Останнім часом Україна дедалі більше відходить від радянської моделі героїзації історії і схиляється до поширеної в Західній Європі т. зв. віктимологічної моделі національної пам'яті - вшанування жертв.
Ми чимдалі більше говоримо про втрати й жертви, яких зазнав наш народ у різні періоди, а не про перемоги і героїв. А якщо ведемо мову про втрати, завдані Україні Другою світовою війною, то, крім мільйонів людських життів, не можемо не згадувати про знищення майже двох третин культурного надбання країни. Раз по раз виникають дискусії науковців і культурної громадськості щодо переміщених і втрачених культурних цінностей. На тлі воєнних дій на Сході країни, окупації Криму й частини Донецької і Луганської областей, у контексті непростих відносин із сусідніми державами виникає чимало спірних питань, пов'язаних з культурною спадщиною.
Про це ми й розмовляли з Галиною Сварник - архівістом-джерелознавцем, автором численних публікацій з археографії, джерелознавства, науково-довідкових видань, багаторічним дослідником бібліотеки НТШ та інших історичних колекцій Львівської національної наукової бібліотеки України імені В.Стефаника.
- Галино Іванівно, наскільки актуальною є нині тема повернення переміщених з України культурних цінностей?
Чи нам залишається тільки спостерігати за неспроможністю наших міністерств закордонних справ і культури хоч якось вплинути на повернення кримських колекцій скіфського золота, які затримані в Нідерландах, чи запобігти вивезенню до Російської Федерації десятків картин Івана Айвазовського? Минуло вже більш як 60 років після Другої світової війни, а в Україні досі не складено повного списку переміщених і втрачених культурних цінностей. Питання й надалі залишається гостро актуальним.
Американська дослідниця Патриція Кеннеді Ґрімстед з Гарвардського університету ще наприкінці 1980-х (коли українських дослідників і близько не підпускали до засекречених документів архівів і бібліотек) чи не перша зацікавилася долею архівних та рукописних збірок країн колишнього СРСР (України, Молдови і Росії), порушивши табу щодо теми розпорошення і втрат бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка у Львові, яке діяло з 1873-го по 1944 рік і вважалося неофіційною академією наук у Західній Україні.
- Ви багато років досліджуєте фонди бібліотеки НТШ. Як складалася їхня доля в різні періоди?
- Від часу відновлення НТШ в Україні 1989 року його історії і спадщині присвятили свої публікації десятки науковців. 2012-го почала виходити друком багатотомна енциклопедія "Наукове товариство імені Шевченка".
Бібліотека НТШ почала формуватися 1892 року, ще за часів Австро-Угорської монархії, коли українське друковане слово в Російській імперії було під забороною. Книгозбірня завдячує своїм існуванням жертовній праці багатьох людей. Вона постійно збагачувалася як щедрими дарами - рідкісних рукописів, стародруків, особистих бібліотек та архівів українських діячів, так і виданнями світових наукових товариств і академій, редакцій, громадських організацій та інституцій і була найповнішою й найбільшою книгозбірнею з українознавства у світі. НТШ мало свої музеї, друкарню і книгарню, сприяло заснуванню двох українських вищих навчальних закладів у Львові. На 1939 рік у бібліотеці НТШ було до 250 тисяч книжок та періодичних видань (разом з дублетами), кілька тисяч стародруків ХVІ-ХVІІІ ст., понад 2200 карт, атласів і планів. Відділ рукописів з архівом налічував близько
2500 одиниць зберігання, з яких майже чверть - рукописні книги ХІV-ХХ ст. У вересні 1939-го, після приєднання Західної України до СРСР, було закрито й розформовано бібліотеки, архіви й музеї, ліквідовано монастирські книгозбірні, націоналізовано приватні колекції.
Перестало діяти Наукове товариство імені Шевченка, яке радянська влада вважала націоналістичним. Його бібліотеку й друкарню передали новоствореній Львівській філії Бібліотеки АН УРСР, а музейні збірки розкидали по фондах різних музеїв. Уже в 1940-му розпочалася чистка книжкових фондів працівниками спецфонду та Облліту. До спецфонду вилучили майже всю українську літературу і пресу до 1917 року (коли про радянську владу ще ніхто не чув). Під час німецької окупації українці 1941 року відновили діяльність НТШ і повернули його майно. Література зі спецфондів знову перемістилася на свої полиці. На жаль, частину того, що опинилося в Облліті, нацисти вивезли на паперову фабрику і знищили. З наближенням фронту вони почали здійснювати свій грабіжницький план евакуації культурних цінностей з території дистрикту Галичина. Зокрема - й найцінніших колекцій львівських бібліотек, архівів та музеїв.
Усього в березні-квітні 1944 року нацисти вивезли зі Львова
181 скриню збірок - з Бібліотеки Львівського університету (позначені сигнатурою L I), Оссолінеуму
(L ІI) та бібліотек НТШ і Народного дому (L ІІI). Останнім транспортом вивезено частину архівів з ІІІ відділу Державної бібліотеки (Staatsbibliоthek, Abteilung III). Фірма Henry Roese переправила на залізничний вокзал і завантажила у два вагони 25 скринь цінних рукописів і стародруків з бібліотеки НТШ і Народного дому. Саме тоді було переміщено на Захід унікальні архіви українських військових і політичних організацій та громадських діячів - щоб уберегти їх від радянських каральних органів.
У післявоєнні роки бібліотека НТШ на батьківщині зазнала подальших поневірянь. Про тодішні події детально розповів у своїх спогадах відомий український історик Ярослав Дашкевич. До ув'язнення сталінським режимом (1944-1949) він працював бібліотекарем і бібліографом, завідував Кабінетом Івана Франка у Львівській філії Бібліотеки АН УРСР і став свідком безжального нищення її фондів. Аби витравити націоналістичний дух, бібліотеку посилено русифікували. Стався величезний злочин, коли в українській бібліотеці, що належала Українській академії наук, українська книжка вважалася "иностранной" - на ній ставили шифр "И". Це правда, в яку важко повірити. Втрати Бібліотеки НТШ від 1939 року годі й порахувати - за приблизними оцінками, нині у складі Львівської національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника залишилося близько 65% колекцій бібліотеки НТШ. Решту розпорошено по різних інституціях, містах і навіть країнах.
- А як склалася доля архівів НТШ, вивезених під час німецької окупації до Польщі?
- Драматично. Понад 40 років частина НТШівських архівів пролежала на горищі палацу Красінських Національної бібліотеки у Варшаві. Під час ремонту приміщення, завдяки невідомому злодієві, документи випадково потрапили до рук історика, директора "Українського архіву" у Варшаві Євгена Місила, який на установчих зборах НТШ 1989 року у Львові поставив питання про повернення унікального архіву в Україну. Почалася тривала й складна епопея упорядкування й мікрофільмування документів. Цю роботу здійснювали спільно польські бібліотекарі й українські архівісти. Підсумком праці став виданий мною каталог "Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім. Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві" (2005). Проте це лише половина шляху, бо опис найбільшого архіву - Легіону Українських січових стрільців і досі чекає на своє видання. Та й вроцлавська частина потребує впорядкування й опису.
Отже, варшавська частина архіву НТШ містить документи українських урядів (УНР, 1918-1919; ЗУНР), військових структур (Легіону Українських січових стрільців, 1914-1918; Української Галицької армії, 1918-1920; Партизансько-повстанчого штабу УНР), політичних партій і організацій (Української парламентарної репрезентації у польському Сеймі та Сенаті, 1920-1938; УНДО), громадських організацій (Народної організації українців м. Львова, Українського горожанського комітету рятунку України (від голоду), освітніх товариств (Українського педагогічного товариства "Рідна школа" та "Просвіта"), редакцій періодичних видань ("Свобода", "Життя і знання", "Визволення"); таборів інтернованих в Австрії та Польщі, 1914-1921; видавництв. Особисті збірки таких видатних діячів, як Дмитро Донцов, Олена Кисілевська, Андрій Жук, Євген Архипенко, Іван і Юрій Липа містять рукописи й листування відомих письменників, учених, політиків і військовиків. Про інформативну й джерельну вартість архіву для дослідників свідчать понад дві тисячі використань електронної версії каталогу читачами з більш як
30 країн світу.
Ще драматичніше склалася доля меншої частини архіву, яка через брак транспорту не була перевезена до Варшави і за іронією долі опинилась у відновленому 1948 року Національному закладі ім. Оссолінських у Вроцлаві. Вона досі залишається неописаною. А це частини збірок: Директорії УНР, Ради Республіки, Уряду й Армії УНР (1919-1921) і Партизансько-повстанчого штабу, Української парламентарної репрезентації у польському Сеймі й Сенаті (1921-1939), особовий архів родини Луцьких та інші матеріали редакцій, товариств і установ. Серед цих документів є автографи Михайла Грушевського, В'ячеслава Липинського, Симона Петлюри й інших.
- Яка перспектива повернення в Україну документальних скарбів колишньої бібліотеки НТШ, що опинилися в Польщі?
- Здавалося б, питання однозначне: викрадене окупантами й незаконно переміщене під час війни за кордони України має бути повернуте на батьківщину. Тим більше коли йдеться не про північного сусіда, відомого своєю загарбницькою політикою щодо культурних цінностей, а про члена Євросоюзу з його цивілізованими законами та спільними для всіх конвенціями. Не можна сказати, що Україна не робила жодних спроб урятувати втрачені скарби. Вже у вересні 1945-го дирекція Бібліотеки АН УРСР з ініціативи історика Івана Крип'якевича звернулася до Президії АН з клопотанням про повернення їй матеріалів, вивезених під час німецької окупації до Польщі, але - безрезультатно. За весь післявоєнний період з Польщі до України повернулося лише шість томів товариства "Просвіта", які передав нам - як жест "доброї волі" -президент Польщі Лех Валенса під час офіційного візиту до Києва в 1993 році. Натомість з України, за наказом Сталіна, безперестанку йшли тисячі мистецьких цінностей з київських та львівських музеїв, сотні тисяч книг, стародруків і рукописів зі львівського Оссолінеуму. Такі односторонні "обміни" культурними цінностями тривали до 1980-х. Як твердила радянська пропаганда, цілі ешелони з картинами, скульптурами і навіть пам'ятниками - це був "дар українського народу братньому польському народу".
- Як ви оцінюєте діяльність Міжурядової польсько-української комісії щодо обміну архівами?
- Скандалом обернулося рішення Міжурядової українсько-польської комісії у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей, засідання якої відбувалося в червні 2015 року в Ольштині. Пункт 14 підписаного підсумкового протоколу передбачає "до кінця 2016 року обміняти матеріали Архіву Наукового товариства ім. Т.Шевченка з Національної бібліотеки у Варшаві та бібліотеки Національного закладу імені Оссолінських у Вроцлаві на архів колишнього Національного закладу імені Оссолінських у Львові, що зберігається у Львівській Національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника". Дивує сама можливість такої постановки питання. Адже і заступник міністра культури Ігор Ліховий, який підписав протокол, інші досвідчені експерти з української делегації мали б знати, що пропоновані на "обмін" збірки підпадають під різні юридичні норми. Тема втрат і реституції культурних цінностей між Україною і Польщею та міжнародно-правові аспекти цієї проблеми дуже добре розроблено у працях українських правників В.Акуленка і Ю.Шемшученка, історика С.Кота. Останній нещодавно опублікував ґрунтовний експертний висновок, у якому однозначно твердить: "український Архів НТШ є архівом, який у
1944 р. був вивезений зі Львова під час німецької окупації і після війни опинився на сучасній території Польщі. Цей архів безсумнівно підпадає під поняття реституції втрачених або переміщених в роки Другої Світової війни культурних цінностей. Відповідно до існуючих міжнародно-правових норм, польська сторона мала б після його ідентифікації передати Україні у безумовному порядку. Архів Національного закладу ім. Осолінських був сформований у Львові, ніколи не покидав м. Львів і після створення Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника став частиною її фондів. Тож даний архів не може розглядатися як об'єкт реституції культурних цінностей, незаконно переміщених внаслідок Другої Світової війни". Архів колишнього закладу імені Оссолінських у Львові підпадає під міжнародні правові норми, згідно з римським принципом glebae adscriptі, що гарантують збереження пам'яток на території, де вони були сформовані. Тобто все, що створено на певній території, не підлягає ніяким переміщенням. Обміну, за всіма міжнародними законами, підлягають лише культурні цінності, переміщені внаслідок чи під час війни. Архів закладу є інтегральною частиною збірок колишнього львівського Оссолінеуму, який, за заповітом самого засновника графа Юзефа Оссолінського, в цілості має довічно належати громаді Львова. За міжнародним правом, він не підлягає ревіндикації та будь-якому обміну. Тим більше - незаконно переміщений під час Другої світової війни архів НТШ, який, відповідно до Гаазької конвенції 1954 року, повинен бути безумовно повернутий державі-власнику. Вивезені під час війни бібліотечні, музейні й архівні цінності, згідно з міжнародними угодами, мали бути передані державам, на території яких вони були створені.
Лише звернення, яке в липні 2015 року підписали понад 100 представників наукової та творчої громадськості, музейники, бібліотекарі, архівісти, відомі громадські діячі, та шквал публікацій у пресі якось призупинили цей процес "обмінів". У відповідь на звернення Мінкультури 14.08.2015 р. пообіцяло при вирішенні питання врахувати думку "широкого кола експертів НАН України, Українського інституту національної пам'яті, Інституту історії НАНУ" та "позицію авторитетних фахівців і громадськості".
10 вересня 2015 року було ухвалено також звернення президії НТШ до президентів України і Польщі, в якому "Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, як законний спадкоємець усіх бібліотечних, архівних та музейних цінностей, зібраних за час існування товариства, висловлює рішучий протест проти спекуляцій навколо питання повернення чи обміну документального архіву НТШ, який опинився на території Польщі під час Другої світової війни. Наша спадщина не може бути предметом будь-яких торгів, спричинених політичною кон'юнктурою. Решта ж цінного архіву вже понад 70 років залишається своєрідним "заложником" війни та післявоєнної політики".
Не можна не погодитися із закликом президії НТШ, що "позитивне вирішення справи з поверненням в Україну архіву НТШ сприятиме тіснішому зміцненню міжнаціональних зв'язків, подальшому зближенню наших народів, поглибленню добросусідських відносин у спільному європейському домі. У цей вкрай важкий час, який переживає український народ, зіткнувшись з російською військовою агресією, окупацією Криму та східних областей України, такий приклад був би сприйнятий як вияв солідарності".
Та поки ми дочекаємося вияву доброї волі від наших сусідів, Україна сама повинна навчитися послідовно обстоювати свої національні інтереси й остаточно позбутися комплексу меншовартості та суб'єктності, нав'язуваного нам протягом багатьох десятиліть. Час перестати керуватися в міжнародних відносинах політичними інтересами, використовуючи культурні цінності як розмінну монету для вирішення тимчасових цілей. Тим більше нині, коли відбувається підігріта "третьою стороною" ескалація польсько-українських відносин, а відтак про реституцію культурних цінностей теж ітиметься у складному контексті "волинської постанови" Польського Сейму, яка є "висловленням жалю за втраченими територіями" разом з їхньою "спільною" культурною спадщиною.
Інакше Україні й надалі доведеться плекати політику національної пам'яті лише своїх жертв і втрат, яким немає кінця…
Довідка DT.UA
Галина Сварник народилася 21 червня 1959 р. Закінчила факультет романо-германської філології Чернівецького університету імені Юрія Федьковича.
З 1982-го по 2003 р. працювала в Центральному державному історичному архіві у Львові, одному з найдавніших і найбільших архівів України. Під її загальною редакцією і з її безпосередньою участю в числі співавторів вийшов друком путівник по архіву на 500 сторінок. Починаючи з 1989 р., впродовж 15 років впорядковувала і описувала архіви НТШ, що опинилися в Національній бібліотеці у Варшаві. Підсумком її дослідницької праці стало видання ґрунтовного каталогу-інформатора "Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім.Т.Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві", який здобув високу оцінку в наукових колах України, Польщі, Канади і США. Вивчає й публікує епістолярну спадщину українських діячів науки та культури, зокрема В'ячеслава Липинського, Михайла Грушевського, Кирила Студинського та багатьох інших видатних осіб, чиє життя пов'язане з історією Галичини. Особливо докладно опрацювала архів Дмитра Донцова, дослідивши його ідейну біографію, а також діяльність як редактора "Літературно-наукового вісника". Вивчала родинний архів гетьмана Павла Скоропадського, особисто була знайома з його наймолодшою донькою Оленою Отт-Скоропадською. Переклала українською з німецької мови спогади гетьманівни про родину "Остання із роду Скоропадських". Перекладає документальні джерела та історичні праці, художні твори з німецької та польської мов.