Україна та США підписали Меморандум про поставки американського газу в обсязі не менш як 5,5 млрд кубометрів на рік. Обсяг вражаючий - половина нашого річного газового імпорту. Партнер - самі США. Поставки здійснюватимуться через Польщу. Перспективи оп'яняючі, оскільки меморандум не тільки має на увазі, що позначені 5,5 млрд кубометрів у майбутньому збільшуватимуться, а й передбачає розвиток транскордонної інфраструктури з ЄС, тобто перетворення нас на справжній хаб. Коротше, суцільні перемоги, якщо вірити уривкам інформації, що надходить від уряду.
Однак у DT.UA не повірили та вирішили розібратися.
Передусім бентежить заявлений обсяг поставок. Адже в серпні минулого року, у черговий раз обговорюючи проєкт об'єднання польської та української газових систем, сторони говорили про те, що інтерконектор, він же газопровід, між Україною та Польщею зможе забезпечити поставки в обсязі 1 млрд кубометрів газу на рік. І зрости вони зможуть тільки після того, як Польща збільшить потужності своїх терміналів. У довгостроковій перспективі йшлося про зростання обсягів до 3,9 млрд кубометрів у напрямку Польща-Україна та 1,6 млрд кубометрів у напрямку Україна-Польща. І якщо для українських урядових метеликів-одноденок довгострокова перспектива - це наступний квартал, то для більшості наших західних партнерів - п'ять років і більше. Повірити, що з серпня 2019-го пропускна здатність польської сторони збільшилася вп'ятеро, як і потужності її газосховища, неможливо. На українському боці й кінь не валявся, природно.
Після того як уряд прийняв рішення щодо підписання меморандуму, його відразу ж відправили на доопрацювання. З повним текстом поки що ознайомитися не можна. Але в тих уривках, які вдалося побачити DT.UA, чітко зазначено, що підписанти документа визнають, що ключовими складовими успіху їхніх домовленостей є: розширення потужностей польського термінала у Свіноуйсьце, будівництво термінала в Гданську та розширення інтерконектору. Тобто заявлені 5,5 млрд кубометрів газу на рік ми одержимо, тільки і якщо поляки, які навіть не є стороною цього меморандуму, стахановськими темпами розпочнуть створювати необхідну інфраструктуру. І тут одразу напрошується запитання: хто ж оплатить велике транскордонне розширення? Згідно з меморандумом, усі витрати бере на себе американська сторона, залишаючи за собою можливість залучити кошти урядів США та країн Європи.
Однак ця сама американська сторона бентежить не менше, ніж заявлені нереальні обсяги поставок. Меморандум уряд України, рукою в.о. міністра енергетики Ольги Буславець, підписав із американською компанією Louisiana Natural Gas Exports. Зареєстровано компанію два роки тому в американському штаті-офшорі Делавер, що не злочин, але насторожує.
Респектабельним і вагомим гравцем на газовому ринку нашого луїзіанського партнера теж не назвеш, - прибутків згідно з документами в компанії немає. Інвестицій за два роки фірма залучила близько 17,5 млн дол. Сама ж інвестувала лише 2,25 млн дол., купивши маленький недобудований газовий актив в Австралії. Куди інвестовано, і чи інвестовано, решту грошей - невідомо.
Відповідно до наявного в нас документа (див. документ), компанію Louisiana Natural Gas Exports навіть в офшорному Делавері офіційно вважають злісним неплатником податків, її податковий борг на 1 березня 2020 перевищував 340 тис. дол. при щорічному податковому зобов'язанні у 200 тис., тобто податків вони не заплатили не тому, що були зайняті підписанням меморандуму з Україною.
Співвласник компанії та за сумісництвом її директор - Вільям Міллер. Був засуджений у 1980-х за шахрайство та фіктивний продаж акцій компанії, в якій тоді працював. Одержав десять років, відсидів вісім. 2019-го став фігурантом ще одного великого судового розгляду, також пов'язаного з шахрайством із цінними паперами. Ця судова історія, судячи з усього, ще не завершилася, але, за великим рахунком, наш стратегічний партнер зі створення газового хабу - без п'яти хвилин рецидивіст.
Факт неприємний. І тому що після всього цього колаборацію українського уряду та стрьомної американської компанії складно сприймати інакше, як потенційну схему. І тому що ми як держава вже настільки слабкі та недоладні, що масштабні проєкти державного значення змушені реалізовувати з якимись пройдисвітами.
Адже розмови про розширення інтерконектору Україна-Польща розпочалися не вчора, як і плани зі збільшення потужностей прикордонних сховищ. Були й переговори, і робочі групи, і плани з будівництва необхідної інфраструктури. І під час цих обговорень стало очевидним, що для старту таких масштабних проєктів треба як мінімум розуміти, у яких обсягах і в які періоди ми можемо приймати газ, що нам потрібно для цього з погляду технологій та інфраструктури, а що - з ринкової точки зору, чи готова Польща синхронізуватися з нами, щоб розвивати цей проєкт, чи готові США. Саме про це у вересні минулого року колишній міністр енергетики США Рік Перрі казав колишньому міністру енергетики України Олексію Оржелю. Але ми, як завжди, слухали краєм вуха, зрозуміли не все, домашнього завдання не зробили. Реальної державної енергетичної політики та адекватної нинішнім викликам стратегії розвитку енергетики відтоді в нас не додалося. Швидше, навпаки, якщо судити з того, що, за даними нашого джерела в уряді, ні з НАК "Нафтогаз України", ні з Оператором ГТС України меморандуму і його умов не обговорювали. Справді, навіщо людей відривати від роботи через дрібниці. Офіційно, звичайно, основні гравці цей документ коментувати не хочуть, тримають паузу, виношують позицію. Але десь у глибині душі вже зрозуміли, що в цій історії все вже "скраплено" без них. Почасти самі винні, наприклад, "Нафтогаз"" мав усі шанси, та й амбіції, реалізувати розширення інтерконектору з Польщею, але робив це дуже повільно, час від часу та без запалу. З іншого боку, і влада ніколи не говорила про те, що цей проєкт має стати нашим головним пріоритетом, адже політики немає.
Наші джерела кажуть, що однозначну зацікавленість у якнайшвидшому підписанні меморандуму виявляв Андрій Єрмак, щоправда, не можуть упевнено сказати, його інтерес у цій угоді - іміджевий чи шкурний. Найімовірніше, прізвище Єрмака сплило в цій історії тому, що він тримає руку на пульсі всіх україно-американських відносин. І традиційно, вибираючи між злим наміром і непрофесіоналізмом, ми ставимо на непрофесіоналізм, але стежити за розвитком історії будемо дуже пильно, адже меморандум цей Буславець, схоже, підписувала кров'ю.
Згідно з текстом документа, Louisiana Natural Gas Exports стає основним власником, контролером і оператором усіх новостворених газотранспортних об'єктів. Уже непогано, зможуть податковий борг повернути. А ще ми зобов'язуємося викуповувати протягом усього строку реалізації проєкту в Louisiana Natural Gas Exports весь її річний запас газу. Скільки це, наші американські партнери уточнять згодом. Але, враховуючи їхній масштаб, на угоду всього життя потягне. Не даремно ж іще одна фірма пана Міллера GLOBAL ENERGY MEGATREND HOLDING LIMITED у травні 2020-го придбала неплатоспроможну компанію з дозволом на видобуток і виробництво скрапленого газу поблизу озера Чарльз у Луїзіані, і з дозволом на експорт водночас.
Україна - непоганий ринок збуту навіть без якихось там хабів, особливо коли контроль над частиною її газотранспортних об'єктів у твоїх руках. Ми настільки багаті, що можемо собі дозволити й найдорожчий у світі "Роттердам", і найдорожчу "зелену" енергетику, і газ зі США, чого вже там.
Сам газ у США вдвічі дешевший від європейського навіть зараз, коли європейський газ стрімко дешевшає. Але газ ЄС - трубопровідний, а американський, щоб доставити до України, потрібно скраплювати, везти танкером до порту, регазифікувати. І кожен з цих етапів здорожчує куплений нами газ настільки, що доведеться витратити 250–300 дол., щоб доставити куплене за 20 баксів. Це дорого навіть нині, коли ціни знижуються та, за прогнозами, продовжать знижуватися ще два-три квартали. Але ж ми граємо в довгу: що буде, якщо ціни почнуть зростати? Правильно, найдорожчий газ для найбіднішої країни в Європі. Нам не звикати, ми все стерпимо.
Погодьтеся, після таких подробиць ця угода вже не виглядає вигідною для України. Коли додадуться інші деталі, боїмося, ситуація лише погіршиться. У цій угоді ми не партнер - ми ринок збуту та, можливо, транзитер американського газу на європейський ринок.
Коли в березні цього року тоді ще міністр енергетики Олексій Оржель розповідав, що Україна планує укласти довгостроковий, років на двадцять, контракт на поставки великих обсягів газу зі США через Польщу, багато хто зі скепсисом поставився до планів міністра. Але навіть вони точно не припускали саме такого підсумку.
На щастя, поки ще це просто меморандум, по суті, документ, який нікого ні до чого не зобов'язує. Українська сторона має колосальний досвід невиконання меморандумів після їхнього підписання. На жаль, навіть якщо уряд відмовиться від цієї угоди й піде шукати надійніших партнерів, чи не закінчиться це так само провально?
Диверсифікація поставок дуже важлива, і нею необхідно займатися. І американський газ має бути на українському ринку, питання в умовах і обсягах. А для цього треба розуміти, чого нам бракує для співпраці, якої інфраструктури ми потребуємо, чи можемо ми її створити самостійно, які інвестиції хочемо залучити, на яких умовах. Бажано шукати досвідчених партнерів, перевіряти потенційних інвесторів, виставляти кваліфікаційні вимоги до них, торгуватися з ними за кращі умови, а не погоджуватися на все поспіль. А головне, тут, в Україні, створювати ринок покупця, а не ринок продавця.
Більше матеріалів Юлії Самаєвої читайте тут.