Несформованість влади, переобтяженість суспільства партійними протистояннями, замкнутість тимчасового (виконуючого обов’язки) уряду у своїх повноваженнях, відсутність зрозумілої стратегії розвитку означає, що Україна, як і раніше, залишається в полоні популістсько-соціальної політики, а задекларований перехід до інвестиційної моделі, що несе економічне оздоровлення, як і раніше, залишається ілюзорним. Хоча саме нині в Україні виявляються ризики й виклики, подолання яких потребує реального інвестиційного розширення.
Про що нам кажуть
Попри численні декларації, інвестиційна політика й досі не стала предметом першочергової уваги влади, а інвестиційні заходи носили й мали та мають демонстративний характер.
Не можна не згадати, що ще в жовтні 2005-го відбулося засідання Координаційної ради з питань іноземних інвестицій при президентові України, на якому планували визначити пріоритетні напрями інвестиційної політики держави. До кінця року шість робочих груп мали розробити рекомендації з поліпшення інвестиційного клімату. Проте жодних рекомендацій так і не подали, отже, вже й не подадуть.
Наприкінці 2005 року указом президента було створено Державне агентство з інвестицій та інновацій, що також демонструвало увагу до виконання інвестиційної політики держави. Однак реальні механізми участі держави в процесі залучення інвестицій, права, повноваження та завдання Агентства так і не було визначено, фінансові ресурси не заплановано та не виділено. Тому сьогодні про його результативність говорити не доводиться. Втім, уже нікого не дивує, що в Україні спочатку високими рішеннями створюється державна структура, а потім упродовж одного-двох років визначається, чим же вона займатиметься.
Складається враження, що значущість (а водночас і якість) рішень підміняється кількістю запланованих чи задекларованих заходів. Так, у квітні 2006 року був виданий указ президента про першочергові заходи в сфері інвестиційної діяльності. Проте, якщо проаналізувати його положення, то виникає ряд сумнівів, що документ, у якому кожну фразу подано у форматі «активізувати роботу», «підсилити роботу», «відпрацювати у встановленому порядку» тощо, істотно вплине на залучення інвестицій. Указ швидше є переліком потреб окремих міністерств і відомств, які (потреби) до інвестицій мають дуже опосередкований стосунок. Так, положення про необхідність «вжити заходи щодо закріплення за морськими портами відповідних акваторій із метою забезпечення безпеки мореплавства», «забезпечити належне фінансування пільг з оплати енергоносіїв для окремих категорій споживачів, зокрема на потреби міського електротранспорту, вуличного освітлення», «здійснити поетапне приведення тарифів на електричну енергію для населення до рівня, який відповідає обгрунтованим витратам на її виробництво, передачу та постачання», важко віднести до першочергових інвестиційних.Розпочата минулого року повна консервація приватизаційних процесів, які є найважливішим інструментом залучення інвестицій у трансформаційні економіки, і в подальшому істотно обмежуватиме можливості інвестування. Проте ні ідеологічно, ні персонально керівництво країни не готове відійти від стоп-стереотипу в підході до приватизації, який сформувався за півтора року.
Водночас, як показує світовий досвід, передумовою успішних трансформацій завжди є чіткість пріоритетів і політичних інструментів їхнього досягнення. Приміром, Китай і Індія, найдинамічніші економіки останнього десятиліття, своїми вражаючими результатами багато в чому зобов’язані успішному масштабному залученню іноземних інвестицій. Причому ідеальним інвестиційний клімат в обох країнах назвати важко (зокрема, Конституцією Китаю лише нещодавно було визнано приватну власність), а успіх у досягненні економічного зростання та зниженні рівня бідності досягнуто завдяки реформам, які спочатку вважалися «скромними». Так, Китай починав перетворення з упровадження найпростішої системи прав власності, яка започаткувала нові стимули для економіки, Індія — із зниження торговельних бар’єрів, що створило умови для припливу в країну капіталів. У обох випадках реформи були спрямовані на усунення найважливіших обмежень, а способи реалізації цих реформ створювали в підприємств і населення довіру до дій своїх урядів, що необхідно для подальшого реформування (зокрема й непопулярного).
В Україні, за відсутності зрозумілої та прийнятної для суспільства стратегії, влада змушена приватними позитивами підміняти системну роботу. Так, сьогодні уряд указує на стрімке зростання прямих іноземних інвестицій. Справді, чистий приплив у першому кварталі, відповідно до платіжного балансу, становив майже 700 млн. дол. — більше, ніж у попередні роки. Проте основні надходження пов’язані з купівлею іноземними банками кількох великих українських банків, а стратегічний інвестор, як і раніше, вичікує.
Усупереч необхідності розв’язання інвестиційних проблем, які накопичилися в Україні впродовж останніх років, чи не найбільших втрат (при зміні в 2005 році політичної еліти) Україна зазнала саме в інвестиційній сфері. Очікувалося, що нормалізація та впорядкування економічної діяльності (зокрема, ліквідація чи обмеження пільг і спеціальних умов діяльності, спрощення регуляторної системи, більша прозорість під час прийняття рішень), у т.ч. зумовлені необхідністю вступу країни до СОТ, істотно знизять інвестиційні ризики та сприятимуть високому припливу інвестиційних ресурсів уже в перший рік діяльності нової влади. Проте низка інституційних провалів (неврегульованість і політизація прав власності, підвищення ризиків інвестування внаслідок оголошених намірів переглянути результати приватизаційних конкурсів, висока соціалізація бюджету) призвели до відмови міжнародних і вітчизняних інвесторів вкладати ресурси в українську економіку.
Низький рівень довіри населення до макроекономічної та політичної усталеності в країні, відсутність належних умов для найширшого входження в економіку приватного інвестора, нестабільність податкового законодавства і непередбачуваність його змін — усе це й сьогодні дає підстави стверджувати, що нинішній приплив інвестицій у банківський сектор аж ніяк не свідчить про інвестиційну привабливість країни та успіх діяльності влади.
Навіщо нам іноземні інвестиції
Утримуваний останніми роками в Україні рівень інвестицій — 20—22% ВВП — не може вважатися задовільним, оскільки неспроможний забезпечити довгострокову високу позитивну економічну динаміку.
Зауважимо, у розвинених країнах рівень інвестицій у структурі ВВП у багатьох випадках не перевищує український показник, а в ряді випадків — навіть нижчий. Так, у США цей показник упродовж останніх років утримується на рівні 18%, у Великобританії — близько 17, Франції — 20%. Багато країн досягали економічного зростання за відносно низьких рівнів інвестицій у структурі ВВП — завдяки ефективному використанню наявних ресурсів та управлінню виробничим потенціалом або ж умілому використанню великих сировинних запасів для швидкого нарощування експорту та спрямовування надходжень від нього на цілі розвитку. Водночас слід мати на увазі, що в розвинених країнах є сформовані основні фонди й сучасна інфраструктура, тоді як країнам, що розвиваються, і країнам з трансформаційною економікою потрібні великі кошти для її створення. Тому, приміром, у «азіатських тигрів» і Китаю висока економічна динаміка забезпечувалася питомою вагою інвестицій у структурі ВВП на рівні 30%.
Як і в усіх країнах, що розвиваються, або країнах із перехідною економікою, в Україні внутрішніх інвестиційних ресурсів украй недостатньо, щоб забезпечувати високу довгострокову економічну динаміку. Тому роль інвестиційного стимулятора часто виконували прямі іноземні інвестиції (ПІІ). Однак у нашій країні вони поки що не можуть стати важливим чинником економічного зростання. Хоча в 2005-му і відбулося значне збільшення припливу інвестиційних капіталів в Україну: іноземні інвестори вклали майже 7,9 млрд. дол. (загальний обсяг нагромаджених інвестицій на початок поточного року становив 350 дол. на душу населення, що, втім, на порядок менше, ніж у країнах — нових членах ЄС), проте, по суті, це результат перепродажу «Криворіжсталі» за 4 млрд. євро й купівлі банку «Аваль» майже за 0,9 млрд. євро.
Однак зазначений вище приплив інвестиційних капіталів через банківський сектор не можна недооцінювати. Він може позитивно вплинути на зростання і розвиток в Україні. По-перше, банківська експансія важлива внаслідок так званого ефекту присутності: банки, які претендують на статус міжнародних гравців, змушені нести «тягар» присутності в досить великій кількості країн, щоб мати можливість запропонувати послуги своїм корпоративним клієнтам (які на початковому етапі входження в нову країну, що розвивається, вважають за краще співпрацювати зі «своїми» банками, мінімізуючи тим самим ризики на нових територіях). При цьому на класичне запитання, чи підвищує присутність іноземних банків стабільність банківської системи приймаючої країни, важко відповісти однозначно.
По-друге, потреби в ПІІ (незалежно від сектора чи галузі входження) зумовлені необхідністю фінансування зовнішньоторговельних дефіцитів, які стають для України реальністю в коротко- і середньостроковій перспективі. Так, у першому кварталі 2006 року торговельний дефіцит досяг майже 1,3 млрд. дол., а дефіцит сальдо рахунку поточних операцій по суті виявився збалансованим припливом ПІІ (приблизно по 700 млн. дол. кожний).
Очевидно, у середньостроковій перспективі поліпшення сальдо торгівлі товарами очікувати не слід — через зростання вартості енергоресурсів, а також високу енергозалежність основних статей українського низькотехнологічного експорту (насамперед у металургійній і хімічній галузях). Понад те, інвестиційне розширення часто супроводжується зростанням імпорту товарів, оскільки інвестори, що входять у виробничу сферу в новій для себе країні, віддають перевагу «звичайним» для них техніці, устаткуванню, виробничим потужностям (справді, у структурі імпорту в Україну з розвинених країн домінують промислові товари й устаткування). Хоча при цьому може спостерігатися певне погіршення торговельного сальдо, воно може бути компенсоване позитивними змінами в технологічних нішах і нарощуванні експортного потенціалу внаслідок інвестиційного припливу.
По-третє, у трансформаційних економіках інвестиційна привабливість зазвичай безпосередньо пов’язана з результативністю приватизаційних процесів. Міжнародна практика свідчить: країнам, які активно реалізують політику, спрямовану на створення та зміцнення інституту ефективного приватного власника, зокрема, через приватизацію і залучення інвестиційних ресурсів, в історично короткі строки вдавалося формувати новий конкурентний економічний потенціал. І навпаки — стримування приватизаційних процесів або їхнє переобтяження політичними міркуваннями призводило до вимивання інвестиційних коштів, старіння та розвалу наявної інфраструктури.
Існує хоча й складний, але позитивний зв’язок між приватизацією, потоками ПІІ та інтеграцією на міжнародних ринках, який спростовує помилкові міфи про те, що відкриття ринків для міжнародних інвестиційних капіталів призводить до катастрофічних наслідків для національних виробників і зниження потенціалу економічного зростання. Нагадаємо, що інвестиційний досвід країн Центральної та Східної Європи свідчить:
— активна політика залучення ПІІ сприяє нарощуванню експорту та збільшенню виробництва продукції з високою доданою вартістю; спеціальні поступки й пільги іноземним інвесторам розбалансовують інвестиційне середовище та погіршують умови формування прозорої інвестиційної політики;
— ліберальні зовнішня торгівля та інвестиційний режим є найважливішими умовами залучення ПІІ, причому вплив другого чинника (ліберальний режим для припливу капіталів) домінуючий;
— приватизація великих державних підприємств за участю зовнішніх інвесторів хоча й потребує більше часу та зусиль, проте є найефективнішим способом залучення ресурсів, спрямованих на реформування і розвиток;
— інвестиційний приплив, супроводжуваний економічним зростанням, у свою чергу, стає чинником подальшого інвестиційного розширення;
— якщо спочатку чинником високої привабливості для ПІІ ставали приватизаційні процеси, то надалі, за умови, що обсяги і структура ПІІ досягають певної «критичної маси» (частки й значущості офіційних інвесторів у національній економіці), інвестиційний процес успішно триває вже без особливої прив’язки до приватизації — насамперед через ринок капіталів, інтеграцію в багатонаціональні мережі тощо;
— приватизація стратегічних підприємств, включаючи сектор послуг (банки, страхування і телекомунікації), із повним допуском зовнішніх інвесторів створює середовище, яке стимулює приплив ПІІ також до інших секторів економіки з одночасним поліпшенням зовнішньоторговельного балансу;
— активна позиція регіональної влади, її зацікавленість у поширенні приватизаційних процесів і формуванні інституту приватного власника, а також її (влади) готовність до співробітництва з інвестором є вагомим сприятливим чинником інвестиційного розширення;
— ПІІ не реагують лише на заклики або декларації керівництва країни. Для їхнього залучення потрібна постійна цілеспрямована робота щодо удосконалення всього господарського організму.
Потреби валютної політики
Відкритість економіки країни до потоків (інвестиційних) капіталів стає домінуючою тенденцією у формуванні сучасних світогосподарських зв’язків і сприяє прискоренню інтеграційних процесів. Водночас такі потоки далеко не завжди позитивно впливають на валютну позицію і валютну політику країни. З іншого ж боку, спроби домогтися «керованості» валютних процесів чи поставити бар’єри на шляхах потоків капіталів часто призводять до неефективності валютної й торговельної політики і, крім того, до формування середовища, сприятливого для корупції. А будь-який надмірний контроль на глобалізованих ринках знижує конкурентні можливості насамперед вітчизняного бізнесу й провокує незацікавленість різноманітних фінансових інститутів в участі в такому економічному середовищі й навіть розширює інструменти відпливу капіталів. Тому саме валютна складова економічної політики сильно впливає на інвестиційні рішення.
Невідповідність між динамікою експорту/імпорту і рухом валютних потоків в останні роки в Україні виявилася настільки великою, що НБУ, починаючи з 2004-го, у своєму платіжному балансі ввів спеціальну статтю — «Недоотримана виручка від експорту товарів і послуг і оплата за непоставлений імпорт, а також платежі за фіктивними операціями з цінними паперами». За цією статтею 2004 року з України було виведено понад 6,9 млрд. дол. Зауважимо, що водночас, відповідно до рахунку «іншого короткострокового капіталу», у тому ж таки 2004-му Україну залишили 3,4 млрд. дол. (хоча, звичайно, не можна стверджувати, що всі ресурси за зазначеними статтями мають «недобросовісний» характер).
Тенденція відпливу капіталу тривала й у 2005 році, хоча, коли казати про дві зазначені вище складові, і в менших обсягах (3,5 млрд. і 3,3 млрд. дол. відповідно). Проте ці втрати дуже відчутні для валютної позиції країни.
Забезпечення вільного перепливу капіталів і водночас валютної та цінової стабільності потребує усвідомлення того, які інструменти можуть бути ефективними та як уникнути «змішування» суперечливих цілей. У цьому контексті варто мати на увазі так званий трикутник неможливості: серед трьох напрямів політики — вільні потоки капіталів, незалежна монетарна політика, фіксований валютний курс — досяжною та результативною є лише комбінація будь-яких двох із трьох названих, проте не всіх водночас.
Тобто, якщо країна обирає для себе режим економічної політики, у рамках якої дозволений вільний переплив капіталів, то її монетарна влада має визначитися щодо дилеми — реалізовувати незалежну монетарну політику чи підтримувати режим фіксованого валютного курсу. Сьогодні в Україні дебатується питання впровадження так званого таргетування інфляції — визначення цільових показників інфляції та їхнього досягнення переважно інструментами монетарної політики. Проте за умов дедалі зростаючої відкритості української економіки й бажання забезпечити низький рівень інфляції зберегти курсову стабільність гривні (реалізувати в Україні де-факто режим фіксованого курсу, який виконав свою позитивну роль у попередні роки в процесі макроекономічної стабілізації) уже досить проблематично.
Звичайно, макроекономічне середовище може зажадати перегляду режиму валютного курсу. Так, втрата експортних позицій і збільшення зовнішньоторговельного дефіциту, які спостерігаються сьогодні в країні, як свідчить вітчизняна практика, можуть провокувати лобістські вимоги девальвації (ослаблення) гривні для підтримки окремих експортних галузей, що сприяло б поліпшенню торговельного балансу. Проте заради цього, а також і сумнівних вигод для окремих галузей чи підприємств приносити в жертву валютну усталеність, а отже, і інвестиційний клімат — такий напрям політики не може розглядатися як виважений.
Девальвація може поліпшити конкурентні позиції експортерів лише в короткостроковій перспективі. Крім того, навіть проведена з метою поліпшення торговельних позицій, вона не робить країну більш конкурентоспроможною, а лише підкреслює системний характер утрати макроекономічної стабільності. Вже з цих двох причин від девальвації варто утриматися, тому що її наслідком може стати не стільки поліпшення зовнішньоторговельного балансу, скільки вихід інвесторів із країни.
Тому не «управління» валютним курсом необхідно сьогодні Україні, а подальше відкриття країни для ПІІ, які цілком зможуть забезпечити як балансування платіжного балансу, так і наповнення валютних резервів (а з ними — і забезпечення стійкості гривні).
Слід вказати на ще один валютний виклик, перед яким стоїть Україна, — вимоги перейти від прив’язки гривні до долара на євро (на чому наполягає ряд нових політичних лідерів). На сьогодні такий крок є передчасним і навіть недоцільним.
Як нам здається, коли 1999 року запроваджували євро, планувалося, що він матиме позитивні перспективи вартості й стабільності. Проте втрата вже в перший рік 20% вартості щодо долара викликала сумнів у можливості європейської валюти швидко потіснити долар на світових валютних ринках. І навіть сьогодні, коли євро відновив свої вартісні позиції, поки що немає чіткої ясності щодо глобальних валютних перспектив (зокрема, внаслідок того, що, попри складнощі торговельного балансу, американська економіка розвивається значно вищими темпами, ніж європейська: в останні роки темпи зростання економіки в США на 2—2,5 відсоткового пункту перевищують темпи зони євро).
Нагадаємо, існує ряд чинників, які визначають потенційну можливість валюти одержати повноцінний статус глобальної, зокрема:
— розмір економіки і зовнішньоторговельних зв’язків. Сьогодні обсяг економіки США як і раніше перевищує сукупний обсяг економік країн зони євро;
— історичні переваги. Експортери, імпортери, торговці валютою зазвичай віддають перевагу більш звичним для них валютам. Торгівля на основних світових товарних ринках також здійснюється переважно за долари;
— фінансові ринки. Розвиненість, глибина та відкритість національних фінансових ринків визначають їхній вплив на міжнародні фінанси. Сьогодні Нью-Йорк і Лондон залишаються «барометрами» фінансової активності у світі. Вочевидь, у найближчому майбутньому роль Франкфурта зростатиме, поки ж він програє долару на рівні глобальної фінансової впливовості;
— довіра до валюти. Тільки стійкий економічний розвиток, політична стабільність, впливовість, постійна висока привабливість активів підтверджують надійність валюти.
Якщо проаналізувати зазначені передумови, неважко побачити, що долар має великі переваги перед євро. Безсумнівно, у НБУ усвідомлюють ці та інші застереження проти «вільностей» на валютних ринках, що далеко не так очевидно на партійно-політичному рівні, звідки наполегливо висуваються вимоги включити посаду глави центрального банку країни до квотного списку закріплених за партією портфелів. Очевидно, що такі політичні наміри лише підштовхнуть серйозного інвестора до виходу з країни.
Що робити?
Відповідь на це запитання на урядовому рівні (відносно будь-якої сфери державної політики) звичайно супроводжується багатосторінковими «першочерговими заходами». Хоча, на наш погляд, для вдосконалення інвестиційного поля (і зростання довіри до нього інвестора) цілком достатньо обмежитися відносно скромним переліком заходів.
По-перше, за умов постійних модифікацій і змін законодавства, які до того ж часто мають політичне забарвлення, доцільно було б оголосити тимчасовий мораторій на прийняття нових нормативно-правових актів, які стосуються регулювання інвестиційної діяльності (що за фактом ми маємо принаймні в останні три місяці міжвладдя).
По-друге, необхідне відновлення і забезпечення довіри суспільства до приватизаційних процесів. Для цього, з одного боку, слід розробити й зробити надбанням гласності зрозумілу деполітизовану стратегію приватизації (у загальному контексті стратегії розвитку економіки України), з іншого — забезпечити прозорість процесів продажу державних активів із допуском усіх потенційних інвесторів, із третього — дати однозначні сигнали щодо недопущення перегляду (у будь-якій формі) результатів приватизаційних конкурсів.
Уже двох цих кроків може виявитися цілком досить для активізації інвестиційного припливу в Україну. Вже сьогодні це може засвідчити п’ятивідсоткове зростання в першому півріччі: його цілком можна інтерпретувати як позитивний наслідок відсутності надмірних турбот, а отже, і нераціонального втручання влади в «удосконалення» управління економічними процесами у країні.