але ж ні, занесло його в село. Тобто сам себе туди все життя посилав: учителювати. Отак знімався з міського "довольствія" - і їхав навчати сільських дітей української мови та літератури, живучи на картоплі й хлібі.
І от якось до його сільської хати в Садовому принесла листоноша офіційного листа з обласного центру - "Витяг з протоколу №205 засідання робочої групи з питань встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною при Хмельницькій обласній державній адміністрації від 28 вересня 2016 року". "Слухали, - було написано в тому протоколі, - клопотання Деражнянської районної державної адміністрації про встановлення пенсії за особливі заслуги перед Україною Гірнику П.М. Вирішили: відхилити клопотання в зв'язку з відсутністю заслуг". І підпис в.о. заступника голови Хмельницької облдержадміністрації Валерія Олійника.
Отакої! Але ж у положенні про Національну премію України імені Тараса Шевченка чорним по білому написано, що це - державна нагорода України. А в законі "Про особливі заслуги перед Україною" вказується, що особи, відзначені державними преміями України, мають право на надбавку до розміру заробленої людиною пенсії в розмірі від 20% до 40% від прожиткового мінімуму, визначеного для осіб, які втратили працездатність. І цю надбавку мають чимало лауреатів Шевченківської премії, які досягли пенсійного віку. Чому ж Гірник її не заслужив?
Цікавлюся цим у вже повноцінного (без "в.о.") заступника голови Хмельницької обласної держадміністрації Валерія Олійника. Насамперед запитую, чи відомо йому, хто такий Павло Гірник. "Е-е-е, - силкується згадати Валерій Цезарович. - Наче чув, але… не пам'ятаю". Кажу, що це єдиний лауреат Шевченківської премії, який мешкає на Хмельниччині, - проте підписом В.Олійника позбавлений доплати до пенсії за заслуги перед Україною. "Ой, я стільки тих паперів підписую, - відмахується чиновник. - Доручу, щоб розібралися".
Воно наче й правда: у заступника з гуманітарних питань купа справ - нема коли у всі вникати. Але ж Валерій Цезарович не просто чиновник із досвідом, а й із чотирирічним (2011–2015) стажем начальника Хмельницького міського управління освіти. Гірник уже був тоді лауреатом найвищої у країні творчої відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Однак, як бачимо, це не підстава для того, щоб його прізвище знав начальник від освіти. Може, це тому, що В.Олійник за першою, педагогічною, освітою - не філолог, а історик? Але й тоді мав би знати ім'я Гірника - адже саме Павло був серед тих найперших і найсміливіших, хто насправді виборював українську незалежність на Хмельниччині. А може, це незнання від того, що Валерій Цезарович ніколи до пуття й не вчителював - бо ж кілька місяців у школі наприкінці навчального року і літні канікули навряд чи назвеш педагогічним стажем. А інші посади на державній службі, вочевидь, не вимагали знати видатних земляків. Хіба що тих, які чимось можуть допомогти району чи області матеріально. Та це точно не Гірник з його мінімальною пенсією.
Власне, які можуть бути претензії до конкретного чиновника? Адже нині на посадах найчастіше такі тимчасові люди, що рука не піднімається назвати їх державними службовцями. Бо державні - це ті, що служать державі, а не тому вищому чиновникові, який їх "підтягнув за собою". Державні - це ті, що мислять державними категоріями, що розуміють: націю формують люди, які здатні найпростішими, найдоступнішими словами змалечку достукатися до дитячих сердець, аби наповнити їх любов'ю до України. Не випадково ж до шкільної читанки багато років тому потрапили чотири рядочки Павла Гірника - тоді ще не лауреата, а просто справжнього поета, - в яких уся суть його життя і творчості:
У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна,
І серце стало.