Соціально-економічні механізми, які відповідальні за революцію в Україні, не є суто українськими. Це механізми глобальні…
Ярослав Грицак
Немає країни, що була б, як острів, сама по собі...
Жоден проект виведення України з кризи не може розглядатися як серйозний без урахування існуючих світових процесів і тенденцій. Оскільки наша країна є учасницею абсолютно всіх глобальних процесів - нехай навіть як пішак, її сьогодення і майбутнє залежать від того, як розвиватиметься вся партія. Тому, якщо читач не хоче бути ошуканим, необхідно розібратися в ситуації на великій шахівниці.
Так говорив Шумпетер
Коли у 1942 р. видавництво Harper&Brothers випустило товсту книжку Йозефа Шумпетера, на адресу автора посипалися численні докори. Його звинувачували в тому, що, теоретично обґрунтувавши неминучий крах капіталізму, він не залишив сучасникам надій на більш-менш благополучне майбутнє.
Минули роки. Повалився не капіталізм, а СРСР, і разом з ним - увесь (майже) соціалістичний табір. З радощів Френсіс Фукуяма сповістив про помилку покійного Шумпетера, оскільки тепер уже його величність капітал приречений царювати вічно. Однак через двадцять років після Фукуями два французькі економісти Антуан Брюне і Жан-Поль Гішар видають книжку, в якій переконливо доводять, що країна найрозвиненішого капіталізму - США - уже не світовий лідер, оскільки соціалістичний Китай побудував сильнішу економіку.
У читача має виникнути запитання: чому Китай раптом знову іменується "соціалістичним"? Щоб не вивертатися в дефініціях на осі капіталізм-соціалізм, звернімося до авторитета класика.
Шумпетер розрізняв два види суспільного устрою - комерційний і соціалістичний. А капіталізм він розглядав як особливий випадок комерційного суспільства. Під альтернативним соціалістичним суспільством учений розумів "інституціональну систему, при якій контроль над засобами виробництва й самим виробництвом перебуває в руках центральної влади, або, інакше кажучи, де належність економіки до суспільної сфери, а не до приватної сфери - справа принципу".
У 1949 р. Йозеф Шумпетер, виступаючи з лекцією перед Американською економічною асоціацією, досить доступно (для економістів) пояснив, чому "капіталістичний порядок має тенденцію до саморуйнування, а централістський соціалізм є його ймовірним спадкоємцем". Завершуючи цю лекцію, він сказав: "У своєму діагнозі Маркс помилявся щодо того, яким способом відбудеться катастрофа капіталістичного суспільства; але він не був неправий, пророкуючи, що згодом воно зазнає катастрофи". Пророкування австрійця почало збуватися всього лише через тридцять років, коли Комуністична партія Китаю взяла курс на побудову соціалізму за Шумпетером - "без повної "експропріації експропріаторів". І ця інституціональна система дуже швидко виявила свою вищу ефективність.
І знову біполярний світ?
Таким чином, період гегемонії США завершився й розпочався черговий етап боротьби за переділ сфер впливу, тобто потоків капіталу. Подальша історія залежить від здатності основних вигодоодержувачів сформувати когорту союзників, готових діяти в межах правил, встановлюваних одним із двох лідерів. Це не означає, що сателіти Китаю неодмінно будуватимуть у себе "централістський соціалізм": спосіб отримання ренти принципового значення не має, головне - взаємні вигоди від співробітництва.
Навіть якщо якась країна є повністю самодостатньою, економічно вона зацікавлена в зниженні витрат, а політично - у безпеці від можливих зовнішніх загроз. Тому зовнішня експансія сильних держав відбувається не від збоченої потреби заподіяти комусь зло. Це всього лиш розумна стратегія. Наприклад, економічно вигідно виносити свої виробництва в країни з низьким рівнем заробітної плати та низькими екологічними вимогами. Вигідно витиснути, розорити й поглинути місцевого виробника, щоб увійти на його ринок зі своїм товаром і за рахунок збільшення обсягу продажів (відповідно, обсягу виробництва) знизити собівартість своєї продукції. Вигідно надавати фінансову й військову підтримку слабким країнам, оскільки це не тільки доходи від кредитів і продажу зброї, а й пролонгована політична залежність відносно незалежних суб'єктів. Коротше, вигідно бути сильним і мати слабких союзників. Не вигідно, коли твої сателіти стають сильними й самостійними.
Що ми бачимо на великій шахівниці? Згідно з теорією Валлерстайна, "дідуся американської соціології", є країни-гегемони, є напівпериферія і є периферійний світ. Останній - третій світ - приречений завжди залишатися таким, бо саме за його рахунок зростають інші. "Безсумнівно, позиції окремих країн і регіонів можуть змінюватися, але підйом одних завжди означає відносний занепад інших", - говорить Валлерстайн. Питання про справедливість не стоїть. Стоїть тільки те питання, яке у відомому фільмі Іван Грозний поставив зайве себелюбному сусідові Шурика: "Ти чиїх будеш?". Тобто хто буде основним вигодоодержувачем наших сировинних, виробничих і людських ресурсів - США чи Китай, чи напівпериферійні Євросоюз і Росія?
І отут доречно сказати, чому економічно слабка Україна становить надзвичайний інтерес для тих, хто здатен зазирнути в не таке віддалене майбутнє. У 2013 р. Валлерстайн і ще чотири авторитетні соціологи випустили книжку за назвою "Чи є майбутнє у капіталізму?". Автори по-різному відповідають на це запитання, кожен із них заявив власну оригінальну позицію. Та все ж таки їм удалося досягнути консенсусу в спільній передмові, де, зокрема, сказано: "Головна загроза, яка, однак, цілком передбачувана, - це екологічна криза, що наростатиме упродовж XXI століття. Досить імовірно, це виллється в непримиренні конфлікти через воду й продовольство". Тому Україну і схиляють до найшвидшого розпродажу її основного ресурсу - землі, ціна якої різко зросте з початком цих непримиренних конфліктів.
Для українців дуже важливо усвідомити, що у світі немає сили, зацікавленої у виході нашої країни з периферійної зони. Отже, сподіватися можна тільки на внутрішній людський ресурс.
Демодернізація як метод створення сировинних придатків
На жаль, усі 26 років існування Української держави економіка країни послідовно руйнується. Цей факт не можуть спростувати коливання економічних показників, яким властиво зростати, коли періодично активізується вся світова економіка. Очікуване скромне зростання українського ВВП не має вводити в оману думаючих людей, оскільки воно відбудеться за рахунок активізації експорту сировини, що лише підтверджує належність нашої країни до третього світу. Цей маленький, але дуже сумнівний успіх є частиною світового процесу, який професор історії Монреальського університету Яків Рабкін називає демодернізацією.
Якщо модернізація передбачала індустріалізацію, освіту, скорочення розриву між багатими й бідними і, найголовніше за версією професора Рабкіна, "створення нової ідентичності, самосвідомості, пов'язаної з державою", то зворотний процес ми повсюдно спостерігаємо сьогодні. У тому числі й повернення "племінних, етнічних і конфесійних видів самоідентифікацій".
Демодернізація, що найяскравіше виявилася на пострадянському просторі, сприяє перетворенню раніше сильних економік на сировинні придатки більш успішних держав. Зрозуміло, що руйнування економіки й руйнування соціуму - взаємозалежні процеси. Наприклад, в Україні ми спостерігаємо не лише згортання наукомістких виробництв, переорієнтацію економіки на аграрний сектор, утримання від державних інвестицій в інновації, а й зубожіння більшої частини населення, видавлювання кваліфікованих фахівців за кордон, антиконституційний процес згортання соціальної держави, зростання внутрішньосоціальних конфліктів. Руйнуються не тільки індустріальні потужності, одночасно руйнується й соціум. Рабкін зазначає: "Люмпенізація - це соціально-економічний процес. Рівень політичної свідомості дуже низький, відбувається одуріння мас у глобальному масштабі. Я не кажу, що це відбувається навмисно, але ефект очевидний. Це ті самі люди, які ходять до ворожок, дивляться низької якості телепрограми, що не несуть нічого. Це стосується й середнього класу, а не лише люмпен-пролетаріату".
Ви висококваліфікований фахівець? Прийміть мої співчуття!
Французький обдарований юнак - Тома Пікетті - у 22 роки захистив докторську дисертацію, зробив блискучу кар'єру, і в 2012 р. американський журнал Foreign Policy заніс його до списку ста найвпливовіших інтелектуалів світу. А 2013-го Тома вразив інтелектуальну аудиторію товстим фоліантом, який назвав просто й без претензій: "Капітал". На відміну від попередника, він не закликав до пролетарської революції. Але важкий фактаж цього не менш важкого тому спонукає до близьких роздумів.
У своїй праці Пікетті проаналізував доступні джерела про стан капіталів і доходів за кілька століть, що дало йому можливість увінчати свою працю елегантною формулою r > g, яка розшифровується так: "дохід від капіталу загалом більший, ніж дохід від праці". Таким чином, ця "єдина теорія нерівності" (за висловом нобелівського лауреата Пола Кругмана) хоронить саму ліберальну ідею. Але спростування ідеології наукою - не єдине досягнення французького економіста. Показавши існуючі закономірності, він також відкрив і наше майбутнє.
Згідно з графіками з книжки "Капітал у XXI столітті", ми зараз спостерігаємо процес поступового зростання доходів великих власників (за рахунок зниження доходів 90% населення) при одночасному вилученні нашої загальної власності на користь незначної кількості тих самих великих власників.
Для того, щоб усвідомити, який стосунок триваюча концентрація капіталів має до кожного з нас, достатньо зрозуміти, що переділ економічного простору - це завжди переділ сировинних ресурсів, транспортних потоків, виробничих потужностей, людського капіталу. Іноді це безкровний переділ, як відібрання/здача Криму, іноді війна, як у Сирії, але завжди - втрати для обивателя, що опинився на шляху. Ніби нічого нового. А от що особливо цікаво, то це очікуване зникнення середнього класу.
Головний висновок, до якого дійшов Пікетті: ні найкраща освіта, ні найнаполегливіша праця, ні блискучі вроджені здібності не принесуть їхньому власникові такого доходу, який забезпечить володіння солідним капіталом. Тому абсолютно раціонально роблять українські олігархи, приватизуючи собі наше спільне майно.
Середній клас як історичне непорозуміння
Усупереч Марксу, що поділяв соціум на класи залежно від стосунку до засобів виробництва, Тома Пікетті ділить усіх нас на "майнові" класи - залежно від наших доходів. І, треба сказати, така градація теж багато чого прояснює.
Насамперед "рок-зірка економіки" ділить суспільство навпіл: нижчий клас - це ті 50% населення, які мають дохід, що поступається доходу успішнішої половини. Безпосередньо над нижчим класом перебуває середній клас - 40% від загальної кількості. Далі - верхня дециль (10%), у якій є і своя еліта - верхня центиль (одна сота).
Автор "Капіталу" пропонує подивитися в таблиці (наведена тут скорочено), як змінювалася власність цих груп протягом останніх ста років.
У XIX столітті середній клас було майже не відрізнити від нижчого. Зростання доходів цих 40% почалося і завершилося в XX столітті. Пікетті не називає прямо причин явища, але кілька разів уживає такий багатослівний евфемізм: "економічні й політичні потрясіння, що відбулися після катастрофи 1914–1918 рр.".
Оцінюючи видимі тенденції, Т.Пікетті вважає: "…є серйозний ризик відновлення майнової нерівності в масштабах, які схожі з досягнутим у минулому рівнем і навіть перевищують його за певних умов".
І знову ж таки не французький економіст сказав про це першим. Роком раніше Пол Кругман у своїй колонці на сайті "Нью-Йорк Таймс", говорячи про американську економіку, зазначив: "…корпоративний прибуток перебуває на рекордно високому рівні… тоді як заробітна плата й інша компенсація праці скоротилися". "Капітал чудово справляється, захоплюючи дедалі більшу скибочку за рахунок робочої сили, - говорить Кругман. - Дедалі частіше доходи зростають за рахунок працівників у цілому, включаючи працівників, що володіють навичками, які мали би привести до успіху в сучасній економіці". Однак у зв'язку з триваючою роботизацією не тільки виробничих, але й інших процесів навички висококваліфікованих працівників згодом стають непотрібними. Частка зарплати у ВВП США, що тривалий час балансувала на рівні 50%, з середини 70-х, наприклад, пішла на спад. І, звичайно ж, така тенденція не є суто американською. Не лише в США, але й у Японії, і в Німеччині - провідній економіці Європи, та й у 15 країнах Євросоюзу загалом частка заробітної плати у ВВП неухильно знижується.
Отже, ми бачимо, що в усьому капіталістичному світі доходи домінуючого 1% зростають і зростатимуть за рахунок доходів середнього класу, який став непотрібним. Але є й ще одна обставина, яка підсилює проблему "середніх". Це заміщення людської праці автоматизованими процесами. "Комп'ютеризація середнього класу не відшкодовується створенням нових робочих місць. Нові робочі місця створюються, але їх кількість менша порівняно з тим, що було раніше, так само як менші й доходи, - говорить Р.Коллінз. - Навіть якщо інформаційні технології створюють нові види діяльності, вони не створюють оплачуваних вакансій у кількості, що дорівнює тій, яка була ними знищена". Американський соціолог говорить про безробіття на рівні 50 або навіть 70%. "Якщо криза технологічного заміщення стане досить важкою - виникне високоавтоматизований, комп'ютеризований світ, у якому працюють далеко не всі, а більшість населення сидить без роботи або конкурує за ручну низькооплачувану працю у сфері послуг, чи відбудеться революція?" - запитує професор Коллінз. Його старший колега професор Валлерстайн вважає, що уряд США зуміє втримати ситуацію. Але якою ціною? "Якщо в період 1945–1990 рр. для підтримання високого рівня доходів у половини нашого населення ми мусили посилити експлуатацію іншої половини, уявіть, що знадобиться для підтримання на розумно високому рівні доходу 90% нашого населення. Це означає ще більшу експлуатацію, і переважно це буде експлуатація народів третього світу", - розмірковує він.
Чи подбає про доходи свого населення держава третього світу?
Держава як нікчемний або ворожий актор
Що таке сучасна капіталістична держава? Це система, у якій влада здійснюється капіталістами і в інтересах капіталістів. Більш того, як правило, незалежно, гегемон це чи периферійна країна, влада належить не просто капіталістам, а виключно невеликій групі представників саме великого бізнесу. При цьому за бортом опиняється не лише малий і середній бізнес, а й досить великий неолігархічний бізнес.
Чому так відбувається? Тому що форма влади, яка застосовується великим бізнесом і називається "демократією", ґрунтується на загальному виборчому праві. А масовий виборець завжди голосує за тих осіб, яких йому рекомендують засоби масової інформації. При цьому що "масовіший" засіб, то вищий рейтинг. А самі "масові" засоби перебувають у власності найбільших капіталістів. Отже, масовий виборець завжди голосуватиме за кандидатів саме великого бізнесу.
Як підсумок, при так званій демократії держава завжди працюватиме в інтересах великого капіталу і аж ніяк не в інтересах основної маси населення. Не в інтересах народу. Але закономірна й реакція знизу. От результати останнього соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова: президентові не довіряють 68,2% громадян України, уряду - 73,1, парламенту - 80,7%.
Однак ситуація в нашій країні не є винятковою. За даними компанії Edelman, середній рівень довіри до своїх урядів у 28 країнах, де проводилося опитування, цього року становив тільки 42%. Не так катастрофічно, як в Україні, проте можна говорити про нестійке майбутнє всієї капіталістичної системи. "Це не майбутнє - це вже сьогодення, - уточнює Валлерстайн. - Ми бачимо його в гігантськи зрослому почутті незахищеності: занепокоєння злочинністю, занепокоєння невмотивованим насильством, занепокоєння неможливістю домогтися справедливості в судовій системі, занепокоєння брутальністю й жорстокістю поліції - усе це багаторазово примножилося за останні 10–15 років". З погляду пересічного українця, перелік американського соціолога занадто короткий, оскільки в ньому немає монополізації більшості секторів економіки, масової фальсифікації продуктів харчування, непорівнянних з доходами комунальних тарифів, "витівок" банків з депозитами вкладників та інших українських винаходів.
Те, що сучасна нам держава перестала формувати "суспільство загального благоденства", лише півбіди. Справжнє лихо - це те, що вона стає реальним ворогом дедалі більшої кількості своїх громадян. У країнах третього світу олігархи, щоб залишатися на рівні, змушені відбирати у "нижчих" останнє. Наприклад, так звані соціальні реформи уряду України призводять країну до формування якісно нової моделі суспільства, де, на думку фахівців Інституту суспільно-економічних досліджень, "після 2019 р. щорічно додаватимуться приблизно 100 тис. фінансово незахищених громадян, без копійки доходу та можливостей безплатного лікування і соціального обслуговування". Крім економії бюджету у власних інтересах (про це - трохи нижче), тут є й міркування політичного характеру. Власникам "демократичної" держави вигідно тримати в убогості більше половини населення, оскільки злиденне існування цієї половини, з одного боку, не дає їй змоги осмислити причини свого становища та усвідомити, хто є її справжній ворог. З іншого боку - злиденну половину не важко "купити". Тому 60% населення, що перебуває за межею бідності, - це гарантія збереження олігархічної форми правління в Україні.
Однак не треба думати, що олігархічний капітал здатний приростати тільки за рахунок "нижчих". Бюджет своїми податками наповнюють усі - і дрібні підприємці, і середні, і великі. А от черпати з нього дозволено небагатьом. "Відносно високі ставки податків вигідні великим капіталістам, оскільки значна, якщо не більша частина цих грошей так чи інакше повертається до них, тому що оподаткування служить способом перерозподілу доданої вартості від трудящих і дрібних фірм до великих капіталістів", - стверджує Валлерстайн.
"А як же купівельна спроможність населення? - запитає теоретично підкований читач. - Хіба не вона - запорука нормального функціонування капіталізму?". Цивілізованого капіталізму - так, але не олігархічного.
В умовах триваючої концентрації капіталів відпадає необхідність формувати платоспроможний попит (за Кейнсом). Навпаки, природно складається інша економіка, незалежна від масового покупця й орієнтована виключно на запити верхнього дециля. Тому й зростання безробіття не означає автоматичного скорочення платоспроможного попиту. Попит усього лиш переміщується у вищу цінову категорію. Зниження купівельної спроможності нижчих класів автоматично означає підвищення купівельної спроможності вищих класів. Таким чином, усього лише змінюється структура товарів: менше товарів для бідних і більше товарів для багатих. Останні ж товари можуть удосконалюватися (і дорожчати) нескінченно. Як наслідок, фінансовий капітал не зацікавлений у підтриманні рівня купівельної спроможності населення. При цьому втрачає сенс не тільки кейнсіанська модель економіки, а й саме населення.
Що за поворотом?
П'ять авторів збірника "Чи є майбутнє у капіталізму?" по-різному відповідають на це запитання. У чому вони одностайні, то це в тому, що криза неминуча, і вона невирішувана "у межах стандартних політичних та інвестиційних рішень наших днів". Тому спільна передмова отримала назву "За наступним поворотом історії".
У чому соціологи солідарні?
По-перше, "траєкторія високих технологій XXI ст. вказує на виштовхування середнього класу в безробітний резерв".
По-друге, головна загроза - це екологічна криза та ймовірні непримиренні конфлікти через воду й продовольство.
По-третє, внаслідок очікуваних соціальних конфліктів можливі "як оновлені версії фашизму, так і встановлення ширшої демократії або якийсь варіант соціалізму".
По-четверте, соціологи вважають можливим, що "світ коливатиметься між різними формами соціалізму й капіталізму… але можуть з'явитися й інші, колективно більш задовільні способи організації ринків і людського співтовариства".
І, нарешті, головна теза: "макроісторичні кризи і системи, які досягли своєї межі, можуть долатися як більш, так і менш руйнівним шляхом".
Цей солідарний прогноз виходить від соціологів, що живуть за межами периферії, до якої належить, зокрема, і країна Україна. У нас із ними різні "точки сидіння", тому їхній катастрофічний сценарій виглядає тільки як перспектива, а у нас він уже настав, оскільки, як констатував Рендалл Коллінз, "країни ядра світосистеми забезпечують собі перевагу за рахунок ресурсів, одержуваних на вигідних умовах від периферії". Сьогодні країни третього світу віддають не лише свої сировинні ресурси, а й найкращу частину людського капіталу. І єдиним виходом з глухого кута є вихід за рамки капіталістичної системи. І, за твердженнями Коллінза, "тільки якщо посткапіталістичні режими ефективно проведуть перерозподіл, вони зможуть створити купівельний попит і відновити зростання своїх економік, обійшовши за економічними показниками країни, які досі ще обстоюють свою прихильність капіталізму й тому застрягли у своїй власній кризі".