Дмитро Щигельський - білоруський психіатр та опозиціонер з Білоруського народного фронту, 2001-го поставив президентові Білорусі О.Лукашенку діагноз "мозаїчна психопатія", після чого разом з родиною змушений був переїхати до США.
Багато хто називав його шарлатаном, стверджуючи, що у 29-річний на той час лікар ще не мав достатньої кваліфікації, щоб ставити такі діагнози, до того ж заочно. Однак сам Дмитро говорить, що діагноз, по суті, ставив навіть не він, а сотні лікарів-психіатрів, чиї обговорення він скрупульозно записував з 1994 р., коли О.Лукашенко був ще кандидатом у президенти. Потім ці записи він скомпілював, упорядкував і відредагував.
Сьогодні Дмитро Щигельський - партнер у медичному бізнесі в США, автор невеликої організації "Білоруси у вигнанні", що ставить за мету створити (не тільки в Америці, а й в Європі) мережу білорусів-фахівців - адвокатів, бізнесменів, політологів тощо, - які можуть стати корисними, коли в Білорусі почнуться зміни.
В Україну Дмитро приїхав у червні 2015-го - попрацювати в евакуаційній бригаді, куди в той час ПДМШ ім. Пирогова набирав усіх, була хто мав хоч якусь медкваліфікацію. За його словами, "багато білоруських націоналістів вважали, що зобов'язані повоювати за Україну, будучи впевненими, що росіяни з високим ступенем ймовірності потім підуть у Білорусь. Тож якщо ти в Україні не був, то й розмовляти з тобою нема чого".
"Зі мною приїхав ще один лікар-психіатр з окупованої території, - розповідає Дмитро. - Тоді дуже гостро постали проблеми наркологічних і психічних розладів. Найближча допомога - Харків, куди у вкрай важких випадках бійців доставляли вертольотом тільки на другий-третій день. Психіатрична служба була завалена. До початку війни на всю країну - дев'ять армійських психіатрів (!). Серед мобілізованих психіатри були, але на фронт їх часто направляли звичайними начмедами в батальйони.
Мобільні госпіталі мають два відділення - хірургічне й госпітальне, в якому за штатом має бути психізолятор, оскільки проблема психічних розладів на війні актуальна завжди. Але не було психіатрів - не було й психізоляторів. Тож коли дізналися, що ми - психіатри, нас забрали в госпіталь, де я й працював загалом п'ять місяців".
ПТСР, депресії і проблеми адаптації
- Дмитре, кажучи про наркологічні проблеми, ви мали на увазі насамперед алкоголізм?
- І наркоманію теж.
- Де в АТО дістають наркотики?
- По-перше, коноплі ростуть на Донбасі. По-друге, їх привозять. Як і амфетамін, і метамфетамін, на сленгу - фен. Це досить потужний психостимулятор. Він знімає страх, напругу, втому, прискорює реакцію і додає витривалості.
Під час Другої світової війни в арміях Великої Британії і США фен використовували досить широко. І тільки пізніше усвідомили, наскільки це небезпечно: розвиваються залежність, амфетамінові психози.
- Психологи з Міноборони стверджують, що рівень посттравматичних стресових розладів (ПТСР) в Україні перебільшують, насправді він - загальносвітовий.
- Цілком згодний. У такій кількості, як про це пишуть у пресі, ПТСР не буде. Будуть проблеми адаптації, описані в усіх країнах після всіх воєн. Але це не ПТСР. Крім нього є безліч інших розладів.
Усе це почалося з 1980-го, коли в рамках обстеження ветеранів В'єтнаму в США було проведено некоректне дослідження, і виникла цифра в 100 тис. самогубств, яка стала сенсацією завдяки журналістам. У нормальних англомовних джерелах кількість самогубств оцінюється від 20 до 40 тис. Деякі автори говорять про 17 тис. З урахуванням кількості американців, які пройшли через В'єтнам, це майже нормальний показник у популяції. У перші п'ять років після повернення ймовірність вчинити самогубство для ветерана В'єтнаму була в 1,6 разу вищою, ніж у американця, який на війні не був. Далі кількість суїцидів за цими групами зрівнялася.
- Рівень суїцидів в Україні і без того був досить високим. Нам варто очікувати більшого сплеску?
- Є цікавий феномен, на який звернули увагу офіцери ЗСУ. З тих, хто звик не цінувати життя, в тому числі своє, часто виходять хороші солдати. Зазвичай, у цих людей, особливо серед тих, хто воює на стороні росіян, -- низька освіта, часто кримінальне минуле, алкоголізація, наркоманія. Їм легше адаптуватися до умов війни.
Однак хочу зауважити, що за психологією слід чітко розрізняти призовників і добровольців. Це дві різні групи. Призовникам із Західної України - складніше. Та все ж таки люди там живуть гірше, ніж у США перед війною у В'єтнамі. Я думаю, що чим краще живе суспільство, чим воно цивілізованіше й упорядженіше, чим більш регульовані й розвинені соціальні відносини, тим важче пережити війну та її наслідки.
- Тобто неблагополучність допомагає?
- У якомусь сенсі так. Вона - резерв.
Коли в Україні говорять про ПТСР, депресію і проблеми адаптації, то всю увагу зосереджують на психологах і психотерапевтах. Це не зовсім правильно.
Прийнятий закон про реабілітацію, на мій погляд, ніколи не зможуть виконати. Адже реабілітація передбачає психолога, психотерапевта, сімейного лікаря, сімейного консультанта, юриста, створення центрів, де за необхідності можна і протезувати, і проводити психотерапію, тощо. Але в країні немає ресурсів, щоб кожен, хто побував на війні, міг претендувати на реабілітацію.
До прийнятого закону, в якому йдеться тільки про психотерапію і психологію, є дуже грамотна пояснювальна записка, де багато уваги приділено психіатрії. Я розумію, чому українське суспільство, як і білоруське, ставиться до психіатрів насторожено. Цьому сприяє неприємний радянський досвід каральної психіатрії. І, ймовірно, депутати не хотіли зайвий раз згадувати психіатрію, побоюючись виникнення ситуацій, коли її буде використано як каральну. Або щоб не лякати виборців. Але в умовах обмежених ресурсів слід розставляти пріоритети, і насамперед виділити групу ризику, яка найбільше потребує реабілітації.
- Яка вона, на ваш погляд?
- Не можна порівнювати умови, в яких, наприклад, перебуває лікар у госпіталі, з умовами бійця на передовій. У людини, яка впродовж року по кілька годин на день сидить у бункері під артилерійським обстрілом, пересувається перебіжками й перебуває в жахливих санітарно-побутових умовах, зовсім інше навантаження на психіку.
Давайте розділимо атошників і убедешників на дві частини - тих, хто безпосередньо брав участь у боях і перебував під обстрілом, і всіх інших. Думаю, що кількість тих, хто потребує реабілітації одразу сильно зменшиться. Адже армія - це ще й структури постачання, зв'язку, розвідки, логістики, це механіки, водії тощо. Величезна кількість людей, які за весь термін служби можуть противника і не побачити.
Далі. За всіма дослідженнями (і американськими, і російськими), якщо участь у бойових зіткненнях супроводжувалася контузією, травмою чи пораненням, особливо таким, що загрожує життю або призвело до ампутації, і особливо якщо до нього додалася контузія, то цю групу треба виділити в першу чергу. І зробити це цілком реально - збереглися історії хвороб. Якщо людина, окрім поранення, одержала травму (наприклад, зістрибуючи з БТРу, зламала ногу) або перенесла важке захворювання, коли кілька факторів складаються разом, то ця група потребує першочергової реабілітації. Інші - в міру необхідності й звернень. Необхідно диференціювати за якістю й кількістю факторів, які впливали на психіку, а не просто механічно зараховувати до лав тих, хто потребує реабілітації усіх, хто був у зоні АТО. Вона ж насправді велика й різна.
І другий момент - потрібно спробувати зберегти й розширити психіатричну службу безпосередньо в мобільних госпіталях. Це важливо, тому що ПТСР не розвивається одразу. Якщо не пролікувати психотравму в перші два-три дні, то ймовірність у подальшому розвитку ПТСР, більших депресивних епізодів, психопатизації особистості, порушення адаптації різко зростають. Тобто це досить невеликі вкладення зараз, які зможуть заощадити величезні гроші в майбутньому.
- Ви сказали, що крім ПТСР є ще багато іншого.
- ПТСР розвивається не в усіх. Для цього мають скластися кілька факторів. І, як мені здається, вони накладаються на схильність. Річ у тім, що (за моїми відчуттями) особливо в четверту і п'яту хвилі мобілізації, забирали всіх підряд. Приклад: приходить до мене боєць, якому понаписували купу діагнозів. Я прошу в нього військовий квиток. А там - стаття 1Б. За старим радянським наказом - олігофренія в стадії легкої дебільності. Його навіть обстежувати не треба було. Проте якимось чином його призвали.
Багато проблем, на жаль, провокують жінки. Не розуміючи, що боєць перебуває в надзвичайно тяжких умовах, дзвонять і влаштовують істерику. Боєць зривається. У нього розвивається реактивний стан, і часто це закінчується погано. Іноді - самогубством. Не те щоб жінка була в усьому винна. Але це іноді накладається на все негативне тло і стає останньою краплею…
- Після повернення бійців з війни, їхні родини, не витримуючи випробувань, нерідко розпадаються. Які ваші рекомендації?
- Необхідно запускати якусь соціальну програму. Щоб родини не боялися звертатися до психіатрів, психотерапевтів, психологів або навіть консультантів - це краще, ніж нічого. У жінок часто є тверде упередження - ні, він не псих. Так, він не спить, кричить, йому погано, він п'є, зривається, періодично ні на що не реагує, але він не псих і не шизофреник. Переконати родину в тому, що людина потребує медичної допомоги, іноді дуже важко.
Відмінність наслідків участі в бойових діях у тому, що людина часто зберігає критичне ставлення до свого стану і розуміє: з ним щось не так. Але треба, щоб його підштовхнули, допомогли і направили. Усе настільки індивідуально, що, думаю, в разі появи проблем слід іти до психотерапевта, психолога, а не намагатися лікуватися за газетою. Є цілий напрямок - сімейна психотерапія, що допомагає вирішувати проблеми сім'ї у мирний час. Коли людина повернулася з війни і потребує ресоціалізації, реадаптації - це ще важливіше. Адже війна висуває до психіки зовсім екстремальні вимоги, розвиваючи якості, які можуть бути важкими в мирному житті. Щоб вижити, людина має бути жорсткою, вольовою, часто максималістом і швидко приймати рішення.
- Тому в тих, хто повернувся з війни, високий ризик криміналізації?
- Є ризик. Але знову ж таки - переоцінений. Він вищий, ніж у популяції, але це не означає, що 100% тих, хто повернувся з війни побіжать у банди або стануть убивцями.
Що цікаво: між результатами цих досліджень у США, Австралії, Великій Британії і Росії є дуже велика різниця. У Росії фіксують різкий сплеск криміналізації. У цивілізованих країнах - ні. Думаю, це пов'язано, по-перше, зі ставленням у суспільстві до ветеранів. У цивілізованих країнах воно поважне, терпиме, налаштоване на допомогу. У Росії ж, як ми знаємо, починаючи з Афганістану, - насторожене, агресивне, злісне (ми вас туди не посилали).
А по-друге - це нормальні реабілітаційні служби в Австралії, США, Великій Британії. Коли ветерани проходять реабілітацію, жодного сплеску криміналізації ми не бачимо. Тобто це не щось визначене. Якими будуть (і чи будуть) держпрограми з реабілітації ветеранів, яким буде ставлення суспільства - таким буде й результат. Питання в тому, яким шляхом рухатиметься українське суспільство.
- А якщо це мирний житель, який довгий час сидить у підвалі, рятуючись від обстрілів?
- Та сама проблема. Можливо, навіть більша. Військові все ж таки підготовлені й розуміють, що і навіщо. У мирних жителів буде ще й екзистенціальна проблема - чому саме я сюди потрапив, чому це відбувається зі мною.
- Ними хтось опікується?
- Це окремий, великий блок проблем. Не говоритиму про всю зону АТО. Скажу тільки про Артемівськ і Часів Яр, де я провів п'ять місяців і спілкувався з мирними жителями. Значна частина з них - антиукраїнськи налаштована. Тому те, що роблять військові медики, - дуже важлива частина програми з возз'єднання. Коли між різними соціальними групами є конфлікт, треба починати з якоїсь адаптації цих груп. Ми про це багато сперечалися.
Що робити з двома мільйонами антиукраїнськи налаштованих людей? Убити? Це неможливо, адже ми живемо в цивілізованому суспільстві. Влаштувати їм апартеїд, позбавивши виборчого права, як у ПАР? Усі знають, чим закінчила ПАР. Просто ігнорувати? Тоді вічно будемо мати в парламенті регіоналів і вибухонебезпечний регіон. Виходить, їх необхідно якось інтегрувати, робити якісь дії. Одним з інструментів могла б стати медицина. І військова медицина такою є, особливо хірургія.
Місцеві говорять, що за банальну операцію з видалення грижі, часто неякісну, вони платять 6–8 тис. грн. Для них це величезні гроші. Військові медики оперують їх безкоштовно. Серед 100 прооперованих у містечку з населенням 8 тис. осіб є діти, батьки, сестри, брати. Тобто це 500–600 людей, які побачили конкретний результат. Якісна й безкоштовна допомога від військових медиків - важливий момент для зміни ставлення місцевого населення до України.
Було б дуже добре, щоб з'явилися ще й якісь освітні програми.
Не весь Донбас сепаратистський. Значна його частина просто аполітична. Та все ж таки є частина проукраїнськи налаштованих і частина - проросійськи. Таких пасіонарних, проукраїнських або проросійських центрів - невеликий відсоток. Більшість просто зрушується під їхнім впливом у той чи інший бік.
Українці і білоруси
- Чи багато українці знають про те, що відбувається в Білорусі?
- Практично нічого. Або дуже поверхнево, лозунгово. Ну а чи багато білорусів до Майдану й Криму знали про те, що відбувається в Україні? Це нормально, напевно. Американці теж небагато знають про те, що відбувається в Канаді.
До речі, після Криму українсько-білоруські відносини значно покращилися. Злякавшись, Лукашенко почав поводитися набагато цивілізованіше.
- Відомо, що після повернення до Білорусі білоруси, які воювали в Україні, потраплять під слідство. Їх багато в Україні?
- Кілька разів Лукашенко влаштовував публічні істерики - відловити й посадити тих, хто воював по обидва боки. Що це, мовляв, найманці, небезпечні для суспільства люди. Наскільки я знаю, під арештом сьогодні перебуває тільки один чоловік. І хлопці з тактичної групи "Білорусь" характеризують його як дивного. Офіційні перевірки йдуть стосовно 24 осіб, і готуються ще на 11 осіб, у тому числі одного загиблого.
В Україні було багато білорусів - і націоналістів, і тих, хто дотримується більш демократичних поглядів. Намагалися не світитися, не показувати облич. Ті, хто засвітилися, повернутися вже не можуть. Без легального статусу вони постійно перебувають під загрозою депортації з України на батьківщину, де їх чекає в'язниця. А для одержання громадянства від іноземних добровольців вимагають документи, які вони одержати не можуть саме тому, що воювали за Україну - наприклад, довідку про несудимість з білоруського КДБ…
По той бік білоруси теж були. Нещодавно офіційна газета "Беларусь сегодня" дала матеріал про білорусів, які брали участь у війні на боці російському та українському. За оцінкою газети, на російському боці їх було більше. Але, думаю, це така собі хитра тактика. Наведено кілька портретів. На російському боці - люди з судимостями, колишні співробітники міліції тощо. На українському - як мінімум з незакінченим вищою освітою, дехто - з науковими ступенями. Перші їхали за грошима, другі - за переконанням, часто власним коштом.
Відслідковували ми і публікації на сепаратистських сайтах. У них стверджувалося, що з білорусів, які воювали на боці України, можна було сформувати батальйон. Думаю, це певне перебільшення, але більше 200 осіб - напевно, так.
- Як білоруси ставляться до Мінських угод?
- Білоруське суспільство зазнавало культурних травм багато разів. Так, історики говорять про 25–33% втрати популяції під час Другої світової війни, тобто кожен третій. Для білорусів головне - щоб тільки не було війни. Що завгодно - сухарі, землянки, економічні труднощі, але тільки не війна. І з урахуванням історії це зрозуміло. Так білоруси ставляться і до Мінських угод - якщо хоч якось вдалося стабілізувати й знизити інтенсивність, виходить, уже добре. Най мій погляд, у політиці часто немає хороших рішень. Буває погане і ще гірше. На той момент Мінські угоди були найменшим злом з можливих.
- Чим українці від вас відрізняються?
- О! Сильно відрізняються. Якщо, наприклад, підійти до українця і плюнути йому в обличчя, він одразу ж вихопить шаблю й кинеться на тебе. Але якщо закричати йому: "Стій!", накрити стіл, на нього поставити графин з горілочкою і вибачитися, то він присяде, і ви навіть можете розійтися з ним друзями. Він пробачить насправді. Українці дуже темпераментні, але відхідливі й добрі.
Якщо ж підійти й плюнути на білоруса, він обітреться, посміхнеться і нічого вам не зробить. Але в своїй пам'яті поставить галочку і пам'ятатиме про це роками. І коли ви будете найменше цього очікувати, айому випаде нагода - він вас пристрелить. Причому так, щоб ніхто не здогадався, що це зробив саме він. Білоруси досить терплячі, спокійні й витримані, але насправді значно жорсткіші, ніж українці. Вони дуже люблять процедури й порядок, закон.
- Лукашенко зіграв на цьому?
- У тому числі. Це особливість культури. Національний характер. Протестні демонстрації й Мінську завжди йдуть тротуаром. Коли вмикається червоне світло, то ті, хто йде по пішохідному переходу, зупиняються й чекають. Частина колони за ними теж зупиняється і чекає. Поки світить червоне світло і їдуть машини, люди стоять і чекають.
В 1999-му, здається, у нас була остання велика сутичка з поліцією, і мітингувальники кидали в неї апельсинками, які для цього… купували.
Я думаю, що українці вже давно б усі збурилися, перекинули лотки, а торговці приєдналися б до мітингувальників. Білоруси ж більш закриті й формалізовані. Вони досить важко приймають рішення. Ми добре доповнюємо один одного.
- Це не перший ваш приїзд в Україну. Які враження?
- Люди стомилися.
- Це все? А діагноз?
- Я більше нікому не хочу ставити діагнози. Це, швидше, пов'язано з культурою, історією. Суспільство - завжди відображення культури і того, як розвивалася країна. В українців немає балансу. У них або "зрада", або "перемога", або любов, або ненависть.
- Не вистачає терпіння?
- Системності. І балансу.
- До чого, на ваш погляд, призводять такі коливання від "зради" до "перемоги"? Яким ви бачите майбутнє України?
- Це робить українське суспільство легко маніпульованим, схильним до впливу і навіювання. Це погано, тому що в Україні є кілька центрів впливу. Ми якось намагалися полічити, і вийшло близько 15–17. Я маю на увазі великі або менші фінансово-промислові групи, олігархів, які фактично використовують ЗМІ для маніпулювання суспільством. З одного боку, те, що ЗМІ розділені між різними групами, - добре, це якось урівноважує. З іншого боку - така емоційність робить суспільство легким об'єктом для маніпуляцій.
Яким я бачу майбутнє? Якщо ваші еліти протягом року не усвідомлять необхідність жити й грати за цивілізованими правилами (маю на увазі початок нормальної боротьби з корупцією, незалежний суд, реформи тощо), то, думаю, Україну може очікувати сценарій латиноамериканських країн, де зміни часто відбувалися через військову диктатуру.