Під саму завісу минулого року (30 грудня) виповнилося 100 років з дня народження Андрія Сови, видатного українського актора, майстра слова. Людини, котру в 60-70-80-ті вся Україна цитувала, обожнювала, щоразу поспішала до глядацької зали, коли на сцену виходив неперевершений комік. Андрій Сова (1912-1994) народився в Одесі. Пройшов надзвичайно цікавий шлях і життєвих, і творчих випробувань. Служив на флоті, знімався в популярних радянських фільмах. Згодом створив "театр Сови" - коли на сцені лише один актор, а емоцій і захвату - нібито грає велика трупа. У київському театрі "Колесо" скромно, але гідно відзначили 100-річчя майстра… З Відня приїхав його син Олександр, котрий розповів про одну драматичну пригоду, коли якось ще у дитинстві вони спускалися з батьком на санчатах, і раптом… непередбачуваний "фініш". Андрій Корнійович дістав травму… Згодом вона далася взнаки. І в останні роки життя ноги актора відмовили йому… То була справжня трагедія для енергійного блискучого митця. І саме тоді, в драматичні моменти своєї вимушеної нерухомості, він почав писати книжку - "Довга дорога до сміху". Вона була опублікована. Але, на жаль, з певних редакторських міркувань, багато цікавих сторінок з життя Сови не увійшли до книжки. І от сьогодні, завдяки рідним актора (доньці Валентині і синові Олександру), DT.UA - вперше - публікує вибрані спогади видатного митця. Ми вирішили перегорнути сторінки його кохання… Його прекрасного театрального роману з актрисою Київського театру імені Лесі Українки - Галиною Жировою. Багато років поспіль вони були поруч. Поруч вони - і в давніх спогадах Сови…
Минуло вже понад тридцять довгих літ, а в пам'яті ще свіжа зарубка, ота що зробила крутий поворот у моєму житті. Як зараз пам'ятаю день 4 травня 1948 року: йшло читання п'єси американського драматурга А.Міллера "Усі мої сини". Закінчився перший акт, і режисер оголосив п'ятнадцятихвилинний перепочинок.
Я мерщій схопився, і гайда до гастроному, аби щось купити на сніданок (голова боліла від викурених цигарок). Той день видався напрочуд гарним: легенький вітерець доносив з парку свіжість зеленої травички. Сонечко сліпило очі, і я з прожогу ледь не збив з ніг двох дівчат на порозі Будинку офіцерів.
- Ой, пробачте, будь ласка! - вирвалося в мене. І на якусь мить зупинився..
Переді мною стояли закосичені, в однаковому вбранні, в солом'яних капелюшках, наче сестри-близнюки, дві красуні з міцно збитими фігурками. Вони з посміхом перезирнулись, стенули плечима і пішли далі. Признаюсь (може, це й нескромно), але в ту мить я впіймав себе на думці: "От добре б, аби собі знайти отаку симпатичну кралю. Такі мені подобаються. Бешкетниці, мабуть. Та тю на мене, чого це я розмріявся". І хуткіше, не озираючись, припустився до крамниці.
У парку на лавочці, на розстеленому папері з'їв шмат халви з хлібом, запив ситром і покотив далі на репетицію… Наче якесь нестерпне передчуття підганяло мене… "Люди добрі, що ж зі мною сьогодні діється? Що це, сон? Марення? Хіба може таке трапитись? Чудасія, та й тільки!"
У репетиційному залі просто переді мною сиділа одна з дівчаток, яких я стрів на вулиці. Так, сумніву не може бути, це вона. Саме вона найбільше впала мені в око. Але часу було на диво обмаль.
- Товариші, прошу уваги! - вивів мене із заціпеніння голос режисера Долінова, - наш колектив поповнився ще одною актрисою. Цього разу випускницею студії Московського камерного театру Жировою Галиною Олександрівною. Прошу любити і шанувати!
Новенька встала і, червоніючи, вклонилася на обидва боки. Присутні дружньо зааплодували, і читання п'єси пішло своєю чергою. А я сидів і одним оком дивився на неї, промацував поглядом кожен сантиметр її постаті: миловидне, з високим чолом, спокійне обличчя, каштанову косу, яка спадала на плечі, рожеве в горошину платтячко, годинник на руці завбільшки з копієчку. Здається, нічого особливого… Майже така, як і наші артистки…
Тож чим ти привернула мою увагу з першого погляду, дорога дівчинко? Зовнішністю? Розумом? Характером? Та невідомий мені ані твій характер, ані розум… Чому ж тоді випадково народжене почуття особистого щастя ніяк не минає, а, навпаки, чимдуж розгоряється? Що це? Запал натхнення? Чи може, це буває з кожним, хто довго холостякує, кому вже за тридцять? Потяг компенсувати прогаяне? Багато чого думалося мені сам-на-сам. Спробуй, розберися…
- Андрію Корнійовичу, - почувся голос режисера, - прошу, продовжуйте далі.
Мені передали п'єсу, і я занурився у читання…
Від Бориса Свиридова (дарма, що маленький, а пробивний), я дізнався багато цікавого про нашу новоприбулу актрису. Розповідав Свиридов із чималим захопленням:
- Ти знаєш, сьомого травня їй виповниться 22 роки! Неодмінно треба привітати. Мешкає на Рейтарській, знімає кімнату. Зарахували з окладом 500 карбованців. Дебютуватиме у "Таймирі" в головній ролі, і це ще не все! У неї батько генерал! Як це тобі подобається?
Я зупинив Бориса:
- Ти що, сам придумав? Закручуєш, брате!..
- Не віриш? Слово честі! Вона сама сказала, що батько в Житомирі, начальник інженерних військ дивізії. Нащо їй обманювати?
Правду кажучи, докладна інформація мого приятеля ніякої радості не віщувала, навпаки, повільно вносила в мою душу смуток, розгубленість. Наче щось викрадала у мене. Я добре усвідомлював, що в такій ситуації мої 35 років аж ніяк не великий подарунок для молодої дівчини. Навіщо їй старий, підтоптаний залицяльник? Авжеж, смішно! Не треба й голову морочити, тим більш, що он скільки молодих хлопців одразу кинулись, упадають біля неї, наче мошва біля лампи. Та й видно було неозброєним оком, що я для новенької байдужий, нуль без палички, жодного погляду в мій бік. А коли красень Всеволод Данилевич запитав, чи знайоме їй моє обличчя по кінофільмах, вона округлила очі, рішуче замотала головою, ще й хихикнула: "Сова? Вперше в житті чую і бачу такого кіноартиста!". Не раз і не два я пробував поговорити з нею, але погляд її туманів, розмови не виходило. Вона явно не шукала продовження знайомства зі мною. Я виявлявся небажаним гостем. Що ж було робити? Чи продовжувати будувати свої стосунки без взаємності? Ні, це було поза межами моїх сил. Почуття, зароджені в моєму серці, надто глибокі. І я все ж таки вирішив: буду чекати. Можливо, згодом з'ясується, можливо все не так страшно. Час перевірить усе і поставить на своє місце…
"Є завжди серед
минулих днів, ті що
не забудуться роками"
І був травень, і був червень… Наближалася прем'єра спектаклю "Вас викликає Таймир", де Галина Жирова уперше виконувала одну з провідних ролей. Подивитися на гру свого єдиного чада приїхали з Житомира батьки.
Великий зал київського Будинку офіцерів вщерть заповнений. Аншлаг. Усі квитки продані, навіть на балкон.
Борис Свиридов і Всеволод Данилевич уважно, через шпарину розглядали Галининих батьків, які сиділи в першому ряду партеру. Розштовхавши своїх "потенційних суперників", я теж припав до шпарки. Зовсім близенько переді мною сидів у парадній формі генерал, міцний у плечах, з владними рисами енергійного обличчя. Голова посаджена гордовито, ріденька зачіска на проділ. Численні орденські планки на мундирі, галіфе з малиновими лампасами, блискучі чоботи зі шпорами. На вигляд йому ледь більше сорока. Обік його сиділа молода симпатична жінка з виразними карими очима, в оксамитовій сукні з театральним біноклем у руках. Ой, як схожа Галина на свого батька, - подумалося мені. Просто навдивовижу. Одне лице: очі, губи, високе чоло.
- Прошу тиші, - заплескав у долоні режисер, - Знімайте світло в залі. Артистів прошу на сцену! Починаємо!
Уже після першої дії почалися привітання. За лаштунки приходили родичі, знайомі. Цілували, дарували квіти. Начальник Будинку офіцерів, Ян Олександрович Ямпольський перебував у захопленні:
- Молодці! Граєте блискуче! Дуже вдало розподілені ролі, і п'єса чудово змикається з сьогоденням. Просто молодці!
По всьому було видно, що київські глядачі знудьгувалися за веселою комедією. Наприкінці зал стоячи аплодував учасникам спектаклю…
А наступного дня сталося щось неймовірне. Подумати тільки, сама Галина Жирова першою підійшла до мене і ласкаво промовила:
- Ви вчора моїй мамі дуже сподобались у ролі акомпаніатора. Всього каже, дві репліки, а граєте з великою правдою. Мати навіть поцікавилась, чи ви насправді піаніст?
Я стояв з відкритим ротом і щасливо усміхався:
- Спасибі вам, Галю. Спасибі за добре слово.
Ця коротка розмова стала переломною, надзвичайною подією в моєму житті. З цієї розмови усе пішло по-іншому. Наші стосунки стали на диво всім приятельськими. Галина мене більше не цуралася, навпаки, була уважною, лагідною, наче придивлялася - що, мовляв, за чоловік цей Сова? Які в нього наміри?
Ми тепер бачилися щодня, і Галина навіть дозволяла проводжати себе додому на Рейтарську, і це було підтвердженням нашої близькості, в яке я не міг, не наважувався ще повірити.
"Сватання на Житомирщині"
Не знаю, хто як освідчувався в коханні любимій дівчині… У мене освідчення сталося на роботі, під час репетиції п'єси "Жили троє друзів". Мабуть, доля змилосердилася і послала мені виграшну роль, де я мав цілуватися з коханою, яку грала в п'єсі Галя Жирова.
Я обережно пригортав її обома руками, як щось тендітне і дороге, а Галина, легенько доторкнувшись до моїх губ, закидала голову догори й заходилася дзвінким дівочим сміхом, але не відштовхувала від себе.
Режисер Георгій Марчук зовсім не жартома зазначав:
- Мені здається, що ви по-справжньому закохані. Цілуєтесь так переконливо, що кращого годі й бажати.
Його правда! Режисер не помилився. Час зробив свою справу, вжив потрібних заходів. Ми остаточно з'ясували свої почуття, призналися в коханні одне до одного не лише за п'єсою, а на довгі роки, на все життя. Та одружилися тільки після батьківського благословення, але шлях до цього був аж ніяк не легким.
Коли Галина лише заїкнулася про свої наміри одружитися зі мною, батьки в розпачі замахали руками. Вони й слухати про це не схотіли. Правда, мати не довго заперечувала, швидко змінила гнів на ласку. Ми з Галиною якось запросили її в ресторан "Театральний" на обід. Там за столом і відбулося офіційне освідчення.
- Скажіть мені відверто, Андрію, ваше почуття не поверхове? Можливо, у вас є окрема сім'я, - запитала мати і націлила на мене пильний погляд.
- Мої почуття, Валентино Олександрівно, до вашої дочки глибокі і відверті. Я нікого більше так не кохав… і минуле моє зовсім чисте.
- Звичайно, я вам вірю… Та скажу, що в нашій сім'ї головну скрипку грає батько, Олександр Іванович. За ним завжди останній акорд. Ну що ж, наважтеся самі поговорити про ваші наміри. Я не стоятиму на перешкоді.
Нагода поговорити з батьком випала нескоро. Генерал не приймав. То він був у відрядженні, а то на табірних зборах, а то й ми були на гастролях. Лише наприкінці грудня 1948 року, коли театр пішов у відпустку, з Житомира прибув "опель-капітан", і шофер передав Галині записку, в якій червоним олівцем зазначалось: "Галинко! Посилаю за тобою, а в дужках "вами" машину. Чекаю. Батько."
* * *
Шлях до Житомира ми подолали за якихось три години. Погода видалась чудовою, у повітрі кружляли пухнасті сніжинки. Машиною правив відчайдушний водій генерала молодий, гарний, високий старшина. Десь під Коростишевим дорогу наважився перебігти здоровань-заєць, але потрапив у світло фар і ніяк не міг зминути. Шофер переслідував його і гнав по вибоїнах і заметах "Ач, спритний який!". Наш "опель" кидало з боку на бік, аж поки вухань не потрапив під колеса.
- Навіщо?! Як вам не соромно! Так безжалісно! - репетувала Галина.
А той з усміхом жбурнув зайця в кабіну, мені під ноги: - Це на щастя! Це, щоб ви знали, добра прикмета!
В Житомирі машина зупинилася біля двоповерхового особняка. У тьмяному світлі ліхтаря виблискувала табличка "Бульварна, 24".
Ми піднялись по дерев'яних, рипучих східцях. Подзвонили… За дверима глухо задзявкав пес. До квартири увійшли всі троє. В руках у шофера теліпався бідолаха заєць. Валентина Олександрівна мовчки обняла дочку й привітно привіталася зі мною.
- А де батько? - поцікавилась Галина
- Він на партійних зборах. Дзвонив по телефону, що скоро прийде. Роздягайтесь. Дуже стомились? Зараз будемо вечеряти.
У просторих кімнатах було тепло і затишно. Скрізь пухнасті килими: на стінах, підлозі, канапі. Біля кухні, де шофер уже білував зайця, неспокійно шастав здоровенний, рудий пес Фінгал.
Правду кажуть, що найгірше в житті чекати і доганяти. От і я тоді, пам'ятаю, не міг спокійно всидіти на місці, не знав куди себе подіти. То ходив з кутка в куток, дивився у вікно, розглядав сімейні портрети, написані олійними фарбами, бавився з собакою… Та стрілки годинника наче зачепилися одна за одну. Томливо тягнувся час…
Нарешті в передпокої почувся радісний сміх, поцілунки, вигуки, і за якусь хвилинку до вітальні зайшов енергійною ходою середній на зріст у повсякденній старанно відпрасованій генеральській формі Галинин батько. Він, кивнувши головою, привітався зі мною.
- Як доїхали? Не змерзли? Як ідуть ваші театральні справи?
- Спасибі, доїхали добре. З двадцятого пішли у відпустку. По дорозі підбили зайця…
- Так-так, я чув про це… чув, - генерал зробив коло по хаті.
Мелодійно зацокали шпори на хромових чоботах.
- Ну, тоді що ж… Давай, мати, вечеряти, накривай на стіл.
- Усе вже готово, можете сідати, - поспіхом відповіла Галина.
Батько налив усім по чарці.
- За ваш приїзд!
Випили мовчки, і настала дивовижна тиша, тільки чутно було, як стінний годинник цокав, відбиваючи тривожні, вирішальні секунди. Дивлюсь, а супроти мене Валентина Олександрівна і Галя показують на мигах, щоб я не полохався, а починав розмову. Я весь зашарівся, встав з-за столу, і наважився:
- Олександре Івановичу! Я люблю вашу Галю, і прошу дозволу на одруження. Прошу її руки, - випалив я з хвилюванням, але без зайвих театральних емоцій.
Його сірі з лукавинкою очі з цікавістю розглядали мене. Наче хотіли з'ясувати: "І де ти на нашу голову взявся? Розлучник!"
- Скільки вам років? - спокійно, по-військовому запитав генерал.
- Тридцять п'ять…
- Ой-ой-ой, глибокий старик… А де ж ви поділи свою сім'ю? Дітей?
- У мене, Олександре Івановичу, не було ще сім'ї. Я не був одружений. Ішла війна, про це й не думалось. Час був такий.
- А ви що, учасник війни?
- Ні, я знімався в кіно. Був на "броні".
Генерал несхвально похитав головою і продовжував розпитувати далі. Його цікавило все: і яка у мене спеціальність, скільки отримую зарплатні, на що хворів… Переглянув уважно мій паспорт. Та коли він поцікавився моєю біографією, а ще, чи не сидів я бува у тюрмі, Галина не витримала і накинулась тигрицею:
- Навіщо ти, тату, влаштовуєш йому допит? Наче слідчий! Хіба ти мені не віриш?
- Ти, будь ласка, Галю, помовчи трохи. Це не зайва балаканина. Не пуста розмова. Я хочу знати, за кого віддаю свою єдину дочку. А може він гастролер зальотний. Одружиться, поживе місяць-другий і поминай як звали. Очі видивиш, доки листа дочекаєшся. Скільки ти його знаєш?
У словах батька почувалася впевненість, сила, переконливість. Галина хлипала… Я мовчав…
- Облиш свої сльози… Краще скажи нам з матір'ю відверто: ти його справді любиш?
- Так, люблю, - не без гордості відповіла Галина.
Генерал сидів нерухомо. Його долоні з міцними пальцями барабанили по скатертині.
- Тож що будемо робити, мати?
- Що робить? Я згодна… Хай тільки люблять одне одного, - і піднесла хустинку до очей.
- А як ви думаєте утримувати сім'ю? - знов почав гнути свою лінію Олександр Іванович.
- Як утримувати? Будемо працювати. Я отримую дев'ятсот, Галині незабаром обіцяли підвищити зарплатню. Нічого, якось проживемо. Є сім'ї, що живуть з меншим достатком.
Та далека розмова, що почалася за столом, залишилась у моїй пам'яті слово в слово. Згадується, як нас потім по черзі цілували, бажали щастя, злагоди й любові. Не забувся й курйозний момент, як підійшла до столу хатня робітниця і задиркувато спитала у мене (підлила олії до вогню):
- Як ваша справжня фамілія? Сова? Правда? - і, цмокнувши язиком, журливо констатувала: - Некрасива фамілія для артиста!... Ти її, Галю, собі не бери… Ріже вухо…
Тієї миті у мене вирував у жилах, мабуть, окріп:
- А ваше ж як прізвище? - вставив я репліку в шаленій люті.
Тітка, сміючись, вишкірила зуби, схожі на гарбузове насіння, і сказала:
- О, моя - Комар.
Колись на цю тему, відомий поет гуморист Павло Глазовий, буде писати:
Біля афіші чув я ці слова.
Зареготалась краля джинджуриста:
- Андрій Сова! Ха-ха!
Андрій Сова!
Фамілія -
ніяк не для артиста…
А я люблю це прізвище, ей-ей!
Про псевдонім
не може бути й мови.
Біда, коли на сцені соловей,
А в залі всі сидять, як сови!
Та буде це ще ой як не скоро… Багато води скине Дніпро-Славутич у Понтійське море…
А поки що ми їхали до Києва реєструвати свій шлюб.
- Шановні жених і наречена! - промовила реєстраторка і надала своєму обличчю, відповідно моменту, статечного виразу, - сьогодні народжується ваша сім'я. Виконуючи цей громадянський акт, я повинна запитати, бажання стати чоловіком і дружиною, це взаємне? Вільне? Відверте?
- Так, - підтвердив я, тримаючи Галину за руку…
- Так, - підтвердила моя обраниця.
Ми поцілувалися, отримали свідоцтво і покотили знов на "опель-капітані" у свій Житомир. Перший, хто привітав нас з одруженням був відчайдушний шофер-старшина.
- От бачите, що заєць наробив! Я ж казав, це добра прикмета!
Справляли весілля вдома. По праву руку від мене сидів батько, по праву від нареченої - мати. А далі поважні генерали, полковники, пишноликі дами. Гостей - по пальцях перелічити.
Ми одружилися у важкій, бідний повоєнний час. Не було у нас весільних кортежів з кільцями та ляльками на радіаторах. Не було коштовних подарунків, не гримів марш Мендельсона й не вгиналися столи від наїдків і напоїв.
Але нам було весело. Раділи своєму щастю, були впевнені, що з'єднали свої долі назавжди…