На початку травня бюджетна тема знову опинилася на вістрі політичного конфлікту. Уряд звично відрапортував про перевиконання планових завдань — цього разу квітня, секретаріат президента вибухнув новою порцією інформації про те, що криється за буцімто виконанням дохідної частини загального фонду бюджету (а заразом і Пенсійного фонду). Зрештою, з цим аналітичним документом охочі можуть ознайомитися на офіційному сайті президента України. А «ДТ» вирішило, що ліпше послухати коментарі недавнього «порушника бюджетного спокою», екс-міністра фінансів Віктора ПИНЗЕНИКА.
Втім, як це дуже часто трапляється, наша розмова вийшла далеко за межі суто бюджетної проблематики...
— Вікторе Михайловичу, що вийшло з прогнозами? У вашій грудневій статті у «ДТ» і в січневій приписуваній вам доповідній записці прем’єру про стан державних фінансів ішлося просто-таки про наближення катастрофи. Ми вже подумки готувалися до найгіршого, що навесні економічна криза призведе до соціальних збурень, будуть бунти, розруха, масові банкрутства. Однак постукаємо по дереву: травень минає досить сумирно…
— Я не хочу говорити про катаклізми. Дивним є те, що суспільство так легко сприймає дуже серйозні потрясіння, які відбуваються в країні. За приблизними секторальними прикидками, моя оцінка спаду першого кварталу — 20—22% ВВП. Такого різкого спаду ніхто не очікував. Прогноз, який я робив на початку року, був оптимістичнішим, але навіть за найпесимістичнішими сценаріями не очікувався такий різкий спад.
На мій погляд, країна переживає найстрашніший період. Таких масштабів спаду не було навіть у період інфляції. Ми зіштовхнулися з реальним падінням доходів населення, пенсій. А щодо суспільної реакції на це…
Очевидно, в наших людей є певний запас міцності. Очевидно, ми недооцінили масштаби тіньової економіки, які допомагають людям виживати, а багатьом — і пристосовуватись. Однак багато людей живуть лише на офіційну зарплату, й інших каналів доходів у них немає. Тому по цих людях криза дуже боляче вдарила. І, на жаль, це ще не останній удар, тому що, по-перше, запаси проїдаються, а по-друге, підстав очікувати, що ми вже пройшли найгірші часи, на мій погляд, немає.
— Як ви оцінюєте нинішню бюджетну ситуацію? Бо інформації — нуль. Зазирніть на офіційний сайт Держказначейства: топ-новина останніх днів — що його працівниця перемогла в конкурсі «Караоке на Майдані», але щотижневих даних про виконання бюджету ви там не знайдете. Замовчуються і щомісячні, і квартальні дані про зростання (падіння) ВВП.
До речі, кажуть, що це безпосередньо пов’язано з вашою відставкою з поста міністра. Буцімто ви були чи не єдиним противником переходу до поквартального розрахунку динаміки ВВП. Мовляв, Пинзеник пішов — і цей метод хутко впровадили…
— Насправді в принципі це рішення правильне. Бо весь світ послуговується квартальними показниками, а не щомісячними. Але я наполягав на збереженні щомісячної звітності з таких причин: країна потрапила в дуже непросту ситуацію, і дуже важливо мати оперативну інформацію. До початку нинішньої кризи я ніколи не користувався щоденними даними, ніколи! А вже в листопаді-грудні щодня мав на столі такі показники, як динаміка експорту-імпорту, навіть виплавка сталі…
На мій погляд, не треба було скасовувати щомісячну звітність зараз — можна було б це зробити через рік чи через два. А зараз надзвичайно важлива оперативна інформація: суспільство мусить розуміти, що відбувається. Ми три місяці не можемо порахувати ВВП, бо нема інформації по позиції чистих податків. Це — неприпустимі речі. Та навіть якщо даних про ВВП не друкують, то є дані по промисловості, інших секторах, і з них видно непросту ситуацію. І прорахувати динаміку ВВП все одно можливо, хай із похибкою.
— Як ви гадаєте, а в Мінфіні володіють оперативною інформацією в достатньому обсязі?
— Бюджетною — напевне. В Мінфіні дуже кваліфіковані спеціалісти. А як подається інформація, це вже питання не до міністерства.
Загалом, на мій погляд, ситуація з бюджетом нині гірша, ніж передбачалося. Проектом бюджету на 2009 рік, який готувало Міністерство фінансів під моїм керівництвом, доходи передбачалися на рівні минулого року, без номінального зростання. Однак нині ми маємо відставання від минулого року по доходах на 5% проти січня—квітня 2008-го. Вже на сьогодні є перевищення відрахувань до бюджету від прибутку Національного банку — це 2,5 млрд. грн. непланових доходів.
— Це ті мільярди, що, за версією секретаріату президента, врятували бюджетні надходження квітня?
— Так. Цих мільярдів немає в плані. Планувалося 3,9 млрд. грн. на весь рік, тому в квітні Нацбанк мав перерахувати мільярд. А насправді перерахував 3,5 млрд. грн. Звідси — феноменальне в умовах економічного спаду виконання бюджету. Не виконують плану наповнення дохідної частини загального фонду податкова (з урахуванням невідшкодування ПДВ), митниця, але маємо величезне зростання за графою «інші міністерства та відомства». Наскільки я розумію, відбувається сплата заборгованості з податків «Нафтогазом України» — і це незважаючи на його незбалансований фінансовий план.
— Платять за рахунок кредитних ресурсів?
— Не виключаю. Крім того, підозрюю, що НАК не розраховується за газ із Росією, а погашення заборгованості відбувається за рахунок вартості транзиту майбутніх періодів, тобто по суті — це дефіцит. Я не знаю, який банк видав кредит «Нафтогазу України», але шанси на його погашення за таких відносин є нульовими.
— Можливо, Ощадбанк?
— Швидше за все. Бо Укрексімбанк перебуває під наглядом західних банків, у доброму розумінні.
— І яким ви прогнозуєте дефіцит бюджету 2009 року?
— Моя оцінка — понад 10% ВВП. Насправді, коли парламент затвердив бюджет, то він був із дефіцитом 7,5% ВВП. 31 млрд. — це те, що показано в статті першій бюджетного закону. Плюс 44 млрд. — на рекапіталізацію банків. От і виходить 75 млрд. грн. бюджетного дефіциту — цифра, якої країна досі ніколи не чула. Плюс завищені доходи. Плюс глибший спад ВВП.
Виникає серйозна проблема, як покрити цей дефіцит. Я робив зіставлення доходів з багатьма статтями видатків. Так ось, доходів бюджету вистачає на зарплати, на пенсії і на комунальні платежі — на все інше коштів не вистачає. Не рятує навіть компроміс, досягнутий із Міжнародним валютним фондом, —
12 млрд. гривень на покриття дефіциту за рахунок чергового траншу. Крім покриття дефіциту, ще на обслуговування боргів потрібно 31 млрд. грн.
— На ваш погляд, наскільки реальною є перспектива отримання інших зовнішніх позик?
— Валютний фонд дав Україні черговий транш кредиту, і це добрий сигнал, бо на нього орієнтуються інші кредитори. Хоча всі вони здійснюватимуть свою експертизу.
Щодо програми з МВФ у мене двоїста оцінка. З одного боку, країні дуже потрібна співпраця з валютним фондом, з іншого — програма в бюджетній та макроекономічній частині є дуже слабкою. Ну, нехай МВФ заплющує очі на формальність дефіциту бюджету, але ж є і приховані дефіцити: незбалансований фінансовий план «Нафтогазу», незбалансований Пенсійний фонд.
Хоч як крути, а Пенсійний фонд отримує доходи менші, ніж минулого року. І недавнє рішення щодо спрощенців лише частково закриває проблему. Водночас зобов’язання зросли в півтора разу, бо підвищувався розмір пенсій, і 13 млрд. грн. бюджетних дотацій Пенсійний фонд не рятують. Я не маю точної інформації, але думаю, що в казначействі повно непогашених позик ПФ. Їх неможливо списати.
— Але ж законом про держбюджет на 2009 рік нібито списали?
— Це політичне рішення. Але є маленька проблема — не визначено джерела списання. Звідки, за рахунок коштів місцевих бюджетів? У 2009 рік країна увійшла з дуже невеличким залишком по загальному фонду. За такого стану фінансів ні зараз, ні в кінці року списати заборгованість Пенсійного фонду перед бюджетом не вдасться.
Що особливо хвилює зараз — це загроза монетизації дефіциту, тим більше що вона вже почала даватися взнаки. Впродовж кількох років заборгованість уряду по ОВДП перед НБУ становила нуль. На початку 2009-го заборгованість уряду НБУ становила 8,7 млрд., нині ця цифра зросла вже до 24 млрд. Тільки за чотири місяці — 16 млрд. грн. монетизованого дефіциту!
У квітні-травні дуже стрімко зростала монетарна база. Хоча відплив депозитів із подальшим їх обміном на валюту призвів до зменшення монетарних агрегатів. Це уповільнило інфляцію, але квітень дав дуже стрімке зростання — на 17 млрд. грн. — монетарної бази.
— МВФ цього не бачить?
— Я розумію, що будь-яка програма з міжнародними фінансовими інституціями — це компроміс. Не все можна зробити й на законодавчому рівні. Але що стосується збалансування фінансового стану «Нафтогазу» — тут жодні рішення парламенту не потрібні. Не може країна досі продавати газ в кілька разів дешевше, ніж сама купує за кордоном. Але ж і досі продає, створюючи величезну бюджетну дірку. Причому споживання газу за пільговою ціною є найбільшим. Це — газ для населення, загальним обсягом до 30
млрд. кубометрів (17 млрд. — пряме споживання і 9—12 млрд., залежно від погодних умов, — споживання теплоенергетики).
— Що нас очікує? Оскільки країна йде до виборів, то чекати скорочення бюджетних видатків не випадає.
— Тоді й економіка, і бюджет постраждають іще більше. В 2006 році теж були вибори, але рішення по газу прийняти не побоялися.
Треба пробувати, пропонувати людям варіанти рішень. От ціна, яку люди платять зараз, і ціна, яку за правильних рішень доведеться заплатити. Нині громадяни мають менші зарплати і менші пенсії (бо й ті й інші індексуються тільки в розмірі прожиткового мінімуму), немає перспектив швидкого відновлення економіки. Тобто люди щодня платять за відсутність правильних рішень, а проблеми «Нафтогазу», Пенсійного фонду залишаються. І навіть якщо уряд знайде додаткові кредитні джерела для фінансування бюджету дефіциту, країна нестиме дедалі більше навантаження з обслуговування боргів.
Ми маємо розуміти, що є частина видатків, від яких відмовитися неможливо, їх треба робити за будь-яку ціну, — це рекапіталізація банків. Але друга частина потребує знаходження розумних рішень.
— Вікторе Михайловичу, з ваших вуст щойно прозвучала теза про загрозу монетизації дефіциту. Ваші ліберально-монетаристські погляди — це саме той пункт, за яким на вашу адресу лунає найбільше звинувачень. Чимало українських економістів вважають, що саме ви були одним з ініціаторів різкого обмеження грошової пропозиції минулого року, що стало одним із чинників стрімкого падіння економіки. Хоча водночас саме ваш курс на розкручування спіралі соціальних видатків бюджету призвів до інфляції та зовнішньоторговельних дефіцитів останніх років. Крім того, вам приписують тиск на Національний банк щодо ревальвації гривні — як минулорічної, так і 2005 року...
— Букет запитань. По-перше, я ніколи не був ініціатором соціальних рішень.
— Ви не були одним із головних ідеологів економічних рішень уряду, в якому працювали?
— Думаю, ви добре знаєте, звідки вони насправді йдуть.
— Але ж непорівнянні зі зростанням продуктивності праці підвищення зарплат і пенсій ви планували?
— Я прокоментував цю проблему.
— Як ви тоді могли погодитися стати і залишатися міністром фінансів?
— Ви задали непросте запитання. Приймати рішення довелося, коли виникла ситуація з бюджетом 2009 року.
— А 2008-го?
— Мені не соромно за бюджет 2008-го. На жаль, там були проблеми, але країна уникла біди. Ви ж знаєте, що в бюджеті, підготовленому моїми попередниками, був прихований дефіцит 70 млрд. грн., тобто загалом понад 11% ВВП. «Забули» про одне рішення Конституційного суду, яке було прийняте і яке не було відображене в бюджеті. Я провів збалансований бюджет, і це було принципово. В бюджеті пройшла норма про прив’язку пільг до доходів, скасовано норми десятків законів, що роками тримали країну в небезпеці. Загалом країна рік закінчила з дефіцитом, але достойним. Консолідований дефіцит був значним за рахунок Пенсійного фонду, а не за рахунок самого бюджету.
А що стосується цифр мінімальної зарплати та пенсії… Є речі, які неможливо посунути. Уявіть собі реакцію будь-якого політика, якби початковий проект бюджету був поданий з однією зарплатою, а міністр фінансів запропонував її переглянути в сторону зменшення. Тому в тій частині й на тому етапі внести корективи було неможливо.
У тому, як таке підвищення зарплат впливало на платіжний баланс, повністю згоден, це очевидно. Однак не розумію твердження, яке пов’язує зарплату з продуктивністю, бо в нас продуктивність праці ніхто не рахує.
— У Національному банку твердять, що
рахують.
— Я чув про існування таких експертиз, але ж вони не саму продуктивність рахують, а лише оцінюють її динаміку через ВВП. Якщо реальний ВВП росте, наприклад, на 6%, то примітивно це означає, що на столі має право бути на 6% більше. На скільки би більше зарплату не піднімали, достатку на загальному столі більше не стане — решту з’їсть інфляція або покриє імпорт…
Це для мене очевидні речі, і я завжди про них говорив колегам. Однак коли прийняте рішення уряду, його потрібно виконувати. Але є межа компромісів, на які вже не можна йти. Бо за нею професійна робота стає нікому не потрібною. І тоді треба йти з уряду. В грудні я вирішив, що цю межу перейдено.
Тепер я зачеплю ваше перше питання, з приводу монетарної політики. Почну з примітивного. Якщо вся проблема в емісії — то робіть. Якщо все так просто — тоді й криз не повинно бути. А звідки ж криза з’являється? Та не з твердолобості кількох економістів, які вперто кажуть, що емісії робити не можна! Всі ж прекрасно бачили у листопаді чи в грудні, як кожен мільярд емісійних грошей Нацбанку негайно повертався назад в НБУ для обміну на валюту з резервів. Емісійна гривня пішла на долари — і тут же долари зникали. Видали придумані гроші — непридумані долари зникали з Нацбанку.
— Тобто ви принципово вважаєте безперспективною спробу налагодити в нашій країні так звану продуктивну емісію? Чому не можна налагодити ефективний жорсткий контроль використання емісійних коштів?
— Продуктивна емісія — я не знаю, що це таке. Вся емісія непродуктивна. Яка різниця, у вигляді чого і на які цілі ви спрямуєте емісійні кошти, якщо завтра вони розтечуться по економіці? З точки зору макроекономіки, всі видатки в країні — зарплата. У вашій звітності вони можуть фігурувати як матеріальні видатки, але на попередній стадії — це зарплата. Тобто вугілля для вас матеріальні видатки, а з точки зору шахти у вугіллі вже «сидить» зарплата шахтарів плюс, наприклад, метал, електроенергія, але й там теж — зарплата. Куди б ви не дали гроші — завтра вони на рахунках банків або в готівці, і це елемент, що тисне на ціни й на курс.
Тому шукати рішення в додатковій грошовій масі — від лукавого. Я знаю, що це прозвучить непопулярно, але коли говорять, що в Україні немає іншого виходу, ніж емісія, — це блуд, в який зараз пробують ввести країну. Ми це вже проходили, в тому числі й на початку 90-х років. Але якщо це знову треба пройти, мені шкода людей. Адже тоді до нинішніх проблем додасться ще й гіперінфляція.
Нинішня криза є хоч і специфічною, але є кризою споживання. Але, на відміну від 90-х років, ця криза споживання зумовлена не падінням реальної купівельної спроможності грошей, а припиненням руху грошей. Якщо до цього додати ще й падіння купівельної спроможності грошей, тоді ми її помножимо, додавши ще й ефект кризи 90-х років. Тоді виходити з кризи доведеться іще значно довше і значно болючіше.
— І все-таки, де вихід? В Україні — тотальний дефіцит коштів, емісія — це блуд, але як тоді оживити банківське кредитування? Що нам робити з економікою, яка на чверть впала?
— З фальшивими грошима багатшим не станеш.
— А де взяти не фальшиві?
— Економіка падає з тієї причини, що немає споживання. Йдемо далі: хто формував це споживання? Ви назвали правильно головний сектор: банки. Це добре видно з того, як розвивалися відносини в будівництві. Основну частину квартир купували за рахунок кредитів. Банки перестали давати кредити — стався обвал. Це, як і подібні завали повсюди у світі, вдарило по металургах, інших галузях.
Отже, завдання номер один — оживити банківський сектор, бо він припинив кредитування не тому, що не хоче, він не може кредитувати. Отже, перше завдання, яке треба вирішити в Україні, на жаль, значно ширше, ніж у всьому світі. Називається — «відновлення довіри». Це трошки ширше, ніж рекапіталізація, яка є лише елементом відновлення довіри.
Рекапіталізація — це відновлення капіталу банківського сектору. Не відновили капітали — перестаньте говорити про відновлення кредитування. На жаль, ідею рекапіталізації в Україні не розуміє майже ніхто.
— Чому ви так вважаєте?
— Бо читаю повідомлення, в тому числі «високі» повідомлення. Рекапіталізація — це відновлення капіталу. У банківського сектору менше капіталу, ніж офіційно зареєстровано. У нього є зобов’язання та активи, які, на жаль, мають довгий період повернення або неповернення. Збитки мають бути віднесені на зменшення капіталу — так, як це робилося в усьому світі.
А після того пропонується відновити капітал. От було 5 млрд. гривень, відновіть їх — і ви відновите живучість банку. Добре, коли відновлять приватні інвестори. Стосовно західних банків обговорювалася правильна ідея, і Міжнародний валютний фонд її підтримує: рекапіталізація має здійснюватися коштом материнських компаній.
Але деякі банки потребують участі держави. І тут виникає проблема, яку ми вже зачепили, — монетизація (викуп боргових зобов’язань Національним банком за номінальною вартістю). Уряд не має грошей. Тому придумали унікальний інструмент — ОВДП. Є виняток із закону, що уряд входить у банк не грошима, а облігаціями, які використовуються як елемент забезпечення ліквідності.
— Це не гроші, а лише зобов’язання, хоч і державні.
— Правильно, і стовідсоткова монетизація цих зобов’язань не передбачалася — лише часткова, бо інакше й програма МВФ не працювала б. Наприклад, на рекапіталізацію в бюджеті цього року було передбачено 44 млрд. грн., а приріст монетарної бази планувався на 21 млрд.
Як ця схема працює? Жоден банк на 100% не ліквідний, тому що так побудована банківська система — її активи не в грошах, а в кредитах. Для забезпечення поточних платіжних потреб банку необхідно мати постійний запас валюти на рахунку, нижче якого опускатися не можна. ОВДП — це інструмент, аби в будь-який момент мати змогу залучити гроші, тому їх повної монетизації не передбачалося.
Оцей інструмент — перше джерело рекапіталізації. Є й інші джерела: Європейський банк, який приїжджав для роботи з Промінвестбанком, але його пропозиціями, на жаль, не скористалися. На базі ПІБу мав був бути створений Банк реконструкції і розвитку. Є Міжнародна фінансова корпорація, яка може виділити кошти, інші структури...
— До речі, ви підтримуєте ідею Банку розвитку?
— Зараз уже пізно говорити про неї. ЄБРР був готовий вкласти реальні гроші і, відповідно до своєї назви, підтримати український Банк розвитку, ставши його акціонером.
Однак хочу наголосити: на мій погляд, для подолання кризи однієї рекапіталізації банків замало — треба додатково допомогти споживанню. Я не розумію законів, які розглядаються в парламенті, про підтримку суднобудування, автомобілебудування. Що це дає? Зробіть хоч на десять тисяч більше автомобілів, та який у цьому сенс, коли немає покупця? Адже проблема зараз не в виробництві, а в споживанні.
— Дякувати Богу, для реалізації цих законів в Україні немає грошей…
— Де треба відновлювати споживання? Найпростіше — там, де стався обвал. Ми вже говорили про два найбільш уражені сектори, крім банківського; це — металургія та будівництво. Наростити виробництво на металургійних підприємствах — не проблема, потужностей не бракує. Не треба й інвестицій — тільки замовника дайте. Коли немає зовнішнього замовника, дайте внутрішнього.
Тут ми знову виходимо на непопулярні речі, однак саме вони дають перспективу відновлення зростання зарплат і пенсій. Каналізаційні труби міняти треба? Мало не щодня чуєш про те, що в Україні щось десь провалилося, всі міста стоять на трубах погнилих. Трубне виробництво споживає багато металу, тому це поштовх для відновлення обсягів на металургійних підприємствах.
Або візьмімо будівництво ліній електропередачі. З одного боку, значний економічний ефект для енергетики, з іншого — знов-таки зросле споживання металу.
— І звідки ці галузі отримають живі, не придумані гроші?
— Від збільшення тарифів на газ, воду, тепло, каналізацію, електричну енергію. Це — реальні гроші, які підуть у металургію та сприятимуть відновленню економічного зростання.
Я допускаю в нинішніх умовах і нестандартне рішення — пряме дотування кредиту на житло. На два роки. Якщо людина бере кредит, то в перший рік 20% тіла кредиту гасить уряд. Треба дати секторам поштовх до зростання, і ці заходи дадуть ланцюговий ефект.
— Єдине застереження. Ми підвищимо тарифи, і приватні компанії, які є природними монополіями, зароблять на них шалені прибутки, але ніхто не гарантований, що ці гроші підуть на переоснащення і дійдуть до тієї ж таки металургії. Те саме — рекапіталізація банків. Держава має намір рятувати приватного власника банку, але чи згодні на це платники податків?
— Я теж категорично проти. Я говорю про порятунок банківського сектору, але не про порятунок акціонерів. Це принципово різні речі. В Україні дуже великий ризик піти іншим шляхом — рятувати акціонерів. Це означає, що 47 млн. людей будуть рятувати чийсь бізнес. Зверніть увагу, що міністри фінансів «великої двадцятки» прийняли як один із головних такий принцип: передусім — відповідальність акціонерів за ситуацію в банках.
Ми говорили про оцінку капіталу. Якщо 5 млрд. грн. було, а зараз 3 млрд. збитків, тоді реальний розмір капіталу — лише 2 млрд. Це — реальна вартість банку, це їхня частка.
А в пресі говорять про інше. І шанси на реалізацію цього, іншого сценарію існують. Я це відчував, працюючи в уряді. Я це відчуваю зараз, бо супротив рекапіталізації йде жахливий. І якою дорогою піде країна, мені важко відповісти. Але як громадянин і міністр фінансів я постійно дотримувався ідеї, що рекапіталізація — це порятунок банків, а не акціонерів.
Тепер до першої частини вашого запитання. Проблема ефективності монополій справді існує, і її треба вирішувати. Але, на жаль, цією проблемою прикривають і щось інше. Якщо газ для теплокомуненерго Україна купує по 2400 грн., а продає в три або чотири рази дешевше, то різниця дотується бюджетом. А коли
рахують тариф на тепло, то закладають навіть іще меншу ціну газу. То до чого тут монополісти?
Або постійно чути з телевізора — от ми скільки грошей платимо на дороги. А де ж дороги? За нинішній рік Укравтодор отримає близько мільярда доларів на розвиток шляхової мережі. Скільки коштує кілометр дороги? Мені давали інформацію з США — 5 млн. дол. Тобто мільярда вистачить лише на 200 км доріг. Отакі ми платимо транспортні податки!
Звичайно, знову варто взяти до уваги крадіжки, але це — окрема проблема, яка теж варта уваги й потребує рішення. Однак уявіть собі: ми вирішили проблему крадіжок і будуємо 200 км автобанів на рік. Скільки треба тисячоліть, щоб забезпечити країну дорогами?
Чудес не буває. В людей складається неправильне враження, що з бюджету платить хтось інший. Ні, це вони завжди самі платять. Це їхні або недоотримані доходи, або додаткові видатки.
Тому я абсолютно не забезпечую проблему марнотратства, особливо в монополіях, і передусім коли ці монополії державні. Але проблема ресурсу на певні цілі існує. І суспільство за жодних обставин не уникне їх оплати.
— Як далі розвиватимуться події на економічному «фронті»?
— Те, що відбувається зараз, я назвав би природним оздоровленням. На жаль, іде воно болісно, довше і не завдяки чітко запрограмованим діям. Економіка і люди пристосовуються до зміни умов. Відбуваються радикальні зміни у зовнішній торгівлі. Багато секторів переживають стресову ситуацію і пристосовуються до неї, виживають.
Подальший розвиток ситуації може йти природнім способом. Він довший і більш болючий. На серйозні, хоча й непрості рішення розраховувати не доводиться. Дай Боже, уникнути загроз, про які я говорив. Ознаки оздоровлення ми побачимо, коли почнуть зростати ціни на житло.
— А потім знову злетять за хмари?
— Ви ніколи більше не побачите докризових захмарних цін на житло і на землю. Такого вже більше ніколи не буде.