Пожвавлення упродовж останніх місяців інфляційної динаміки викликало широкий суспільний резонанс. Частково через те, що у поточному році в «лідери» щодо темпів подорожчання вибилися продовольчі товари (12,4% за дев’ять місяців поточного року при загальній інфляції 8,6%), зростання цін на які позначається на всіх без винятку прошарках населення. Частково через те, що основна хвиля зростання цін прогнозувалася на кінець року, але аж ніяк не на літній період. Але головним чинником посилення уваги до проблем інфляції є те, що порівняно високі її темпи (які ще рік-два тому сприймалися як тимчасове непорозуміння) сьогодні вже, на жаль, набули характеру закономірної тенденції, подолання якої потребує системного підходу та узгоджених комплексних рішень.
Саме тому в цій публікації хотілося б по можливості винести за дужки аналіз цьогорічних локальних чинників зростання цін на ті чи інші групи товарів і послуг — ці питання вже досить широко висвітлено в різних ЗМІ. На наш погляд, у нинішній ситуації важливіше визначити глибинні системні проблеми, які, можливо, не так явно лежать на поверхні, але від того є не менш значущими з точки зору забезпечення довгострокової цінової стабільності у державі.
Інфляційні небезпеки: глобальний розріз
Одразу зазначимо, що Національний банк України на сьогодні стурбований не самим фактом перевищення вже у вересні річного урядового інфляційного прогнозу в 7,5%. Будемо відверті, ще в момент оголошення цього прогнозу існували неабиякі сумніви щодо його реальності, і Національний банк ще тоді вказував на це урядові. Також не вважаємо за доцільне зосереджувати надмірну увагу на конкретному розмірі індексу споживчих цін — як уже досягнутому по факту, так і очікуваному за підсумками поточного року. У будь-якому разі інфляційна динаміка поточного року не може задовольнити нікого — ні владу, ні бізнес, ні, тим паче, пересічних громадян. Адже кожен додатковий відсоток інфляції у сукупності «з’їдає» більш як півмільярда гривень у реальних доходах населення.
Над усе Національний банк на сьогодні стурбований глобальними тенденціями, які превалюють в інфляційному розвитку впродовж останнього часу. Адже за певних умов рівень інфляції, який лише незначно перевищує 10%, може і не викликати негайного зниження темпів економічного зростання (і нинішні цілком прийнятні темпи реального зростання ВВП в Україні — 7,3% у січні—вересні 2007 року це підтверджують). Однак за таких умов інфляційна динаміка стає більш волатильною і менш керованою, що значно збільшує ймовірність її істотного прискорення і досягнення таких меж, коли без вжиття радикальних заходів відновити макроекономічну стабільність у країні стає неможливим. Саме через це провідні країни світу так багато уваги приділяють інфляції і намагаються підтримувати її рівень на низькому рівні.
Нинішній рік найімовірніше буде вже четвертим поспіль, коли інфляція в Україні перевищить 10% (річний приріст споживчих цін за підсумками вересня досяг 14,4%). При цьому інфляційний тренд наразі перебуває на підйомі, а інфляційні очікування наростають. Однак головне навіть не це. Ті антиінфляційні заходи, що ухвалюються час від часу урядом (і які зводяться переважно до підписання меморандумів із підприємцями, посилення моніторингу за цінами та адміністративного регулювання граничної рентабельності та торговельних надбавок), швидше покликані гасити вже існуючі пожежі і можуть бути ефективними лише в короткострокову періоді. Водночас в Україні не вживаються заходи щодо нівелювання системних передумов розгортання інфляційного тиску, про які ми скажемо нижче.
Під системною призмою
Основна проблема — нехтування елементарними економічними канонами при розробці та реалізації державної економічної політики, насамперед — у частині опрацювання рішень про збільшення заробітної плати, пенсій та інших соціальних платежів.
Звичайно, підвищення стандартів життя населення має бути наріжним каменем усієї економічної політики. Однак якщо до цього питання підходити без належного врахування реальних можливостей економіки, остання неодмінно на це відреагує виникненням макроекономічних диспропорцій, що в кінцевому підсумку позначиться і на динаміці цін.
Так, в Україні неадекватні темпи зростання заробітної плати та продуктивності праці. Якщо взяти за базу перший квартал 2001 року, то реальна заробітна плата збільшилася в три рази, а продуктивність праці — в 1,7 разу. Очевидно, що якщо заробітна плата зростає істотно вищими темпами, ніж продуктивність праці, то додаткові доходи кожним конкретним робітником не заробляються (за рахунок більш ефективної праці), а отримуються в порядку перерозподілу за рахунок доходів інших суб’єктів господарювання, зокрема роботодавців або власників бізнесу. Втім, зрозуміло, що останні аж ніяк не бажають втрачати власний шмат пирога і намагаються перекласти його на плечі інших економічних агентів (у т.ч. тих же робітників) через підвищення відпускної ціни на свою продукцію.
Потрібні факти? Будь ласка. За результатами опитувань керівників 1200 підприємств, що їх регулярно проводить Національний банк, серед низки факторів, що впливають на ціни реалізації, дедалі зростає роль вартості трудових ресурсів. Цей фактор продовжують називати у першій трійці негативних чинників респонденти підприємств майже всіх видів економічної діяльності.
Здається, наведеного має бути цілком достатньо, щоб зрозуміти, що адміністративне підвищення соціальних стандартів (зокрема розміру мінімальної заробітної плати) має обов’язково узгоджуватися із підвищенням ефективності праці. До речі, при аналізі економічних і монетарних процесів у розвинених країнах, зокрема у США, одне з чільних місць відводиться показникові продуктивності праці, тоді як в Україні цей показник переважна більшість аналітиків згадують чомусь досить рідко.
Необґрунтоване форсування підвищення соціальних стандартів життя тисне на ціни і з боку попиту через неадекватність співвідношення зростання ВВП і доходів населення. В принципі, в умовах низького рівня життя переважної більшості населення зростання доходів громадян має випереджати ВВП. Однак усе має бути в розумних межах, яких в Україні упродовж останніх років не дотримувалися. Так, у 2004 році темпи зростання реальних наявних доходів населення становили 19,6% при зростанні реального ВВП на 12,1%; у 2005-му ці цифри становили 23,9 та 2,7%, у 2006-му – 16,1 та 7,1%, за вісім місяців поточного року — 11,5 та 7,5%.
Навіть у порівнянні із іншими перехідними економіками у співвідношенні зарплат та ВВП на душу населення Україна не «пасе задніх» (див. рис.), і для забезпечення стійкого економічного розвитку необхідно робити акцент насамперед на зростанні продуктивності праці, а вже відповідно до цього визначати можливості для подальшого зростання доходів населення.
Очевидно, що за таких умов виникають труднощі з товарним забезпеченням зростаючої грошової пропозиції з боку населення, які посилюються неоптимальною структурою економічного зростання. Зокрема у поточному році більша частина приросту ВВП забезпечена компонентами, які прямо не стосуються матеріального виробництва (чисті податки, оптова та роздрібна торгівля) і, відповідно, забезпечення належного товарного покриття під зростаючий попит з боку населення.
Водночас із галузей, безпосередньо причетних до наповнення товарною масою споживчого ринку, високі темпи демонструють лише харчова (зростання на 13,3% у січні—вересні) та деревообробна (12,4%). А в легкій промисловості обсяги виробництва зменшилися на 0,2, сільському господарстві — на 4,7%.
Частково в такій ситуації нас виручає імпорт, обсяги якого в номінальному вимірі у січні—серпні 2007 року збільшилися на 32,6%. Однак імпорт може задовольнити додаткові потреби громадян далеко не за всіма позиціями. Тим більше у сфері послуг (перукарні, ремонт житла, освіта тощо). Крім того, слід пам’ятати, що надмірне зростання імпорту, зокрема споживчого, погіршує поточний рахунок платіжного балансу та негативно впливає на економічне зростання, у т.ч. за рахунок витіснення з відповідних сегментів ринку вітчизняних підприємств.
Таким чином, друга системна проблема полягає у тому, що здійснення ефективної політики зростання доходів населення не супроводжувалося дієвими заходами із зростання пропозиції споживчих товарів і послуг. Такі заходи мають концентруватися насамперед довкола стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу, який має взяти на себе значну частину задоволення зростаючих споживчих потреб населення. Втім, ілюстрацією «успіхів» у цьому напрямі є результати нещодавно оприлюдненого звіту Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації, відповідно до якого Україна обіймає 139-ту позицію із 178 країн у сфері регулювання підприємництва. Саме недостатня увага до проблем розвитку малого та середнього бізнесу у підсумку призводить до того, що для більшої частини населення цілий ряд звичних для європейця послуг (ресторани, оренда авто, літній відпочинок, послуги фітнес-центрів тощо) є недосяжним. У результаті у громадян немає особливого вибору — лише йти з отриманими коштами на продовольчий ринок і створювати там додатковий попит.
Третя системна проблема вбачається в тому, що уряд не має чітко напрацьованих механізмів упередження виникнення шокових ситуацій на споживчому ринку. Скільки вже сказано про необхідність ефективного використання такого інструменту, як товарні інтервенції, але віз і нині там. Чи може влада похвалитися дієвим здійсненням антимонопольної політики та ефективним регулюванням тарифів природних монополій? Чи існує взагалі хоч якийсь план дій у сфері регулювання тарифів і цін на житлово-комунальні послуги, чи вибудовано нарешті ефективну систему запобіжників та компенсаторів чергового зростання цін на газ тощо? Дуже хотілося б мати чіткі відповіді на ці запитання.
Втім, навіть за таких умов цілком можливо було б знизити обсяг попиту на споживчому ринку, грамотно спрямувавши доходи громадян на інвестування та заощадження. Однак рівень розвитку фінансового ринку залишається дуже низьким, і це є четвертою системною проблемою. Фактично, у переважної більшості населення на сьогодні немає альтернативи розміщенню своїх тимчасово вільних коштів, ніж на банківський депозит. Однак банки далеко не завжди можуть задовольнити потреби громадян як по вартості депозитів (особливо в умовах їхньої орієнтації на залучення більш дешевих коштів за кордоном), так і по спектру послуг (багато громадян уже дозріли до того, щоб вкладати кошти в ті ж пенсійні програми, однак елементарно не знають, як це зробити). Тож недостатній розвиток фондового ринку та сегмента небанківських фінансових установ не дозволяє вести мову про формування додаткових дієвих каналів відволікання коштів населення від споживчого ринку та переспрямування їх на інвестиційні цілі.
Одним із вагомих наслідків нерозвиненості фондового ринку з точки зору забезпечення цінової стабільності є зменшення ефективності монетарного регулювання економічних процесів. Адже одним з головних інструментів впливу центрального банку на обсяг грошової пропозиції є операції з державними цінними паперами на відкритому ринку. Однак за відсутності ліквідного та прозорого ринку державних боргових зобов’язань ефективне проведення таких операцій в Україні на сьогодні неможливе.
Окремим рядком слід виділити відсутність належної культури здійснення комунікацій з громадськістю з питань, пов’язаних із розвитком інфляційних процесів. У розвинених країнах одним із головних елементів політики по досягненню інфляційних цілей є ефективна система комунікацій з громадськістю, через яку здійснюється вплив насамперед на інфляційні очікування суб’єктів господарювання. В Україні ж, на жаль, досить часто непродумані та упереджені заяви окремих посадових осіб лише підбурюють процеси зростання цін. Про представників політичної опозиції в таких випадках годі й говорити. На жаль, окремі діячі ніяк не зрозуміють, що для політика, який справді піклується про долю країни, навіть у період передвиборних перегонів не може бути зняте табу на нагнітання пристрастей в інфляційному питанні.
Ну і нарешті, не можна не звернути увагу на інституційний аспект, який полягає у невизначеності відповідальності за утримання стабільності цін. Стаття 6 Закону України «Про Національний банк України» передбачає, що Національний банк сприяє дотриманню цінової стабільності лише у межах своїх повноважень. Хто відповідає за забезпечення стабільності цін у державі взагалі, законодавством не визначено.
Стаття 2 Закону України «Про Кабінет міністрів України» визначає лише, що одним з основних завдань Кабінету міністрів є забезпечення здійснення цінової політики. Однак «забезпечення проведення цінової політики» та «забезпечення стабільності цін» — це дещо різні речі. Фактично, в Україні немає державної інституції, яка несла б відповідальність за стабільність цін. А там, де немає відповідальних, як відомо, створюються передумови для виникнення безвідповідальності, що в таких питаннях, як забезпечення цінової стабільності, неприпустимо.
Наведений перелік проблемних питань навряд чи можна вважати вичерпним. Втім, і без цього зрозуміло, що без системних і комплексних рішень у відповідних напрямах завдання щодо забезпечення у довгостроковій перспективі стабільно низького рівня цін так і залишиться на рівні благих намірів. А намагання пояснити інфляційні сплески у той або інший період несприятливим збігом обставин, поганим урожаєм, політичними іграми або наявністю міфічних «тимчасових структурних перекосів на окремих товарних ринках» будуть дедалі більше нагадувати стару пісню, яка давно усім набридла та нікому не цікава.
Світло й тіні монетарного впливу
Звичайно, коли йдеться про інфляційні процеси, неможливо обминути питання здійснення монетарної політики. Адже, за висловом нобелівського лауреата, головного ідеолога теорії монетаризму Мілтона Фрідмена, «інфляція завжди і всюди є монетарним феноменом». Повністю погоджуючись у цьому з класиком, усе ж дозволимо собі зробити певні уточнення, оскільки в періоди цінових заворушень окремі експерти не можуть відмовити собі в спокусі згадати цей вислів із прозорим натяком — мовляв, усю відповідальність за те, що відбувається з інфляцією, має нести центральний банк.
Так, інфляція і справді є монетарним феноменом, оскільки як економічне явище знаходить свій вияв у знеціненні грошей. Водночас необхідно розуміти, що теорія Мілтона Фрідмена була, по-перше, розроблена для досить довгострокового періоду, а по-друге, для економік із достатньо гнучкими цінами. Зрозуміло, що постулати цієї теорії не можуть бути застосовані для відносно короткострокового періоду (на якому на динаміку цін істотно впливають шоки на тих або інших товарних ринках, фіскальні дисбаланси тощо), а також для ситуацій, коли ціни недостатньо лібералізовані і широко використовуються механізми їх державного регулювання. Саме такий випадок ми і маємо наразі, коли говоримо про розвиток інфляційних процесів в Україні. А тому, на наш погляд, експлуатація згаданого вислову в контексті нинішньої ситуації в нашій країні є не зовсім коректною.
З іншого боку, говорити про те, що монетарний чинник зовсім не відігравав певної ролі в розвитку інфляції, також буде неправильно. Інша річ, наскільки ця роль була істотною. Наприклад, за оцінками заступника міністра економіки Валерія Мунтіяна, які оприлюднило агентство «Інтерфакс-Україна», монетарний чинник в інфляції поточного року становить близько половини.
На жаль, Національному банку достеменно не відомо, якими методиками визначало такий вплив Мінекономіки. Зі свого боку можемо лише висловити власні оцінки, відповідно до яких внесок інфляції попиту (до якої монетарний чинник має безпосередній стосунок) у зростання індексу споживчих цін у 2007 році був більш помірним (1,5 відсоткового пункту з 8,6%). Саме на стільки, за нашими підрахунками, збільшилася з початку року вузька базова інфляція, до розрахунку якої включаються ті товарні групи, які найменше залежать від впливу короткострокових кон’юнктурних чинників (йдеться насамперед про непродовольчі товари за винятком палива).
Взагалі давати оцінки монетарного впливу на розвиток інфляційних процесів, виходячи лише з показників темпів розширення грошової маси, на наш погляд, справа невдячна. Адже навіть просте зіставлення показників темпів приросту грошової маси та інфляції в Україні свідчить про відсутність істотної кореляції між ними. І це — особливість не лише вітчизняної економіки. Центральні банки провідних країн світу вже давно не використовують показники приросту грошової маси як головні індикатори для прийняття рішень. Адже важливий не стільки номінальний розмір грошової маси, скільки напрями її використання, які забезпечують баланс між споживанням та нагромадженням капіталу, а відтак, чинять (чи не чинять) тиск на ціни. Балансування ж споживання та нагромадження капіталу здійснюється не через регулювання номінального обсягу грошової маси, а через вплив на відсоткові ставки, зміна яких стимулює (або дестимулює) споживчу чи інвестиційну активність.
Розгляньмо більш детально динаміку грошової пропозиції в Україні у поточному році. Що найбільше вплинуло на зростання грошової маси? З одного боку, це активна соціальна політика уряду. Нагадаємо, що в результаті прийнятих у березні та травні ц.р. змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» обсяг видатків для виплати заробітної плати у бюджетній сфері та соціальні виплати збільшено на суму близько 14 млрд. грн. Це істотним чином вплинуло на темпи розширення обсягу готівки поза банками: за дев’ять місяців 2007 року вони становили 29,1%, тоді як в аналогічному періоді минулого року — лише 13,9%.
Як у такій ситуації Національний банк міг нейтралізувати вплив цього чинника? Безпосередньо — ніяк, адже Національний банк може активно впливати лише на безготівкову частину грошової маси. Звичайно, можна вжити радикальних рестрикційних заходів, які через істотне збільшення вартості грошей зумовлять більш активний приплив цих коштів на депозити в банки. Але чи буде це корисно для економіки? Адже тоді збільшаться не лише депозитні, а й кредитні ставки, що може спровокувати гальмування процесів економічного розвитку.
Другий чинник, який істотно впливав на динаміку розширення грошової маси у 2007 році, — значні обсяги інтервенцій з купівлі валюти на міжбанківському ринку з метою підтримки курсу гривні. Зараз ми не торкатимемося питання, доцільно чи недоцільно запроваджувати вже зараз більшу гнучкість обмінного курсу, — це тема для окремої великої статті. Зазначимо лише, що за дев’ять місяців поточного року чистий обсяг таких інтервенцій становив майже 7 млрд. дол. США. Ці кошти Національний банк частково нейтралізовував через проведення мобілізаційних операцій, обсяг яких за цей період становив 58,7 млрд. грн.
Чи була потреба в проведенні більш масштабних мобілізаційних заходів? Давайте поміркуємо разом. Одну частина цих коштів становить валютна виручка підприємств-експортерів, які активно використовують їх для забезпечення виробничого процесу. Інша частина — запозичені кошти, значна кількість яких спрямовувалася банками на кредитування. Стримувати темпи кредитування юридичних осіб на сьогодні ми не бачимо необхідності — все ж таки до кризи перевиробництва нам іще далеко.
Великі ж обсяги кредитування фізичних осіб справді турбують Національний банк, однак здебільшого через можливий негативний вплив таких операцій на фінансову стійкість банків. На перебігу інфляційних процесів такі операції, за нашими оцінками, позначалися обмежено. Кредитні кошти громадяни переважно спрямовували на купівлю товарів довгострокового користування (автомобілі, пральні машини тощо) або на операції з нерухомістю. Товари тривалого користування, як відомо, займають незначну частку в споживчому кошику, що використовується для обрахунку інфляції. Та й ціни на них залежать переважно від динаміки курсу, оскільки на відповідних ринках дуже велика питома вага імпортної продукції. Ну а нерухомість узагалі належить до інвестиційних активів, ціни на які не ставить собі за мету регулювати жоден центральний банк світу.
Таким чином, на нашу думку, потреби у застосуванні більш рішучих монетарних заходів для стримування інфляції у січні—вересні не було. Такі заходи, в разі їх застосування, мали б обмежений ефект з точки зору стримування інфляції, однак могли б істотно загальмувати темпи економічного розвитку, що вплинуло б на обсяги товарної пропозиції і ще більше стимулювало б інфляційні процеси.
Завдання на сьогодні та завтра
З іншого боку, навіть якщо зростання інфляційного тиску викликане переважно немонетарними факторами, було б неправильно, якби центральний банк сидів склавши руки і не намагався хоча б частково повернути ситуацію в належне русло. Однак в описаних вище умовах застосовувати монетарні важелі необхідно вкрай обережно.
Саме з таких міркувань Національний банк поки що вважає за доцільне обмежитися певною активізацією проведення мобілізаційних операцій, збільшивши вартість і терміни можливого залучення коштів. Це дасть змогу оптимізувати рівень ліквідності банків та запобігти надмірному розширенню грошової пропозиції на ринку. Водночас монетарні умови функціонування економіки залишатимуться цілком прийнятними для здійснення ефективної кредитної підтримки банківською системою процесів економічного розвитку в умовах певного уповільнення темпів зростання ВВП.
Багато розмов останнім часом точиться навколо необхідності збільшення облікової ставки. Наша позиція в цьому питанні така. Облікова ставка в умовах України відіграє насамперед сигнальну роль. Тобто її підвищення має сигналізувати про істотну зміну напряму здійснення грошово-кредитної політики. Водночас, на наш погляд, потреби в наданні економіці рестрикційних сигналів на сьогодні немає. Як уже зазначалося, за нашими оцінками, монетарний вплив на інфляцію в поточному році є незначним. А отже, такий сигнал не так допоможе вгамувати інфляцію, як може додати динаміки тенденції до уповільнення темпів зростання ВВП, яка спостерігається останнім часом.
Втім, ніхто не може виключати, що потреба у наданні відповідного сигналу може виникнути вже, скажімо, через місяць. Якщо інфляція продовжуватиме зростати швидкими темпами, коли ризики її подальшого прискорення значно перевищать ризики уповільнення економічного зростання, Національний банк може постати перед необхідністю за рахунок монетарних важелів компенсувати певні структурні недоречності у розвитку реального сектора.
У будь-якому разі слід розуміти, що монетарні заходи впливають на цінову динаміку з певним лагом, який в Україні становить від шести місяців до року. А в такій перспективі, в умовах незначного впливу монетарного чинника на інфляцію, для стримування зростання цін доцільніше приймати більш системні рішення, про які частково вже йшлося вище.
По-перше, необхідно вжити заходів із приведення темпів підвищення рівня життя населення у відповідність до реальних можливостей економіки. У цьому контексті Національний банк може лише приєднатися до тих експертів, які закликають політичні сили — переможниць дострокових парламентських виборів дуже обережно підійти до виконання своїх численних соціальних обіцянок, які так щиро роздавалися під час передвиборних перегонів. Інакше країні загрожуватиме повна цінова дестабілізація.
Дешевий популізм має бути викоренений з усіх сфер економічного життя, починаючи з прогнозів. Адже генерування в політичних цілях «солодких» передбачень тієї ж інфляції при їх перевищенні обернеться значним посиленням недовіри до економічної політики держави та поширенням інфляційних очікувань. Впевнені — якби уряд ще торік виробив більш реальний прогноз інфляції на 2007-й, нинішнього ажіотажу довкола цінової динаміки не було б.
По-друге, слід невідкладно, з перших же днів роботи нової коаліції, вжити дієвих заходів для поліпшення умов ведення бізнесу, тим самим сприяючи розширенню пропозиції товарів і послуг на споживчому ринку.
По-третє, уряду необхідно нарешті більш ефективно застосовувати наявні в нього ринкові інструменти для приборкання тимчасових — і не дуже — коливань цін на окремі товари та послуги (здійснення політики інтервенцій, антимонопольні важелі тощо). При цьому слід по можливості обмежувати застосування адміністративних важелів. Як зауважив голова Національного банку Володимир Стельмах на прес-конференції 17 жовтня, адміністративне придушення цін є більшим злом, ніж озвучення їх реальної величини, оскільки в такому разі утворюється відкладений інфляційний потенціал, який може «вибухнути» будь-коли і впоратися з яким буде значно важче.
По-четверте, необхідно розробити чіткий план-графік підвищення тарифів суб’єктами господарювання на місцевому рівні (на житлово-комунальні послуги, транспорт тощо). Якщо люди наперед знатимуть про підвищення певних цін і тарифів, у них хоча б не генеруватимуться надмірні інфляційні очікування, як це буває у випадку неочікуваних подорожчань.
По-п’яте, необхідно нарешті повернутися обличчям до фінансових ринків і вжити справді дієвих заходів щодо їх розвитку. А почати необхідно з розбудови ліквідного та прогнозованого ринку державних цінних паперів, за яким обов’язково підтягнуться й інші сегменти.
Ну й, нарешті, необхідно чітко визначити, хто і за що відповідає в Україні у ціновій сфері. Дії уряду та Національного банку в регулюванні інфляційних процесів мають бути максимально узгодженими, кожна із цих інституцій повинна ефективно виконувати покладені на неї функції в сфері забезпечення цінової стабільності, не киваючи при цьому одна на одну і не втручаючись не в свою компетенцію. Тільки за таких умов і тільки спільними зусиллями можна забезпечити в країні довгострокову та надійну цінову стабільність.