Важливо усвідомлювати, що необхідність системних реформ Європейського Союзу пов'язана не тільки з результатами британського референдуму.
Їхня актуальність була очевидна й раніше. Чому Євросоюз, будучи свого часу світовим лідером соціально-інноваційних перетворень, фактично зупинився у своєму розвитку? Особливо трагічно, що це відбувається за умов небувалого прискорення світового геополітичного процесу. Я неодноразово наголошував на цій проблемі, у тому числі й на сторінках DT.UA ("Реформи ЄС - справді питання сьогоднішнього порядку денного", №3 від 30 січня 2016 р.). Вона безпосередньо стосується й нас. Реалізовуючи євроінтеграційний курс, ми не маємо права абстрагуватися від цих питань, мусимо бачити та враховувати у своїй політиці не лише історичні переваги Європейського співтовариства, а і його реальні проблеми, розуміти їхню природу. Потрібно перестати гратися в кота й мишки, припинити займатися нікому не потрібною апологетикою в цьому питанні. Євросоюз - живий організм, який розвивається і в якому природно присутні антагонізми, невирішені проблеми.
Нині увага європейської громадськості акцентується на тому, як зменшити насамперед пов'язані з результатами референдуму економічні втрати, зробити вихід Великої Британії менш болючим, попередити ефект доміно в цьому процесі. Підтвердження цьому - нещодавній саміт керівників країн Євросоюзу, який показав, що Брюссель поки не готовий приймати рішення стосовно фундаментальних питань стратегії системних перетворень ЄС. Їхній розгляд відкладено на пізніший період. Судячи з усього, залишається неузгодженим головне питання стратегії - в якій площині мають здійснюватися відповідні перетворення: у площині поглиблюваної централізації і формування на фундаменті ЄС європейської супердержави або ж децентралізації Євросоюзу, максимальної лібералізації його функціональних структур та інтеграційних зв'язків.
Позиція Німеччини та Франції в цій дилемі передбачувана. Її було оприлюднено напередодні саміту в спільній заяві міністрів закордонних справ цих країн. Ідеться насамперед про поглиблення політичного союзу, подальшу інтеграцію економіки, повноформатний валютний союз, спільну систему оподаткування, соціальні стандарти, інтеграцію зовнішньої політики та політики безпеки. Суть зрозуміла: мова йде про реанімацію давно обговорюваного проекту федералізації Євросоюзу. Офіційні Берлін і Париж готові взяти на себе тягар лідерства в його реалізації.
Усе видається ясним, але насправді зрозуміло далеко не все. Євросоюз - це не тільки Німеччина та Франція; це поки що з Великою Британією 28, а без неї - 27 держав. Можна прогнозувати, що за будь-якого розкладу політичних сил у Берліні та Парижі не відмовляться від своєї позиції. Це означатиме кінець і новий початок - кінець діючої конструкції ЄС і початок нового інтеграційного проекту.
Заслуговує на увагу в цьому контексті точка зору відомого французького філософа та письменника Бернара-Анрі Леві, який свого часу відвідав наш Майдан. "Вибратися з болота, - сказав він в інтерв'ю одній з французьких газет, - Європа зможе тільки з допомогою ривка вперед до Союзу. Але поки це не доведено. І орієнтуватися нам немає на що".
У зв'язку з цим ще раз наголошу: необхідність системних реформ ЄС - це не тільки наслідок виходу Великої Британії зі співтовариства. Дозволю собі послатися на позицію колишнього держсекретаря США та одного з найавторитетніших політологів світу Г.Кіссинджера. У своєму інтерв'ю німецькій щоденній діловій газеті Handelsblatt ще рік тому, акцентуючи увагу на глибоких змінах сучасного світу, він особливо виокремив актуальність європейських реформ. Світ стає іншим. Іншою, природно, має стати і Європа. Розуміючи це, вона "прагне до якоїсь нової форми єдності, але поки що не може надати цьому прагненню політичного вираження. Європі не вдалося виробити довгострокової стратегії власного розвитку (виділено мною. - А.Г.)", підкреслив Кіссинджер.
Я був і залишаюся рішучим противником виходу Великої Британії з ЄС, але, осмислюючи те, що сталося, починаю розуміти не лише незворотні втрати, а й позитивний бік: Brexit фактично став початком реформування ЄС. Так побудоване світове співтовариство - новий початок завжди супроводжується глибокими потрясіннями. Таким був початок світу, що йде. Його проголосила Велика французька революція, яка оцінена історією насамперед як революція свідомості. Brexit, поза сумнівом, це те саме - революція у свідомості європейця та в цьому контексті теж новий початок - початок не тільки нової Європи, а й, можливо, історії нового світу, яка уже давно стукає в наші двері.
Світ стає іншим, іншою має стати і Європа - у чому сенс цієї формули Г.Кіссинджера? У найбільш загальному концептуальному плані, а ми поки що можемо розглядати цю проблему лише в цьому контексті, ситуація, про яку йдеться, досить очевидна: у минуле йде світ індустріалізму, а точніше, індустріального капіталізму, який має три визначальні геоекономічні домінанти - концентрація, централізація та уніфікація. Початкова логіка євроінтеграційного процесу акумулювала в собі цю тріаду. Нині цього світу в епіцентрі світової системи вже немає. Його сфера - периферійна зона глобалістики. В епіцентрі - постіндустріальні держави. На їхньому фундаменті формується світ із протилежними прерогативами. Їхньою основою є не концентрація та централізація, а навпаки, децентралізація, не уніфікація, а багатоаспектна індивідуалізація, не економічний детермінізм як основа державного будівництва, а соціальні, духовні, ментальні, релігійні та інші цінності, які формують багатство людської особистості. Нам поки що невідомі остаточні функціональні контури відповідних перетворень. Ми можемо казати лише про конкретику перехідних структур, але загальна їхня логіка, про яку йдеться, для серйозної наукової аналітики незаперечна.
Ще раз наголошу: новий світовий порядок, що формується, - це незворотний розворот у бік радикальної децентралізації, надання максимальної гнучкості функціональним структурам, збільшення їхньої рухливості та динамізму. Відомий британський соціолог польського походження Зігмунт Бауман називає сучасну епоху епохою "плавки твердих тіл" і формування "плинної сучасності". Четверта промислова революція, так само, як і зростаюча самодостатність людської особистості, принципово нові параметри її свободи - головні стимулятори цього процесу. У світі не існує сил, спроможних хоча б пригальмувати ці процеси. Вони - незворотні. Вони детермінуються невидимою рукою історії. Тому, кажучи про реформи ЄС, необхідно відштовхуватися від цього.
А що насправді? Європа давно відійшла від свого первинного системоутворюючого деголлівського принципу - формування співтовариства націй, співдружності самодостатніх держав. Останні десятиліття - це багаторазові спроби вирішувати природні складнощі інтеграційного процесу засобами поглиблюваної централізації: інструментами політичної федералізації ЄС, формування на цій основі наднаціональної європейської наддержави. Її інституціональні основи повинна була легалізувати конституція ЄС, прийняття якої було заблоковано на референдумах у Франції та Нідерландах.
Виявилися нереалізованими й спроби Брюсселя з федералізації фіскальної системи - заснування певного бюджетного союзу (integrated budgetary framework), що разом із централізацією грошової системи фактично позбавляло держави - члени ЄС суб'єктності здійснення власної макроекономічної політики. Державний патерналізм, який роз'їдає систему Євросоюзу, починається з цього. Ще з 2000 р. економіка ЄС виявилася найслабшою ланкою світової економіки. Особливо неприємним для політичного бомонду Євросоюзу став фактичний провал розрахованої на десять років (2000–2010 рр.) Лісабонської стратегії, що була покликана виправити цю ситуацію, повернути Європі лідерство в сфері інноваційно-технологічного прогресу. Однак ситуація в іще більшому ступені ускладнилася. Причина цього очевидна. Існують об'єктивні межі інтеграційного процесу - інтегрувати є сенс лише те, що не можна вирішити на національному рівні. Важливо враховувати й те, що сучасна технологічна революція істотно розширює функціональні можливості самодостатності не лише великих, а й малих держав. Формула "бути великим означає бути сильним" - це формула епохи, що минає. Нова епоха - це епоха динамізму та рухливості, як на цьому акцентує увагу З.Бауман, легких формоутворень. Німеччина та Франція ігнорують це.
Що в підсумку? Очевидна така констатація: політичний союз і поглиблена модель економічної інтеграції - це не євроноваторство, а запропонований у новій упаковці стовідсотковий євроконсерватизм. Це вже було та не відбулося в силу об'єктивних причин. Нова епоха, як ми вже зазначали вище, - це епоха "плавки твердих формоутворень", епоха не поглибленої централізації, а ексклюзивної індивідуалізації.
Акцентую увагу на цих питаннях, щоб вичленувати логічну зумовленість британського референдуму. З моменту свого вступу до ЄС Велика Британія послідовно відстоювала своє споконвічне право не на формальну, а на реальну суверенність. У своїй книжці "Мистецтво управління державою", обґрунтовуючи цю позицію, М.Тетчер пише, що спроби створення європейської федеративної наддержави не можуть бути нічим іншим, крім як "найбільшою нерозсудливістю сучасної епохи".
Насмілюся стверджувати, що подібної точки зору дотримуються не тільки Велика Британія та не тільки ті 4–5 країн ЄС, які відкрито кажуть про це. Не можна ігнорувати того, що Євросоюз поєднує держави, політична культура яких, як пише відомий американський політолог Л.Зідентоп, "сформувалася в боротьбі за суверенні права й тісно пов'язана з ними". Саме це зобов'язує нас оцінювати Brexit у ширшому, ніж відносини ЄС-Британія, контексті.
Судячи з усього, ініціатори федералізації не настільки вже стурбовані тим, що за прикладом Великої Британії з ЄС може вийти ще ряд країн, незгодних із відповідними перетвореннями, і це зрозуміло. У новому проекті мають брати участь тільки його тверді прибічники. Тим, хто вагається, тут місця немає. Економічний потенціал Німеччини й Франції та їхнє геополітичне місце у світі дають їм можливість діяти в такий спосіб. Я можу помилятися в цьому, але такого варіанта подій не можна виключати.
І все-таки яка в Брюсселя мотивація відповідного реформування Євросоюзу, його установки на поглиблену централізацію інтеграційного процесу? Думаю, що головними в цьому є уявлення з приводу багатополярної перспективи майбутнього світоустрою, в якому об'єднана Європа у цілком природний спосіб повинна не лише зберегти, а й зміцнити свої позиції. Концентрація та централізація розглядаються як основний мотиватор конкурентоспроможності Євросоюзу в реалізації відповідної перспективи.
Не виключаю можливості подібного сценарію. Але хто в цьому сценарії фігурує як візаві Європи: Росія або Китай, можливо, як за часів де Голля, США або Велика Британія, що відокремилася і за цією логікою також може претендувати на роль епіцентру тяжіння? Але тут важливіше зазначити інше. Мені вже доводилося неодноразово підкреслювати, що багатополярність може й повинна розглядатися лише як проміжна перспектива геополітичних трансформацій. Логіка саморозвитку глобальних трансформацій у стратегічній перспективі передбачає іншу домінанту: формування передумов не багатополярного, а аполярного світу. Світу, в якому не діє закон "великий - сильний", а визнається право на ексклюзивність кожної держави, де не прийнято ділити держави на "хороші" та "погані", "провідні" й "другорядні". Такий розподіл - атрибутика реальності, що йде в минуле.
У новому світі співтовариства держав у різноманітних форматах - це співтовариства рівнодостойних, насамперед у політичному вимірі, суб'єктів. Аполярність народжуваного світу ґрунтується на цьому. Вона не тільки не виключає, а й припускає різноманітні групові міждержавні інтеграційні асоціації. Але йтися може лише про такі асоціації, які ґрунтуються, як ми вже казали, на максимально гнучких індивідуалізованих функціонально інтеграційних структурах, які не уніфікують, а навпаки, сприяють поглибленню розмаїття їхніх суб'єктів, права кожного з них бути самим собою. Подібні перетворення - не ослаблення, як багато хто думає, а навпаки, істотне нарощування потенціалу Європейського співтовариства. Його майбутнє бачиться у зв'язку з цим не як примітивна централізація, а як багаторівнева аполярність, ексклюзивна індивідуальність горизонтальних зв'язків. Якщо ми стверджуємо, що змінюється світ і змінюється Європа, то цілком очевидно, що реформи ЄС мають перебувати в названій площині - у площині децентралізації та індивідуалізації інтеграційних кореляцій.
Багатоярусна структура об'єднаної Європи - це, у моєму розумінні, найбільш конструктивна відповідь на системні виклики ЄС, детерміновані британським референдумом. Важливим у цьому є те, що існуюча модель інтеграційних зв'язків включає вже сформовані передумови відповідних перетворень. Реформи з огляду на це мають торкнутися перш за все інтегральних зв'язків, а також структури управління та менеджменту. Якщо ми уважно придивимося до структури співтовариства, то побачимо, що тут є "тверде" інтеграційне ядро - зона євро, є загальний тарифний простір, ширша зона - зона вільної торгівлі та далі - сфера політичної асоціації.
Для мене стала трохи несподіваною заява на форумі Давос-2015 колишнього голови Єврокомісії Ж.Баррозу, що ЄС ніколи не відмовлявся від ідеї "Великої Європи". "Я вірю, - сказав він, - у мрію про Європу від Лісабона до Владивостока". Це заява річної давності. Але от позиція Ангели Меркель, проголошена політиком на з'їзді ХДС зовсім нещодавно - на початку червня цього року. "Я переконана, - заявила канцлер Німеччини, - що Росія поступово, крок за кроком рухається у бік загальної європейської економічної зони від Владивостока до Лісабона. Цього прагне і європейська сторона, але ЄС не може поступитися в цьому своїми принципами перед обличчям російської агресії в Україні". Не хочу коментувати цю точку зору, підкажу лише проблему. За часів президентства Л.Кучми в Європі популярною була ідея осі Париж-Берлін-Москва. Можливо, і цю ідею знову буде реанімовано. Але це - імпровізація. Розставлені тут акценти з приводу можливості та великого формату об'єднаної Європи підтверджують реальність траєкторії багатоярусних інтеграційних зв'язків, якій я віддаю перевагу.
У перспективності саме такого формату об'єктивно зацікавлена й Україна. Наше асоційоване членство та наша участь у зоні вільної торгівлі ЄС не тільки означає, якщо стати на позицію відповідного формату, нашу фактичну інтегрованість у функціональні структури співтовариства, а й одночасно акцентує увагу на головному в здійснюваній інтеграційній політиці. Цим головним є не порожні декларації з приводу нашого майбутнього - повноформатного членства в ЄС, а системна робота, спрямована на освоєння можливостей, наданих нам уже існуючим статусом.
Важливо й інше: оскільки після Brexit системні реформи ЄС стають неминучою реальністю, політичне керівництво країни зобов'язане визначитися у своїй прихильності одному з їхніх альтернативних складових - шляху поглибленої централізації чи децентралізації. Розумію пікантність цієї проблеми. Німеччині та Франції потрібні союзники в цьому. Підтримка Києвом їхнього проекту особливо значуща - це очевидно. Однак наша позиція в цьому питанні може бути однозначною: наш шлях у Європу - це шлях народу, який щойно подолав свою багатовікову бездержавність, і у зв'язку з цим будь-які (навіть найбільш доброзичливі) обмеження нашого суверенітету для нас неприйнятні. "Україна, - писав Б.А.Леві після свого відвідування Майдану, - наповнить Європу новим змістом". Ми зможемо реалізувати цю місію лише за однієї умови - якщо наша позиція в цьому буде історично конструктивною.
Ще одна ремарка, яка стосується безпосередньо результатів референдуму. Йдеться про заяву одного з українських політиків із приводу "декоративності зв'язків ЄС і Великої Британії", які існували раніше, і що нібито сам вихід "незабаром забудеться". Це глибоко помилкова позиція. Адже йдеться про вихід зі співтовариства країни, яка формує майже 20% економічного потенціалу ЄС (ВВП 2015 р. майже 2,9 трлн дол.), країни, що володіє величезним науковим потенціалом. Велика Британія посідає друге (після США) місце у світі за кількістю нобелівських лауреатів. Не Нью-Йорк, а Лондон по праву називають фінансовою столицею світу. Але головне навіть не в цьому. Велика Британія є епіцентром системно лібералізованої англосаксонської моделі економіки та відповідної структури політичного мислення, яка гласно й негласно, прямо та побічно протиставлялася пруссько-рейнським домінантам, логіці германізації ЄС, активно здійснюваної в останні десятиліття. Вихід Британії з Євросоюзу може підсилити цю тенденцію. Скажу відверто - мене це насторожує.
І наостанок. Науковій громадськості відомий секретний меморандум Черчилля членам уряду, в якому йдеться про коаліцію європейських держав, "відродження величі Європи як колиски сучасних націй". Важко повірити, але цей документ датований 1942 р. Виступаючи в парламенті Нідерландів у травні 1946-го, Черчилль знову акцентує увагу на "тісному об'єднанні західних демократій" і можливості реалізації проекту Сполучених Штатів Європи за участі Великої Британії. Але в Черчилля був і план "Б": "Ми з Європою, але не в ній. Ми асоційовані, але не приєднані". Якщо буде реалізовано Brexit (зберігається варіант його перегляду), то дієвим може виявитися план "Б". Він може стати не менш конструктивним. Ми не можемо не враховувати й цього у своїй політиці.