Динаміка чисельності і структури населення тісно взаємопов'язана з якістю людського потенціалу, причому цей взаємозв'язок має двосторонній і не завжди однозначний характер.
Взаємодія демографічних змін із процесами економічного й соціального розвитку визначається великою кількістю факторів, що зумовлює складність оцінки їх наслідків. Багато демографічних змін, які відбуваються в Україні, мають глобальний характер і тією чи іншою мірою охоплюють більшість країн сучасного світу. Разом із тим існують значні особливості, які теж не можна назвати суто національними. Вони спостерігаються у більшості країн Центральної та Східної Європи, але в Україні проявляються найгостріше, досягаючи пікових значень.
Достовірність даних офіційної демографічної статистики за останню декаду часто ставиться під сумнів, оскільки раунд перепису 2010 р. було пропущено, дані адміністративних реєстрів розрізнені й малодоступні для статистичних цілей, немає статистичних оцінок щодо непідконтрольних територій. Проте загальні пропорції й тенденції наявна статистика відображає. Щоб мінімізувати вплив територіальних змін на порівнянність динамічних рядів, використовуються переважно відносні й середні показники.
Аналіз допомагає виокремити три основні демографічні тренди, які чинять найпотужніший вплив як на сьогоднішню ситуацію, так і на довгострокові перспективи розвитку нашої країни.
Скорочення населення внаслідок депопуляції. Перевищення рівня смертності над народжуваністю супроводжує Україну весь період після розпаду СРСР. Затяжна криза перехідного періоду спровокувала зростання смертності та різке зниження народжуваності. Найвищий рівень смертності було зафіксовано у 1995 р., коли очікувана тривалість життя при народженні становила для чоловіків 61,22 року, для жінок - 72,54. Порівняно з 1990 р. показники тривалості життя знизилися на 4,38 і 2,28 року відповідно. Далі ситуація стабілізувалася, але повернутися до рівня 1990-го вдалося лише у 2009–2010 рр., причому одним ривком. У нинішній декаді позитивна динаміка тривалості життя знову уповільнилася, за минулі шість років приріст становив 1,45 року для чоловіків і 0,96 - для жінок (див. таблицю). За даними World Population Prospects: The 2017 Revision, Україна разом із Молдовою і Російською Федерацією мають найнижчі показники очікуваної тривалості життя в Європі (70–71 рік при народженні в середньому по всьому населенню).
Зниження народжуваності найбільш інтенсивно відбувалося також у період 1991–1995 рр., але тривало значно довше. Рекордно низький рівень сумарного коефіцієнта народжуваності (менш як 1,1 дитини на одну жінку) було зафіксовано у 2001–2002 рр. З поліпшенням загальної ситуації в країні, за даними Держстату, показники народжуваності стали потроху відновлюватися, але максимум, чого вдалося досягти, - це 1,53 дитини на одну жінку у 2012 р. (у 1990 р. - 1,85). Нинішній рівень народжуваності в Україні близький до середнього по Європі, однак дуже далекий від необхідного для простого заміщення поколінь.
Найбільший розрив у загальних коефіцієнтах народжуваності й смертності спостерігався в 1999–2005 рр. (понад 7д щороку; див. рис. 1). У 2011–2013 рр. він скоротився до 3–3,5д, і уряд навіть поспішив пообіцяти швидке подолання депопуляції, покладаючи надії на підвищення народжуваності. Однак із початком чергової політичної та фінансово-економічної кризи показники народжуваності знову пішли вниз, і стало ще більш очевидно, що зупинити депопуляцію за рахунок зростання народжуваності при збереженні критично короткої тривалості життя неможливо.
За прогнозом ООН, Україна входить до десятки країн світу із найвищими темпами скорочення населення (більш як на 15% до 2050 р.). Наслідки такого інтенсивного зменшення населення виходять далеко за рамки простого звуження фізичної основи формування людського потенціалу. На думку істориків і соціологів, концентрація населення є необхідною передумовою економічного розвитку й соціальної згуртованості. Скорочення населення веде до зменшення щільності заселеності території, що загрожує порушенням соціальних зв'язків, депресивністю та руйнуванням інфраструктури. Оскільки головною причиною депопуляції залишається висока смертність, сам факт скорочення населення є свідченням глибокого соціального неблагополуччя.
Старіння населення за рахунок скорочення контингентів працездатного віку. Тривалий час головним і практично єдиним фактором старіння населення України слугувало скорочення рівня народжуваності й кількості дітей - так зване постаріння знизу. Протягом 1991–2002 рр., коли відбувався різкий спад народжуваності, питома вага людей віком 60 років і більше зросла з 18,3 до 21,4%. Подальше певне відновлення рівня народжуваності дало можливість знизити цю частку до 20,3% у 2007–2008 рр. Однак далі рівень старіння знову став наростати і на початок 2017 р. уже досягнув 22,5%.
Аналіз структурних зрушень по укрупнених вікових групах свідчить, що в процесі старіння населення України намітився новий етап: з початку другої декади 2000-х питома вага людей віком 60 років і більше зростає за рахунок зменшення частки поколінь працездатного віку, а не дітей (їх частка стабілізувалася). Якщо орієнтуватися на юридично позначений працездатний вік (16–59 років), частка цієї вікової групи зменшилася з максимальних 64,4% у 2008–2009 рр. до 61,3%. Якщо брати до уваги реалії ринку праці, більш адекватною нижньою межею дорослого й трудоактивного віку слід вважати
20 років, оскільки в більш ранньому віці рівень економічної активності близький до нульового. Питома вага населення віком 20–59 років сягала максимуму 59,0% у 2011 р., а зараз знизилася до 57,6%. Таким чином, ми маємо постаріння вже не "знизу" і, звичайно ж, іще не "зверху", тому що динаміка тривалості життя схильна до стагнації. Це постаріння ніби "з середини", і механізм такого постаріння закладений у самій структурі населення (рис. 2).
Графічну ілюстрацію віково-статевої структури населення України важко назвати пірамідою, оскільки її основа набагато вужча, ніж середня частина. За чисельністю нинішні покоління дітей значно поступаються навіть поколінням 60-річних. У доступній для огляду перспективі ці нечисленні покоління вступатимуть у трудоактивний вік, тоді як пенсійного віку досягатимуть значно численніші покоління, народжені у 1960–1980-х роках. Наслідком такого накладання демографічних хвиль слід очікувати новий виток у процесі постаріння, інерційна природа якого робить його передбачуваним, але невідворотним.
Скорочення населення працездатного віку як рушійна сила, а також швидкий темп постаріння вкрай загострюють усі традиційні виклики, пов'язані зі старінням. Цілком очевидно, що подолати ці виклики в умовах макроекономічної нестабільності, слабкості системи соціального захисту й відкритого конфлікту поколінь неможливо.
Перевага потоків трудових міграцій над постійними.Незважаючи на глобальну тенденцію зростання міграційної активності, для населення України характерне, швидше, її загасання, причому як за зовнішніми, так і за внутрішніми переміщеннями. Після еміграційного буму 1990-х оборот міждержавних міграцій скоротився до 1–1,6д. Додатне сальдо спостерігається з 2005 р., тобто приїжджає в Україну більше людей, ніж виїжджає з неї. Однак приріст населення в результаті міграцій дуже незначний, а в останні роки рухається до нуля. Половину зовнішнього міграційного обороту становлять люди віком 15–34 років (молодь відповідно до чинного національного законодавства), але істотне додатне сальдо спостерігається тільки в групі 15–19 років, тобто приплив молоді забезпечується майже виключно за рахунок навчальної міграції. Серед дорослого населення найбільший міграційний приріст формують вікові групи 45–59 років, у сукупності вони забезпечують більш як третину всього приросту (Населення України за 2015 рік: Демографічний щорічник/Державна служба статистики України). Таким чином, міграції не лише не заповнюють втрат населення внаслідок депопуляції, але й не сприяють омолодженню вікової структури населення.
Низький рівень міграцій зі зміною постійного місця проживання значною мірою компенсується трудовими міграціями. За даними обстеження трудової міграції, проведеного Державною службою статистики України разом з Інститутом демографії та соціальних досліджень у два раунди (у 2008-му і 2012 р.), зовнішні трудові мігранти становили 4–5% населення працездатного віку. Фахівці Міжнародної організації міграцій вважають, що під впливом воєнного конфлікту та глибокої економічної кризи міграційні настрої українців посилюються, особливо щодо трудових міграцій ("Міграція в Україні: факти й цифри"). Очікування інтенсифікації міграцій пов'язують також із розширенням географії безвізового режиму для громадян України.
Разом з тим є підстави вважати, що сегмент робочої сили, налаштованої на зовнішні трудові міграції, уже досить устоявся і близький до своєї максимізації. Масштаби зовнішніх трудових міграцій визначаються не тільки й не стільки ситуацією в країні, скільки відсотком населення, готового зважитися на поїздку та прийняти умови зайнятості, які типові для трудових мігрантів. Виконані дослідження показують, що зовнішні трудові міграції здійснюють переважно люди із середнім рівнем освіти; виконувані ними роботи зазвичай не потребують особливої кваліфікації й сконцентровані в специфічних секторах економіки (сільське господарство, будівництво, домашня прислуга). Найчастіше це циклічний або сезонний характер зайнятості, нерідко пов'язаний з не зовсім законними способами працевлаштування. Розмір заробітку трудових мігрантів може вважатися високим хіба що порівняно з рівнем зарплат в Україні. Саме тому ймовірність повернення трудових мігрантів досить велика: з урахуванням валютно-курсових і цінових відмінностей зароблені за кордоном гроші їм значно вигідніше витрачати в Україні, ніж у країні працевлаштування.
Імовірно, ця очевидна економічна вигода та відносна легкість трудових міграцій саме й сприяють заміщенню переїзду на ПМП трудовими міграціями. До того ж накопичений досвід, у тому числі емігрантської хвилі 1990-х, показує, як непросто вкоренитися в новій країні. Навіть у країнах ЄС, де політиці інтеграції мігрантів приділяється важливе місце, ситуація не надихає. Останнє дослідження Євростату показує, що мігранти (особливо якщо вони вихідці не з країн ЄС) порівняно з громадянами країни проживання мають вищий рівень безробіття, частіше працюють на умовах непостійної або часткової зайнятості, у них менше можливостей здобути вищу освіту, придбати власне житло й значно вищі ризики бідності (Migrant integration, 2017 edition: Statistical Books). Налагоджені десятиліттями потоки трудових міграцій хоч і не вирішують проблеми стабільності зайнятості, зате дають змогу суттєво збільшити доходи домогосподарств мігрантів, ставлячи їх у набагато вигідніше становище порівняно з тими, у кого немає закордонних доходів. Це може бути цілком достатньою матеріальною й моральною компенсацією за невисокий соціальний статус мігранта в країні працевлаштування.
У контексті якості людського потенціалу заміна потоків постійних міграцій трудовими не має однозначної оцінки. З одного боку, трудові міграції дають можливість не допустити відпливу населення, що критично важливо в умовах депопуляції. З іншого - Україна фактично втрачає частину робочої сили, оскільки мігранти втрачають інтерес до внутрішнього ринку праці. Окремим питанням залишається оцінка ефективності трудових міграцій, особливо в плані можливостей професійного зростання й самореалізації.
Демографічні перспективи України. У найближчій перспективі депопуляція, стагнація міграцій, скорочення й старіння населення продовжаться швидкими темпами. Ці тенденції визначають невтішний демографічний прогноз для України (рис. 3). У період до 2050 р. кількість населення зменшиться на 5,5 млн чол. При цьому чисельність людей трудоактивного віку (20–59 років) скоротиться на 6,6 млн, тоді як чисельність людей віком 60 років і більше збільшиться на 2,6 млн, а їх частка в населенні (рівень старіння) зросте до 33%. Співвідношення вікових контингентів трудоактивного (20–59 років) і пенсійного віку (60 років і більше) зменшиться з нинішніх 2,6 до 2 на початку 2030-х і до 1,5 - наприкінці прогнозованого періоду.
Щоб мінімізувати негативні наслідки демографічних змін, необхідно переосмислити цілі та інструменти політики в усіх сферах. З урахуванням зарубіжного досвіду й рекомендацій міжнародних організацій, одним із варіантів комплексного вирішення є прийняття Національного плану дій з питань старіння у формі цільової державної програми. Щоправда, моніторинг Міністерства економічного розвитку й торгівлі України про перебіг виконання вже прийнятих програм показує, що вони зовсім не гарантують реального втілення передбачених заходів політики, бо не мають прямої прив'язки до процесу бюджетування та хронічно недофінансуються (див. презентацію). Проте прийняття на державному рівні Національного плану дій з питань старіння, навіть у декларативній формі, стало б підтвердженням розуміння складності цього питання й уваги до становища людей похилого віку, дозволило б поставити завдання у якісно новому форматі, у тому числі із залученням громадського сприяння й донорських коштів.