Якщо через кілька років після обвалу 2008 року Україну накриє криза державних фінансів, ніхто особливо не здивується. Адже формально те саме сталося з кількома європейськими країнами і дамоклевим мечем нависло навіть над економікою США. Однак, як це часто буває, зовнішня, на макрорівні, подібність оманлива. І причини, і можливі наслідки різняться так само, як і сам суспільний устрій. Що ж з огляду на це очікує Україну?
Почнемо з того, чим закінчили минулого разу («Цугцванг Януковича», DT.UA, №38 від 26 жовтня 2012 року): фінансові проблеми ніколи не бувають первинними, вони завжди відображають глибші причини неблагополуччя. «У них» корінь зла в тому, що держава роками, коли не десятиліттями, перекладала на плечі платників податків - причому не стільки сучасників, скільки майбутніх поколінь - фінансові проблеми неефективних підприємств, а іноді й займалася просто відвертим популізмом. У нашому ж випадку головна, можна сказати, стратегічна причина - неадекватна реакція на проблеми: замість прискореної модернізації у відповідь на кризу влада має намір будь-що стабілізувати систему «обмеженого доступу», навівши «порядок» на принципах особистого підпорядкування. Втім, багатьом здається, що саме такий «порядок» і є найкращою відповіддю на виклик. Насправді все навпаки: за «обмеженого доступу» кризи проходять важче і несуть на порядок більші ризики.
Норт, Волліс і Вейнгаст у своїй вже неодноразово згаданій книжці «Насильство і соціальні порядки» зазначають, що суспільні системи «з обмеженим доступом» у сучасному світі, де є у кого переймати інновації, часом ростуть не повільніше, ніж розвинені країни з «відкритим доступом». Їхнє загрозливе відставання в довгостроковому зростанні, навіть приписуване деякими злій волі розвинених країн, пояснюється тривалістю і глибиною криз, з яких суспільства з «обмеженим доступом» виходять зі значно більшими втратами, часто через соціальні потрясіння.
Економічна криза, як відомо, це не просто спад, а певний злам, а точніше «омолоджувальне обрізання», яке знищує старі і неспроможні підприємства, але відкриває можливості для зростання іншим. Крім цього, бувають ще політичні, династичні та інші кризи, що теж кидають виклик суспільству. «Відкритий доступ» краще пристосований до подібних змін, оскільки сам ґрунтується на «творчому руйнуванні», як назвав конкурентний відбір Йожеф Шумпетер. Криза тільки робить такий відбір інтенсивнішим, як це буває в живій природі. Це поки що єдиний реально діючий механізм природної еволюції, пристосовування до постійно змінюваних умов. А оскільки загальні правила гри самі по собі створені для змін, вони залишаються відносно стабільними - змінюються переважно особистості. Однак і правила, якщо буде потреба, можна підкоригувати, не змінюючи принципів суспільного устрою і не вдаючись до насильства, для цього є всі необхідні інститути, хоча їх і звинувачують у повільності та неминучих спотвореннях.
«Обмежений доступ» таких механізмів не тільки не має, а й, навпаки, їх пригнічує. Адже він базується не на правах і законах, а на крихкій особистій угоді еліт про розподіл персональних привілеїв. Будь-які істотні зміни усередині правлячої коаліції за «обмеженого доступу» порушують баланс сил, отже, руйнують і вищеописаний договір. Тому вони часто супроводжуються заворушеннями - як мінімум, масштабним переділом власності, під час якого на перший план виходить насильство, а не обмін. Від цього економіка зазвичай падає значно глибше, ніж від самого шоку: по-перше, невизначеність зашкалює, по-друге, керівникам не до своєї безпосередньої роботи - треба захищатися і нападати, а не творити. Адже переможець отримує все, а переможений - горе. Зрештою, ціною великих втрат еліта (можливо, у трохи оновленому складі) укладає новий договір, і все починається спочатку. Але при цьому, як зазначають автори, немає абсолютно ніякої гарантії, що руйнування буде творчим: з таким самим, якщо не більшим успіхом країна може й відкотитися назад у своєму розвитку.
Тому страх перед смутою, спричиненою змінами, робить можновладців ще відсталішими, а населення - ще більшими прибічниками «стабільності». У результаті реформи, необхідні для «конструктивного» виходу з кризи, як правило, приносять їй у жертву. Можновладці за «обмеженого доступу» їх не розпочинають, поки не клюне смажений півень - не закінчаться гроші у скарбниці; а припиняють, тільки-но потоки відновлюються. Ну й, звісно, майже завжди запізнюються, а невирішені проблеми тим часом накопичуються. Звичайно, рано чи пізно котел вибухає. У результаті за «обмеженого доступу» замість більш-менш плавної еволюції за епохою оманливої «стабільності», як правило, настає справжня, глибока і всеосяжна, криза. Приблизно така, що була після пріснопам’ятного «застою» радянських часів. Причому настає вона саме тоді, коли закінчуються гроші.
У нас зараз, можливо, дозрівають передумови для саме такого розвитку подій, бо нинішня система виявилася нездатною адекватно відповісти на черговий виклик - на відміну від 90-х, коли за кожною кризою відбувалася хвиля системних реформ. Навіть гірше, реакцією на кризу стала «стабілізація» - стабілізація «обмеженого доступу».
У чому ж полягав виклик? Валютна криза і спад 2008-2009 років виявилися такими глибокими і болючими насамперед тому, що істотне підвищення життєвих стандартів у період 2000-2008 років відбулося не так за рахунок зростання продуктивності праці (вона зросла, за підрахунками МакКінзі, на 86%, а реальні доходи населення - у
4,6 разу), як завдяки очікуванням, тобто в борг. Саме вони (на тлі загальносвітових причин) призвели до роздування кредитного буму в Україні. Але, як і кожен бум, він аж ніяк не поліпшив реальної ефективності економіки. А революція, що породила особливо райдужні очікування в усіх, від простих людей до великих іноземних інвесторів, при цьому, на жаль, не принесла поліпшення підприємницького клімату в тому числі й тому, що надто мало хто тоді розумів пряму залежність політичних свободи і конкуренції від економічних. Та й узагалі, у повній відповідності з вищевикладеною теорією, поки грошей у бюджеті вистачало, реформ майже не проводили або ж не доводили до кінця. А й справді, навіщо?
На щастя, «безлад», тобто відсутність єдиного і незаперечного центру влади, трохи сприяв підвищенню конкурентності й без спеціальних заходів. Адже в ці роки бізнес, який ставав жертвою спроби монополізації, особливо силової, як правило, міг знайти захист в іншої сторони. Але цього виявилося недостатньо ні для того, щоб підтримати зростання бюджетних видатків, ні для того, щоб виправдати підвищенням реальної конкурентоспроможності стабільну гривню, яка навіть зміцнювалася, ні для того, щоб диверсифікувати економіку. У ній, як і раніше, домінують кілька десятків найбільших підприємств-експортерів, які, у свою чергу, цілком залежать від кон’юнктури світового ринку. Коли ціни на ньому впали, провалився і роздутий курс, а з ним - і слабкі або замішані у розкраданні банки (тим більше що рейдери дуже «доречно» спровокували паніку навколо Промінвестбанку). Але криза не прийшла до нас ззовні: ще задовго до цього почали лопатитися суто вітчизняні «бульбашки», насамперед на ринку нерухомості. Та й інфляція зашкалювала через популізм суто домашнього розливу. Побачивши (а хтось - і передбачивши) такі справи, інвестори, тоді ще тільки портфельні, стали розбігатися хто куди, і втеча капіталу завершила картину.
Таким чином, особливо зважаючи на досить упевнені й авторитетні прогнози щодо другої хвилі, з тієї кризи варто було б зробити три основні висновки: відпустити у вільне плавання гривню, стабілізувати бюджет за рахунок його скорочення (для цього достатньо було б навести лад із держзакупівлями і пільгами) і, головне, радикально поліпшити умови ведення бізнесу в країні не тільки для обраних, щоб підняти ефективність економіки.
Однак нічого з цього зроблено не було, оскільки нинішня влада ставила перед собою зовсім інші цілі - насамперед консолідацію «обмеженого доступу», - які були цілком несумісні з останнім із цих завдань і непрямо заважали вирішенню перших двох (докладніше - у наступній статті). Адже реальне поліпшення ділового клімату для всіх посилює конкуренцію і означає відмову від привілеїв, на яких тримається суспільний порядок з «обмеженим доступом». На відміну від цього, відітнути від бюджету «кровосісів» у принципі можливо за будь-якого суспільного устрою. Але при «обмеженому доступі» це зробити складніше, оскільки скривджені, як правило, вимагають компенсації, та й владі невигідно втрачати такий гнучкий ручний інструмент підгодовування потрібних людей, не кажучи вже про себе улюблену. А от змінний валютний курс взагалі ніяк не загрожує засадам «обмеженого доступу». Хіба що сама по собі «стабільність» для такого укладу є сакральним поняттям. І це - одна з головних причин його історичної поразки.