Андрій Живущий - творчий псевдонім художника й актора, який пішов на війну і став розвідником 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Фронтовий позивний - Дикий Прапор. Зараз він лікується після серйозного поранення. Збирається повернутися на фронт.
Ну а поки що 37-річний Андрій живе звичним для себе життям творчої людини - створює знакові твори мистецтва, переважно в шаманській техніці мексиканського племені Уїчоль: скульптури, фігурки, маски, одяг, посуд, прикраси з бісеру, мозаїки і шкіри. З іншими індіаністами він знімався у фільмі Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь". Саме так його й називають друзі у Фейсбуці. Перед 1 вересня Андрій, який пережив компресійний перелом хребта й осколкові поранення ніг, став на ходунки й відвів 6-річного сина Микиту в перший клас.
Людина своєї філософії, Андрій звів у власній душевній світобудові храм, де все влаштовано за армійським порядком, і всі духовні цінності - на своїх місцях. Світ цей прозорий у своїй правоті. Ним рухає глибокий біль - джерело і натхнення, і відповідальності. Нині - насамперед за мир.
Твори Андрія Живущого для нього - так само живі й вічні цінності, як вода і сіль, як хліб і повітря. Ну або як кава і шоколад, як сигара й віскі. Творити і воювати для нього настільки ж природно, як віддавати життю всі борги. А найвищі прояви духовності й мужності якраз і полягають у тому, що справжній чоловік вважає обов'язковим для виконання.
- Андрію, вас так багато: ви - творча особистість, воїн, відповідальний за країну, романтик, батько юного чоловіка, надійний друг.
- Мені мене вистачає! У 13 років я шукав заняття, щоб вело мене. Взяв у руки бісер і почав вишивати. Так і став самостверджуватися.
Значно пізніше взявся всілякі індіанські речі робити. У минулому житті, якщо в це вірити, я, очевидно, був індіанцем.
- Як з'явилася чарівна картина з дівчиною і дитиною, що вселяє надію на щасливе батьківство?
- У 2013-му мені просто схотілося зробити подарунок жінкам, які мріють про дітей. Щоб не сумували і вірили. Якщо вже в мене вийшло наділити цю картину таким змістом, то й у них обов'язково вийде. Невдовзі ця картина вирушить до Канади на аукціон.
Колись у мене були бісерні статуетки олениці. Одна з них справді допомогла - у сім'ї з'явилася дитина.
Усі мої роботи налаштовані на позитив - любов, приманювання удачі тощо. Найголовніше - вкласти ідею. А далі вже - руки й енергетика. Коли шаман Уїчоль у 2011-му побачив мої роботи, сказав: "Дивись, акуратніше. Не наклич!". Тоді якраз у Києво-Печерській лаврі була виставка. Я знайшов майстра, показав йому свої роботи. А він мені: "Дякую, що підтримуєте фінансування Мексики". Я здивувався: "З якої це радості?". Він каже: "Ну ви ж це в нас купили".
- Тобто індіанці ваші роботи сприйняли за свої?
- Так. Взагалі уїчолі - досить закритий народ. Про них дуже мало інформації. Половина статей в Інтернеті - мої або мої переклади. Якщо хтось з уїчолі приймає іншу релігію, його відразу ж виганяють з громади. Їхня культура, релігія, світогляди - утаємничені, закриті для цивілізації. Чужинців вони не люблять. Для своїх - надзвичайно відкриті. Познайомившись з майстром-шаманом на виставці, під кінець ми з ним уже обнімалися.
А почалося все з того, що колись я захопився культурою і духовністю Північної Америки. Потім знайшов таких, як сам. У нас із хлопцями тепер є своя спільнота. Нас називають індіаністами. Дехто плутає з реконструкторами. Але це зовсім інше. То стилізація, а в нас - спосіб життя. Коли ми виїжджаємо на природу, то все по-справжньому: ставимо намет, полюємо, ходимо в індіанському одязі. Вже третє покоління хлопців так росте.
- Як однодумців знаходите?
- Зараз - завдяки Інтернету. Раніше - за чутками. Хтось десь щось бачив. Ще я часто залишав записки в бібліотеках. Знайду книжку про індіанців і залишаю там послання з номером телефону: "Якщо ця книжка захоплює вас так само, як мене, зв'яжіться зі мною".
- А з шаманом Уїчоль у вас зберігся зв'язок?
- Вони провели виставку і поїхали. Мені здається, що вони не стільки заради виставки приїжджали, скільки для того, щоб я їх побачив. Жартую, звісно. Як кажуть, якщо ти не можеш поїхати в Мексику, значить, Мексика їде до тебе. Мрія - це велика річ.
- Персональні виставки у вас були?
- Виключно під моїм іменем - ні. Стенд моїх робіт був у Музеї творчості, на різних хенд-мейд виставках, наприклад "Модна лялька", і багатьох інших. У мене завжди було багато робіт. Зараз - майже немає.
- Як проходили зйомки фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь"?
- До нас, як до індіаністів, прийшли люди і сказали: "Нам потрібні індіанці". Ми познайомилися з Іллєнком і почали зніматися. Нічого такого… Було жахливо спекотно. Але кіно є кіно…
От я у Вудсток хочу, але туди не потрапиш - минулого не повернеш.
- Ви замолоду справді були хіпі? Хіба тоді це ще було модно?
- 90-ті роки - здвиг на Андріївському узвозі, "Колесі", усі ці сходи, Ботаніка, "Зеленка"…
Ці люди приваблювали мене своєю відкритістю і духовністю. Мене до таких завжди вабило. Лише з віком я зрозумів, що бути відкритим - не завжди добре. Багато хто цим користується.
- Якщо ви вимірюєтеся собою, то вільно виймайте з усіх своїх духовних рівнів будь-який зміст. Навіщо і як дозувати душу?
- Я черпаю. Навіть там, де не очікую цього побачити. Навіть на війні… Де стріляють, убивають… Психологія людей стає зовсім іншою. Розумієш, хто друг, а хто ворог. Хто зрадить, а хто плече підставить. Немає брехні. Там ти просто заздалегідь знаєш, на що здатна людина. Тут усе найчастіше наперекір логіці, тут ти просто не очікуєш від людини підступу…
Телефонуєш хлопцям, які повернулися з фронту: "Як ти? Де?". А вони у відповідь: "Додому їду". - "Куди додому? Ти ж удома!" - "На передову"…
- По-моєму, воїни налаштовують себе на перемогу ціною чистого оптимізму. Без жодних сподівань на соціальний захист.
- Ви вірите в соціальні гарантії? Я, коли повертався зі звільнення, зустрів бійця. Видно, що "підранок". Розговорилися. Він розповів, що в нього три осколки - "один - у пузі, другий - у нозі, третій - у руці". Коли проходив ВЛК, йому "довели", що він - самостріл, осколками спеціально сам себе поранив… Хоча б на ноги поставлять - і то спасибі.
Коли мене "на передок" кинули, я два тижні без бронежилета й автомата воював. З ножем!
Але тут - наші сім'ї. Хто їх, крім нас, захистить? На уряд чи що покладатися?
Знаєте, якщо все перекинеться догори ногами, з'являться нормальні люди у владі, ті, хто справді вболіває за Україну, за народ, тоді, думаю, усе буде нормально. Буде значно більше добровольців. Люди просто не вірять. У вояків одне завдання - захистити те, що вони мають. А не за президента.
- Символ розвідки - кажан? Бачила фото на сторінці у Фейсбуці, коли до вас "прийшов у гості" справжній кажан, а ви розтягнули його за крильця в себе на грудях: "Мій новий шеврон".
- Було таке.
А взагалі я вчився у військовому інституті - КВІРТУ. Спеціальність - радіоелектронна розвідка. Коли в 1999-му виш почали розформовувати, пішов з останнього курсу - не хотів служити в такій армії. Працював охоронцем, особистим охоронцем, бухгалтером…
Через 20 років повернувся…
Четверта хвиля мобілізації - навесні цього року. Три місяці відвоював і три місяці лікувався в госпіталях. Поїхали на БРДМ на бойове - наїхали на фугас. Компресійний перелом хребта, контузія, осколкове поранення ноги, перелом грудини, ребер. Друга нога - просто "покоцана". Треба серйозно лікуватися й відновлюватися. Тому зараз продаю свої роботи, роблю нові на замовлення…
Взагалі, коли я ще в "Мечникова" у Дніпропетровську лежав, лікарі казали: "Атошники швидше лікуються, ніж звичайні люди. Тяга до життя більша"…
- Андрію, на війні страшно?
- Тільки ідіот не боїться. Перші три дні страшно всім. А потім якось втягуєшся, уже знаєш, що за чим.
Автомат, пістолет, гранатомет - що знайдеш, з того й стріляєш.
- Я бачила у Фейсбуці ваші фото з собаками…
- Собаки попереджали нас, коли починався обстріл. Завдяки собаці Даші ми ховалися ще до того, як по рації скажуть. А якщо маленька Ельза починала скиглити в підвалі, коли ми збиралися виходити, це означало, що обстріл іще триватиме - виходити рано. Маленька кусючка породи чіхуа-хуа. Хлопці її з "Десни" з собою привезли. Хлопець у дружини цуценя забрав, так воювати й пішли. Без гумору на фронті ніяк не проживеш…
- Коли людина здорова духовно й світоглядно, то й здоров'я до неї обов'язково підтягнеться…
- Сподіваюся. У мене виходу іншого немає. Мені ще сина піднімати.