Аксіоматична версія сутнісної відмінності політиків і державних діячів твердить: якщо політик під час прийняття рішень керується потребами кон’юнктурної доцільності, то державний діяч робить вибір на користь фундаментальних національних інтересів. Ця особливість пояснює, чому політики часто виграють битви, але завжди програють війни.
Як казав поет, «времена не выбирают: в них живут и умирают». На жаль, нам довелося жити в країні тотального домінування політиків над державними діячами. Внаслідок цього суспільна свідомість не відчуває нестачі інтриг геополітичного та культурно-ментального профілю, інспірованих ремісниками від політики, але такі збурення громадської думки — лише фальшиві мішені, покликані відволікати на себе зацікавленість публіки. А все заради того, щоб поза дужками суспільної уваги опинилися христопродавчі вади політиків, їхня безвідповідальність, цинізм і слабодухість.
Оскільки політики ретельно відбирають для спілкування з народом лише фальшиві мішені, то ця обставина пояснює, чому Україна — попри калейдоскопічне поєднання і динамічну зміну пріоритетів розвитку — нагадує не гірську річку, спроможну видати мегакіловати соціальної електроенергії, а забуте Богом і цивілізованим світом болото.
Перспективи реалізації ідеї розширеної коаліції інтригували громадську думку насамперед тим, що вони — о, диво! — збігалися з вектором мислення державних діячів. Щоправда, залишалися чималі сумніви з приводу усвідомленості такого державницького підходу, але навіть якби зазначене рішення було прийняте на підставі підказок, зроблених шлунком, а не розумом та серцем, то з цим можна було б змиритися — головне, що зроблений крок виявився б оптимальним для України в цілому.
Нагадаю суть справи. Будучи невіддільною складовою глобальних товарно-виробничих відносин, економіка України жорстко зав’язана на світових тенденціях. І коли в умовах усезагальної фінансово-економічної кризи продукція українського експорту раптово втратила свою привабливість, то це одразу відчули всі: власники підприємств, співробітники, уряд, суспільство.
Безперечно, Кабінету міністрів не позаздриш: за умов, коли в державній власності залишилася лише сьома частина об’єктів господарського комплексу держави, а цінова кон’юнктура на товарний асортимент українського експорту не поспішає повертатися в прийнятний діапазон, доводиться героїчно боротися за кожен транш, контракт та перспективу. На додаток виникла гостра проблема з оперативним ухваленням на рівні Верховної Ради пакета антикризових законів, покликаного пом’якшити удар світової кризи по вітчизняній економіці.
Втім, проблеми відчув не лише уряд, а й власники орієнтованих на експорт виробництв. Упродовж попередніх шести-восьми місяців їхні статки схуднули на 50—80%. І якщо сьогодні їм доводиться робити дискомфортне визнання, що вони вже не мільярдери, а «лише» мультимільйонери, то ще не вечір. Кінця-краю глобальної кризи не видно, і через рік-півтора дехто з учорашніх олігархів може внести в графу «заняття бізнесом» істотне доповнення — «збирання пляшок».
Усвідомлення невеселих перспектив зумовило збіг національних інтересів з інтересами уряду та великого бізнесу. Ніхто не плекав ілюзій: розширена коаліція не могла ні запропонувати несумісний ідеологічний симбіоз, ні змінити на краще цінову кон’юнктуру на міжнародних ринках, але принаймні відкривався шлях для адекватного і своєчасного законодавчо-нормативного реагування на чергові виклики кризи, а це — додатковий шанс вижити всім: підприємствам, їхнім власникам, суспільству, державі.
Однак, як помітив один спостережливий чоловік, історія вчить лише одного: вона нікого й нічого не вчить. Точніше, тим, у кого є інтуїція і відповідальність державного діяча, уроки історії не потрібні, а в кого інтуїції нема, а відповідальність атрофована, жодні уроки не допоможуть. У кожнім разі підвести результуючу риску треба хоч би для того, щоб політична історія закарбувалась у пам’яті не лише як хіт-парад міжособистісних інтриг, а як діяльність, скерована на користь національним інтересам чи проти них.
Коли минулої неділі Янукович перекреслив перспективи формування розширеної коаліції, то він вчинив як класичний політик — кон’юнктурно, популістично і недалекоглядно. Прагнення «прислухатись до побажань народу обирати президента всенародним голосуванням» — це банальна спроба паразитування на дрібних людських слабостях, з приводу яких один з героїв Достоєвського висловився гранично відверто: «Широк человек! — я бы сузил…»
Якщо бути послідовним в обстоюванні оприлюдненого Януковичем пріоритету, то треба звільнити народ від усіх податків і обов’язків, а «для полного счастья» ще й легалізувати публічне розпивання спиртних напоїв, вживання наркотиків, проституцію і порнографію — і все тому, що народ відверто чи потайки цього «хоче». А те, що держава в результаті таких «демократичних новацій» раптово перетвориться на симбіоз Содоми та Гоморри, то це політикам байдуже — нехай такими дурницями сушать собі голову державні діячі.
Висновок про те, що обрання президента в парламенті є неприпустимим позбавленням народу права вибору, грунтується на результатах соціологічних досліджень, згідно з якими близько 70% громадян України хотіли б зберегти за собою право обрання президента. З незрозумілих причин у ЗМІ ніяк не можуть прокласти собі шлях дані соціологічних опитувань на підставі більш виразних і коректно сформульованих запитань. Я маю на увазі, що запитання «Чи хотіли б ви розпорядитися своїм правом обирати президента?» часто дезорієнтує як респондента, так і громадську думку. Аби уникнути такої небезпеки, запитання треба дещо конкретизувати.
Наприклад, якщо спитати: «Чи хотіли б ви розпорядитися своїм правом обирати президента за умов, що той навіть не збирається виконувати взяті на себе зобов’язання і звітувати перед вами», то відповідь із 70% одразу звузиться вдесятеро! От вам ілюстрація можливостей маніпулювання громадською думкою засобом навіть не фальсифікацій результатів соціологічних опитувань, а лише формулювання запитань!
Не відбиратиму хліб у представників психологічної науки: при нагоді вони детально розтлумачать, чому кожна повноцінна людина воліє власноруч здійснювати вибір у найширшому діапазоні — починаючи з туалетного паперу і закінчуючи президентом. Зверну увагу на прописну істину соціальної теорії: вибір вважається раціональним і має сенс у тому разі, якщо людина має можливість пожинати його плоди.
Ризикну припустити, що свій крок Янукович зробив не під впливом Духу Святого, який у цей недільний день зійшов на фундаторів Церкви. Очевидно, хтось зумів його переконати, що в разі обрання на всенародних виборах вдасться оперативно переформатувати «під себе» всю політико-управлінську та господарсько-економічну сферу. На жаль, цей (ця) «хтось» в умовах цейтноту випустили з поля зору кілька «дрібничок».
По-перше, шанси на обрання Януковича президентом поза парламентом завжди залишаються вельми примарними. Станом на сьогодні він перемагає в першому турі за рахунок нерозпорошеності свого електорату, але хто вийде переможцем у другому турі, залежить не від нього, а від рівня консолідованості іншої (між іншим, більшої!) частини електорату, в якої він завжди викликав буквально фізіологічне відторгнення. І не варто тішити себе ілюзіями, що з наближенням виборів ця традиція зійде нанівець.
По-друге, навіть якщо переможцем у президентських перегонах виявиться Янукович, то в результаті тотального взаємопоборення може зникнути сам суперприз — Україна як суверенна держава.
По-третє, світова криза не припинить пресингувати Україну лише тому, що в нас з’явився черговий самовпевнений президент.
По-четверте, із нинішніми повноваженнями гарант може хіба що паралізувати роботу уряду, а не ефективно боротися з негараздами на макроекономічному рівні. Тому в разі обрання Януковича йому доведеться або всіма правдами і неправдами переформатовувати парламентсько-урядову більшість, або прискорювати переобрання Верховної Ради. А це — час, гроші і значні збитки для соціально-економічної сфери.
По-п’яте, без внесення змін до Конституції неможливо розв’язати колізію владних повноважень. Зробити ж це можна лише за підтримки конституційної більшості парламенту. Але такі перспективи Януковича вже не стосуються: своїм кроком він назавжди поставив себе поза широкими консолідаційними процесами.