Вища освіта в сучасному світі набуває дедалі більш масового характеру. Як зазначається в доповіді, підготовленій до Всесвітньої конференції ЮНЕСКО з вищої освіти 2009 року, глобальна експансія вищої освіти, що спостерігається з другої половини ХХ століття, має об’єктивні економічні, соціальні і політичні передумови: становлення постіндустріального економічного укладу і перехід до економіки знань, зміна технологій, урбанізація, просування гендерної рівності, зростання добробуту, розвиток інфраструктури і самої освітньої сфери, у тому числі приватного сектора. Нині в більшості країн світу вища освіта є необхідною умовою соціальної мобільності та економічного успіху. А який стан справ із цим в Україні?
В Україні у період між переписами населення 1979-го і 2001 року кількість осіб з повною вищою освітою збільшилася удвічі (рис. 1), а в розрахунку на 1000 осіб віком десять років і більше - з 65 до 129 чол. Однак справжній бум у сфері вищої освіти розпочався наприкінці 1990-х років, коли швидкими темпами почала зростати кількість ВНЗ і кількість прийнятих ними студентів. Тільки за 2002-2011 роки кількість людей з повною вищою освітою збільшилася майже на 2 млн. чол., а в розрахунку на 1000 чол. віком десять років і більше їх представництво досягло 192 чол. (загальна кількість населення віком десять років і старше скоротилася за цей час майже на 4 млн. чол.).
Контингент студентів ВНЗ в Україні досяг історичного максимуму у 2007/08 навчальному році - 2813,8 тис. чол., що в 1,7 разу більше, ніж у 1990/91 навчальному році (рис. 2). Останніми роками студентський контингент трохи скоротився, що пов’язано виключно зі зменшенням загальної кількості молоді (демографічна хвиля, викликана різким зниженням народжуваності в 1990-х роках).
Принципово змінилося співвідношення в кількості студентів закладів, які дають базову вищу освіту (ВНЗ I-II рівнів акредитації - технікуми, коледжі, училища; тривалість навчання становить 2-3 роки) і повну вищу освіту (ВНЗ III-IV рівнів акредитації - університети, інститути, академії; тривалість навчання становить 5-6 років). У першій половині 1990-х років, як склалося ще з радянських часів, між ними підтримувався паритет, але згодом збільшення контингенту відбувалося виключно за рахунок ВНЗ III-IV рівнів акредитації, і нині кількість їхніх студентів майже вшестеро перевищує кількість студентів ВНЗ I-II рівнів акредитації. Тобто простежується чітка установка на одержання повної вищої освіти.
Слід зазначити готовність населення оплачувати навчання у ВНЗ. Кількість студентів професійно-технічних закладів, де навчання здійснюється практично повністю за рахунок державних коштів, продовжує неухильно знижуватися, тоді як питома вага студентів, які вчаться коштом фізичних осіб (як правило, своїх батьків), у ВНЗ I-II рівнів акредитації становить 41,6%, а у ВНЗ III-IV рівнів акредитації досягає 58,8%. Держава також витрачає чималі гроші на фінансування сфери вищої освіти, бюджетні видатки (включаючи місцеві бюджети) на цю підгалузь перевищують 2% ВВП. Тобто суспільство як на державному рівні, так і на рівні домогосподарств усвідомлює високу цінність і перспективність вищої освіти та охоче інвестує в цей сектор.
При цьому дедалі рідше навчання у ВНЗ поєднується із зайнятістю. Якщо у 1980-х роках понад 10% студентів ВНЗ навчалися на вечірньому відділенні, то сьогодні діяльність вечірніх відділень практично згорнуто (менш як 0,5% загальної кількості студентів). Щодо заочного відділення ситуація зовні цілком благополучна, кількість заочників донедавна стабільно збільшувалася, а їхня питома вага в структурі студентів досягла 42% у 2007/08 навчальному році (у 1980-х роках - близько третини). Популярність заочного навчання пояснюється легшим порядком вступу (процедура прийому на контракт часто обмежується формальною співбесідою) і меншою вартістю навчання, ніж на стаціонарі. Однак якщо в радянський час для вступу на вечірнє або заочне відділення були потрібні документи, що підтверджують наявність роботи, то тепер таких умов немає, тобто заочне навчання зовсім не передбачає зайнятості, тим більше в близькій до майбутньої спеціальності сфері.
Попри відсутність будь-яких вікових обмежень для абітурієнтів, переважна більшість молодих людей хочуть стати студентами відразу після закінчення середніх загальноосвітніх установ. Серед вступників до ВНЗ I-II рівнів акредитації питома вага випускників шкіл досягає 78%, до ВНЗ III-IV рівнів акредитації - 67%. Тільки за 2005-2011 роки рівень охоплення навчанням у ВНЗ молоді віком 17-21 рік зріс із 45,5 до 50,3%, тоді як рівень охоплення осіб старшого віку помітно скоротився (рис. 3). Тобто загалом можна говорити про «локалізацію» навчання у ВНЗ у максимально молодому віці - як правило, до 22 років завершується повний цикл вищої освіти. З погляду теорії людського капіталу, це доцільно, оскільки більш ранні інвестиції в освіту дозволяють одержувати економічний ефект від них більший період часу, який обмежений рамками працездатного віку.
Про зростання доступності вищої освіти свідчить динаміка охоплення навчанням у ВНЗ сільської молоді. Якщо у 2005/06 навчальному році питома вага вихідців із сільської місцевості в загальній кількості зарахованих становила 30,6%, то у 2011/12 навчальному році - уже 35,7%.
Внаслідок освітніх реформ період шкільного навчання збільшено з 10 до 11 років (спочатку період шкільного навчання планували збільшити до 12 років, але потім виникли побоювання, що дворічна відсутність випускників матиме негативні наслідки для економіки, а головне - для системи професійного навчання, особливо вузівської, яка і так зіштовхнулася з дефіцитом абітурієнтів, зумовленим демографічним чинником), навчання у ВНЗ - з 4-5 до 5-6 років. Безперервність переходу від шкільного циклу освіти до освіти у ВНЗ та подовження загальної тривалості періоду навчання означають подальшу відстрочку виходу молоді на ринок праці. Це разом із становленням сучасної моделі репродуктивної поведінки (пізніший вік одруження і народження дітей), задекларованим переходом на контрактну основу комплектування армії, зміною суспільних уявлень і очікувань щодо соціальної ролі окремих вікових груп дає підстави для перегляду вікових меж періоду дитинства - фактично воно триває десь до 20 років.
Розширення доступу до вищої освіти має надзвичайно важливе значення для розвитку людського потенціалу країни, адже знання поряд із тривалим здоровим життям і матеріальним добробутом належать до основних прав людини. Економічний аналіз профілів бідності підтверджує, що одним із головних чинників, що значно знижують ризик бідності, є наявність у домогосподарстві хоча б однієї людини з вищою освітою (більшу протидію бідності виявляє хіба що факт проживання у великому місті). Наявність повної вищої освіти є вагомою конкурентною перевагою на ринку праці: рівень безробіття серед осіб з повною вищою освітою на 15% нижчий, ніж загалом по робочій силі. Крім того, соціологічні дослідження показують: що вищий рівень освіти респондентів, то вищий рівень їх задоволеності своєю роботою. Безсумнівно, це свідчить про більший ступінь свободи у
виборі робочих місць, яку надає вища освіта.
Разом з тим слід розуміти, що внаслідок масового характеру вища освіта поступово втрачає функцію соціального ліфта: наявність диплома ВНЗ перестає бути безумовною гарантією високого соціального статусу, адже такі дипломи має переважна більшість молодих людей.
Тотальний характер вищої освіти загострює проблему невідповідності між отриманим освітньо-кваліфікаційним рівнем і фактичним кваліфікаційним рівнем, якого потребує виконувана робота. Виокремлюють два типи кваліфікаційних невідповідностей:
- горизонтальна невідповідність, коли практична трудова позиція відповідає рівню освіти/кваліфікації працівника, але належить до іншої сфери діяльності, ніж отримана освіта;
- вертикальна невідповідність, коли позиція (посада) нижча, ніж передбачає рівень освіти/кваліфікації працівника.
З погляду ефективності інвестицій в освіту, більш негативні наслідки має невідповідність другого типу, що виявляється в надмірності отриманих професійних знань (англ. overqualification). За термінологією Міжнародної організації праці, така невідповідність є ознакою ситуації неадекватної зайнятості (skill-related inadequate employment), оскільки знижує продуктивні можливості і добробут працівників.
Проблема надлишкової кваліфікації не нова і певною мірою може вважатися об’єктивним явищем: освітня сфера має розвиватися швидше від виробництва, забезпечуючи випереджальне зростання знань, що саме по собі є чинником прогресу. Однак через «масифікацію» вищої освіти масштаби вертикальної кваліфікаційної невідповідності значно зросли. У країнах ЄС серед зайнятого населення віком 25-34 років чверть осіб із вищою освітою зайняті на посадах/роботах, для яких вища освіта не потрібна. Це свідчить про відставання ринку праці, який «не встигає» надавати більшу кількість висококваліфікованих робіт, що відповідають переходу до суспільства знань.
В Україні проблема надлишкової кваліфікації посилюється відсутністю необхідних структурних реформ в економіці, що призводить до поглиблення дисбалансу між зростаючим рівнем освіти населення і якістю наявних робочих місць. За 2000-2011 роки професійно-технічні училища підготували 3,2 млн. кваліфікованих робітників, ВНЗ III-IV рівнів акредитації випустили 5 млн. фахівців з базовою і повною вищою освітою. Водночас кількість професіоналів на посадах, які потребують наявності повної вищої освіти, зросла лише на 0,35 млн. чол., кількість працівників сфери послуг і торгівлі збільшилася на
0,8 млн. чол., а в інших видах діяльності кількість кваліфікованих
працівників навіть скоротилася на 1,4 млн. чол. При цьому кількість працюючих за найпростішими професіями зросла на 1,2 млн. чол. (див. рис.4 на сайті DT.UA).
За даними обстеження економічної активності населення, у 2011 році в Україні 6,6 млн. зайнятих (майже третина загальної кількості зайнятого населення) мали надлишкову кваліфікацію, у тому числі:
- 3,5 млн. чол. з вищою освітою працювали на посадах клерків або в робітничих професіях;
- 3,1 млн. чол. з повною середньою освітою працювали у найпростіших професіях.
Невідповідність технологічного укладу вітчизняної економіки високому освітньому рівню населення призводить до порушення нормального процесу відтворення людського капіталу, внаслідок чого освітні переваги не реалізовуються повною мірою у високий рівень життя і сталий розвиток. Україна, яка не поступається за освітнім рівнем населення більшості високорозвинених країн, у 4-5 разів відстає від них за показником середньодушового валового національного доходу і більш як на десять років - за очікуваною тривалістю життя, посідаючи в глобальному рейтингу країн за індексом людського розвитку лише 76-ту позицію.
Сьогодні в Україні найбільшими секторами зайнятості є малопродуктивні з усіх точок зору торгівля (переважно дрібних форм, найчастіше ринки та інші види вуличної торгівлі) і сільське господарство (переважно в особистих селянських господарствах). Промисловість посідає третє місце за кількістю зайнятих, однак у структурі персоналу промислових підприємств переважають низькотехнологічні підгалузі (добувна, харчова, металургійна). Звичайно, з такою структурою зайнятості масштаби надлишкової кваліфікації неминуче зростатимуть.
Вирішення проблеми слід шукати, звичайно ж, не в обмеженні доступу до вищої освіти, як пропонують окремі представники влади і бізнесу, а в створенні сприятливих умов для повної і продуктивної зайнятості населення. Політика має бути спрямована не тільки на розширення можливостей вибору робочих місць, а й на формування нової моделі трудової поведінки, в якій увагу зосереджено на змісті виконуваної роботи і можливостях розвитку, а не тільки на розмірі заробітку або інших матеріальних вигід.