Нова монографія член-кореспондента НАН України, професора Сергія Корабліна "Макроекономічна динаміка України: пастка сировинних ринків" присвячена, на перший погляд, суто науковій проблемі (в найкращому розумінні цього слова). Між тим, власне, глибина дослідження, поєднана з доступним (позбавленим нарочитої наукоподібності) стилем викладення, роблять її цікавою для найширшого загалу. Макроекономічна ситуація в Україні розглядається в контексті глобального ринку, і цей "інтер'єр" одразу розширює межі дослідження, перетворюючи, здавалося б, внутрішні проблеми України у прояви загальносвітових тенденцій і протиріч.
Що стосується "родинних зв'язків", то, як випливає вже з самої назви праці, вони відносять нас до сировинних економік: це давно вже ні для кого не є секретом, тим не менш, ми ніяк не можемо вибратися з цієї пастки (на небезпеці чого і наголошує автор). Але С.Кораблін іде далі і називає поіменно наших найближчих "економічних родичів", користуючись як напрацюваннями Давоського форуму, так і результатами власної розвідки.
Перший з них, підтверджуючи відоме народне твердження, - Гондурас. Як кажуть, не потрібно ходити у розвідку, щоб з'ясувати, що серед них можна знайти і деякі пострадянські (Росію, Казахстан, Азербайджан) і постсоціалістичні країни (Монголія). А далі є нюанси. Ботсвана, Бруней, Кувейт - країни, ВВП яких у рази перевищує український показник. Або, наприклад, В'єтнам - країна, яку багато хто з експертів вважає новим кандидатом до групи BRICS. То чи такі вже погані наші "родинні зв'язки", тобто стартові умови розвитку?
І тут виникає запитання: а чи ці умові насправді стартові? Чи не згаяли ми час, вважаючи себе все ще на старті, коли інші учасники перегонів пішли вже на друге коло? З цього приводу у монографії дуже доречно згадується, що "у 1990 р. ВВП Китаю, чиє населення на той час становило понад 1,1 млрд осіб, був більшим за ВВП України всього у чотири з половиною рази". Сьогодні, як відомо, випередження сягає більш як 60 разів. То, може, у нас був фальш-старт, і ми пішли хибною доріжкою? Ще один цікавий факт: "до 2017 р. з усіх постсоціалістичних країн лише Грузія та Україна не досягли обсягів виробництва ВВП, що спостерігалися напередодні початку "радикальних структурних реформ". Може, ми не той досвід переймаємо?
У зв'язку з цим мені згадується випадок на минулорічній зустрічі з міністром фінансів О.Данилюком у Центрі вільної економіки ім. К.Бендукідзе. Просунута студентка, що сиділа поруч зі мною, запитала міністра, який гаряче запевняв у своїй щирій відданості ідеям лібертаріанства: "А коли вже скасують пенсії?". Саме так: не коли проведуть нарешті пенсійну реформу, не коли запровадять трирівневу пенсійну систему і, тим більше, не коли забезпечать пристойний розмір середньої пенсії? Ні, її цікавило, коли вже ті старі припинять сидіти на шиї держави (яку, до речі, вони ж і збудували)? Міністр тоді досить уміло уникнув прямої відповіді, а я пошепки запитав у сусідки: "А вас не цікавить, коли скасують стипендії?". Мої "брудні натяки" було з гнівом проігноровано. Але я таки наврочив: приблизно через тиждень Мінфін заявив про наміри скасувати стипендії… хоча лише для невстигаючих студентів (так, як і було за часів абсолютно неліберальної радянської адміністративної системи, не проти ночі будь вона згадана), і почалося. Ні, не торжество лібертаріанства, а вимоги від держави протекціонізму та захисту. "Українське лібертаріанство" повністю такі вимоги підтримувало. Геть забувши про Вашингтонський консенсус.
Той самий, який автор монографії зовсім невипадково ретельно розглядає на самому початку свого аналізу. Адже саме у горезвісному Вашингтонському консенсусі одні вбачають причини усіх наших негараздів, а інші - панацею від них. Праця С.Корабліна насправді - можливо, єдине легкодоступне в Україні джерело детальної, але максимально концентрованої та систематизованої інформації стосовно цього самого Консенсусу: від його виникнення та суті до офіційного проголошення завершення, а також пояснення, що насправді ніякого консенсусу (тобто повної згоди) ніколи не було навіть серед його прибічників. При цьому С.Кораблін не вдається до простого відкидання принципів Вашингтонського консенсусу, проголошуючи його, як це роблять деякі автори, породженням "закуліси" або злих намірів МВФ та інших "агентів імперіалізму". Просто він, як це можна побачити по монографії, надто добре розуміє його суть. Як і те, що кожен рецепт має свій час і своє місце. Можна додати - і своїх виконавців. Адже економіка більше схожа не на природничі науки (закони яких діють незалежно від людей), а на мистецтво, коли за одними й тими самими нотами може зіграти і віртуоз, і початківець. З, відповідно, різними результатами. Про наших виконавців я згадував вище. А результати і так усім відомі.
Але ж Дж.Стігліц (дарма, що Нобелівський лауреат) ще кілька років тому говорив уже про "поствашингтонський консенсус", стверджуючи , що спрощене сприйняття Вашингтонського консенсусу лише дезорієнтує економічну політику. Зокрема, автор праці наголошує, що Стігліц "відзначав роль надійної фінансової системи". А це, до речі, дуже актуально для України, оскільки, як свідчать результати інших наукових досліджень, навіть при помітному покращенні політико-правових інститутів і підвищенні середнього рівня добробуту країна з ресурсною спеціалізацією економіки буде наражатися на вищий ризик фінансової нестабільності та недостатньої конкуренції у фінансовому секторі. І для виправлення такої ситуації потрібна цілеспрямована державна політика втручання в економічні процеси.
Вибачте, здається, тут я порушую "лібертаріанське табу". Але не я один. Професор С.Кораблін не менш ретельно, аніж Вашингтонський консенсус, розглядає "західні заходи" неконвенційної монетарної політики, простіше кажучи, політики "кількісного пом'якшення". "Пом'якшення" саме у забороні на державне втручання монетарними методами в тих випадках, коли для вирішення кризових проблем корисними були не лібертаріанські догми (автор дуже добре пояснює, що насправді з цього питання не тільки у нас, але й на Заході існують досить різні думки, причому не менш поважних вчених, аніж ті, які подаються у нас, як носії "єдино правильного вчення"), а насправді новаторський і відповідальний підхід. Читаючи ці сторінки, так і хочеться запитати уявно "представника МВФ": "А чому ж цим країнам (США, Велика Британія, Японія…) так робити можна, а нам - ні?" Але "відповідь" і так звучить у вухах: "А вам не можна!". Зась! Можна лише сподіватися на те, що після ознайомлення з працею С.Корабліна таке запитання виникне не лише у мене. І, можливо, тоді відповідь буде іншою.
У монографії розглянуто ще багато цікавих і актуальних для України питань: і про інфляційне таргетування, і про трудову міграцію, і, звісно, про "сировинне майбутнє України". Втім, сподіваюся, що ця книга дійде до широкого кола читачів, які зможуть оцінити усі напрацювання та ідеї автора. А я особисто рекомендую почитати її студентам вишів та у високих кабінетах з тим, щоб принаймні знати, що наші вчені знають те, чого вчать їхні західні колеги (з різних наукових шкіл). А от чи знають вони, що потрібно для спасіння української економіки, це ще питання.