Лідія Василівна Сохань, одна з засновників вітчизняної соціології та соціальної психології, нещодавно відзначила свій ювілей - 90 років. Це величезна розкіш - спілкуватися з людиною, безпосередньо причетною до доленосних змін у нашій історії і становлення української школи соціальних наук. DT.UA поцікавилося поворотами долі Лідії Василівни та її теорією життя як творчого процесу.
- Не випадково ваша наукова школа має назву "Мистецтво життєтворчості" - очевидно, закладені в ній змісти сприяють творчому довголіттю?
-Тривалість життя людини, звичайно ж, певною мірою програмується природою. Але для того щоб увійти в когорту довгожителів, людина повинна багато працювати. Ця ідея "закодована" і в нашій теорії життєтворчості. В її основу покладено уявлення про життя як творчий процес. Він передбачає наявність в особистості специфічних інтелектуальних, емоційно-етичних, вольових рис, потрібних для творчого осмислення й проектування особистістю свого життя. Скажімо, якщо в людини слабко розвинена така інтелектуально-вольова якість як життєстійкість, у важких життєвих обставинах вона може спасувати й відступити від реалізації своїх же планів.
- Поговорімо про життєтворчість стосовно до вашої біографії. Як ви прийшли в науку?
-На це питання не відповіси коротко. У ранньому дитинстві я не мала вираженого бажання, ким стати. Але вже в цьому віці дуже любила гру "Школа". Збирала дітлахів трьох-чотирьох років і в ролі вчительки проводила з ними заняття. Звичайно, читала або розповідала їм напам'ять казки й билини. Під впливом життєвих обставин, сімейного виховання, навчання, читання книжок у мене доволі рано визначилося коло інтересів і уподобань. В 15 із половиною років я закінчила середню школу і мусила вибирати подальшу освіту.
- Здається, ви вже тоді писали вірші...
-Так-так... На той час у мене було кілька віршів. Один з них я послала навіть у "Піонерську правду". Редакторка запросила мене для бесіди, висловила деякі побажання, але я не стала реалізовувати їх і готувати вірш у цю газету, а опублікувала його в школі. Однак інтерес до літературної творчості закріпився й у моїй заяві в Іркутський університет. З великою наївністю і в дусі тогочасних ідейних пристрастей я написала: прошу прийняти мене на філологічне відділення історико-філологічного факультету, бо хочу бути поетесою й оспівувати Батьківщину, Сталіна, Працю. Після успішного складання вступних іспитів мене прийняли в університет, але на настійну рекомендацію декана факультету зарахували на історичне, а не філологічне відділення. Цей відступ був моєю помилкою. Історією я так і не захопилася, а свій інтерес зосередила на людині, її психології й особистісному розвитку.
Помітивши це, доцент кафедри педагогіки висловив навіть готовність займатися зі мною психологією додатково і дав програму вивчення психології за фундаментальною працею С.Рубінштейна "Основи психології". Цей інтерес закріпився, і завдяки низці обставин після закінчення університету я вступила в аспірантуру Інституту філософії АН СРСР, сектор психології, яким керував сам С.Рубінштейн. Психологія особистості стала провідним напрямом моєї наукової діяльності. Але до поезії я все-таки повернулася на завершальному етапі життєвого шляху. Перший том мого ювілейного двотомника "Поезія життєтворчості" фактично відтворює в поетичній формі мій життєвий шлях і мої життєві уподобання.
- А як ви опинилися в Інституті філософії АН у Києві?
-Після закінчення аспірантури й захисту дисертації для мене відкрився шлях у науку. Правда, я не відразу вийшла на нього. Мені довелося три роки працювати редактором у видавництві "Знання". Після переїзду в Харків майже шість років викладала філософію в педагогічному, а потім медичному інституті, навіть завідувала кафедрою. У 1961-му за конкурсом я стала науковим співробітником Інституту філософії АН України, і ми з сім'єю переїхали в Київ. Добре пам'ятаю життя інституту в 1960-ті. Як завідувачці відділу історичного матеріалізму, мені доволі щільно доводилося спілкуватися і з його директором академіком Павлом Васильовичем Копніним. Однак тільки в 1969-му мені випала можливість реалізувати свій головний інтерес - зайнятися психологією особистості, очоливши створений в інституті відділ соціальної психології. Я керувала ним понад 30 років.
- Протягом 10 років, з 1968-го по 1978-й, ви очолювали українське відділення радянської соціологічної асоціації. Які досягнення соціології в Україні за цей період є найбільш значущими?
-Соціологія тоді справді інституалізувалась як значуща сфера соціального знання й посіла гідне місце в структурі української науки. На завершальному етапі цього періоду в Інституті філософії було створено відділ методології, методики і техніки соціальних досліджень, який очолював спочатку Мирослав Попович, а потім - Вілен Чорноволенко. Тоді ж започаткувалися прикладні соціологічні дослідження, зокрема було здійснено фундаментальне соціологічне дослідження населення України.
За матеріалами досліджень з'явилися публікації. Було видано перший в Україні збірник "Соціологія на Україні". Соціологи брали активну участь у складанні актуальних тоді планів соціального розвитку колективу. Складений за нашої участі план соціального розвитку колективу Львівського телевізійного заводу навіть висунули на державну премію - забракло лише одного голосу в експертній комісії для її присудження. В освітній системі розгорнулася підготовка професійних соціологів. Почали формуватися соціологічні центри в Києві, Харкові, Львові. Пізніше в системі Академії наук України було створено Інститут соціології, що успішно функціонує вже понад 20 років.
- Було б цікаво довідатися, що ви вважаєте своїм найважливішим внеском у науку?
-Істотним досягненням стало формування творчого наукового колективу у відділі соціальної психології. Далі була розробка цим колективом концепції життєтворчості, яку викладено в серії монографій, налагодження творчої співпраці з фахівцями інших наукових установ і навчальних закладів і як підсумковий результат усієї цієї діяльності формування наукової школи в системі української науки - школи "Мистецтво життєтворчості". Рішенням колегії Міністерства освіти і науки України в 1990 р. Хортинський багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр визначили своєрідним експериментальним майданчиком для втілення в життя ідей школи "Мистецтво життєтворчості". Ця унікальна співдружність науки і педагогічної практики триває понад 20 років.
- Ваш життєвий шлях, що охоплює майже століття, припав на трагічну добу революцій, війн - світових і локальних. Ви є учасницею Великої Вітчизняної війни. Як усе це позначилося на вашому світосприйнятті та долі?
-Я вкрай болісно пережила у свої п'ять років конфіскацію нашого господарства й виселення сім'ї з дому за несплату податків, які наприкінці 1920-х - початку 1930-х були непомірні. Як зараз пам'ятаю: сиджу на колінах на кухні і з болем дивлюся у двір, де, тримаючи за вуздечку, двоє чоловіків виводять з двору наших коней - улюблених орловського рисака Серго й кобилицю Леді.
Для мене тоді ще не вичіткувався факт найбільшої несправедливості. Тато, Василь Приваленко, народився в Білорусії. У дев'ять років залишившись без матері, змушений був уже з дитинства підробляти. Влітку пас гусей, а ставши дорослішим, працював наймитом у заможних селян. У 16-річному віці він разом із родичами переїхав у Новосибірськ. І лише в 1920-му, одружившись, купив на виплат будинок у селі й завів господарство. А в 1929-му все конфіскували. Мені було шкода залишати улюблений будинок і втрачати те, що було дороге серцю. Але нові враження від життя згодом ці переживання заглушили.
Велика Вітчизняна війна стала для нас найтяжчим випробуванням. Тоді, коли Київ бомбили і нам оголосили, що почалася війна, мені було 16 років, і я була студенткою Іркутського університету. Ця звістка стала найбільшим потрясінням. Після складання іспитів літньої сесії нас, групу студентів, відправили на Байкал у рибальські бригади. Там ми замість рибалок, які пішли на фронт, ловили рибу. Потім я повернулася в Новосибірськ до батьків і два роки працювала в райсоцзабезі. Закінчивши курси медсестер, готувалася їхати на фронт. В один з робочих днів нам оголосили, що ввечері відбудуться збори колективу, прийматимуть заяви добровольців на фронт, під Сталінград. Це була одна з найбільш кровопролитних точок війни. Я написала заяву у військкомат з проханням призвати мене в армію й направити під Сталінград. Аж тут виявилося, що потрібну кількість добровольців уже набрали, і збори скасували. Тоді я долучилася до групи однолітків, які в госпіталі допомагали пораненим. Згадуються й тяжкі повоєнні роки зі щоденним пайком 500 г хліба. Загалом, була можливість багато чого побачити, зрозуміти й осмислити.
- Як вам вдавалося поєднувати наукову й викладацьку діяльність, а також громадську роботу з сімейними обов'язками й вихованням дітей? Ви виростили двох чудових синів!
-Це найважче в житті жінки. Мені пощастило. Мій чоловік Павло Сохань також займався наукою і викладав. Він відомий історик, болгарист, археограф, фахівець із джерелознавства, протягом двох десятиліть очолював створений ним Інститут української археографії і джерелознавства НАН України. Тому він із розумінням ставився до моєї діяльності. Хоча в реальному житті в мене виникали часом досить важкі ситуації. Лишень ревнощі чого варті!
І все-таки вважаю, що всю енергію любові, даровану мені природою і вихованням, я виплеснула на свого чоловіка. Ми з ним познайомилися в Сочі в санаторії під час літнього відпочинку. У нашій зустрічі було щось містичне, хоча філософу-матеріалісту й не личить так оцінювати життєві обставини. І все-таки… Коли я - редактор одного зі столичних видавництв - збиралася у відпустку й прощалася з колегами, одна з них, пильно дивлячись на мене, заявила: "Лідіє, ти приїдеш не сама". Я запитала, чому вона так думає, і колега відповіла: "Уся ти якась зараз така!" І її припущення збулося. Приїхавши в санаторій, вранці я пішла в їдальню. Біля їдальні групками стояли відпочивальники. Виявляється, мала бути прогулянка морем. Я поспішила в їдальню. Відчиняю двері - зал порожній, і тільки за столом прямо навпроти дверей сидить юнак і квапливо поглинає сніданок. Це був Павло. Наче хтось навмисно інсценував цю ситуацію! З їдальні ми вийшли майже одночасно, а вже на катері познайомилися. Повернувшись додому з санаторію, ми уклали шлюбний союз, у якому прожили майже 60 років, виростили й виховали двох синів. Рік тому Павло Степанович пішов із життя.
Але я безмірно вдячна долі (а свою ж долю людина творить сама), що мені довелося пережити найпрекрасніше з усіх почуттів, дарованих людині природою і культурою, - почуття кохання!