«Приватизація» — як багато в цьому слові смислів! Це й роздержавлення, і залучення ефективного власника, і розпродаж за безцінь, і «зрада» національних інтересів, і черговий обман громадян (просимо вибачення, коли щось упустили).

Приватизацію великих підприємств було зупинено торік у зв’язку з пандемією, «щоб не продати за безцінь» через неможливість участі великих іноземних гравців. Чи вдасться тепер добре «продати» держоб’єкти та чи потрібно їх узагалі продавати?

За та проти великої приватизації

За чинним законом, великою приватизацією нині є продаж державних об’єктів балансовою вартістю понад 250 млн грн. Хоча ринкова вартість багатьох підприємств може бути як суттєво вищою, так і нижчою за це граничне значення. Передбачається, що це визначиться на тендері під час продажу цих підприємств.

От тільки запитання: чи визначиться? Але про це нижче.

Прибічники приватизації великих держпідприємств стверджують, що ці підприємства є великою корупційною «годівницею» чиновників, тому їх треба віддати в приватні руки. Хотілося б поставити запитання: а інших способів подолати корупцію в державному секторі економіки немає? Для чого тоді така кількість антикорупційних інституцій, як державних, так і громадських? І де гарантії, що в корумпованій системі держуправління приватизація знову пройде без корупції?

Ще один аргумент за — збитковість більшості та недостатня ефективність інших держпідприємств, тобто «держава — неефективний власник». Не будемо сперечатися. Але постає запитання: для чого тоді впроваджується так звана реформа корпоративного управління в держсекторі економіки? Чи її мета не підвищення ефективності, а високі заробітки безвідповідальних членів наглядових рад?

Противники ж великої приватизації заявляють, що не можна продавати прибуткові підприємства (курей, які несуть золоті яйця). Але прості громадяни можуть запитати, а кому ці «кури» несуть «золоті яйця»?

Однак приватизація державних підприємств в Україні не лише назріла, а давним-давно перезріла.

Погано тільки те, що хороші часи для продажу державних активів, на жаль, у минулому. Ідеальна ситуація була в першій половині 2008 року, коли за неофіційним завданням керівництва Кабміну група експертів здійснила експрес-оцінку з висновком, скільки на той момент можна було виручити за державні активи (дозволені до приватизації). І це виявилося майже 80 млрд грн, а з урахуванням курсу долара близько 5 грн ця сума могла становити 16 млрд дол. США! Але з «внутрішньополітичних» причин продаж багатьох об’єктів був заблокований, і ми сподіваємося, що всім зрозуміло, що це означає?

Державні ж активи відтоді у ціні не виросли, а лише впали.

Чому підприємства падають у ціні та чи вдасться їх продати «дорого»

Вартість підприємств не існує сама по собі незалежно від ситуації в країні та/або на ринках. Зміна цін на продукцію теж впливає на вартість підприємства. Наприклад, якщо ціни на метал на світових ринках зростають, то зростає й ціна на підприємство, яке випускає цей метал. І навпаки.

Звичайно ж, активи підприємств зношуються, і якщо в них не інвестувати, то збільшується їхній фізичний знос. Також збільшується зношування функціональне, або, як багато хто звик вважати, «моральне» через зміни в технологіях виробництва, коли нове обладнання споживає менше енергії або менше забруднює навколишнє середовище. У цьому разі потенційний інвестор добре прораховує, чи є сенс купувати обладнання із застарілою технологією або ж дешевше купити нове? І тут виявляється, що найчастіше цінність для інвестора становить місце розташування з інфраструктурою, а не застаріле обладнання, яке в багатьох випадках відправляють на брухт.

Усе це впливає на вартість підприємства й на те, чи буде інтерес у покупців до приватизованого підприємства порівняно з будівництвом нового підприємства, враховуючи корупційні ризики для нового будівництва.

Тому продавати те, що державі не потрібно, або те, чим володіти немає сенсу, треба швидше, допоки вартість не пішла в нуль.

Що продавати та як

Оскільки активи старішають, то нашій державі давно час відмовитися від функції «комірника застарілих речей». Питання лише от у чому: що продавати (приватизувати)? кому продавати? як продавати? Аби продати якнайшвидше.

Хоча в практиці приватизації часто звучало запитання: а як продати конкретному (призначеному) покупцю й не порушити закону? І тут ми підходимо до найбільшої корупційної проблеми в приватизації: як усе ж таки продавати на конкурентних умовах? Адже потрібно визнати, що спроби продавати активи «малої приватизації» багато в чому прибрали корупцію з ринку, хоча деякі проблеми залишилися. Але як прибрати корупцію з великої приватизації?

Як обмежувалася конкуренція в минулому

Дуже простими прийомами: необґрунтованими вимогами до учасників мати досвід роботи з об’єктом продажу або багаторічний досвід роботи в Україні, короткими термінами на підготовку заявки (явно нереальними для потенційних іноземних учасників), припиненням приватизації з подальшим раптовим поновленням і продажем наступного дня тощо.

А оскільки це відбувалося із «найсмачнішими» активами, то при зміні влади або з допомогою судів до «переможців» з’являлися обґрунтовані претензії, і в окремих випадках результати конкурсів скасовували і об’єкти повертали в державну власність, як правило, без будь-якої компенсації. Наприклад, перший продаж «Криворіжсталі».

Багато «постраждалих» покупців згодом шкодували, що пішли «легким шляхом», який завершився фіаско. Характерний приклад — приватизація підприємства «Луганськтепловоз». Конкурс у березні 2007 року виграло підприємство, підконтрольне «Трансмашхолдингу», за яким стояв відомий російський бізнесмен. За українського галузевого монополіста було заплачено лише на 100 тис. дол. вище за стартову ціну в 58,5 млн дол. До конкурсу не були допущені українські компанії. А в січні 2008-го Верховний суд України поставив крапку в справі про незаконність приватизації 76% акцій АТ «Луганськтепловоз». Але історія на цьому не закінчилася, бо через деякий час у рамках міжнародної конференції на інвестиційній панелі зустрілися представник Фонду та депутат Державної думи РФ, останній накинувся з обвинуваченнями на адресу України, де «у російських інвесторів забирають власність». На прохання українського учасника уточнити, про що йдеться, депутат гнівно продовжив: «Ну як же, ваші чиновники за хабар продали «Луганськтепловоз», а потім його відібрали!». Після наступного уточнюючого запитання: «Ви хочете сказати, що ваш шановний бізнесмен за хабар щось в Україні купив?», дискусія під сміх у залі з цього питання відразу зійшла нанівець.

Водночас в історії української приватизації чимало позитивних прикладів: чого тільки вартий повторний продаж підприємства «Криворіжсталь». Мало хто очікував, що у відкритій конкурентній боротьбі переможець конкурсу запропонує та заплатить понад 24 млрд грн. Слід зазначити, що це була не стільки вартість великого українського підприємства, скільки боротьба за позицію першого гравця на світовому ринку виробництва сталі та за роль лідера в майбутньому злитті компаній «Міттал Стіл» і «Арселор». Тобто це був той випадок, коли покупець готовий був заплатити вартість більшу, ніж ринкова, і зрештою заплатив.

Конкурентним був також перший продаж Одеського припортового заводу 2009-го. Результати того конкурсу, на жаль, було скасовано, хоча, на думку й організаторів конкурсу, і ряду експертів, змови між учасниками не було. Просто за підприємство хотілося отримати 8 млрд грн, а торги зупинилися на цифрі 5 млрд, тобто при курсі 8 грн за долар це було 625 млн дол. Надалі до цієї цифри не вдалося навіть близько підійти, що доводить конкурентність, помилковість рішення щодо скасування конкурсу й те, що підприємства треба вчасно продавати, поки їхня вартість не почала падати.

Конкурентні конкурси — видимість чи реальність?

Свого часу один із колишніх керівників ФДМУ сказав: «Немає нічого простішого, ніж продати об’єкт за законом. А от продати це майно певному покупцю — це мистецтво». Якщо перекласти з езопової мови нормальною: як продати заздалегідь певному покупцю, котрий сплатив хабар, і при цьому зробити вигляд, що була конкуренція, а закону не порушено?

Звичайно, казати, що всі конкурси були «для годиться», сильне перебільшення. Тим паче що багато об’єктів (наприклад, пакети акцій) продавалися на біржах. А це за визначенням конкурентний спосіб продажу. Спосіб продажів через електронні торги для так званої малої приватизації через ProZorro, який застосовується сьогодні, також конкурентний. Хоча й викликає запитання практика обмеження кількості кроків. Автори чинного закону, напевно, спробували обійти так зване прокляття переможця (боязкість раціонального учасника заплатити надмірну плату), пропонуючи учасникам одразу виходити з власною найкращою оцінкою. При цьому посилання на авторів теорії аукціонів, лауреатів Нобелівської премії Роберта Вілсона та Пола Мілгрома недостатньо переконливі. Від деяких учасників аукціонів в Україні надходила інформація, що вони готові були заплатити більше, але торги закінчилися. Але ж суть теорії Вілсона — продаж об’єктів зі значенням, яке заздалегідь не визначене, але в остаточному підсумку однакове для всіх.

Що ж до об’єктів великої приватизації, то й раніше, і зараз для них передбачено особливу процедуру, обов’язковою умовою якої є конкурентність, хоча це й не аукціон. Але завжди були й залишаються спокуса та можливість використовувати адмінресурс, а конкуренцію, м’яко кажучи, трохи обмежити. За нинішньої ситуації це обмеження відбувається на рівні вибору так званого радника — компанії, до завдань якої належить підготовка об’єкта до приватизації в такий спосіб, щоб об’єкт було продано за хорошою ціною. Саме через корупцію в цьому виборі приватизація багатьох підприємств застрягла в судах і була зупинена й без допомоги коронавірусу, тому що потенційні радники, які програли, не змирилися з корупцією при їхньому виборі.

Хтось запитає: а як же Антимонопольний комітет? Сумний досвід полягає в тому, що АМКУ, як правило, самоусувається від участі в конкурсах із «заздалегідь відомим результатом» і знаходить для цього чимало приводів.

Нововведення процесу приватизації

Уже говорилося, що корупція перейшла на рівень вибору радника, а також перейшла в стадію судових позовів за деякими об’єктами. Радник сам визначає стартову ціну, готує тендер і оголошує торги. Цілком можливо, що стартові ціни будуть невеликими, тому що досвід показує, що низькою стартовою ціною можна залучити більше учасників.

Якщо ж конкуренція серед радників буде чесною, то їх залучення може суттєво обмежити корупційні ризики та суб’єктивізм у непростій процедурі оцінки, яка має шанс стати справді незалежною. Як кажуть, поживемо — побачимо.