Нещодавно кінорежисерові, прозаїку, поету, художникові й публіцисту Олександру Муратову виповнилося 80. Дві години розмови з ним на засіданні Клубу творчої інтелігенції імені В.Фролькіса промайнули непомітно. Можна було слухати й слухати розповіді з життя, дивитися й дивитися уривки з його фільмів, розглядати його колажі. Так і хотілося вигукнути - дивовижне поруч! І ця емоційна розповідь особливо виразно звучала в залі, де ніби витали імена знаменитих людей, які вже пішли від нас, і був присутній дух інтелектуалізму, такий характерний для цього Клубу.
Ми раптом побачили на екрані зовсім юного Олега Табакова, вдивилися в лик великого українського актора Дмитра Мілютенка, зіштовхнулися віч-на-віч із Миколою Гриньком, Валентиною Владимировою, які тоді лише починали кар'єру, Ізольдою Ізвицькою, що прославилася у фільмі "Сорок перший", чудовою українською акторкою Зінаїдою Дехтярьовою. У цілком несподіваній ролі з'явилися на екрані Олександр Ширвіндт і незрівнянний Зіновій Гердт.
Ми з хвилюванням дізналися про знайомство юного студента ВДІКу Олександра Муратова з геніальним поетом Борисом Пастернаком.
Розмірковуючи про феномен Муратова, слід підкреслити, що він прийшов у кінематограф тимчасового ідейного розкріпачення в країні, під час так званої "хрущовської відлиги". Нові можливості позначилися й на роботах Олександра Муратова. Навіть у першому скромному короткометражному студентському фільмі "Весняний дощ", знятому спільно з Кірою Муратовою для московського телебачення 1958 р., прозвучало відчуття надій. Потім був гарний і зворушливий документальний фільм "На батьківщині Сергія Єсеніна", який здобув приз на Всесвітній виставці у Брюсселі. А 1960 р. він поставив на Кіностудії дитячих та юнацьких фільмів імені М.Горького екранізацію оповідання Гаврила Троєпольського "Біля Крутого Яру". Того самого Троєпольського, який згодом прославився повістю (і фільмом) "Білий Бім Чорне вухо".
А потім ностальгія привела його, успішного режисера московської кіностудії, в Одесу, де він спільно з Кірою Муратовою поставив свого часу знаменитий фільм "Наш чесний хліб". Він, на жаль, практично не дійшов до широкого глядача, хоча викликав великий інтерес у кінематографічному середовищі. У чому ж річ? Компартійному керівництву здалося, що фільм надто вже чесний. Микита Хрущов закликав країну боротися з окозамилюванням, а з фільму Муратових мимоволі випливало, що головними "окозамилювачами" були партійні функціонери. Після трирічних митарств фільм був випущений на екрани тиражем п'ять копій на весь неосяжний Радянський Союз. Як свідчить Кіноенциклопедичний словник, це була найкраща кінороль великого українського актора Дмитра Мілютенка.
З наступним фільмом О.Муратова "Авдотья Павлівна" сталася така сама прикрість. Хоча на той час академік Трохим Лисенко нібито вже був розвінчаний (відомий "лист трьохсот" із критикою діяльності Лисенка, підписаний 297 ученими, серед яких були біологи, у тому числі вцілілі генетики, фізики, математики, хіміки, геологи та ін. - І.Т.), торкатися цієї теми в кіно не дозволялося, оскільки цього "пройдисвіта" підсунув Сталіну Микита Хрущов, який тепер перебував при владі.
1967 р. Олександр Муратов переїжджає до Києва і відтоді багато років працює режисером на кіностудії імені О.Довженка. Та й тут його переслідують "ідеологічні проблеми". Прекрасний музичний телефільм "Маленький шкільний оркестр" (у співпостановці з М.Рашеєвим), всупереч будь-якій логіці та здоровому глузду, кладе на полицю Центральне телебаченням СРСР, нібито "за пропаганду бітництва (культурний рух, породжений американськими письменниками та діячами мистецтва у 1950-1960-х роках. - І.Т.) і песимізму", чого у фільмі абсолютно не було. І тільки тепер ця чудесна стрічка повністю реабілітована.
А фільм "Чи вмієте ви жити?" (1970) разом із "Довгими проводами" К.Муратової потрапив у постанову ЦК КПУ з досить дивним обвинуваченням: "Дія цих фільмів могло відбуватися в будь-якій країні, незалежно від її соціального устрою". А ще інкримінувався такий собі абстрактний гуманізм.
Після цього керівництво Держкіно України не рекомендовало Муратову знімати фільми на сучасні теми. І тоді він спільно зі своїм другом Володимиром Сосюрою пише для ЦТ сценарій семисерійного телефільму "Стара фортеця", а потім знімає чотири серії цього серіалу. Перші три поставив режисер М.Беліков. Сказати, що серіал був дуже популярний - нічого не сказати. На ньому виросло ціле покоління молоді.
Перелічувати всі фільми цього режисера немає сенсу. Він поставив 25 художніх та 11 документальних фільмів. Слід зупинитися на особливо вдалих. Це екранізація повісті М.Стельмаха "Гусі-лебеді летять", яка здобула два призи на Всесоюзному кінофестивалі, і чудова екранізація повісті В.Матушкіна "Любаша", відзначена чотирма фестивальними призами та грамотою.
У принципі, О.Муратову підвладні всі кіножанри. Це і знаменитий трисерійний детектив за романом братів Вайнерів "Гонки по вертикалі", який нескінченно показує телебачення. І романтичні екранізації чарівних творів Олександра Гріна "Золотий ланцюг" та "Дорога нікуди".
Кілька років свого життя Муратов присвятив відродженню із забуття творів класика української літератури Миколи Хвильового "Повість про санаторійну зону" ("Танго смерті"), "Сентиментальна історія" ("Геть сором!") і "Вальдшнепи". Слід зазначити, що другу половину роману "Вальдшнепи" було повністю знищено, і Муратову довелося по крихтах відновлювати втрачений текст. Він користувався спогадами людей, які встигли прочитати знищений шедевр, - поета Володимира Сосюри та кінорежисера Олександра Довженка.
Треба сказати, що і з тим, і з тим Олександру Ігоровичу довелося тісно спілкуватися. Дивує, зі скількома видатними людьми він був близько знайомий - це і його безпосередній учитель у ВДІКу Сергій Герасимов, кінорежисери Ігор Савченко, Марк Донський, Григорій Козинцев, геніальний Сергій Параджанов, чудовий радянський поет Михайло Свєтлов, багато інших неповторних особистостей.
2004 р. О.Муратов зняв перший в історії фільм кримськотатарською мовою "Татарський триптих" за оповіданнями Михайла Коцюбинського. Це була данина кримськотатарському корінню режисера. Фільм вийшов вдалим і був нагороджений призом Міжнародного кінофестивалю.
Особливе місце у творчості Олександра Муратова посідають документальні фільми. Переважно це портрети видатних людей. Фільм "Звичайний геній" присвячений композиторові Сергію Прокоф'єву, "Ніжний Мефістофель" - корифею української сцени Дмитру Мілютенку, "У пазурах часу" - чудовому українському поетові Миколі Бажану, "Бойчук і бойчукізм" - приголомшливому художникові-монументалісту та його школі.
Десять років тому Олександр Муратов написав сценарій восьмисерійного художньо-документального фільму про так звану справу Бейліса, що є незаперечним внеском у справу боротьби з антисемітизмом. Але, хоч як дивно, поки що так і не зміг знайти людей, котрі б хотіли профінансувати фільм. А стрічка ж не тільки викликала б величезний суспільний інтерес і зробила б надзвичайно корисну роботу, а й окупилася б у фінансовому плані.
Потрібно відзначити й літературну творчість О.Муратова. У ньому є незаперечний талант і, головне, знання життя. Його біографія сама собою - запаморочливий пригодницький роман. Тут і евакуація без батьків із Харкова, і короткочасне перебування в окупації, і дитячий будинок у Самарканді, і життя в узбецькій родині, і повернення з матір'ю, яка його знайшла, у щойно визволений Харків, і медсанбат, де мати була фронтовою медсестрою, і м'ясорубка під Корсунь-Шевченківським, куди потрапив їхній санбат. І безшабашне голодне післявоєнне отроцтво, і два роки співпраці з УПА, і московські пригоди, і публіцистика, що не вкладається в офіціозні рамки, і постійна конфронтація з українським кінематографічним істеблішментом. Усе разом із багатими й часто унікальними життєвими спостереженнями стало темою його прози та відгукнулося у віршах. Та ще народилася книжка чудових перекладів українською мовою лірики Михайла Лермонтова і Федеріко Гарсіа Лорки.
А його образотворчий талант! Живопису в нього зовсім небагато. Проте багато якісної графіки та дуже виразних колажів. І це ще не всі його таланти. Він також написав музику до деяких своїх фільмів.
У трилогії "Встречи и размышления", мабуть, найбільше вражають муратовські рядки різних років.
2001 р. він писав:
"Меня ввергает в бездну страха
Предчувствие фатальных бед,
Так музыка терзала Баха,
Так Гоголя - полночный бред."
Що ж, передчуття не були надуманими. І все-таки 2010 р. в Олександра Ігоровича вирвалося:
"Я живу в постоянном бою.
Жизнь кровава. И я гладиатор.
Сил осталось уже маловато,
Но на прежних устоях стою."
Упевнені, Муратов отримав би все, що належить людині такої міри обдарованості, якби не його постійна боротьба з начальством усіх рівнів та мастей. Він написав понад триста газетних і журнальних гострих, але справедливих статей на політичні та культурологічні теми. А кому потрібна неприємна правда? Адже слушно сказано в Біблії: "Немає пророка у своїй Вітчизні"...