Довгоочікувана реформа децентралізації, яка свого часу могла б попередити прояви сепаратизму та війну в Україні і яка зараз може врятувати українські регіони від зубожіння, має починатися не з того, хто й скільки грошей отримає. Багаторічні колізії законодавства фактично заганяють територіальні громади в юридичну пастку, позбавляючи будь-яких гарантій, що їхнє майно використовується в їхніх же інтересах. Більшість територіальних громад України не оформлені як юридичні особи, а органи державної влади та місцевого самоврядування не мотивовані сприяти їх інституціалізації. Виходить, що реформа починається не з початку, а з середини. Останні зміни до закону про місцеве самоврядування приймались у жовтні поточного року, вже за нової влади. Однак і вони належним чином не врахували інтересів територіальних громад, залишивши у відносинах власності феодальні пережитки минулого.
Теза про фактичне закріпачення українського населення, безперечно, потребує аргументованих пояснень.
Для довідки: кріпак - людина, прикріплена до земельної ділянки, без права власності, право на результати праці якої набуває поміщик, обмежена у своїй дієздатності.
Аргумент перший: кріпак прикріплений до земельної ділянки.
У розвинених країнах адміністративно-територіальний поділ здійснюється, виходячи насамперед з огляду на людей: гміна у Польщі, гемайнде у Німеччині, комуна у Франції - це об'єднання людей (громада), за якими закріплено частину території держави, де вони господарюють. Земля (за винятком приватизованих зі згоди громади ділянок) чи інше майно є власністю цієї громади. Ці об'єднання людей є юридичними особами публічного права, які є правоздатними і дієздатними. А на картах зазначається лише територія, якою володіє і на якій господарює громада. Тобто основою адміністративно-територіальної одиниці у демократичних країнах є люди.
Втім, в Україні поняття "адміністративно-територіальна одиниця" і "територіальна громада" розділені.
Згідно зі ст. 4 Закону України "Про місцеве самоврядування", адміністративно-територіальна одиниця - це область, район, місто, район у місті, селище, село. Офіційне тлумачення цього поняття подане у рішенні Конституційного суду України від 13 липня 2001 р. №11-рп/2001 як цілісної частини території України в установлених відповідно до закону межах, що єтериторіальною основою для організації та діяльності органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади.
Тобто в Україні адміністративно-територіальні одиниці - це всього лише простір для діяльності органів влади. Але де у цьому просторі народ, територіальна громада? Якщо у межах адміністративно-територіальної одиниці мають право керувати як місцеві, так і державні органи влади, то в якому просторібезпосередньо (як це передбачено Конституцією) мають урядувати територіальні громади? Недивно, що ті, хто приходить до органів влади, отримують усю повноту повноважень власника і господаря (оскільки територіальних громад юридично не створено, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи чомусь зазначені власниками комунального майна у документах на право власності). Тому і ведуть себе як власники... Для яких законодавчо визначено простір діяльності…
Додатковим аргументом нашого формального кріпацтва через закріплення людини за територією є те, що інституту прописки ніхто не скасовував. Назвали реєстрацією. Але закріплюють людину за територією…
Отже, перша умова кріпацтва виконана: територія первинна, люди - похідні, право власності і врядування мають ті, хто "в" та "при" органах влади.
Аргумент другий: кріпак не має закріпленого права власності.
Інститут права власності в Україні поза межами закону. Не віриться?
Де-юре за народом України, за територіальними громадами, а також за фізичними чи юридичними особами право власності не закріплено або закріплено зі значними порушеннями. Тому навіть якщо у вас і є папірець, який засвідчує ваше право власності на нерухомість, найімовірніше, він не має юридичної сили.
Чи цікавилися ви, чому за індикатором "право власності" Глобального індексу конкурентоспроможності Україна входить до десятки країн, де це право найменше захищене, і ми на одному рівні щодо захисту права власності з Бурунді, Зімбабве, Чадом (рис. 1)?
Цьому є одне пояснення: інститут права власності в Україні - поза законом. Спробуємо довести, чому так.
В Україні законом визначено три форми власності: державну, комунальну та приватну. Але жодна не закріплена належним чином, оскільки право власності можна закріпити лише за особою (фізичною чи юридичною). Відтак, власником у публічному праві є держава (при реалізації права власності на об'єкти державної власності) або територіальна громада (при реалізації права власності на комунальне майно, землю, водні об'єкти, природні ресурси тощо). У цьому разі право власності закріплюється не за приватною особою, а за спільнотою, якою є народ України (на рівні держави), або територіальною громадою - на рівні адміністративно-територіальної одиниці. А право приватної власності закріплюється за фізичною особою або юридичною особою приватного права.
Проте народ України досі не скористався правом власності на належне йому національне багатство, хоч і є юридичною особою публічного права відповідно до п'ятої статті Конституції. Держава ж наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, є носієм цивільних прав і обов'язків. Право власності на державне майно може бути закріплене винятково за державою як за юридичною особою. Розпорядником її майна можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, засновником яких є держава Україна, а відповідно, і її народ. Сьогодні право державної власності на майнові і немайнові об'єкти, які згідно із законодавством належать народу України, закріплено за інституціями, більшість з яких є фіктивними юридичними особами, бо засновані в незаконний спосіб, зокрема, їх засновниками є фізичні особи, що є юридичними особами приватного права, а в окремих випадках - узагалі неіснуючі юридичні особи. Наприклад, засновником державних підприємств НАК "Нафтогаз України", державного концерну "Укроборонпром", НАК "Енергетична компанія України" є неіснуюча юридична особа "Кабінет міністрів України" з ЄДРПОУ 00031101 (реєстрація такої особи взагалі відсутня в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців). Але якщо їх засновником, а відповідно, і власником є неіснуюча особа, яка стосунку до народу України не має, цілком можемо стверджувати, що юридично народу України ці підприємства не належать!
Аналогічна ситуація з фіскальною службою, міністерствами та головними управліннями юстиції, виконавчою службою і більшістю державних інституцій. З огляду на засновника, який не має делегованих повноважень від народу України, переважна більшість органів і служб, які реалізують право власності на об'єкти державної власності (у тому числі здійснюють їх облік і реєстрацію), за своїм юридичним статусом не мають такого права.
Отже, право власності на державне майно не закріплене за народом.
Право власності на комунальне майно також закріплене за фіктивними особами, яким воно не належить і які не уповноважені ним користуватися. Згідно з діючими Конституцією та Цивільним кодексом України власником комунального майна є територіальні громади. Тобто мали бути створені юридичні особи публічного права - територіальні громади, за якими закріплене право власності на комунальне майно, землю, бюджет і т.ін.
З моменту прийняття Конституції у 1996 р., усупереч її нормам і вимогам, територіальні громади так і не були утворені як юридичні особи публічного права (хоча це є загальноприйнятою європейською практикою, передбаченою і українським законодавством). Фактично, керівництво країни не знайшло у собі мужності роз'яснити, що народ є власником, який лише делегує повноваження державним органам та органам місцевого самоврядування щодо управління належним йому майном. Оскільки право власності за територіальними громадами за їхньої відсутності в правовому полі закріпити було неможливо, це право закріпили за радами, які й стали юридичними особами.
У розвинених країнах власником комунального майна є саме територіальні громади. Тоді як їх органи - ради навіть не мають статусу юридичної особи, це лише організаційна одиниця для адміністрування. Щоб краще зрозуміти викладене, зобразимо схематично механізм формування органів місцевого самоврядування, передбачений чинною Конституцією України, і як реально цю норму було реалізовано.
Було здійснено фактично чи то грандіозне недбальство чи то державний злочин, коли замість заснування територіальних громад та юридичного закріплення за ними прав власності на землю, ліси, водойми та комунальне майно, права на об'єкти комунальної власності юридично закріпили за органами місцевого самоврядування. Оскільки громади не могли стати засновниками органів місцевого самоврядування, ними в установчих документах зазначені фізичні особи, міськвиконкоми чи навіть... Закон України "Про місцеве самоврядування". Хоча згідно з Конституцією це можуть бути виключно територіальні громади.
Оскільки рівень правової освіченості народу України вкрай низький, і самотужки більшість не може осягнути ані можливості, ані потреби у заснуванні громади, можновладці створили поле для зловживань і незаконного відчуження комунальної власності (рис. 2).
Міські, селищні чи сільські ради, що не є територіальними громадами та не засновані ними, не правомочні, бо здійснюють повноваження, яких їм не делегували. Фактично розпоряджатися майном громад, а тим більше відчужувати його представники органів місцевого самоврядування не мають права. І всі акти приватизації, купівлі комунального майна можуть бути оскаржені як такі, що реалізовані на підставі неправомочних рішень органів місцевого самоврядування, які не уповноважені їх приймати від імені територіальних громад.
Деякі територіальні громади вже скористалися своїми правами, створивши юридичну особу публічного права і повернувши у власність комунальне майно, яке відповідні ради відчужили без згоди громади. Так, у смт Добротвір Львівської області територіальна громада прийняла рішення про скасування державного акта на землю, згідно з яким ця земля, за рішенням селищної ради (що, звісно, не була заснована територіальною громадою), перебувала у постійному користуванні ДП "Західенерго", і повернула землю у власність громади. Спільнота готова безпосередньо або через свій представницький орган підписати угоду з компанією, але вже на тих умовах, які вважатиме вигідними. А у с. Шульгівка Дніпропетровської області створена територіальна громада скасувала рішення ШульгівськоХ сільради (якій громада не делегувала повноважень розпоряджатися комунальним майном) і, відповідно, рішення Держземагентства про передачу права власності ТОВ "Агропромінвест" на комунальну земельну ділянку. Як бачимо, окремі територіальні громади стають власниками і господарями! Але у більшості випадків, хоча це і суперечить Конституції, власниками комунального майна, відповідно до документів, надалі є ради, а не громади.
Таким чином, право власності на державне, комунальне і приватне майно в Україні належним чином не закріплене. Рішення про передачу об'єктів у приватну власність після 1996 р. здійснюють державні органи та органи місцевого самоврядування, засновані, як з'ясувалося, в нелегітимний спосіб, а відтак, не уповноважені народом України або територіальними громадами управляти та розпоряджатися державним чи комунальним майном. Реєстрацію права власності теж здійснюють юридичні особи, які не мають на це делегованих від народу чи громад повноважень, тому видані акти на право власності не є законними документами. Відповідно, рішення про приватизацію, акти на право власності, які видані громадянам України, юридичним особам такими інституціями, можуть бути скасовані, адже були набуті незаконно. От вам і пояснення причин масового рейдерства.
Якщо простіше: є національне багатство, власником якого за Конституцією є народ, але юридичними власниками є структури, якими володіє невідомо хто або взагалі ніхто не володіє. Тому фактично ми - кріпаки без закріпленого права власності.
Чи треба пояснювати, що за такої правової анархії у народу можна вкрасти все! Чи хтось сумнівається, що народ України за всі роки незалежності системно і масштабно обкрадали? І ніхто за це обкрадання не був покараний! Ба більше, навіть факт крадіжки не було зафіксовано!
Аргумент третій: неоплачувана або низькооплачувана праця. Вартість праці кріпака визначає пан (феодал), який набуває право власності на зароблене кріпаком.
В Україні оплата праці є справді кріпацькою.
Показовою є різниця частки заробітної плати у структурі доданої вартості: для України за останні роки - 6–7%, тоді як у країнах з високим рівнем захисту людини - 40–50%. Такий низький рівень частки зарплати у структурі валової доданої вартості засвідчує повну незахищеність найманого працівника і необ'єктивно занижену вартість праці. Відповідно, в Україні за 2013 р. серед країн Європи середня заробітна плата була найнижчою і становила лише 173 євро на особу (див. рис. 3 на сайті DT.UA).
Надзвичайно низький рівень зарплат в Україні зумовлений не стільки недостатнім потенціалом економіки, скільки заниженим рівнем соціальних стандартів (зокрема рівня мінімальної заробітної плати), а також низькою вартістю праці. Надмірне збагачення власників великих підприємств (які увійшли за короткий період до рейтингу найбагатших людей світу) при тотальному зубожінні працюючого населення свідчить не лише про несправедливий розподіл, а про системне порушення права найманих працівників на зароблене і на належну оплату праці.
Профспілки мали би обстоювати інтереси найманих працівників, зокрема, рівень оплати праці повинен був би регулюватися колективними договорами та угодами, які сьогодні хоча і є обов'язковими, переважно мають фіктивний характер.
Залишається відкритим запитання до керівництва України:невже за стільки років ніхто в органах влади не знав про катастрофічний стан права власності в Україні? Чи це було зроблене умисно, щоб взяти те, "що погано лежить"?
Зароджується підозра, що в Україні створено передумови для можливого перерозподілу національного багатства, незалежно від того, за ким за документами закріплене право власності на ті чи інші об'єкти.
Революція гідності, консолідація суспільства через війну на Сході України вселяють надію, що чергова влада змінить щось на краще. Втім, дедалі більше переконуємося, що запропоновані наразі реформи у більшості мають на меті юридично закріпити статус кріпаків за українцями, а не позбутися його (детальніше про сутність сучасних "реформ" - у наступній публікації).
Тож поки народ сам як носій влади не створить на місцях територіальних громад і не зобов'яже уряд легалізувати на законодавчому рівні право власності, закріпити вимоги до показників і рівнів економічної безпеки людини, громад, ми залишимося кріпаками.