"Кожен вибрав те, що йому більше підходить, - каже Олена Лебідь, одна з засновників Благодійного фонду "Свої", найбільш відомим проектом якого є знаменита Фролівська, 9/11. - Добре, що ми так підібралися, і кожен робить те, що йому під силу. Адже якби кожен одночасно гнобив чиновників, допомагав онкохворим та опікувався дітьми, він би відразу з'їхав з котушок".
Олена Лебідь координує освітні та дитячі програми фонду. Вона вибрала те, що, взагалі, робила все життя. Тільки в іншій формі. Зразу після інституту Олена пішла викладати іврит у єврейській школі, де пропрацювала понад 20 років, була завучем з виховної роботи. "Від своєї роботи отримувала масу задоволення, - згадує вона. - Не від школи як інституту, а від наявності там дітей. Діти - це мій колектив. Я не дуже люблю дорослих, але дуже люблю дітей.
Звільнилася в серпні 2016-го. Повірила у власні сили, і мені стало трішки тісно. Поза школою я можу принести більше користі іншим людям і в інших обсягах. Адже в дітей, з якими я працювала, є батьки, і, за великим рахунком, в них усе гаразд. Хоча насправді в дітей усе гаразд, якщо поруч із ними є розумні дорослі, що, на жаль, велика рідкість".
- Олено, з чого почався твій Майдан?
- Мій Майдан почався в січні 2014-го. Я людина аполітична і до 2004 р. заледве могла назвати президента нашої країни, не кажучи вже, наприклад, про прем'єр-міністра чи голову Нацбанку.
Оскільки політичною ситуацією я не володіла, то довго не могла зрозуміти, що коїться. Але я дуже болісно реагую на несправедливість. Коли побили студентів, ми пішли на акцію протесту. Однак я все ще не розуміла, що можу зробити особисто я. Мені здавалося, що я нічого не вмію й ні на що не можу вплинути. Спостерігаючи за подіями, я почала розуміти, що на Майдан вийшли такі ж, як я, і, мабуть, я все-таки щось можу. Але просто прийти й запитати, чим допомогти, мені було важко. Я не дуже впевнена у власних силах людина.
У січні, коли все стало дуже серйозно, я вже просто фізично не могла сидіти вдома. Я давно була знайома з Арсенієм Фінбергом. Побачила у Фейсбуку, що вони організували екіпажі, які розвозили допомогу, і подумала: ось це, мабуть, робити зможу. Написала Арсенію, що в нас є машина і ми готові діяти. Він відразу відповів, що в Жовтневий палац треба завезти п'ять ковдр, купити їх там-то: "Дай номер карти, я скину гроші". Мене це шокувало, - адже наше знайомство було поверхове. Я почала ставити безліч уточнюючих запитань, на що досить конкретний Арсеній відповів просто: "Давай номер карти". Через кілька хвилин на ній були гроші. Ми зробили все як треба.
На Майдані ми збирали потреби на локаціях, закріплених за нами, і розвозили їм допомогу. Я відчула, що можу бути корисною, відчуття незручності зникло.
- А Фролівська для тебе як почалася?
- З початку. Певна річ, усе не обмежувалося тільки екіпажами. Зав'язувалися якісь стосунки, контакти, утворювалися групи. Наші телефони розповзлися по Інтернету, й одного разу мені зателефонувала сім'я, яку треба було поселити. Я не знала, що з цим робити. Арсеній дав мені телефон Оксани Сухорукової, сказавши, що вона працює в КМДА і всіх поселяє. Це був березень 2014-го. Я зателефонувала, ми вияснили, що Сухорукова в КМДА не працює й нікого нікуди не поселяє. Але проговорили ми тоді години півтори.
Було дуже багато людей, які називалися Волонтерською сотнею, і між собою ми були знайомі переважно або по телефону, або по Фейсбуку. З подачі Арсенія Фінберга, ми вирішили розвіртуалізуватися. На той час інтернет-магазин "Розетка" вперше виділив понад мільйон гривень на харчування людей у компактних поселеннях. І ми зрозуміли, що вдвох-учотирьох нам цього не подужати, допомога має розподілятися рівномірно й справедливо, процес годилося якось структурувати.
У березні 2014-го Арсеній зібрав усіх у прес-центрі Майдану. Там були всі, кого я тепер знаю, - Оксана Сухорукова, Леся Литвинова... Були люди, які тоді тільки переїхали й пізніше склали осередок організацій "Восток SOS", "Крим SOS", "Донбас SOS". Ми розповіли одне одному, хто ми й що робимо, обмінялися телефонами, якось структурували діяльність і надавали допомогу вже доцільніше. І якщо, наприклад, я робила замовлення в компактне поселення в Пущі-Водиці, то на крики в соцмережах, що там голодують діти, з повною відповідальністю могла заявити: це - неправда.
У Фейсбуку ми розмістили дорожню карту з усіма нашими телефонами. Мій, наприклад, значився як "координація й харчування компактних поселень". Але люди телефонували, куди вдавалося додзвонитися, пропонували речі, іграшки тощо. У кожного з нас удома був маленький склад.
У червні 2014-го ми побачили, що переселенці є не тільки в компактних поселеннях, - їх багато, вони скрізь. Тоді ми вирішили, що треба облаштувати якийсь відкритий пункт видачі. Арсеній Фінберг знайшов приміщення на Фролівській. У серпні ми перевезли туди все, а у вересні вже почали приходити люди.
- Як на Фролівській з'явилися діти?
- Із батьками, певна річ. Які були дуже травмовані, і їх було дуже багато. Такого масштабу ми не очікували. Ніхто не розумів, що відбувається, і це був шок. Уперше, коли ми оголосили, що видаємо продуктові набори, я приїхала години на два раніше, - від воріт до ВО "Укрпротез" люди стояли в кілька рядів. Мені стало страшно - і що продуктів на всіх не вистачить, та і як взагалі відчинити ворота? Я розуміла, що люди у стресовому стані й свої емоції погано контролюють.
І всі вони були з дітьми. З ними виїжджали передусім - пересидіти два-три місяці. Діти крутилися, заважали батькам, яким було не до них. Багато хто з них вередував, плакав, їх було жаль, хотілося всіх обняти і якось розважити.
Колись давно один друг мене навчив: давати треба так, щоб можна було взяти. Ми завжди намагалися робити саме так. Ми почали придумувати для дітей якісь заняття, розваги. Спочатку з'явився ігровий намет, куди ми складали іграшки. Доки батьки отримували допомогу, з дітьми в наметі завжди був волонтер. Прямо на вулиці поставили телевізор.
Потім стали приходити старші діти. Для них теж захотілося зробити щось хороше. І тоді я зрозуміла: мабуть, це те, чим мені слід займатися. Це те, що я люблю і що в мене виходить. Так на Фролівській з'явився літній табір.
Для мене завжди важливо не просто кружляти дитину й робити їй щось приємне, але щоб вона повірила тобі, заспокоїлася, і щоб це було для неї корисно. Тож, якщо стоятиме вибір - екскурсія в аквапарк чи на якесь виробництво, я завжди виберу друге. Дітям цікаво і те, і те. Але в другому випадку це враження з продовженням. Наприклад, дітям цікаво дивитися, як роблять цукерки. А коли їм ще й дозволять взяти участь у процесі, та ще й можна буде взяти щось із собою, - то це як якірець абощо. Хай навіть у тебе зараз тимчасова домівка.
- Що являв собою перший літній табір?
- Це був денний табір за типом шкільного, з 10.00 по 18.00. Зміна - тиждень, брали дітей із 12 років, які можуть дістатися на Фролівську самі, всього - 30 дітей. Але, починаючи з другої зміни, в нас під ворітьми опинялися діти з попередньої зміни. Доводилося їх підбирати. Ці діти досі з нами, допомагають як волонтери, хоча дехто вже навчається в інституті.
Основною метою було показати дітям, що в Києві жити не страшно. Що велике місто - це завжди великі можливості. І те, що сталося, - може стати кроком до чогось хорошого. Діти легше переживають катаклізми, якщо їм допомогти.
У таборі були майстер-класи, ігри, екскурсії, квести - все, що тільки можна придумати. Був ляльковий театр. Кожна зміна дітей писала сценарій, і в суботу ми запрошували на виставу батьків.
Екскурсії намагалися підбирати такі, щоб це було те, чого вони не можуть побачити самі, або ж які можуть допомогти у виборі професії. Наприклад, у ветклініці показували дітям роботу ветеринара. На підготовленій собачці їм демонстрували процедури.
На Подолі є двоповерховий музичний магазин. Один із його працівників проводив для дітей екскурсію, дозволяв пограти на всіх музичних інструментах. Закінчувалася екскурсія в підвалі, де стояло безліч різних барабанів. Дві з половиною години неймовірного кайфу для дітей, - іти вони не хотіли.
Ми водили їх на телебачення, в банк. Хотіли показати їм такий Київ, якого вони не змогли б побачити самі. А заодно, можливо, дати профорієнтацію. Одна дівчинка (тепер вона вже навчається в інституті) якось сказала: "До війни я хотіла стати продавчинею. Живучи вдома, я бачила тільки магазин і не знала, що у світі є стільки всього. Тепер я можу вибирати". Раніше цю думку я боялася для себе формулювати...
- Усіх цих програм уже немає? В якому стані тепер Фролівська?
- У стані ліквідації. Вже більше року там нічого немає. Ми закриваємо її повністю, залишивши для себе допомогу людям, котрі об'єктивно не можуть вижити самі. Люди, в яких була мета влаштуватися в новому житті, це зробили. Залишився гуманітарний туризм, коли приходять і кажуть: "Дайте подивитися, що у вас є". - "А що вам потрібно?" - запитуємо. - "Не знаю, щось хороше…"
Коли людина робить щось безоплатно, вона хоче розуміти, для чого це робить. У певний момент ми перестали це розуміти. І вирішили, що залишимо т.зв. патронаж. Зробили базу сімей із соціально незахищених категорій, які за жодних умов (ні там, ні тут) не можуть вижити самостійно, - сім'ї з тяжкохворими дітьми або дорослі, прив'язані до лікарні, лежачі хворі. Це більш доцільне надання допомоги.
Дитячі програми ми залишили, але трохи змінили їх. Діти і ті, хто не може вижити самостійно, - категорії, яким ми допомагаємо адресно.
- Скільки сімей під вашою опікою?
- Близько ста. 70 сімей із дітьми-інвалідами, 10 - у яких є інваліди дитинства, ще кілька - в яких батьки або один із них мають інвалідність 1-ї та 2-ї груп.
- Тільки переселенці?
- Ми мали встановити чіткий критерій, інакше не зможемо пояснити, чому, наприклад, цьому дідусю-киянину ми допомогли, а іншому - ні. Тому встановили для себе категорію - люди, які постраждали від бойових дій. Це не тільки переселенці, а й ті, хто живе в "сірій зоні".
- Фролівську, на відміну від БФ "Свої", знають усі. Коли вона набула статусу благодійного фонду?
- Спочатку був створений фонд. Упродовж місяця при ньому як проект з'явився волонтерський центр на Фролівській, 9/11. На той момент ми ще не усвідомлювали, що ми - фонд і треба думати про впізнаність, бо це допомагає в діяльності. У нас не було ні офісного приміщення, ні логотипу. Ми думали, що зараз хутенько всім допоможемо й розбіжимося. І для нас не мало значення, як усе це називається. До речі, те, що номер будинку (9/11) збігся з відомою службою порятунку, помітили не ми, а люди, які приносили допомогу.
- Фролівська - не єдиний проект?
- Ні. Зараз, наприклад, я займаюся проектом "Це моя країна" - поїздками дітей із "сірої зони" по Україні. Розпочинався він із дітей переселенців. Але тепер ними займаються багато, на відміну від дітей, які живуть у прифронтовій зоні. Дуже важливо показати їм, що про них пам'ятають, що вони - наші, і Україна - їхня країна. А для того, щоб діти її полюбили, вони мають побачити прекрасні місця й людей, які добре до них ставляться. Так, недавно діти з села Валер'янівка Донецької області подорожували Тернопіллям. Я переконана: це дасть більший результат у майбутньому, ніж будь-який виховно-патріотичний захід у школі.
Переселенці, які живуть у Києві, досить добре адаптувалися, знайшли роботу, перед канікулами завжди телефонують і просять: "Візьміть дитину. Ми оплатимо повну вартість поїздки. Знаємо, що у вас завжди цікаво". Ми беремо таких дітей. Важливо, щоб діти з прифронтової території подружилися з тими, хто живе в Києві, щоб вони відчували єдність і щоб у них були друзі по всій Україні. Якщо є можливість з'єднати в проекті різних дітей, ми це завжди робимо. Дитячі враження дуже сильні.
- Як збираєте дітей? У фонду є представництво в "сірій зоні"?
- Представництва немає. Раніше ми збирали дітей через волонтерів, які вийшли з Фролівської і відкрили свій фонд "Україна без меж". Вони їздять по школах у прифронтовій зоні.
Недавно розпочали проект "Громадська мережа". Його мета - створення мережі й відкриття на місцях ніби консультаційно-координаційних центрів. Поки що в чотирьох містах - у Запоріжжі, Лисичанську, Миколаєві, Івано-Франківську.
У нас також є футбольний проект - возимо дітей з Мар'їнки, Торецька та Лисичанська на турніри, допомагаємо формою, м'ячами тощо. Мета - щоб діти займалися спортом, а не вешталися вулицями.
- Як трансформувалися дитячі проекти Фролівської?
- Суботній клуб "Під дахом" виріс із нашого літнього табору. Готуємо старшокласників до ЗНО з історії України та української мови. Переважно це діти-переселенці. Але залучаємо й дітей із сімей у СЖО. Діти можуть приходити до нас зі своїми шкільними друзями. Працює, як сарафанне радіо. Якщо колись отримаємо фінансування, це буде дуже хороший дитячий клуб, куди зможуть приходити всі, кому це буде треба. Поки що ж є проблеми з приміщенням. Проект повністю волонтерський, як і всі інші, крім "Громадської мережі" та реабілітаційного "Центру 9/11". В останній ходять особливі діти з наших патронажних сімей. Завдання реабілітаційного центру - трохи звільнити батьків, дати їм можливість відпочити, поки діти на заняттях.
- Фролівська починалася з пожертвувань багатьох людей. Як тепер фінансуються проекти?
- Футбол і "Це моя країна" підтримує "Розетка". Волонтери працюють безоплатно.
"Центр 9/11" - грантова підтримка International alert та "Ашан". Тут ми можемо дозволити собі найняти якихось фахівців.
Суботній клуб - на волонтерських засадах.
"Громадська мережа" - грантовий проект посольства Нідерландів.
Усе інше, ліки й хворі - збір у Фейсбуку, це справді пожертвування звичайних людей.
- Олено, я знаю, що у вашій роботі є багато дуже сумних, тяжких історій; є складнощі з держчиновниками та державними структурами; є депресія і вигоряння. Не буває такого, що хочеться все кинути?
- Кинути, і що?
- В Ізраїль виїхати, наприклад.
- Я не хочу нікуди їхати. Це мій дім. Усі мої родичі живуть в Ізраїлі. Якщо я раніше не виїхала з ними, то вже тим більше не зроблю цього тепер. Бо тепер це вже справа честі, чи що, совісті. Кинути те, що ти любиш, у тяжкому стані - якось уже зовсім непорядно.
- Від чого тебе найбільше накриває розпач?
- Я працюю з дітьми. Спрощено кажучи, розповідаю їм про те, що брехати негарно, треба жити чесно. І коли діти бачать, що люди, які живуть нечесно, зовсім незле почуваються і в матеріальному, і в моральному планах, і жодним чином їх за це не спостигає покарання, - то мені важко пояснювати, чому треба жити чесно. Ні за що зачепитися, коли серед державних мужів повно крадіїв, мерзотників і негідників; коли незрозуміло, що з тобою стане, якщо ти будеш чесним. Чи зможеш ти жити чесно завжди? І якої межі ця чесність має сягати? Від цього, звісно, накриває. Складно пояснити дитині, що сміття треба кидати в урну, коли дорослі розкидають його навколо себе. Накриває від дисонансу між тим, що ти кажеш дітям, і тим, що бачиш. Накриває від непрофесіоналізму.
Зі школи я пішла ще й через неможливість особистісного розвитку. На самоосвіту вчителю просто бракує часу, немає мотивації. Серед моїх друзів є вчителі, якими я захоплююся, дружбою з якими пишаюся. Але більшість учителів абсолютно не хочуть рости, не хочуть учитися, відповідати сучасному життю. І я навіть не знаю, чи вирішить це зарплата. Мабуть, щоб відбулися зміни, до школи має прийти нове покоління вчителів.
Однак насправді накриває мене рідко. Я готова до гидот світу.
- Це тому, що ти така оптимістка, чи тому, що працюєш із дітьми?
- Кожен вибирає собі справу посильну, до якої більше душа лежить. Я люблю спілкуватися з дітьми. Так, мене накриває все інше, що я бачу тут, - мені боляче, мені тяжко. Але я роблю те, що можу. Я роблю це без грошей. Отож маю отримувати моральне задоволення. Мені не треба, щоб люди, яким я одного разу допомогла, мені дякували. В таких ситуаціях я почуваюся ніяково. Мені досить розуміти, що зараз 15 дітей подорожують Україною, і це добре: повернувшись додому, вони про це розповідатимуть. Навіть якщо я їх ніколи не побачу і вони ніколи не дізнаються, що це я організувала для них.
Можливо, не впадати в депресію мені допомагає те, що в мене завжди є підтримка вдома. Хоча депресія й вигоряння - "друзі" волонтерів. Від цього нікуди не подінешся. І я від цього не тікаю. Ми працюємо разом, разом приймаємо рішення.
- А що потім?
- Діти - це те, чим варто займатися. Що ми дамо їм зараз - те й матимемо через багато років. Діти - маленькі люди, яких часто кривдять. А мені б не хотілося, щоб так відбувалося. Тому, думаю, так чи інакше, в цій темі я буду завжди. Я бачу сенс у тому, щоб віддавати дітям наші знання, показувати їм світ, плекати активних громадян. Я це розумію, люблю, і це приносить мені задоволення.