Схоже, навіть уряд, хоча й намагається робити добру міну при поганій грі, мовчки визнав, що на економічне зростання цього року розраховувати не доводиться, хіба що в межах похибки. Неминучість майбутньої девальвації теж давно ні для кого не секрет - залишається сподіватися, що вона не буде катастрофічною. І навіть збирання податків, яким завжди пишалася нинішня влада, упало, тож і фіскальна криза не за горами. Президент і уряд загнали себе в цугцванг. Як же ми дійшли до такого життя?
Минулого разу ми закінчили на тому, що з урахуванням давно пророкованої «другої хвилі» із кризи 2008-2009 років слід було б зробити три основні висновки: відпустити у вільне плавання гривню, стабілізувати бюджет за рахунок його скорочення (навести лад з держзакупівлями і пільгами) і, головне, радикально поліпшити умови ведення бізнесу в країні не тільки для обраних. Однак нинішня влада ставила перед собою зовсім інші цілі - насамперед консолідацію «обмеженого доступу», які були абсолютно несумісні з останнім із цих завдань і побічно заважали вирішенню перших двох. Тож як вона впоралася з цими завданнями?
Власне макроекономічну політику останніх років можна було б навіть вважати успішною - вдалося почасти стабілізувати бюджет, а інфляцію практично звести до нуля. У результаті, якщо сьогодні відпустити курс, то гривня впаде не так уже й сильно, навряд чи ціна долара підніметься вище 9 грн. (звичайно, якщо все робити з розумом, а не роздмухувати паніку заборонами з метою нажитися на стрибку). Але це, на жаль, тільки невелика частина проблем.
Поліпшувати умови для бізнесу почав ще попередній уряд, хоча й надто пізно. Нинішній на словах виступив за ще радикальніші спрощення. Але на ділі послаблення торкнулися не дуже актуальних перешкод на кшталт реєстрації та кількості податкових платежів, зате різко збільшився податковий і корупційний тиск, а перевірки стали справжнім кошмаром, особливо для «незговірливих». У результаті втричі зросла кількість керівників підприємств, які визнають, що успіх їхнього бізнесу залежить від особисто «начальника» податкової та інших контролюючих відомств, що й було потрібно владі, навченій уроками Майдану. Однак, що найголовніше, у країні підірвано базовий інститут ринкової економіки - права власності. Про це красномовно свідчать міжнародні рейтинги. Через це кредитування зосередилося всередині фінансово-промислових груп. І саме це, а зовсім не вступ до СОТ, зробило економіку ще більш уразливою до коливань міжнародної кон’юнктури. Зокрема, не зменшилася частка сировинних товарів і напівфабрикатів в експорті.
Відпускати валютний курс не хотів і не хоче ніхто через страх перед спекуляціями і девальвацією, яка може потягнути за собою проблеми з обслуговуванням держборгу в іноземній валюті або й банківську кризу. Однак це саме той випадок, коли що сильніше натягнулася резинка, то болючіше вона вдарить. Насправді вільне плавання нічим особливо не загрожувало б, якби капіталізація країни зростала або хоча б відновилася після кризи. Але немає захисту прав власності - немає і капіталу: триває вільне падіння капіталізації, відображенням чого слугує фондовий ринок. Утім, про це знають тільки фахівці, а от валютний курс у нас віддавна слугує неофіційним мірилом піднесеної у культ стабільності.
Дефіцит бюджету, зрозуміло, скоротився порівняно з кризовими роками, але не за рахунок зменшення перерозподілу, як обіцяв президент, а зовсім навпаки. Хоча зростання надходжень не скасувало «непопулярних заходів» щодо простих людей. Зате розкрадання і спеціально заради нього здійснювані капіталовкладення, як і розкіш президентських палаців, били всі рекорди. Зрозуміло, що при цьому, та ще й з урахуванням непопулярності правлячої групи, яка ніколи не мала підтримки більшості населення (юридичні маніпуляції з коаліцією в Раді жодного стосунку до волі громадян не мають!), «затягти паски» можливо тільки у повністю авторитарній країні. Щоправда, дорогою ціною, про яку багато міг би розповісти Чаушеску.
Імовірно, стратегія уряду ґрунтувалася на принципі, який чудово проілюстрований у відомому анекдоті «купи козу - продай козу». Спочатку - наступ по всьому фронту (скорочення бюджетного дефіциту; обмежувальна грошова політика, щоб стримати інфляцію, хоча й за рахунок скорочення кредитування реального сектора; плюс обрізання всіляких пільг населенню), потім, ближче до виборів, - обережне відпускання віжок. Причому строго вибіркове: розширення рефінансування - через «свої» банки, зниження податкового навантаження - через пільги для «своїх», соціальна допомога - як спосіб агітації за себе, улюблених… У частині зосередження ресурсів в одних руках така політика спрацювала. Патерналістський електорат «повівся» справно. Деякі макроекономічні показники, такі, як інфляція, теж виглядають красиво. Але в комбінації з остаточним підривом інституціональної бази, нагромадженням боргів в іноземній валюті (або з прив’язкою до неї) і збереженням жорсткої прив’язки гривні до долара уряд, схоже, загнав себе у пастку.
Розрахунок, мабуть, був на швидке відновлення світової економіки після кризи та ефект від футбольного чемпіонату. Але кон’юнктура відновилася не так, щоб зовсім, і зовсім ненадовго: як і пророкували більш глибоко мислячі економісти, «охолодження» світової економіки - це не раптовий приморозок, а повноцінна зима, якщо не льодовиковий період. Це означає, що провалилася і заснована на совковому мисленні ставка на «базові галузі», «велику промисловість», у сучаснішому варіанті - на великий бізнес і монополії. А решта бізнесу тим часом заганялася в тінь, знищувалася і захоплювалася пов’язаними з владою рейдерами. Оскільки великі гравці, на жаль, домінують у нашій економіці, ефект від такої політики якийсь час не був особливо помітним - усе перекривало певне зростання гігантів. Але над світовими трендами не владні і вони.
Так само кейнсіанські уявлення про те, що нібито будь-які державні видатки корисні для економіки, були укотре наочно спростовані долею Євро-2012. Так, звичайно, у період, поки об’єкти будувалися, ВВП номінально зростав (див. «ЄВРОефект», DT.UA №11 від 23 березня 2012 року). Але прибутків вони, за нечастими винятками, не дають. Навіть сам чемпіонат, як і прогнозували експерти, не приніс якихось хоч трохи помітних доходів - як бізнес-проект він провалився. А отже, гроші, виплачені за будівництво, не підкріплені відповідною пропозицією товарів і послуг на ринку. Що це означає, більшості читачів відомо на прикладі інвестицій радянського періоду, які призвели до стримуваної інфляції, а вона закінчилася тотальним дефіцитом і обвалом після змушеної лібералізації цін. У наших умовах ці гроші пішли на збільшення закупівлі імпортних товарів і іноземної валюти, оскільки вітчизняні виробники далеко не в усьому конкурентоспроможні, а національній валюті народ довіряє не більше, ніж уряду, тобто дуже мало. Оскільки курс був, як і раніше, «затиснутий», справа звелася до втрати частини резервів. Але будівництво об’єктів Євро-2012 фінансувалося в борг, який тепер доводиться віддавати з відсотками, а це зростання аж ніяк не прискорює.
На довершення картини маємо майже невідворотний спад у сільському господарстві. Звичайно, торішній рекорд побити нелегко, тим більше що погода підкачала. Але варто згадати і ті палиці, які вставляв і продовжує вставляти в колеса зернового ринку уряд, - от зараз вони і даються взнаки.
Таким чином, до нового витка кризи (точніше, до затяжної стагнації або спаду кон’юнктури світового ринку) Україна підійшла ще менш підготовленою на фундаментальному рівні, ніж до першого удару 2008 року. Зруйновано і без того слабкі ринкові інститути. Економіка ще більш монополізована, довіра до уряду і органів державної влади ще менша, а механізми зворотного зв’язку, необхідні для адаптації, умисно зруйновані. Вичерпано запас міцності в частині підвищення податкового тиску і збільшення державного боргу. Те, що влада «монолітна», швидше погано, ніж добре, та й не зовсім правда; у кожному разі простору для маневру це їй не додає. Золотовалютні резерви НБУ менші, ніж були на кінець 2008 року, уже після девальвації та спроб її стримати.
От, здається, саме час звинуватити в усьому погану владу, як це прийнято у нас. Але проблема набагато глибша і страшніша. Адже ця влада всього лише реалізовує суспільний запит на консолідацію «обмеженого доступу». І те саме, хоча й по-своєму, робили б її головні конкуренти, що програли на президентських виборах. Ніхто тоді народ не «нагинав»: люди самі, як показували опитування, злякавшись труднощів переходу, замість того, щоб швидше і сміливіше йти уперед, захотіли «сильної руки», «порядку». Тобто повернення назад, у звичний і зрозумілий світ «обмеженого доступу». Що посіяли, те й пожинаємо…