Гривня в черговий раз намагається поплисти. Її офіційний курс пробиває 24 грн/дол., відкочується та знову наближається до цієї межі. Нацбанк намагається її втримати - продає валюту й посилює заборони на валютному ринку. Але в бізнесу, схоже, інший погляд: за останні два тижні банки купили в нього близько 100 млн дол., однак самі охоче продають валюту лише при курсі, близькому до 24,0. Це перетягування каната виглядало б логічно, якби не риторика самого НБУ.
У ній же з будь-якого приводу та без чутно той самий рефрен: гривня перебуває у вільному плаванні, це плавання "знімає" макроекономічні дисбаланси, вільний курс - запорука контролю над інфляцією, з якої інакше ніяк не впоратися. Це - єдино правильний спосіб підтримати вітчизняне виробництво, і тому в Нацбанку немає й не може бути жодних планів і завдань щодо курсу гривні. Ні в найближчій, ні у віддаленій перспективі.
Такий речитатив ніяк не узгоджується з реальним життям, у якому НБУ намагається приборкати цей самий курс, продає для цього з резервів валюту та жорстко обмежує доступ не тільки до неї, а й до гривні.
Звичайно, все це могло бути вимушеною грою слів "за правилами МВФ", якби наш ключовий кредитор не озвучував своїх цифр. А за ними він надає підтримку Україні, думаючи, що долар до кінця 2020 р. не перевищить 25,5 грн. Згідно з цими розрахунками та готівковими котируваннями (24–
25 грн/дол.) гривні вже час наплаватися. А міжнародному консиліуму - прописати їй повний спокій на... найближчі п'ять років.
Наскільки це відповідає публічним заявам НБУ, сказати складно (якщо взагалі можливо). Чого не скажеш про Мінфін, який каже про верстку бюджету-2016 на базі середньорічного курсу 24,1 грн/дол.,
що повністю відповідає згаданим розрахункам фонду. За таких умов МВФ рекомендує Нацбанку не поспішати з валютними послабленнями, які той анонсує з не меншою частотою, ніж вільне плавання гривні.
Такий дисонанс не може не дивувати. Не тільки в частині тривалих фінансових роздумів фонду. А й також єдності українських інститутів, їхнього погляду на суть валютно-курсової політики й того середовища, в якому вона протікає.
Простіше простого
Букет курсових проблем настільки яскравий та вражаючий, що виділити його основу справді непросто. Сьогодні її воліють пояснювати війною, руйнуванням промислового Сходу, господарськими втратами та фінансовими ризиками. Зазначені реалії настільки очевидні й трагічні, що мало хто хоче дискутувати на цю тему.
Тим часом поточні проблеми гривні оголилися ще в лютому 2014 р., до анексії Криму та окупації Донбасу. Тож воєнні події лише прискорили її падіння. Більш того, якби вона мала базу та репутацію злотого, крони або шекеля (не кажучи вже про долар, фунт чи франк), то й ідея кримського референдуму виявилася б не менш божевільною, ніж його проведення у швейцарському кантоні Во, Цюріх або Берн.
У зв'язку з цим можна лише дивуватися тому, як змінюються підходи, якщо йдеться не про власну валюту, а про її іноземних візаві. Перший випадок, звичайно, обтяжений тисячею деталей і мільйонами нюансів, які перетворюють гривню на унікальне явище, що не має світових аналогів. У другому ж усе виглядає набагато зрозуміліше.
Так, історія російського рубля видається простішою простого, оскільки добре відомо, що від нафти та газу залежить не лише його курс, а й благополуччя всієї Росії.
Навіть росіяни вже відкрито називають її сировинним придатком, знаючи, що при зростанні світових цін на енергоносії їхня економіка буквально набрякає від припливу іноземної валюти. Завдяки цьому збільшуються міжнародні резерви, рубль твердішає, пожвавлюються імпорт і внутрішня торгівля, наливається доходами бюджет, зростає соціальна підтримка населення та його гордість за свою країну, людей переповняє радість від заможності, доступності побутових товарів, імпортної електроніки, авто та зарубіжного відпочинку.
Плівка відмотується у зворотному напрямку, коли експортні ціни на нафту та газ падають. Причому, що довше й глибше це падіння, то рідкіші валютні надходження, резерви та слабший рубль. Здувається торгівля, господарська активність, бюджетні можливості та національне піднесення. На перший план виходить боротьба з інфляцією. Гаслом дня стає економія. Її оголошують ключем до зниження дефіцитів, цін та особистого виживання.
Так було в 1998–1999 і 2008–2009 рр., так є сьогодні. В усіх трьох випадках ціни на нафту та природний газ падали у 2–3 рази. Услід за ними такими ж приблизно темпами девальвував і рубль до долара.
Між цими епізодами спостерігалися періоди "людського життя". Їхній секрет до банальності простий - рекордні стрибки цін на нафту у 2004–2008 рр. (аж до 130–150 дол. за барель у липні 2008 р.) та їхнє же посткризове відновлення у 2011–2013 рр. - понад 100 дол.
Який це має стосунок до вітчизняних реалій? Та дуже прямий. Адже, замінивши слова "російські нафта та газ" на "українські сталь і пшениця", отримаємо історію гривні й усієї вітчизняної економіки. Відмінності лише в наборі сировини, амплітуді окремих цін і супутніх деталей. Однак і ті, на жаль, не на нашу користь, інакше Крим не проміняв би українську валюту на російську.
По суті ж - жодної різниці. Аналогічна валютна, економічна та фінансова криза в 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2015 рр., ті самі періоди міжкризового відновлення, та сама логіка зростання/падіння міжнародних резервів і курсової сили/слабкості національної валюти, така сама залежність від зовнішніх цін на сировину та попиту його основних споживачів - США, ЄС, Китаю, Японії.
У зв'язку з цим доречно зауважити, що поточне падіння цін на українську сировину триває вже чотири роки, його темпи зрівнялися з глибиною 1999 р., а рівень цін - з їхньою нижчою точкою, досягнутою влітку 2009-го. Ще одна ложка дьогтю - відсутність симптомів глобального та сировинного пожвавлення. Так, Європа, на відміну від Штатів, перебуває в перманентній борговій кризі, економіка Китаю гальмує, а Японія ввійшла в чергову рецесію. Як і Росія, на яку, хоч як крути, усе ще припадає до 12% нашого товарного експорту.
Споконвічне сподівання України на зовнішні приватні кредити та інвестиції? Але хто зважиться фінансувати країну з продукцією, яка падає в ціні, з борговими проблемами, сумнівною міжнародною репутацією й елітою, яка сама виводить власні заощадження та капітал за кордон?
Вільне падіння? Спробувати особисто!
Стійкість курсу за таких умов - справа часу, адміністративних заборон і наявності резервів. Тож падіння гривні не дивує. Дивують заяви, що це має бути вільне падіння. Або, звичніше, - "вільне плавання".
Те, що воно допомагає обмежити імпорт, абсолютно правильно. Як і те, що дасть змогу зітхнути з полегшенням вітчизняним підприємствам. Але, на жаль, не всім і не на повні груди.
Адже таке плавання - нове ярмо для боржників за валютними кредитами. А цих кредитів сьогодні більше, ніж гривневих. Такі самі вериги ляжуть і на державу, чий зовнішній борг перевищив 40% ВВП. Це поштовх до чергових податків і бюджетних скорочень. Вони ж у момент кризи небажані ні для бізнесу, ні для населення. Тим паче, що ті вже не просто нарікають.
Можуть виграти валютні вкладники? Так, але знову ж таки не всі, тому що тягар їхніх депозитів витримає далеко не кожен банк. Хоча б тому, що різниця між усіма валютними кредитами й депозитами в Україні стабільно близька до 10 млрд дол. І чим латати цю діру в момент загального валютного та господарського спаду, ніхто достеменно не знає. Як і те, скільки ще банків ця діра здатна поглинути.
Слід врахувати й подорожчання національно значущого імпорту. А він, крім енергоносіїв, включає ще численні вакцини та ін'єкції для новонароджених, хворих на гемофілію, цукровий діабет, гепатит, туберкульоз, поранених бійців тощо.
Завдяки листопадовим стрибкам долара, річна дохідність гри на них вимірялася сотнями відсотків. Який банк захоче кредитувати за таких умов виробництво, тим паче, коли воно падає?
На цьому тлі питання інфляції, до якого звичайно й зводять усю тему вільного плавання, виявляється хоча й важливим, але лише епізодом загальної курсової головоломки. Вирішувати її, думаючи, що Україна та її сировинна гривня нічим не відрізняються від індустріальних країн із їхніми твердими валютами, не більш розумно, ніж стрибати з літака, не перевіривши наявність парашута.
Хочеш бути щасливим, будь ним
Що роблять, коли тече дах? Його ремонтують. Якщо ж будинок багатоквартирний, збирають гроші й усе одно ремонтують.
Та багато хто з цим не погодиться, сказавши, що в мешканців, швидше за все, немає достатніх навичок, частина зібраних ними коштів прилипне до рук будинкового комітету, а інша опиниться в кума/зятя/свата його керівника. Теж не безплатно.
От тому мешканцям не ремонтом займатися треба, а "створенням клімату" для нього: приватизувати землю під будинком, розпаювати її та виставити все на продаж. А потім - чекати. Допоки комусь (бажано, зі сторони) не сподобається земля або неремонтований будинок. От він і вирішить: лагодити його чи знести й рапсом усе засіяти. А якщо люди залишаться без житла з малим виторгом, то самі винні: "створили поганий клімат". Головне ж - досвід, знання та інвестиції нового власника. Або принаймні наявність у нього кредиту - для купівлі будинку, де дах продовжує протікати.
Україна майже чверть століття зайнята створенням подібного "клімату". Уже третину ВВП втратила, 70% колишніх інвестицій та 13% населення. Люди її стали залишати прямо з територією, на якій живуть. А вона все чекає, допоки невідомо хто перетворить її на диво економіки й технологій, витягнувши з сировинної багнюки.
Доля власних визнаних розробок ("Південмаш", "Мотор-Січ", "Хартрон", "Турбоатом", "Арсенал", авіа- і суднобудування) її, схоже, не турбує. Як, здається, і співробітництво з промисловими зірками першої величини з рейтингів Forbes. Зате точно цікавить нікому не відомий бізнес із Панами, Кіпру та Кайманових Островів. Багатостраждальний "клімат" немов під них і створений, чого не скажеш про найбільші європейські компанії. Хоча інтегруватися хочемо нібито з ними. Та й кредити регулярно просимо в ЄС, а не в Белізу з Науру, виявляючи при цьому цілковиту байдужність до власних інтересів об'єднаної Європи. А от про що не забуваємо, то це про банківські рахунки й добротну нерухомість на її території. Вважається, що їхня наявність - найкраща ознака комфортного "клімату", а не страховка від повного обвалення даху.
Було б бажання
Щоб позбутися прив'язки до сировини та невблаганних падінь гривні, Україні доведеться освоювати промислові технології. І тоді паралельно з уцілілим виробництвом і вже знайомими технопарками треба буде предметно перейматися патентами, ліцензіями, "бізнес-ангелами", стартапами, інвестиційними фондами, венчурним капіталом. Теорій тут видумувати не потрібно - треба просто запастися терпінням і зайнятися освоєнням накопиченого у світі досвіду.
Отут і з'ясується, що цінність валюти визначається не стільки її курсом, скільки доступом до передових технологій. У міру зростання попиту на них виникнуть і нові потреби у валюті. Стане ясно, що для України її повна свобода виведення не більш продуктивна, ніж безконтрольний в'їзд трудових мігрантів - для ЄС. Йдеться не про масову валютну лібералізацію, а про її принципи, етапність і критерії.
Тут також буде корисним зарубіжний досвід. Так, після війни Австрії вдавалося уникати фінансових потрясінь понад 60 років. МВФ спеціально досліджував цей феномен під час світової кризи 1997–1998 рр. Виявилося, що він чималою мірою зумовлений неспішністю лібералізації руху капіталу. Австрійські економісти вважали, що вона має створювати переваги для його припливу. Тому преференції надавалися залученню валюти, а не її відпливу. Обмеження насамперед знімалися на прямі іноземні інвестиції, потім на довгі кредити й лише після цього - на короткі. Лібералізації валютних операцій населення передували послаблення на їхнє здійснення банками та небанківськими установами.
Примітно, що ці суворі принципи держрегулювання було реалізовано на батьківщині Австрійської школи економіки, відомої своїми ліберальними поглядами.
Відтоді стало відомо, що серйозних ризиків не позбавлений і приплив прямих інвестицій. Так, в епіцентрі останньої епопеї з валютними кредитами опинилися банки із західноєвропейським капіталом. Причому "відзначилися" вони під час кризи 2008–2009 рр. не лише в Україні, а й у цілому ряді постсоціалістичних країн. Проблем тоді було б менше, якби місцеві регулятори більш уважно здійснювали контроль навіть за такими, здавалося б, першокласними інвесторами. Його ж слід було скоординувати з просуванням не споживчих кредитів, а промислових технологій. Але в нас таких планів, як і раніше, не видно.
Які можуть бути критерії валютної лібералізації? Зазвичай кажуть про платіжний баланс. Але цього недостатньо: в Україні він зазнає сильного впливу коливань зовнішніх цін на сировину. Тому циклічно виникають ситуації, коли запроваджуються та навіть посилюються раніше зняті обмеження. Це, безумовно, нервує бізнес, заважаючи його роботі.
Для нас така хаотичність досить типова - вона спостерігається й сьогодні. Щоб уникнути її, слід враховувати рівень і динаміку суверенних рейтингів країни. По-перше, вони досить інерційні у бік підвищення - це може вберегти від поспішного зняття обмежень. Але воно ще менш доречне при зниженні рейтингів. Особливо в таких країнах, як Україна, яка ніколи не володіла їхнім "інвестиційним" рівнем, постійно перебуваючи в зоні "спекулятивних" ризиків.
На цьому тлі обіцянки НБУ лібералізувати валютний ринок викликають більше запитань, ніж довіри. Тим паче, що їх можна почути навіть при падінні вітчизняного рейтингу до переддефолтного рівня.
Чи можливі інші підходи? Так. Багато постсоціалістичних країн давно відмовилися від валютного регулювання. Однак це була умова їхнього вступу до ЄС або реального входження в його орбіту. Україні такі умови поки що ніхто не висуває. І невідомо, коли вони взагалі будуть.
З огляду на нашу сировинну економіку, давно настав час формувати валютний спецфонд за рахунок зростання цін на сировину. Адже це - "манна" світової кон'юнктури, яка осідає в експортерів. У багатьох же країнах вона потрапляє до спеціальних національних фондів. У Норвегії це Державний пенсійний фонд (882 млрд дол.), Казахстані - Національний фонд майбутніх поколінь
(68,8 млрд дол.), Росії - Резервний фонд (65,7 млрд дол.) і Фонд національного добробуту (73,5 млрд дол.). Функціонують вони паралельно з міжнародними резервами, додаючи держфінансам і національній валюті додаткового запасу міцності. Не дивно, що з сировинних рецесій гривня виходить більш пошматованою, ніж російський рубль або казахське тенге: якщо її падіння до долара у 2008–2009 рр. доходило до 75%, то в рубля - приблизно до 56%, а тенге - 25%. (Хоча у 2014–2015 рр. зазначені тенденції збереглися, пряму порівнянність вони, зрозуміло, втратили.)
Що ж до валютного режиму, то сьогодні казати про вільне плавання (падіння) настільки ж недоречно, як і про жорстку фіксацію. Тому вибирати не доводиться. Давно вже йдеться не про бажаний, а доступний - керований курс гривні.
Можна лише дивуватися, чому цей очевидний факт потребує якихось аргументів. Адже півтора останніх року - це нескінченні переговори з МВФ та іншими кредиторами про можливості одержати черговий мільярд доларів і не платити другий. Їхня мета одна - утримати курс, з яким інакше може вільно уплисти не лише ще одна частина економіки, а й країни.
У недалекому майбутньому в Нацбанку альтернатив немає: він повинен жорстко контролювати коливання курсу, купувати за найменшої можливості валюту, продавати її для попередження "вільних падінь" гривні, обмежуючи попутно її емісію та обіг.
Звичайно, перед цим контролем не завадило б провести ревізію валютних та інших заборон - для їхнього максимального спрощення на користь першокласних іноземних інвесторів. Але, схоже, фільтрів між ними та численними ТОВ із паспортом Маврикії ніхто не шукає.
Функція нездійсненна
Як довго буде лихоманити валютний ринок і здуватиметься гривня? Поки не закінчиться сировинна рецесія.
Та це від України, на жаль, не залежить. Безумовно, продаж Нацбанком валюти з міжнародних резервів (13 млрд дол.) гальмує падіння курсу. Проблема, однак, у тому, що програма МВФ передбачає їхнє зростання, а не зниження. Тому можливості НБУ не такі вже й великі, адже фонду теж потрібно демонструвати якісь успіхи своєї підтримки України, щоб виділити їй чергову порцію кредиту.
У силу цього подальше сковзання курсу неминуче. Зупинить його, в остаточному підсумку, пожвавлення світової економіки та зростання цін на сировину. Завдяки цьому українське виробництво ввійде у фазу довгоочікуваного підйому, а гривня - курсової стабільності. Але майбутня їхня тривалість непередбачувана, як і тривалість сировинної рецесії сьогодні.
Найменш приємна частина цієї історії - наступне гальмування глобальної економіки. З огляду на його циклічність, нинішні першокласники зможуть його спостерігати, будучи ще школярами (можливо, навіть не одноразово). Щойно ціни на сировину підуть донизу, в Україні знову стане актуальною гіпотеза "вільного падіння (плавання)" гривні. І тоді про курс
25,0 грн/дол. будуть згадувати з такою самою ностальгією, як нині про 8,0 грн/дол. Не виключено, що в пам'яті спливуть і 5,05.
Причина - сировинний уклад вітчизняної економіки. Причому він лежить в основі не тільки курсової нестабільності гривні, а також неможливості виконання Національним банком його основної конституційної функції - "забезпечення стабільності грошової одиниці України" (стаття 99 Конституції України).
Та про це, схоже, воліють не тільки не говорити, а навіть не думати.