Усього чотири роки минуло після пам’ятної осені 2008-го, а надворі знову пахне кризою. І знову тепер уже інший прем’єр-міністр України заявляє: «Жодних обвалів і провалів у нас не буде. Країна стала на шлях стабільного розвитку, що є найголовнішим нашим досягненням». А тим часом промисловість падає вже третій місяць поспіль. «Ми проводимо прогнозовану економічну політику. І цю нашу політику розуміють і бізнес, і виробництво, і зовнішні інвестори. Вони сміливо вкладають кошти, бо знають, що завтра нічого не станеться», - говорить він. А тим часом інвестори тікають з країни. «Аннушка уже разлила масло»: спад у промисловості триває, сільське господарство теж навряд чи порадує і, що найголовніше, уперше за весь час знизилося збирання податків. На щастя, на ринках немає таких «бульбашок», як чотири роки тому. Тому, щоб викликати порівнянний за масштабом обвал за рахунок суто економічних причин, треба добре постаратися. Але погано те, що влада потрапила у цугцванг і цілком може в розпачі наламати дров.
Політичною «фішкою» Януковича завжди було зростання ВВП. Насправді дотепер йому просто завжди щастило з міжнародною кон’юнктурою. Однак не все коту масниця: настав час розплати (за що саме - у наступній статті). Причому цього разу девальвація навряд чи матиме такий чудодійний ефект, як у 2008-му і 1998-му, бо причина кризи в іншому. Залишаються два виходи. Або терміново повернутися обличчям до підприємців як головних годувальників економіки - причому саме до всіх, а не до обраних! - і в пожежному порядку створити для них радикально кращі умови. Або заткнути рота економіці черговою дутою «пустушкою» - надрукувати грошей, затіяти в кредит черговий «проект століття» тощо. Перше - вочевидь має переважати. Але, на жаль, нинішня влада має іншу мету (консолідацію «обмеженого доступу» із супутнім йому особистим збагаченням), інші методи (вертикаль «я - начальник, ти - дурень») і цілком виправданий страх перед незалежним бізнесом, що назавжди увійшов у плоть і кров після Майдану.
Тому залишається гратися з кризою у кейнсіанські хованки. За теорією, якщо інфляція тримається на низькому рівні досить довго, а виробничі потужності не завантажені, то уряд може додати грошей в економіку, не особливо ризикуючи. При цьому він закриває свої проблеми (діру в бюджеті) і підштовхує економічне зростання (хоча й за рахунок ефективності). Цим зараз займається, наприклад, американська ФРС. Однак у нас не той випадок. По-перше, потужності недовантажені в експортерів, а їм уливання вітчизняних грошей до фені. По-друге, економіка монополізована, а монополіст підвищує спочатку ціни і тільки потім рівень виробництва. Причому ця проблема лише загострилася за останні роки, хоча, на щастя, влада відійшла від спроб прибрати до рук імпорт і зробила кілька кроків для демонополізації торгівлі сільгосппродукцією у містах. І, нарешті, крім інфляційних очікувань, є ще девальваційні. Усі бачили, що сталося, коли НБУ закинув «пробну кулю»: гроші негайно опинилися на валютному ринку. Тож спочатку треба як мінімум відпустити курс у вільне плавання.
Однак і тоді кредити навряд чи підуть у реальний сектор, як мріють підприємці. У країні підірвано найголовніший базовий інститут ринкової економіки - права власності на виробничі активи. Тому грошовій масі протистоїть переважно товарна і валютна, але не капітал. Відповідно, будь-які додаткові кредити підуть на ці ж ринки. Банки не ризикують кредитувати «чужинців»: якщо фірма збиткова, вона не розплатиться; а якщо прибуткова, то де гарантії, що до моменту повернення вона не опиниться у таких руках, з яких уже нічого не виб’єш? Об’єктом вкладання грошей і застави рано чи пізно має стати земля, але тільки за умови, що власність буде легітимною в очах людей. Однак зняття мораторію в нинішніх умовах і на нинішніх умовах може спровокувати вибух.
Уряд останнім часом змахнув пил з давно, здавалося б, похованої ідеї галузевих і зональних пільг, сподіваючись у такий спосіб облагодіяти сво… пардон, запустити так звані точки зростання. Але, не кажучи вже про порочність самої ідеї, на це просто немає ресурсів. Зараз не до пільг!
Хоч би чим пояснювалися проблеми з «мобілізацією» платежів - реальними труднощами кон’юнктури, бажанням створювати менше конфліктів перед виборами або вичерпанням засобів тиску на бізнес, у результаті президент (тому що саме він відповідає за все, що відбувається - сам зголосився!) постав перед диявольським вибором: скорочувати бюджет, вибивати податки за будь-яку ціну чи залазити у ще більші борги на ще гірших умовах, у тому числі й політичних.
Скорочувати бюджет йому ніяк не можна. Насамперед на патерналізмі тримається більша частина політичної підтримки. Бюджетники, пенсіонери й одержувачі різних видів допомоги збунтуються, а в опозиції не бракує популістів, здатних очолити такий бунт. І навіть можлива перемога на виборах, якщо і буде, то тільки завдяки тому ж таки популізму. Обділити подачками і «відкотами» чиновників і силовиків теж не можна - вийдуть з-під контролю. Але найголовніше, як випливає, зокрема, з журналістських розслідувань DT.UA, віддавши «друзям» на відкуп ласі шматки на кшталт енергетики і газу, сам глава держави на додаток до традиційно «президентської» торгівлі зброєю і замість так недоречно «убитої» Юлією Тимошенко газової схеми, схоже, зосередився на «розпилюванні». Тож бюджет - це святе!
Зібрати більше податків, звичайно, заманливо. Але з кого і як? Якщо, як завжди, з малого і середнього бізнесу, то, по-перше, з нього багато не візьмеш. Левову частку ВВП виробляють кількасот найбільших підприємств, і відповідна частина надходжень завжди йшла від них, навіть попри відносно менше навантаження. По-друге, підприємці теж уміють бунтувати. По-третє, навіть якщо вони не підуть проти влади відкрито, то «проголосувати ногами», пішовши в тінь, закривши бізнес, емігрувавши, нарешті, ніхто точно перешкодити не може. У результаті вийде ще більший спад, у тому числі й податкових надходжень, тільки ще й зі зростанням цін (бо меншою стане конкуренція) і безробіттям.
Леонід Кучма в такій ситуації або домовлявся з олігархами, або ставив уряд Ющенка-Тимошенко і давав волю його рукам (умиваючи тим часом власні) для тотального наступу на їхні джерела збагачення за рахунок інших. Але Янукович не може зробити ні того, ні іншого. Він так і не став повноцінним «арбітром» для бізнес-адміністративних груп.
Кучма був для олігархів Татом, він знав їх ще маленькими і безпорадними, тому вони його готові були слухати, як тигри - дресирувальника, котрий їх виховував з дитинства. Янукович увійшов у клітку до вже дорослих хижаків. Більш того, він в’їхав туди на спині одного з них, та й зараз не вирізняється рівновіддаленістю. Але, напевно, ще важливіше, що принаймні ранній Кучма був над сутичкою, над усіма «земними» інтересами. А Янукович від самого початку спробував стати одним із гравців - збагатитися, та ще й через малопочесний бюджетний канал. Не кажучи вже про те, що використання такого методу робить його переговірну позицію стосовно олігархів узагалі двозначною: виходить, що вони мусять додатково «скинутися», щоб підтримати зростання можливого майбутнього конкурента? І вже тим більше смішно з такого становища претендувати на роль Путіна, який «муштрує» олігархів.
Ну й, нарешті, можна взяти чергові кредити. Цим влада посилено займається. Але проблема в тому, що на міжнародному ринку продати сумнівної якості облігації стало майже неможливо. Уряд підносить як величезне досягнення розміщення євробондів під 9%. На внутрішньому ринку позичати теж особливо нема в кого: НБУ через вищеописані причини тримає банки в чорному тілі, тож вони змушені позичати у нас із вами під 25% у гривні. Залишається шукати пов’язані із зобов’язаннями гроші. Однак це або, у випадку МВФ, потребує реалізації чіткої програми скорочення бюджетного дефіциту (коло замкнулося), або, якщо йти на уклін до Росії, загрожує потраплянням у кабалу. А якщо до Китаю, то придушенням навіть цілком конкурентоспроможного вітчизняного виробництва субсидованим (за рахунок кредитування) імпортом. Залишається, хіба що, приватизація. Однак і вона не принесе великих надходжень, оскільки зробити її прозорою і конкурентною не вдасться.
Тим часом у бізнес-консалтингу є важливе правило: фінансові проблеми ніколи не бувають первинними, вони завжди відображають більш глибокі причини неблагополуччя. Зате тільки вони можуть змусити недбайливого керівника всерйоз узятися за системні реформи - власне, так дотепер і було в Україні. Але чи здатна на це нинішня влада? Чи не вважатиме вона репресії і Митний союз меншим злом для себе?