Наявні в Україні негаразди у земельній сфері виникають через залишення поза інституалізацією конституційної норми права власності українського народу на природні об'єкти - основне національне багатство. Земля та її природні ресурси - головний капітал української нації, що має охоронятися державою. Та через жагу ворогів законності й правопорядку до безкарної наживи земельне питання не вирішується, а численні пропозиції реформування земельної сфери нагадують скоріше чергові афери тих, хто хоче загарбати земельний капітал і вільно ним розпоряджатися.
Для повноцінного становлення України як заможної, демократичної, правової держави з повноправними громадянами ми повинні насамперед сприймати й застосовувати слово "земля" у двох його основних сутностях конституційного права власності. Тобто говорити про землю та її ресурси як про природні об'єкти права власності українського народу та про землю як ділянку, об'єкт цивільних прав, що перебуває у власності та є капіталом її власника.
У зв'язку з цим ключова роль має відводитися формуванню нових механізмів взаємодії цих земельних прав, що капіталізуються в процесі реалізації інтересів (одержання прибутків), завдяки появі реального власника на конкретну земельну ділянку, в межах якої й виникає "право користування природними об'єктами права власності народу відповідно до закону" (як цього вимагає ст. 13 Конституції України), і якого (закону) поки що немає, що й стає реальним ключем до зняття прокляття із земельної реформи.
Саме ця ключова вимога, що для нас є своєрідною аксіомою, - лише "користуватися" природними об'єктами права власності народу як чужим ресурсом і капіталом, що створює додану вартість (особливо в процесі землеробства), а не "володіти" і не "розпоряджатися" ними, - розкриває повноцінне право власності українського народу на землю та її природні ресурси.
Слід зазначити, що право на одержання відповідного прибутку суб'єктом права власності на земельну ділянку є похідним не лише від здійснення законного і прозорого землекористування "ділянкою" як об'єктом цивільних прав, а й завдяки раціональному господарюванню (природокористуванню) в її межах, яке здійснює власник-господар чи орендар. Унаслідок цього проявляється й утверджується, окрім цих капіталізованих земельних прибутків суб'єкта-власника і суб'єкта-господаря, ще й головний капіталізований прибуток нації загалом у вигляді ренти чи податку.
Цього ж вимагає Конституція України (ст. 13), яка декларує: "Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом".
Проте у сучасному середовищі ринкової економіки та змагальності в нагромадженні матеріальних і духовних благ, якими володіє країна, прийнято визначати й оцінювати ступінь поліпшення рівня життя її громадян величиною "національного багатства" країни. До економічних належать блага, створені працею попередніх і нинішнього поколінь людей, а також задіяні у процесі виробництва природні ресурси. На жаль, природні багатства нині розглядаються в складі національного багатства тільки як природні ресурси (земля, ґрунти, надра, води, ліси, корисні копалини тощо) у частині, що включається в процес виробництва суспільного продукту, переважно як нічийні, і не оцінюються з позиції інтересу реального їхнього власника. Тому наразі нелогічно ототожнювати конституційну норму "основне національне багатство" як природне багатство, що має неабияку вартість, разом з усіма його якостями та властивостями життєдайності й добробуту для всієї нації, із просто "національним багатством" як матеріальними благами.
Виходячи із таких вимог, а також із усвідомлення, що аграрний сектор економіки, як і інші, не може розвиватися автономно - без комплексної політики держави, запропоновану нами нову парадигму звершення земельної реформи в Україні побудовано на принципах балансування і розмежування інтересів, зокрема відокремлення конституційного права власності народу на природні об'єкти від прав власності на земельні ділянки як об'єкти нерухомого майна, що автоматично уособлює відповідний капітал як інтерес.
Така сутність емпірично досліджуваного процесу привела до виникнення ідеї створення "Національної земельної комори", яка об'єднає землю та її природні ресурси в усьому її просторі - в межах кордону України, включаючи прибережну смугу континентального шельфу, а також усіх громадян України як повноправних співвласників свого основного національного багатства та його повноцінних володарів.
Ідея Національної земельної комори як територіально-просторового базису життєдіяльності людини і як єдиного сукупного об'єкта права власності всього народу наглядно уособлює згадані головні конституційні норми щодо землі та її природних ресурсів.
Ця життєствердна і справедлива конституційна вимога, ключова у досягненні успіху при вирішенні надважливих завдань, що стоять перед українською нацією, дала можливість сформулювати робочу гіпотезу пропонованого подальшого курсу на реформи, а саме: "Досягнення бажаного становлення і розвитку Нової України можливе лише за умов звершення земельної реформи в усьому просторі Національної земельної комори, виправляючи допущені помилки, на користь усіх громадян України, особливо - господарюючих ініціативних громадян-індивідів, на засадах формування та реалізації в умовах глобалізації нової еколого-економічної земельної політики, яка базуватиметься на історичній правді та чинних конституційних нормах і орієнтуватиметься не лише на стандарти Європейського Союзу, але й на особливості українських традицій, національних цінностей та на реалії сьогодення".
Такий процес звершення земельної реформи має стати основним стрижнем державотворення і повинен бути обов'язковим для виконання. Чільне місце має відводиться вдосконаленню інституціональної складової, спрямованої на реальне виправлення існуючого стану та укріплення державності, знешкоджуючи гібридні засоби зовнішньої агресії та внутрішньої нестабільності.
При цьому рецепт розв'язання цієї надважливої проблеми для нашої країни має бути індивідуальним, особливим і базуватися на конституційних засадах як нормах прямої дії, що мають невідворотну об'єднуючу силу.
Важливо усвідомити, що право власності чи оренди - це право не лише на здійснення різноманітної господарської діяльності і залучення власного капіталу, а й на споживання природних властивостей (видових, естетичних, рекреаційних, оздоровчих, туристичних тощо) доступних екосистем, ландшафтів і різноманітних природних комплексів та об'єктів за межами ділянки. Внаслідок чого з'являються і надаються відповідні екосистемні послуги.
Головне, що в процесі цих відносин діє алгоритм земельного капіталу (його складових), який повинен узгоджуватися з вимогами збереження чистоти довкілля, диференціюватися на користь усіх учасників земле- і природокористування і відображатися у вигляді чотирьох основних рентних прибутків як рушійних інтересів (див. рис. 1).
Ці основні прибутки взаємопов'язані між собою, всіма учасниками, які використовують і споживають природні ресурси, і державою. Механізми їх визначення та функціонування мають бути основними складовими суспільно-економічних відносин, особливо при формуванні, генеруванні та реалізації нової програми національної безпеки та оборони.
Очевидним є й те, що законне природокористування має бути платним для всіх, і повинні діяти прозорі механізми отримання прибутків, а також вільні комерційні відносини за безпосередньої участі держави в інтересах громадян України на національному, регіональних і місцевих рівнях. При цьому будь-яких преференцій не повинно бути, а надходження від першої рентної складової не мають "проїдатися", як це відбувається зараз із мізерним земельним податком (рентними платежами, орендною платою).
На такій же основі повинна відбуватися комерціалізація внутрішньої державної політики в Україні з дотриманням вимог загальнонаціональних інтересів. І не лише стосовно гірничо-видобувної промисловості, яка охоплює в основному вичерпні природні ресурси, куди включають більшість корисних копалин (руди, вугілля, нафту, горючі сланці, мінеральні будівельні матеріали тощо), аграрного виробництва, яке пов'язане з відтворювальними природними ресурсами (в основному ґрунтами), архітектурно-будівельного освоєння територій та інших процесів, але й щодо оздоровчих, рекреаційних, естетичних, видових, частотних та інших потреб як цінностей і чинників, які мають неабияке значення для життєдіяльності всіх нас.
Усі зазначені прибутки (доходи) внаслідок використання природних об'єктів мають стати головним надвагомим і незамінним джерелом формування безповоротного (не позиченого) загальнонаціонального інвестиційного капіталу.
Для цього насамперед слід ідентифікувати всі природні об'єкти права власності як природні ресурси та їхні властивості (кількісні, якісні показники всіх категорій земель), що перебувають у межах і поза межами конкретних земельних ділянок, у землі, воді та повітряному просторі, і визначити частку їхньої вартості й цінності, що проявляється в об'єктивній і справедливій кінцевій ціні товару - продуктів, продукції, послуг (включаючи транзит і частоти), видобутих корисних копалин тощо.
Однак окреслені кроки можливо здійснити за наявності політичної волі, і під час реалізації згаданих кроків перш за все виникне потреба реформувати чинні державні інститути, утворивши (в межах існуючої штатної чисельності) нову позавідомчу Національну земельну установу України на кшталт Національного банку України.
Така Національна земельна установа матиме свій бюджет і складовий рентний банк і виконуватиме багатоцільові функції та завдання. Передбачається, що кошти у вигляді прибутку (доходу) від права на загальнонаціональну власність, які надходитимуть до бюджету Національної земельної установи України, повинні зараховуватися на спеціальні рахунки в таких пропорціях: на державному рівні - 30%; на обласному рівні та рівні республіки Крим - 10; на районному (у розрізі рад базового рівня) - 60%, а з територій міст обласного підпорядкування, м. Києва і м. Севастополя - у пропорціях: на державному рівні - 40%; на рівні міст (у розрізі рад базового рівня, якщо такі існуватимуть) - 60 (див. рис. 2).
Кошти мають використовуватися в основному на заходи з реалізації реформ, у тому числі на підтримку та стимулювання ініціатив фізичних осіб, спрямовуватимуться на реалізацію національної регуляторної політики звершення земельної реформи і відіграватимуть роль стимулятора розвитку господарської ініціативи, підприємництва та оздоровлення довкілля.
На старті звершення доречно скористатися коштами державної позики чи резерву. Зокрема, для ефективної реалізації заходів із виправлення помилок, допущених при проведенні нинішньої земельної реформи, і здійснення перших трансакцій із землями сільськогосподарського призначення доцільно залучити до статутного капіталу пропонованої нами Національної земельної установи близько 5–7 млрд дол. позики Міжнародного валютного фонду, адже ціна на землю, особливо родючу, постійно зростає і підвищуватиме не лише основні показники економіки держави, а й національні золотовалютні запаси, тому гроші швидко повернуться.
Вбачається, що пропонована установа відіграватиме також роль основного генератора національного багатства і стимулятора формування державного і місцевих бюджетів, за умови повноцінного функціонування механізмів одержання рентних прибутків від використання не лише надр, а й родючих ґрунтів.